Барон Штейгер: «Бессарабія» з Непоротова

Автор: admin

Олексій Мандзяк

Після того як відбулася Жовтнева революція 1917 року, дворянство й інший люд не задоволений новим політичним укладом почав емігрувати за межі колишньої Російської імперії. В історії ця еміграція одержала назву «Еміграція першої хвилі» або «Російська біла еміграція». Загальна кількість емігрантів з Росії на 1 листопада 1920 р. за підрахунками американського Червоного Хреста становила 1194 тис. чоловік. За відомостями Ліги Націй, станом на серпень 1921 р., було більше 1,4 млн. біженців з Росії. У цілому, внаслідок революції в Росії за кордон потрапило близько 3 млн. чоловік. У їхньому числі була й родина Штейгерів.

Штейгери – представники стародавнього швейцарського роду, одна з галузей якого переселилася в Російську імперію на початку XIX в. Найбільш відомим з них став барон Сергій Едуардович Штейгер (1868—1937), полковник, земський діяч, ад’ютант одеського генерал-губернатора, предводитель дворянства Канівського повіту, член Державної Думи (1913). У родовому маєтку в с. Ніколаєвка Черкаського повіту Київської губернії у нього народилися двоє дітей – дочка Алла (15 липня 1909 р.)[1] , а також син Анатолій (20 червня 1907 р.). На останньому ми зупинимо свою увагу.

Анатолій Сергійович Штейгер — один з найбільш значних поетів «першої хвилі» еміграції. Життя в еміграції для Анатолія почалася в 1920 році, коли родина Штейгерів виїхала в Константинополь, з Одеси, чудом потрапивши на англійський корабель, залишивши все своє майно на березі. Надалі Анатолій Штейгер жив у Чехії, у Франції (з 1931 р.) та у Швейцарії.

Писати вірші він почав досить рано. Вірші Штейгера швидко одержали визнання у світі російського літературного Парижа. У цих віршах переважає лірична мініатюра, мотиви самотності, ностальгії, крихкості світу, передчуття смерті. Доктор наук з Ілинойського університету в США характеризуючи творчість поета, пише: «Штейгер – майстер короткої, простої, точної, глибокої, щирої і позбавлених усякої «крикливості» віршів. Але його поезія, проте глибоко оригінальна – у нього свої власні інтонації, стиль і образ ліричного вираження. Теми свої він розвиває в «щоденниковій формі», із уживанням афористичних виражень, іронічних дужок, часто незакінчених пропозицій»[2] .

У Анатолія був швейцарський паспорт і він постійно подорожував. Під деякими віршами Штейгера проставлені місця, де ці вірші написані. По них можна судити про його мандрівки: Венеція, Берлін, Ніцца, Марсель, Рим, Прага, Афіни, Париж, Давос, Белград, Сараєво, Брюссель, Відень, Загреб, Рагуза, Берн, Грасс. Є в цьому списку й сіло Непоротове, де він досить тривалий час гостював у дворян Статевичів. Так! Це те саме село Непоротове, яке входить до складу сучасного Сокирянського району Чернівецької області.

У Непоротово його занесло перед початком Другої світової війни, в 1939 році. Латвійський вчений Ф.П. Федоров у статті «Бессарабія в ліриці Анатолія Штейгера» ствердно висловлює думку, що в 30-е роки  Бессарабія зберігала риси російського світу, зустріч із нею для поета, як і деяких інших емігрантів, сприймалася як зустріч із реальною батьківщиною[3] .

У Непоротові Штейгером був написаний, мабуть, найвідоміший цикл творів, відомий під назвою «Бессарабія» (16 віршів). У ньому він з разючою точністю описав передвоєнне Непоротово – «дворянский дом на склоне у реки», Різдво в садибі й т.д., коли «весь этот чудом сохранившийся быт висел на волоске, стрелка на циферблате приближалась к роковому часу»[4] .

Умер Анатолій Штейгер від туберкульозу у віці 37-ми років, 24 жовтня 1944 року в Лейзені, Швейцарія.. Перебуваючи при смерті, Анатолій продовжував активну діяльність, брав участь в Опорі, працював у військовій цензурі, займався складанням їдких антинацистських листівок. Німецька влада у прикордонних зі Швейцарією областях навіть призначила нагороду за його голову.

Вже смертельно хворий, Анатолій Штейгер продовжував працювати над новим збірником віршів «Дважды два — четыре». Але закінчити книгу йому так і не вдалося. Збірник «Дважды два — четыре» був посмертно виданий в 1950 р. виявивши, звичайно, дивно обдарованого майстра. Під тою ж назвою в 1981 р. опубліковане й найбільш повне зібрання віршів поета у Нью-Йорку.

Нижче представляємо вірш Анатолія Штейгера із циклу «Бессарабия», з першої їхньої публікації в літературному журналі російської еміграції «Сучасні записки» за березень 1940 року, який видавався у Парижі.

БЕССАРАБИЯ

Т. и И. Ольшевским

1.

Две барышни в открытом шарабане,

Верхом за ними двое панычей:

Все как в наивно-бытовом романе,

Минувший век до самых мелочей…

И не найти удачней декораций —

Дворянский дом на склоне у реки.

Студент с начала самого «вакаций»,

Фруктовый сад, покосы, мужики…

Но в чем-то все же скрытая подделка

И вечный страх, что двинется сейчас

По циферблату роковая стрелка…

(Уж двадцать лет она щадила нас).

2.

Вечером выйдем гулять по меже.

Сторож внезапно возникнет из мрака,

Спросит огня. Мы закурим. Уже

Осень вблизи дожидается знака…

Ночью иначе звучат голоса,

Глухо и даже немного тревожно.

Каждая пауза четверть часа…

Можно о многом сказать односложно.

Речь про дожди, урожай, молотьбу,

Сдержанно, чинно, (ответы-вопросы),

Про деревенские быль и судьбу…

Лиц не видать. Огонек папиросы.

Красный, тревожный, ночной огонек…

Запах полыни и мокрой овчины.

Терпкая грусть… (Очень русский порок).

Но без какой-нибудь ясной причины.

3.

Лес вдали стоит уже немой.

Легкий сумрак. Очень низко тучи.

Я не знаю, что опять со мной…

Быть беде. И скоро. Неминучей…

От костра идет широкий дым.

Пастушонок охватил колени.

Он молчит. Мы часто с ним сидим.

Тихий вечер в поле предосенний…

Мягкий профиль русского лица,

Пастушка зовут как в сказке — Ваней.

Так сидеть бы с Ваней без конца…

Не забыть мне наших с ним молчаний.

Дома будут речи про войну,

(Уберечь уже не может чудо).

На рассвете все же я засну,

Буду спать тревожно, чутко, худо.

Именье Непоротово, 1939[5].


[1] Баронесса Штейгер Алла Сергіївна ( по чоловікові – Головина) – поэтеса і прозаїк. С 1929 р. — дружина скульптора і художника А.С. Головина. Їх син, Сергій Олександрович Головин, писменник і перекладач живе и працює у Швейцарії. У другому шлюбі була одружена з бельгійцем Филіпом Жиллесом Пеліши. Алла Сергіївна померла 2 червня 1987 року у Брюселі.

[2] Темира Пахмус. З архивних матеріалів В.А. Злобіна. Поэт Анатолий Штейгер // Cahiers du monde russe et soviétique. – Vol. 26. – N°3-4. – Paris, 1985. – С. 479 — 480.

[3] Федоров Ф. П. Бессарабия в лирике Анатолия Штейгера // ХХ век. Литература. Стиль. – Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 1999. – Вып. 4. – C. 106.

[4] Крейд В. Что такое «парижская нота» // Слово-Word – № 43-44. — Нью-Йорк, 2004.

[5] Штейгер А. Бессарабия // Современные записки . – Париж, 1940. – Том LXX, март. – С. 129 – 130.

Залиште свій коментар