Боярські Сокиряни

Автор: admin

Олексій Мандзяк

 

Сокиряни – місто, розташоване в долині річки Сокирянки, яка є правою притокою Дністра. Коли виник цей населений пункт і ким він був заснований сучасним науковцям не відомо. Але вже на початку нової ери на території сучасних Сокирян і околиць було декілька поселень. Зокрема, в урочищі Тогуряни розташоване ранньослов’янське поселення черняхівської культури (II–V ст. н.е).

Є припущення, що приблизно в сучасних границях село існувало як мінімум з часів Шипинської землі, у складі якої, як відомо, деякий час була територія всієї теперішньої Сокирянщини. Як відомо формування Шипинської землі почалося в кінці XII ст., а в першій половині XV ст. вона втратила політичну автономію і перестала існувати. На час останніх десятиліть існування Шипинської землі в складі Молдавського князівства в якості автономії відносяться перші письмові згадки про нині існуючи і деякі зниклі села Сокирянщини. Зокрема саме тоді вперше згадується село Гвіздівці (1422-1431 рр.), села Кулішівка, Вишнева, Розкопинці (1437 р.), села Ришинці, Дубова, Непоротове, Ожеве, Василівка, Коболчин та Білоусівка (1447 р.).

Археологічні ж дослідження свідчать, що поселення на місці теперішніх Сокирян існувало вже в другій половині XIV ст. Підтверджують цей факт й господарські грамоти і актові записи часів Молдавського князівства, у складі якого протягом століть знаходилася вся територія сучасної Сокирянщини.

Із грамоти господаря Молдавського князівства Ієремії Могили від 27 березня 1604 року, якою він підтвердив заможному боярину Тоадеру Боулу декілька сіл, взнаємо, що у другій половині XVI століття Сокиряни належали нащадкам боярина Матіяша Херци[1]. Інші доступні нам документи оповідують, що спатар[2] (а пізніше логофет[3]) Матіяш Херца купив Сокиряни в часи правління господаря Молдавського князівства Петра VI Кульгавого (правив з червня 1574 р. до 23 листопада 1579 року, з 1 січня 1582 р. до 21 листопада 1591 року і від 17 жовтня 1582 р. до 29 серпня 1591 року) і мав підтвердну грамоту на право володіння цим селом від господаря Арона Тирана (правив у 1591–1592 і 1592–1595 рр.). Разом зі своєю численною родиною Матіяш також згадується в підтвердній грамоті господаря Іоанна Воде Лютого (1521–1574) на село Киндешти на річці Сірет, від 2 лютого 1573 року, а також у грамоті господаря Янку Сасула від 23 грудня 1580 року, якою він підтверджує дітям Матяша та їх двоюрідним братам та сестрам, тіткам і дядькам «їх праву отнину і дедину, село Маришени на усті Малої Рокітни, з місцем для млина» .

У Матіяша Херци і його дружини Настасії було два сина – Лупул та Іонашко. Останній одружився з Єфтимію – дочка Настасії, «внучка Драгіни, княгиня Козьми Шарпе». Від Іонашко Херци та Єфтимії, орієнтовно в кінці XVI – на початку XVII ст., у спадок Сокиряни перейшли у володіння їхньому синові, внукові Матіяша – апроду[4] Лупулу Херца. Останній продав село Сокиряни, а також село Розкопинці (яке також розташоване на Сокирянщині) за 500 талерів впливовому боярину Тоадеру Боулу (1570-1615), що і підтвердила згадана вище господарська грамота від 27 березня 1604 року.

Верхня ілюстрація — частина мапи, складеної у 1650 році французьким картографом Гийомом Левассером де Бопла́ном. На ній зображено тодішню територію сучасної Сокирянщини, в тому числі — Сокиряни. Мапа «перевернута» (північ — знизу).

Це теж мапа тої самої території, складена Бопланом, але вже в 1655 році. На ній північ зверху.

 

Рукописні джерела часів Молдавського князівства свідчать, що боярин Тоадер був правнуком Драгоша Боула, який вірно служив одному з найвидатніших господарів Молдавського князівства, Стефану III Великому, який правив країною протягом 47 років (1457–1504 рр.). Велика вотчина Тоадера Боула налічувала 11 цілих сіл і їх частин, які простежуються у поземельних джерелах 1602–1625 рр. Із них тільки частка в селі Ніспорешть була отримана в якості приданого від дружини, тобто по спадку, і село Лецкань придбано наданням від господаря Єремії Могили. Решта 9 сіл і частин, разом із зазначеними селами Сокиряни і Розкопинці, були придбані у різних власників. При цьому Боул витратив на скупку земель 4762 талерів 627 золотих.

Але, Тоадер Боул володарював Сокирянами не довго. У перше правління господаря Стефана IX Томши (1611 – 1615 рр.) сімейство Боул на деякий час втратило практично всі свої володіння, в тому числі і села Сокиряни та Розкопинці. З доступних нам джерел відомо, що Боул підтримував «пропольський» клан бояр Могил і за це Стефан IX Томша звинуватив його в «хитлянстві» (або «виклєнії»), яке вважалося одним із найнебезпечніших злочинів проти господаря. По суті своїй, звинувачення в хитлянстві означало зраду господарю, а головним покаранням за це була смертна кара (іноді застосовувалися різного роду членошкідницькі покарання – осліплення, відрізання носа, вух). Серед поширених покарань за хитлянство було також і конфіскація вотчин.

Герб роду Боулів

Наступний господар Молдавського князівства, Раду Михня (правив у 1616–1619 рр.), повернув землі родичам багатьох бояр, раніше страчених за звинуваченням у хитлянстві, а також тим, хто уникнув долі покарання смертю. З грамоти від 28 вересня 1616 року ми дізнаємося, що господар повернув дружині вістієрника[5] Боула конфісковані землі, так як вони були «вірними отчинами, дединами і приданим». Пізніше, при господарі Мироні Барновському, були повернуті й інші володіння, в тому числі села Сокиряни і Розкопинці.

Відзначимо, що у лютому 1627 року відбулася спеціально скликана господарська рада, на якій господарем було поставлено питання: «чи повинно володіти чужим людям або іншого роду вотчинами тих бояр», які були звинувачені в хитлянстві? Бояри, члени ради відповіли «всі в один голос, що не належить тримати чужим людям, а повинні володіти, хто з дітей або родичів тих бояр». Вирок бояр і рішення господаря були оформлені у вигляді запису і господарської грамоти від 23 і 24 лютого 1627 року.

Вістієрник Тоадер Боул перебував у шлюбі з Агафією Пражеску – дочка Івана Пражеску та Настасії Гане. За одними відомостями, у них було не менше чотирьох дітей, інші документи свідчать, що не менше шести. До числа достовірно підтверджених можна віднести Стефана Боула (1610–1675), Марію, Параскеву та Сафту († 1699).

Сокиряни унаслідувала Марія Боул, про що свідчить «Список господарских грамот на вотчини, що належать дочці Тоадера Боула, Марії, які раніше належали її батькові», який був укладений 6 травня 1640 року. З різного роду джерел XVII-XVIII ст. стає відомо, що Марія вийшла заміж за багатого боярина, пиркалаба[6] з Нямца, Никулакі Раллі. Їхня донька Балаша була одружена з молдавським господарем Костянтином Щербаном (правив з 2 до 21 листопада 1659 року і з січня до лютого 1661 року.). В грамотах і актових записах згадуються також ще одна дочка – Аніца (яка була заміжня за постельником[7] Петрашко) і син Ілля житничер[8].

Щоправда, самі Боули не проживали в Сокирянах. Там знаходився їх управляючий. Джерела середини XVII ст. зберегли ім’я одного із них – Стефан Дурда. Він же, деякий час був орендарем сокирянських земель.

Відзначимо, що саме у части коли Сокирянами володіла Марія Раллі-Боул та її спадкоємці, на території Сокирянщини працювала група картографів, на чолі яких стояв Гийом Левассер де Боплан (Guillaume Le Vasseur de Beauplan) (бл. 1595–1675). З початку 1630-х років до 1648 року він перебував на польській службі, переважно на території нинішньої України. За дорученням польського короля Владислава IV Ваза (1595–1648) і коронного гетьмана Станіслава Конецпольського (1591–1646) Боплан займався складанням докладної карти південної Русі. Результатами цих старань стали твір про Україну з назвою «Description d’Ukranie» і докладні карти України й Польщі. Основна картографічна праця Боплана «Delineatio specialis et accurata Ukrainae. Cum suis Palatinatibus ac Distictibq, Provincycq adiacentibus» («Спеціальний і докладний план України разом з розташованими у ній воєводствами, округами й провінціями»), виданий у 1650 році в Данцигу картографом Вільгельмом Гондіусом (Гондтом), являє собою карту з 8 аркушів розміром 41,5×45 см кожний, загальний розмір 83х216 см, масштаб 1:450000. Це одна з перших середньомасштабних топографічних карт великої території у Європі, на якій до всього ми знаходимо й розташування Сокирян.

Емблема роду Катаржі

У другій половині XVII ст. Сокиряни належали родині Морянул – Некулаю та його дружині Сафті. Село перейшло цьому сімейству від Боулів. При цьому, представники роду Морянул, якщо так можна сказати, у XVII ст. двічі поріднилися з Боулами. І таким чином вотчину Сокиряни вони складали частинами, перед тим як стати єдиновладними цілого села. Приклад не самий розповсюджений в історії землеволодіння Молдавського князівства.

Із запису Катріни, «дружини покійного Апостола Катаржи, коміса»[9] про обмін селами, від 29 червня 1692 року дізнаємося, що Некулай Морянул – рідний брат Катерини, а його дружину звали Сафта, – дочка Агафії і Думитрашко Боула, який був сином Стефана Боула і онуком Тоадера Боулу. Саме від Агафії і Думитрашко Боул, Некулай Морянул отримав більшу частину володінь, які в минулому належали Тоадеру Боулу, про що свідчить запис Некулая Морянула про вотчини, які перейшли йому у володіння від тещі та інших. В той же час, батько Некулая Морянула і його сестри Катерини, був одружений на Аніце Боул, мати якої, Параскева, була дочкою того самого Тоадера Боула. Якщо бути більш точним, Некулай Морянул – син гетьмана Петрашко Морянула († 1653) та Аніци Боул.

Герб Іллі Катаржі

«Запродажний запис» від 20 червня 1691 року свідчить, що новим власником Сокирян став онук подружжя Морянул – другий постельник Ілля Катаржи (Катаржі) (†1745). Він є син великого коміса Апостола Катаржи (1635-1690) та Катерини Морянул, і онук великого вістієрника Георгія Катаржи. Служив у чині постельника (1692 р.), 2-го вістієрника (1694-1695 рр.), великого коміса (1696-1697), великого вістієрника (1710-1711 рр.), великого спатаря (1710 р.), великого ворника[10] Верхньої Землі (1711-1715 рр.) і великого логофета (1715-1730 рр.).

Ілля Катаржи був двічі одружений. Першою його дружиною стала Сафта (1677– 1720) – дочка великого вістієрника Іордакі Русета (1645-1720) та Марії Дабіжи († 03.10.1677). Вдруге він одружився з Катериною Богдан († 27.07.1733) – дочка гетьмана Лупу Богдана (1662–14.09.1705) та Руксандри Кантемір (†1707). У боярина Іллі було п’ятеро дітей: Марія (друга дружина Костянтина Балша), Катерина, Олена (дружина Василя Русета), Санда і Філіп.

За останнім деякий час значилася частина села Сокиряни, а з часом і все село. Філіп Катаржи був у чині коміса (згадується у 1753 р. ), великого спатаря (зг. у 1752-1758 рр.), великого вістієрника (зг. у 1761, 1764 і 1765-1766 рр.). У нього і його дружини Катерини (або Катріни) було двоє дітей: дочка Марія і син Ілля – власник Сокирян

Ілля Філіпович Катаржи (1747–1822) – гетьман Молдавського князівства при господарях Григоріє III Гіка, Костянтинові Мурузі і Олександрові I Маврокордато (зг. у 1777 і 1783 1797 рр.), генерал-майор Російської імперії. Служив на цивільних посадах по військовому відомству, з 1792 статський радник. Бригадир з 1793 року. Після Ясського мирного договору 1791 року, укладеного між Російською імперією і Туреччиною, перебрався в Російську імперію. Деякий час перебував на посаді начальника прикордонних справ на Дністрі.

Герб роду Бейн

Генерал Катаржи перебував у шлюбі з Оленою – донька господаря Молдавського князівства (1764-1767, 1774-1777 рр.) та Валахії (1768 – 1769), Григорія III Гіки (1724-1777) та Катерини Різо-Рангабе . Скільки всього дітей було у Іллі та Олени нам не відомо. У різних джерелах згадуються Петро, Григорій, Павло, Катерина і Марія. Між тим, їх могло бути більше. У спогадах Анастасії Дмитрівни Різо (1801–1891) є згадка про трьох дочок генерала І.Ф. Катаржи. Як би там не було, Сокиряни дісталися його дочці Катерині.

Катерина Іллівна Катаржи († 1814) вийшла заміж за статського радника Федора (Теодора) Петровича Бейна (він же Бем, Бейм), рід якого походив з Польщі. Зазначимо також, що статський радник Ф.П. Бейн деякий час був урядником у Дубосарах, помічником головного піклувальника задунайських переселенців Валахії, Молдавії і Бессарабії. Він мав нерухомість в Одесі, а також володів селом Ходороуци в Хотинському цинуті. Щоправда, Катерина і Федір Бейни не довго прожили в Сокирянах. Катерина померла у 1814 році, а Федір через сім років – у 1821 році.

У Катерини Іллівни і Федора Петровича було дві доньки – Марія Федорівна і Олена Федорівна († 1826). Олена вийшла заміж за полковника, георгіївського кавалера, командира Охотського піхотного полку Василя Тимофійовича Соловкіна. Їм перейшли у власність Ходороуци. Сокиряни ж дісталися другій дочці Марії Федорівні Бейн. І саме від неї і починається епоха поміщиків Лішиних у Сокирянах – Марія одружилася з підполковником Камчатського полку Петром Степановичем Лішиним (1792–1858). Але це вже зовсім інша історія…

 

_______________________________________

 

[1] Копії і тексти згаданих у статті документів, а також розширені коментарі і додаткові данні до них надані автором у книзі: Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – 602 с.: ил.

[2] Спатар (спетар, спафарій, меченош) – охоронець господарської зброї та начальник арсеналів. Він виконував обов’язки господарського зброєносця, ніс під час важливих церемоній знаки господарської влади (меч або шаблю і булаву). При особливих випадках міг командувати кавалерією і навіть усією армією.

[3] Логофет (від грецьк. λογοθέτης) – вищий чиновник господарської канцелярії. Великий логофет у відсутність господаря виконував його функції.

[4] Апроди – категорія господарских слуг. Їм були довірені функції кур’єрів, а пізніше – виконавців судових вироків, організованих під командуванням ватава апродів (або ветава апродів).

[5] Вістієрник (вистерник, вістер, вистиер, від «вістерія» – скарбниця) – скарбник. Також виконував і суддівські обов’язки: розглядав справи про зловживання владою і суперечки торговців. Великий вистиерник – член господарської ради, державний скарбник, який займався інкасуванням та розподілом податків, постачанням двору всім необхідним і т. п., для чого мав спеціальний штат збирачів.

[6] Пиркалаб (пиркелаб; від угор. порколаб – воєначальник) – начальник фортеці, уповноважений керувати містом, цинутом. Володів військовими, фінансовими, адміністративними та судовими повноваженнями.

[7] Постельник (постельничий) – керував слугами в господарській опочивальні, наглядав за придворними і слугами при дворі, займався справами двору, а також прийомом іноземних послів і зносинами з іншими державами – щось на зразок міністра закордонних справ. У XVII-XVIII століттях став одним з головних радників господаря.

[8] Житничер (клучерул де аріє, гуменник, житник, житничар; від «жито» – зерновий хліб) – сановник, наділений обов’язком збору зерна, яке призначалося государю зі всієї країни. Великий житничер здійснював нагляд за збиранням хліба на потреби господаря і його своєчасною доставкою в казенні комори – житниці.

[9] Коміс – сановник, який відав господарськими стайнями, конюхами, ковалями і каретниками двору.

[10] Ворник – глава адміністрації господарського двору. Йому ставилися в обов’язок адміністративні, військові (командував армією у відсутність господаря) і юридичні функції (заміщав верховного суддю). Він керував господарською радою і мав право суддівства над усіма придворними сановниками, навіть міг застосувати без відома господаря страту до осіб обвинуваченим у крадіжці, вбивстві, святотатстві. У XVI столітті були введені посади великого ворника Верхньої Країни (Цара де Сус) з резиденцією в Дорохої і великого ворника Нижньої Країни (Цара де Жос) з резиденцією в Бирладі. Обов’язки кожного з них були строго обмеженні ввіреною територією.

Залиште свій коментар