Власники Сокирян за часів Російської імперії

Автор: admin

Наш сайт у попередньому матеріалі, автором якого був сокирянський журналіст, письменник О. Чорний, розповідав про панський будинок, що зберігся в м. Сокиряни. Сьогодні ми представляємо Вам історичне дослідження історика та письменника О. Мандзяка про власників земель і помість міста Сокиряни.

З історичних джерел і архівних даних, відомо, що у 1814 році власником Сокирян став Ілля Пилипович Катаржі (1747 — 1822) – нащадок впливового боярського роду, висхідного до першої половини XVII ст. і пов’язаного узами споріднення із багатьма впливовими сімействами Молдавії і Валахії.

Також відомо, що якась Ганна Катаржі була дружиною  Костянтина Стурдзи, онука Кіріака Стурдзи, сестра якого стала  дружиною  Григорія Гікі – у 1662–72 рр. господаря молдавського Деякі дослідники припускають, що Ганна Катаржі приходилася кузиною передостанньому гетьманові Малоросії[1]. Представник цього знатного роду, Іван Єгорович Катаржі (1839 — …) – бессарабський предводитель дворянства, який обирався на цю посаду п’ять разів, протягом 15-ти років – з 28 липня 1881 р. по 30 серпня 1896 р.

Ілля Пилипович Катаржі був великим гетьманом (головнокомандуючим військ) Молдавії і очолював русофільське настроєну частину молдавських бояр, його ім’я значиться у «Списку бояр Молдавських, бажаючих переселитися в Росію», складеного графом О.А. Безбородько в 1791 р., де про нього читаємо наступне: «Гетьман Ілля Катаржі, зять нещасного Гікі, людина здатна до служби і трудяща при армії в різних направленнях, чин статського радника і душ 400 буде для нього нагородою достатньою»[2].

Після Ясського мирного договору 1791 року , укладеного між Російською імперією і  Туреччиною (Оттоманською імперією), в чині бригадира приймав участь у війні 1806-1812 рр. Далі значно проявив себе у чині генерал-майора, будучи «начальником прикордонних справ» на Дністрі. 25 квітня 1796 року І.П. Катаржі був наданий диплом з гербами на дворянську гідність Російської імперії[3]. У 1818 р. Ілля Петрович був включений до «Списку корінних бессарабських дворян, складений Дворянською громадою Бессарабської області».

У листопаді 1806 р. вів переговори з 80-літнім бендерським Хасан-Пашою. Підкупивши самого пашу і його наближених, він домігся здачі Бендер без бою й незабаром був призначений керуючим державними маєтками в Бендерській, Аккерманській і Кілійській райях. Частина із цих маєтків він привласнив, а на обвинувачення відповів, що села Гура-Бикулуй і Леонтієво належали його предкам, і представив досить сумнівні документи на них. Існують що таким же чином або подібним до нього дісталися І.Катаржі і Сокиряни.

За даними на 1816 рік генерал-майору Катаржі належало 144 скутельників, 44 бреслашів і 20 слуг, із них до цього за ним було «80 скутельників[4], 45 бреслашів і 25 слуг за предписанням генерал-майора Гартінга[5]»[6].

Ілля Катаржі був одружений на дочці Григорія III Гікі (? — 1777) – двічі господар Молдавського князівства (1764 – 1767, 1774 — 1777), господар Валахії (1768 — 1769). У цьому шлюбі народилося троє дітей – дочку Катерину і двох синів: Петро Ілліч Катаржі – георгіївський кавалер, генерал-майор, герой Кавказької війни; Павло Ілліч Катаржі – лейб-драгунський капітан, був особисто знайомий з О.С. Пушкіним.

Сокиряни ж, надалі перейшли до дочки Іллі Пилиповича – Катерини Катаржі. Після купівлі землі, самий Ілля Петрович не проживав у Сокирянах, тільки декілька разів навідував. Більшість часу він проводив у деяких з інших своїх численних бессарабських володінь, і особисто у Кишиневі, де він і похований. В Сокирянах він залишив свою дочку з зятем.

Як відомо Катерина Іллівна вийшла заміж за статського радника Федора (Теодора) Петровича Бейна (Бем, Бейм), рід якого походив з Польщі[7]. На той час він мав нерухомість в Одесі[8], а також володів с. Ходороуци (нині село в Окницькому районі Молдови). Крім того, у його залежності було 60 скутельників і 20 бреслашів[9]. Відзначимо також, що статський радник Ф.П. Бейн деякий час був урядником в Дубосарах, помічником головного попечителя задунайських переселенців Валахії, Молдавії та Бессарабії.

Катерина і Федір Бейни не довго прожили в Сокирянах. Катерина померла у тому ж в 1814 р., а Федір через сім років – у 1821 р. Обидва поховані у Сокирянах.

У Катерини Іллівни і Федора Петровича було дві доньки – Марія Федорівна і Олена Федорівна (? — 1826). Олена вийшла заміж за полковника, георгіївського кавалера, командира Охотського піхотного полку Василя Тимофійовича Соловкіна. Завдяки О.С. Пушкіну ім’я Олени Бем (Соловкіної) залишиться у віках. Як відзначив у своїх щоденниках товариш О.С. Пушкіна І.П. Ліпранді, він настільки був захоплений Оленою, що «іноді марив нею».

Сокиряни ж, разом з ними і Ходороуци перейшли у власність внучці Іллі Катаржі, другій дочці його дочки Катерини — Марії Федорівні Бем (Бейн). Сам від неї і починається епоха Лішиних у Сокирянах. Саме Марія Бем одружилася з підполковником Камчатського полку Петром Степановичем Лішиним (1792 — 1858).

Петро Степанович Лішин (при народженні — Лішень), «із малоросійських дворян»,  народився 22 лютого 1792 р. в с. Велика Дуброва Мглінського повіту Чернігівської губернії, в сім’ї  поручика Степана Федоровича Лішина (1743 р.н.) і Катерини Сліпушкіної. Виховувся в Гродненському кадетському корпусі (з 24 січня 1807 р. – Смоленський кадетський корпус). У 1807 році він вже прапорщик Камчатського піхотного полку. Відтоді він служив у самих різних місцях (Охотський піхотний полк, 31-й єгерський полк, Тульський єгерський полк і знову і ін.) і був самих різних посадах. В 1837 році він генерал-майор і командуючий резервної дивізії 4-го піхотного полку, а в 1848 – командуючий резервної дивізії 2-го піхотного полку. Згідно дослідженням В.Ф. Вебера самим ліпшим чином проявляв себе у походах:

«В Молдавії та Валахії, при Браїлові, в Болгарії, при взятті фортеці Ісакчі і Тульчі; 1810 р. — При Базарджікі (22 травня, отримав золотий хрест на Георгіївській стрічці), Шумлі (22 липня поранений при штурмі кулею навиліт в праву ногу), Рущукі, Журжі; 1812 р. — При Волковиську та Варшаві; 1813 р. — У Сілезькій армії Блюхера, при Кацбасі, Лейпцизі (отримав орд. Св. Анни 4 ст.), Майнці; 1814 р. — При С. Ларот’рі (підвищений до звання капітана), Краоне, Ліоні, Парижі (за цю компанію отримав орден св. Володимира 4-го ступеня з бантом); 26.11. 1826 р. — Орден св. Георгія 4-го класу за 25 років; 1828 р. — При Журжі, Сілістрії (за це діло отримав 24.01. 1829 р. чин полковника), Шумлі; 1829 р. — В ніч з 31.01. на 1.02. при нападі на передовий загін у с. Маркович, де був убитий паша, і де при надзвичайному холоді і хурделиці відморозив собі ноги; при Арнаут-Ларі (отримав од. Св. Володимира третього ст.); При розбитті 30 травня великого візира біля Кулевчі; при Шумлі; 7 липня , за взяття редутів і укріпленого табору біля Дервіш-Авана, отримав орд. Св. Анни 2-го ст.; 9 липня, при проході через Балканські гори, провід авангарду по березі Чорного моря; при Зливно і Адріанополі; 1.01.1839 р. — Орд. Св. Станіслава 2-го ст.; 7.11. 1840 р. — Орд. Св. Станіслава 1-го ст.; 13.12. 1845 р. — Орд. Св. Анни 1-го ст.»[10].

У вільні від служби часи, проте як і після того як пішов у відставку, Петро Степанович разом з сім’єю проживав то в Могилів-Подільському, то в Сокирянах ( в його відсутність справами в Сокирянах займалися управляючі). Відомо, що Лішини частенько навідував Кишинів. Що цікаво, в одній із таких поїздок разом, Лішини познайомилися з Олександром Сергійовичем Пушкіним[11].

Помер Петро Степанович у 1858 р. (в деяких джерелах вказується 1852 р.). Після нього залишилося дочки Наталія (1822 р.н.), Єлизавета (1826 р.н.), Катерина (21.11.1828 р.н.) і два сини – Олександр (30.08.1827 р.н.) і  Миколай (31.03.1839). Всі вони народилися у Могилів-Подільському[12].

Відомо, що у 1849 р. Олександр служив прапорщиком в Лейб-гвардії 3-ої артилерійської бригади. Миколай, який і наслідував землі і майно Лішиних у Сокирянах, так само пішов по стопам батька і дослужився до гвардії артилерії полковника (1883 р.). Надалі, його прізвище в багатьох документах Сокирянського волосного правління, які потрапляли на очі, майже скрізь вказується з приставкою «генерал-майор».

Миколай Лішин був одружений з Зінаїдою Олексіївною Сабуровою (12.04.1840 р.н.) — дочка генерал-лейтенанта ( з 1855 р.) Олексія Івановича Сабурова і Єлизавети Михайлівни Сатіної.

У них народилися: син Петро (1862 р.н.) і дві дочки — Ольга (1863) і Марія (1872). Остання жила у Санкт-Петербурзі, була двічі одружена; від першого шлюбу мала сина Олександра Олександровича Тюфяєва (30.08.1894 р.н.).

В Сокирянах «правив» губернський секретар Петро Миколайович Лішин. Саме його ім’я ми знаходимо у списках виборців від Сокирян у Державну Думу Російської імперії I (1906 р.) і II (1907 р.) скликання. П.М. Лішин збудував у Сокирянах школу, особисто навчав дітей грамоті, допомагав їх освіті матеріально. Крім того, був попечителем Ходороуцької школи (затверджений 10.12.1900 р.). Його управляючі в с. Ходороуці І.Л.Амшинський і м. Сокиряни Ф.Ф. Лозінський співпрацьовували з навчальними і державними установами Російської імперії. Перший був респондентом Департамента землеробства і сільської промисловості[13], другий – добровільним спостерігачем метеорологічної станції від Новоросійського університету[14].

За дослідженнями сокирянського краєзнавця О.Д. Чорного пан мав дочку Наталію, котра вийшла заміж за багатія Плавського. Ії чоловік виявився не дуже бережливим  до багатства, яке подарував тесть (Петро Миколайович), і вже скоро пустив чи не все майно з молотка. Деякі речі, кажуть, розпродували навіть у центрі міста, неподалік маєтку[15].

Наталія Петрівна Плавська, уроджена Лішина, яка володіла «двома кам’яними будинками, покритих жерстю, що мали житлову площу 505 квадратних метрів» проживала у Сокирянах, згідно даним якими ми на цей час володіємо, —  до 1940 року. До цього часу зберігся панський маєток – на вулиці Шевченка, де нині розташована районна друкарня. Тут вона і жила, а спорудив маєток іі тато Петро Миколайович Лішин, а будувати почав дід – Миколай Петрович.

Відзначимо, що наприкінці XIX – XX ст.. частим гостем у Сокирянах бував ще один з Лішиних, а саме – Костянтин Андрійович Лішин. Із-за помилки, яку допустили автори енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область» (1969 р.), довгий час вважалося, що він один із сокирянських власників. Але ніякого відношення до Сокирян він не мав, а з сокирянськими Лішиними він знаходився у далекому спорідненні, їх загальний предок проживав с. Велика Дуброва Мглінського повіту Чернігівської губернії.

Почесний громадянин Хотина, генерал-майор Костянтин Андрійович Лішин (1833 — 1906), звільнений із запасу армії у відставку з мундиром і з пенсією з Державного казначейства та з каси військово-сухопутного відомства 27 січня 1890.  Був одружений на дочці відомого бессарабського діяча Миколи Георгійовича Рознована, Роксандрі Россето-Рознован (1844 — 1897), яка, до речі, у першому шлюбі була одружена з статським радником Михайлом Івановичем Сабуровим. Приданим Роксандри був маєток у селі Рестео-Атаки Хотинського повіту (нині с. Дністрівка Кельменецького р-ну). Це село й стало родовим маєтком відставного генерал-майора Костянтина Лішина і його дружини. Дітей не мали. Разом із дружиною Костянтин Андрійович Лішин похований на подвір’ї місцевої Свято-Покровської церкви.

Зауважимо, що при Лішиних значно поліпшилося економічне становище Сокирян. У другій половині XIX ст.. тут почала діяти гуральня (у 1849 р. тут працювали 1 австрієць і 10 чорноробів-міщан), пивзавод, 3 водяні млини, 12 свічкових і декілька салотопних заводів, з кінця XIX с. – маслоробний завод, 2 підприємства по виробництву безалкогольних напоїв, залізнична станція та ін.[16] При Миколаї Петровичеві і Петрі Миколайовичеві значно виросла комерційна діяльність населення. Так, наприклад, у кінці XIX ст. щотижня на базар у Сокиряни приганялося багато худоби, до 300-400 коней і 200-300 овець. Їм належало 27 м’ясних лавок у Сокирянах і 17 у Бричанах[17]. Документи повідують, що Микола Петрович Лішин у 1891 році мав п’ять водяних млинів на річці Кам’янка, а також володів виноградниками, де нараховувалось понад 1600 кущів. На початку XX ст.. в Сокирянах діяла броварня.

При фінансовій підтримці Лішиних у Сокирянах почали будувати нову кам’яна церкву апостолів Петра і Павла., яка у 1880 р. була освячена. За заслуги перед православною церквою, Петра Лішина, який нібито помер у 1920 році, а також його дружину і доньку з почестями поховано в сімейному склепі під церковним вівтарем.

Деколи Лішини улаштовували бали, на які з’їжджалися поміщики і дворяни із навколишніх сіл, з Поділля, Бричан, Сорок і навіть Кишинева. В 1890-х роках, наприклад, частими гостями таких прийомів були представники великої родини Крупенських, К.А. Лішин, поміщик с. Василівці Е.І. Філодор, штат-ротмістр запасу армії по гвардії кавалерії Михайло Євграфович Алепіч, губернський секретар по 8-му участку Олександр-Мечислав Флоріанович Гілевіч, титулярний радник Цеслав Владиславович Козловський, земський лікар Миколай Максимович Тунік, титулярний радник Єлисей Сильвестрович Клопотовський (начальник місцевого відділення Поштово-телеграфної кантори), дворянин Олександр Іванович Андріяш-Шептилич, священик Міна Олександрович Черноуцан і ін.

Мандзяк О.С.


Примітки до статті:

[1] Євтушенко С. В. До біографії Данила Павловича Апостолова // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – «Історія». – 2007. – №762. С. 324.

[2] Список бояр Молдавских, желающих переселиться в Россию, составленный графом А.А. Безбородкою, 1791 года // Сборник Императорского Русского исторического общества. – Т. 29. – СПб., 1881. – С. 631.

[3] Списки лицам, Высочайше пожалованным дипломами с гербами на дворянское достоинство Всероссийской империи и Царства Польского. / Сост. Лукомский В., Тройницкий С. – СПб, 1911. – С. 32.

[4] Скутельники – категорія залежних селян, звільнена від сплати державних податків. Вони обробляли землю, доглядали за садами, виноградниками, вирощували худобу і т.д. Залежно від свого положення бояри могли брати на роботу від 1 до 80 скутельників. Так, наприклад, законом від 1812 р. було визначено, що митрополит Бессарабії міг мати 80 скутельників, а вікарний єпископ — 4027. Звільнені від державних повинностей скутельники платили тільки три чверті покладеного біру. Форма експлуатації їх була різною: одні платили власникові гроші або розплачувалися продуктами, інші працювали на поміщицькій землі встановлене число днів. Серед повинностей переважала панщина. Хоча скутельники, слуги та бреслаші попадали в економічну залежність від поміщика, вони погоджувалися на це у зв’язку з тим, що на початку XIX в. державні податі були в кілька разів важче повинностей, які виконувалися на користь хлібороба. Бессарабські поміщики прагнули прийняти в скутельники найбільш багатих селян для того, щоб мати більший прибуток. Різновидом скутельників були слуги. Останні, на відміну від скутельників були повністю звільнені від сплати біру. На початку XIX в. з маси царан виділилася нова група служивих людей — бреслаші. Так само, як і слуги, вони були зовсім звільнені від виплати державної податі. Бреслаші спеціалізувалися на певному виді робіт, садівництві, бджільництві і т.д. Інститут скутельничества був відмінний у Бессарабії в 1818 р. «Уставом утворення Бессарабської області» у першу чергу через фіскальні міркування. Крім того, існування скутельників, які перебували практично в положенні кріпаків, суперечило загальній політиці Олександра I у Бессарабії, що декларує особисту волю місцевих селян.

[5] Гартінг Іван Маркович (1768 — 1831) – інженер, генерал-майор, в 1812 р. начальник інженерів Дунайської армії. Деякий час був комендантом Хотинської фортеці, а далі, з 1813 р. займав посаду губернатора Бессарабської області.

[6] Ведомость о скутельниках, бреслашах и слугах по Бессарабской области  // Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной Его Императорского величества канцелярии. /Под редакцией Н. Дубровина. – Вып. 7. – СПб., 1895. – С. 308.

[7] Herbarz polski Kaspra Niesieckiego powiększony dodatkami z późniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. — Т. II. — Lipsk: Breitkopf i Haertel, 1839. – S. 104.

[8]У Державному архіві Одеської області, в «Кріпосній книзі Одеського комерційного суду», є запис з  якого ми  дізнаємося, що 3 березня 1822 одеський купець першої гільдії Михайло Антонович Крамарєв купив два  будинки в VI кварталі, місця № № 54,  57 і 58, у довірених осіб, які представляють спадкоємиці  покійного власника, статського радника Федора Петровича Бема.  Довіреними особами виступали чоловіки дочок  останнього, Олени і Марії  полковник Василь Тимофійович Соловкін і підполковник  Петро  Степанович  Лішін.

[9] Ведомость о скутельниках, бреслашах и слугах по Бессарабской области  // Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной Его Императорского величества канцелярии. /Под редакцией Н. Дубровина. – Вып. 7. – СПб., 1895. – С. 308.

[10] Вебер В. Ф. Родословная дворянского рода Лишиных // http://mglin-krai.narod.ru

[11] Черейский Л. А. Пушкин и его окружение. – Ленинград: «Наука», 1976. – С. 225.

[12] Вебер В. Ф. Родословная дворянского рода Лишиных // http://mglin-krai.narod.ru

[13] Список корреспондентов департамента земледелия и сельской промышленности за 1888 год // 1888 год в сельскохозяйственном отношении.- Вып. III.: Общий обзор года. – СПб., 1890. – С. 2.

[14] Записки императорского Новороссийского университета. – Том 50. – Одесса, 1889. – С. 11.

[15] Чорний О.Д. Місто, де сходить сонце. – Чернівці: «Прут», 2010. – С. 17.

[16] Буковина: Історичний нарис. – Чернівці: «Зелена Буковина», 1998. – С. 166.

[17] Буковина: Історичний нарис. – Чернівці: «Зелена Буковина», 1998. – С. 159.

________________________________________________________

На ілюстраціях зверху до низу:

1.  Будинок поміщика в м. Сокиряни

2. Емблема роду Катаржі

3. Герб роду Бем

Залиште свій коментар