Братанівка

Автор: admin

Як це нелегко здійматися із насиджених місць, шукати собі нове поселення, коли уже прожито роки… Маленьким порятунком можна вважати хіба що, коли нове пристанище знаходиться десь недалеко, або й зовсім поруч.

Для виходців із села Молодове, у якому перші поселенці з’явилися із незапам’ятних часів, саме таким рятівним човником стали землі Братанівки.

Очевидці розповідали, що в 1927 році повінь на Дністрі зовсім несподівано підступила до їхнього беззахисного села, що лежало у пониззі річки. Сонце, яке світилося літом і п’янкими травами, враз закрили густі чорні хмари, десь за горою заклекотав грім і нахлинула туча, з якої пішов проливний дощ. Здавалось, що небо прорвало і вода лилась згори безперестанно, а каламутні потоки вже змітали на своєму шляху усе підряд. Вони несли з собою цілі хати із солом’яними стріхами, дерев’яні млини, забирали людей і худобу. Хто встигав і був молодшим, вибирався на безпечні місця, чіплявся за дерева і молив Бога про порятунок.

Стихія поруйнувала тоді багато осель, а землі зробила непридатними до родючості. Дивом уцілілі господарі вже не мали нічого, тож вимушені були кудись переселятись. Але ж куди? На щастя, зовсім поруч, вгорі над берегом, були незаселені землі, але вони належали багатому румунському власнику Братіяну. У той приголомшливий для людей час він, як це не дивно, не погордував, а змилувався над постраждальцями від стихії: допоміг особистими коштами та розпорядився виділити їм землю під забудову біля старого лісового урочища Площа.

Свій перший бурдей на новому місці звела сім’я Гаврила Гуцула, тому це поле на горбі донедавна називали Гаврилковим. Відтак вийшов на пагорб розорений тучею його брат Михайло із синами та велика родина Онуфрія Підлісного: Микола, Дьордій, Марія, Килина, Іван. Брати дружньо взялися за роботу, спорудили невеличкі лампачові хати.

Поселилася тут і велика родина Банарів, у якій було шестеро дочок і двоє синів. Суха кам’яниста земля різала ноги, в окремих місцях вона ще довго не родила, але поселенці раділи, що й така дісталась. Доглядали її, як могли, а в грізні роки Великої Вітчизняної війни звідси вирушали на фронт. Глава сім’ї Василь Петрович разом з такими ж, як сам, гнав ворога уже за межами України і повернувся до рідного обійстя живим. Однак невдовзі занедужав і помер. Дружині Марії Іванівні довелось самій виховувати і ставити на ноги дітей.

Розповідали, що в полі її можна було бачити постійно. Жих, жих… – вгризався в стебла на спекотному лані її серп… Складала нажате в купки, а як ставала розпрямити спину, бачила дбайливо пов’язані і складені снопики. Це робила її найменша донька Євгенія. В очах неньки вона дуже рано подорослішала. «Тепер діти біди не знають. Аби ж і не знали вони її… – казала вже пізніше М.І. Банар, і в її старих очах теплилась радість. Таки відчула вона у своєму селі вільне життя, всією родиною втупили в колгосп, а згодом синів своїх, Івана та Василя, з фронтових доріг зустріла. У Василя, колишнього відважного кулеметника, на грудях виблискували бойові нагороди – орден Слави ІІІ ступеня, медалі «За взяття Будапешта»… Згодом він став кращим ковалем у селі, а Іван трудився на різних роботах і скрізь усе робив до ладу, по-хліборобськи.

Ну, а сестри? Вони теж не шукали легкої роботи. Поле – то була їх читана-перечитана, але завжди цікава книга життя. Сіяли, ростили і збирали рясні врожаї. А щоб було дружніше, перейшли якось усі шестеро в ланку до Василевої доньки Ганни. Молода, енергійна, вона наснажувала їх на ще завзятішу працю, на плідні здобутки. Тож, якщо збирали спершу по 250-300 центнерів цукрових буряків, пізніше мали їх на придністровських кам’янистих пагорбах і 350-380 центнерів з гектара. Слава розійшлася далеко за межі села про працьовитий колектив. Орден «Знак пошани» став заслуженою відзнакою і ланкової, і всіх її подруг по роботі.

Чимало в Братанівці працьовитих і поважних родин. Багато з них – переселенці, бо так сталося, що з Молодового люди вимушені були переселятися сюди і ще один раз – тепер уже на початку 80-х років минулого століття, як довідались, що їх рідне село підпадало під затоплення Дністровським водосховищем. Вони приймали вже готові будиночки, споруджені на кошти держави, і стали їх обживати. Дехто пізніше й сам зводив тут житло і також ставав членом невеличкої, але дружньої сільської родини. За якийсь час виросло близько 50 осель, на колись безлюдному і безіменному місці зазеленіли дерева, задзвеніла голосами дітей рівна і вимощена каменем вулиця. Її називали вулицею новоселів і дружби.

Прибульці працювали в місцевому колгоспі в полі і на фермі, в тракторній бригаді, знаходили собі роботу в бригаді вапнярів, які розробляли неподалік невеличке родовище.

Жили дружньо, без заздрощів і нарікань на труднощі. Можливо тому, десь у ті роки чи трохи раніше, стара назва села «Братіянівка» стала забуватися і люди все частіше казали по-новому: «Братанівка».

Що ж, можливо, це найкраща назва і водночас дяка селу, яке скромно і по-людськи щиро дало прихисток і теплоту людям, які потребували її у скрутний життєвий час.

Публікація по книзі О. Чорного і О. Мандзяка «Сокирянська бистрина»

Залиште свій коментар