Білі берези — пишні вуса

Автор: admin

У Білоусівці переповідають, що там, де нині знаходиться центр села, колись була велика гора. Навколо неї зеленою чашею здіймались до сонця могутні сосни та ялини. Вони розростались, затіняючи місце, і не давали можливості зрости будь-якому іншому деревцю. Та якось заніс сюди вітер-мандрівник дивовижно маленьке насіннячко. Воно потрапило в щілину кам’яної брили і там проросло. Ніхто не здогадувався, що то тендітне деревце – біла берізка.

А вона все росла, піднімалась і майже на очах у всіх розпустила на камені свої коси-віти. Сосни та ялини неохоче, але все ж поступилися під горою місцем молодій красуні.

Невдовзі стрункі берізки засіялись на великому масиві, який простягається до сусіднього села Кобол чин. До речі, це урочище й зараз називають Березиною. Раніше саме сюди пролягала дорога з райцентру. І хто не проходив чи проїжджав нею, неодмінно заглядався на білокорі берізки, тендітні віти яких завжди полоскали вітри. Здалеку вони були схожі на пишні білі вуса. Тому подорожні в розмові часто казали, що були там, де «білі вуса». Звідси, як вважають місцеві дослідники, що зібрали цілу кіпу історичних фактів про населений пункт, й пішла назва села Білоусівка. Хоч, правда, дехто твердить, нібито назвали його за іменем одного з молдавських колоністів, які пересилились сюди, — Білоуса. Можливо, й так. Тільки важко повірити в це, бо в роки ворожої окупації нові «хазяї», було, дали селу свою назву – Пилинешти. Та вона не прижилася. Верх взяли все-таки берізки, той невеличкий чарівний гай, що й тепер нагадує на околиці села про себе такими милими оку і серцю деревцями, і все тими ж пишними вусами.

Олександр Чорний

(зі збірника «Розкажу тобі легенду»)

Залиште свій коментар