Водяні млини, що стали історією

Автор: admin

Олександр ЧорнийВод_млин з Куютинкт_нині в Пирогово

Олексій Мандзяк

Річка Сокирянка, яку в деяких давніх документах називають Кам’янкою (очевидно за те, що бере свій початок десь у глибоких кам’яних пластах поза містом) не раз ставала переправою для козацьких загонів, що гнали з рідних земель чужинців, поїла отари овець і гурти корів, які приганяли на водопій пастухи, і, звичайно, веселила і захоплювала своїми зеленовруйними краєвидами туристів-краєзнавців. Та чи не найбільша її заслуга ще й в тому, що дала притулок поблизу себе цілому каскаду водяних млинів, які гуркотіли тут денно і нощно, даючи людям так потрібне мливо, а, значить, і життя.

Коли це було? Де ці млини-роботяги стояли? Що з ними сталося? Правда ж, цікаво знати? Отож бесідували і запитували про це у багатьох старожилів міста. Побували навіть у Розкопинцях, які знаходяться біля самого Дністра. Раніше, кажуть, водяні млини, що були на річці під Сокирянами, тягнулись по ній аж до цього села. Невтомний збирач старожитностей, Василівський сільський голова А.В. Зелений, який за фахом історик, показував нам тутешні краєвиди (це невеличке село входить до Василівської територіальної громади) і час від часу казав: «Ось бачите, тут був фундамент водяного млина». Він же й повернув нас до шкільних знань, нагадавши, що батьківщиною водяних млинів є Рим.

Пахомов. Млин на Дністрі

Пахомов. Млин на Дністрі

У нас вони з’явилися ще в ХІІ ст., а з ХІV ст. часто згадуються у давньоруських пам’ятках. Ці «водяні трудяги» виникли в умовах натурального господарства і були нерозривно пов’язані з хліборобством. За часів феодалізму млини стали джерелом значних прибутків. Безпосередньо на нашій території вони стають до ладу діючих вже з середини ХІХ ст., коли на Бессарабії значно зросли площі зернових культур, які вирощували в основному на поміщицьких і багатійських землях. Тодішня повітова влада вимагала від волосних управителів та сільських старост давати точні звіти наявних у власності заможних людей цих борошномельних «підприємств». Так, у документах Сокирянського волосного правління за 1891 рік довелось знайти циркуляр, в якому вказувалось, що «на виконання доручення земської управи Хотинського повіту №885 від 15 квітня 1891 року сокирянському, коболчинському, білоусівському, михалківському, ломачинському, ожівському, василівському, розкопинському і волошківському сільським старостам приписується обов’язково, не пізніше як до 10 травня цього року, подати за формою, яка додається, дані про змонтовані парові машини, наявність олійниць та водяних млинів.» Зазначалось також, що в примітці треба вказати, звідки появився млин, олійниця, сукновальня чи молотарка.

Річка Сокирянка, з якою і нині не розлучаються зеленокосі верби

Річка Сокирянка, з якою і нині не розлучаються зеленокосі верби

Поставлена вимога виконувалась, оскільки серед дивом збережених давніх документів волосного правління знайшли розгорнутий список наявного млинарського устаткування у волості. Виявляється, тоді діяло 55 водяних млинів, вони були в кожному селі української частини (за виключенням тільки в Мигалянах, Клокушній, Барладянах і Гринауцах, які тепер належать до Молдови). На вже згадуваній нами річці Кам’янка (Сокирянка) у 1891 році діяло 7 водяних млинів. Всі вони належали місцевому поміщику Миколі Петровичу Лішину. Води на річці не вистачало, тому доводилось простоювати. Ще трьома млинами, які крутила вода із шипота-фонтана, володів Георгій Флодар. З підмогою дощів робота була із жовтня до червня. Коли ж давалася в знаки посуха, працювали млини, які приводились в дію кіньми, вітром і навіть з допомогою пари.

 За архівними даними, у волості тоді мали 7 кінних, 8 вітрових і всього 4 парових млинів, причому в українській частині волості їх значилось тільки 2.

Доречно сказати, що згідно із складеним у волості списку, в Сокирянах млини мали царанин Дмитро Вережан, Єфтеній Яровий, Іван Вікул, Василь Погребняк, Зуся Токар, Мордки Майцеман, Волька Табачник та Кіра Деміняца.

У Розкопинцях на воді працювали 8 млинів, але за своєю потужністю вони мало що поступалися усім, що стояли вище по течії тієї самої річки Кам’янки, яку тепер називаємо Сокирянкою. Перший панський млин діяв, зокрема, в урочищі Відміття, його обслуговувала сім’я Тьотюлів. Людей тут було багато, але мірошник умів усім їм раду дати та ще й настрій смішноми приповідками підняти.

Залишки погреба, де був водяний млин-оселя Погребняків

Залишки погреба, де був водяний млин-оселя Погребняків

 Другий водяний трудяга був дещо меншої потужності, але привертав до себе увагу тим, що розташовувався на березі річки і приводився в дію водою із місцевого джерела «Ізвор», яке знаходилось за 400 метрів від нього. Люди змайстрували фосу, такий собі невеличкий канал, і по дерев’яному жолобу вода переправлялась через річку до млина. Коли взимку через морози колеса усіх млинів були «на приколі» і чекали весни, цей джерельний борошномел потихеньку готував людям мливо. А воно перед різдвяними святами було потрібне у кожній хаті.

Ще один «унікум» знаходився біля сучасного господарства Івана Репехи. Сільський голова А.В. Зелений казав, що за розповіддю І.П. Грищука цей млин мав два робочих колеса. Одне крутило жорна і робило муку, а друге через систему штопів приводило в рух деревяні молотки, які тіпали льон та коноплі для виготовлення прядива на тканину. І треба ж таке придумати?! Але це ще не вся цікавість розкопинського млина. Від нього зайва вода, набираючи висоту, текла фосою до четвертого млина, що знаходився колишнього панського двору. Він був дерев’яний і мав досить привабливий вигляд. Може, за цього його якось більше доглядали, не давали йому старіти і він … живе Чернівцях, у музеї архітектури і побуту Буковини, куди його перевезли реставратори і хранителі сивої давнини.

Ну, а що із сокиянськими водяними млинами, з яких розпочалася наша оповідь?

 Дуже скоро після оглядин долини, що схожа на кам’яний жолоб, у якому б вмістилася сила силенна води, вдалося зустріти не просто свідка «млинарської епохи», а самого потомка тих перших майстрів-ентузіастів, що поставили на річці великі і трохи чудернацькі дерев’яні колеса та заставили їх слугувати собі.

– Он бачите той виступ під горою, де сходяться два рукави річки? – показує рукою внук колишнього знаного мірошника-добряка Георгія Гладкого – Володимир Гладкий. – Кращого місця для загати води годі й шукати. Саме там стояв млин нашого діда. Вище по річці крутилось млинарське колесо Миколи Погребняка, якого називали «китаєм», а внизу, недалеко від нас, був млин його брата – Василя Погребняка.

Частує холодною вод

Частує холодною водицею копанка-криничка на узвишші Яру (на фото В. В. Корчовий)

З високого кам’яного щовба, що підпирає своїм дужим плечем обійстя сокирянця В.В. Корчового, добре видно усі «п’ятачки», на яких вирувало життя млинів. Тут, майже навпроти себе, ми бачили залишки їх фундаментів, що перетерпіли час і руйнівні повені, зліва зяяв порожниною вхід у старий погреб, який нині став нікому не потрібним, а праворуч ще стирчали мовчазні стіни хатини, у якій був і млин, і помешкання невтомних борошномелів Погребняків.

Річка тоді, як розповідали, протікала набагато вище теперішнього рівня, але все одно, щоб відвести воду вбік, копали рівчак-канаву, яку за місцевим діалектом називали фоса. По ній вода текла у котлован, з якого потім дерев’яним жолобом подавалась на млинарське колесо. Воно було великим – 2,5 – 3 метри в діаметрі, і на лопатях мало дощаті ящики-кармани, в які набиралася вода і під тяжкістю створювала крутящий момент, який через дерев’яний вал передавався уже у саме приміщення, де знаходився мукомельні камені. Нижній камінь був нерухомий, а верхній обертався навколо своєї осі. Цю роботу виконувала «запряжена» до колеса вода.

– Сильніший напір води – то й швидше обертається колесо,– зі знанням справи казав наш співрозмовник В. Гладкий. – А раз так, то й робота в млині йде краще.

Під враженням від розповіді мимоволі уявляли, як хлюпоче вода об колесо і гуркотить млин.

Риплять дерев’яні сходи, по яких, здається, заходимо всередину. Назустріч ступає кремезний і круглолиций дідусь – весь у білому полотняному одязі і в солом’яному капелюсі на голові. В одній руці тримає велику цигарку-самокрутку. Мабуть, від того, що багато палить, рижі вуса стали ще рижішими, але на обличчі сяє приязнь і радість.

– Доброго дня, дитино! – звертається до високої і тендітної дівчини, що підійшла із склецком зерна.

– Добридень, дядьку Георгію – сором’язливо відказує. – Принесла вам от кукурудзяні «бумажки» для цигарок, – і подає мірошнику той згорток, у якому тонесенькі листочки-обгортки з качанів кукурудзи – вони заміняли в той час курцям газетний папір, який був у дефіциті. Старий бере її за плече і проводить вперед, бо людей зібралося, як ніколи, багато – всі до свята хочуть швидше змолоти. Поки йдуть, дякує за «бумажний сюрприз», а відтак питає стиха, чи, бодай, вона не взяла йому трохи тютюну.

– І тютюну принесла, я його ще загодя приготувала! – вже сміливіше каже. – Та тільки ж черга велика…

Дідусь мовчки бере той склецок однією рукою і за мить уже висипає у бункер. Зерно зашуміло об камінь. Ще трохи – і Ксенія вже набирає готове борошно та несе додому. Вулицею струменить запах свіжого млива…

Це не вигадка і не зручний художній образок, а реальний факт, повіданий нам жителькою Сокирян Ксенією Миколаївною Пержун, якій уже більше 90 літ. У молоді роки вона зростала у хліборобській сім’ї, не знала особливої дитячої радості, бо доводилось змалку привчатися до праці. Часом виконувала і жіночу, і чоловічу роботу, інколи мама і до млина її посилала. Це було не далеко, що радувало дівчину, але більше всього її захоплювала чарівна природа сокирянського Яру, де мелодійно жебоніла-виспівувала річка, зеленіли береги і синьо-синьо цвіли чебреці. Каже, що на фоні тієї краси водяні борошномельні млини здавалися їй казковими іграшками. Вони тягнулися вздовж усього русла річки аж ген за ліс, а там через Розкопинці – і аж до Дністра.

Більше всього люди запам’ятали серединний млин, до якого було зручніше і ближче діставатися їм з міста і округи. Але стояли черги і до інших. Якоюсь особливою принадою володів, зокрема, млин вже згадуваного В. Погребняка. Він стояв на лівому березі річки під горою. Господар також мав свою фосу, у нього була кам’яна хатина, в одній із кімнат якої жила сім’я, а в іншій – мололи зерно. Син колишнього потомственного мірошника – Борис Погребняк каже, що діда свого не пам’ятає, але тато йому розповідав ніби-то млини тут були дуже давно, десь із кінця ХІХ століття. А взагалі зародилися вони ще в епоху Середньовіччя. У цих місцях вода була найдешевшою і досить зручною силою, якої потребувало хліборобство, що рзвивалося. І люди-кмітливці швидко збагнули це, тож і накинули на неї «вуздечку».

– Для нашого млина вода часто залежала від того, який рівень загати тримав мірошник, що був вище по річці, – пригадує Б. Погребняк. Старалися знаходити порозуміння один з одним, але коли річка міліла, виникали й суперечки. Проте вони скоро переводились на жарт і млин працював здебільшого день і ніч.

– Що, так багато зерна привозили люди? – запитую з цікавістю і чую у відповідь, що приїжджали сюди і кіньми, і волами, а багато хто й на плечах приносив мішки з пшеницею чи кукурудзою. Одні спускалися більш-менш пологими дорогами з боку урочища «Боднарі», інші ж через «Ту-гору» з’їжджали до річки, а далі переходили її вбрід. Це було не складно. І біля млинів робилися великі черги, однак не тому, що молоти було багато, а із-за невеликої продуктивності млинів. Бувало, що протягом доби не могли й однієї тонни зерна впорати. Дружина Б. Погребняка Раїса, почувши це від свого чоловіка Бориса, котрий розповідав це мені, мало не вигукнула: «Та не може бути! У нас у Кормані водяний млин стояв на Дністрі, його прив’язували до берега тросами, щоб не знесла течія чи не здуло сильним вітром. Люди лаштувалися у черги, що простягалися на пів вулиці, але вони швидко зникали, бо мололи багато – за день по 2-3 тонни зерна.

Яр на околиці Сок

Яр на околиці Сокирян, у якому шуміли водяні млини

Усі знають, що разовий помол не вирізнявся якоюсь особливою якістю, але з того пшеничного чи кукурудзяного борошна, яке вдома ретельно пересівали, пекли смачний хліб і коржики, варили мамалигу, а з крупи готували голубці та куліш, і ніхто не шукав чогось кращого. Щоправда, кажуть, як треба було муки до якихось свят, люди їхали чи йшли пішки аж до Трачового млина, який знаходився далеко в Яру, під лісом. Там ніби мука була і білішою, і кращою за своїми хлібопекарськими властивостями. Однак Б. Погребняк, який після тата сам певний час мірошникував, це заперечує, каже, що то просто видумка, бо питлів там також не було. А от камінь у млині був більшим, запас води – вагоміший і млин працював швидше, отож і більше зерна переробляв.

Бесідувати з нащадками давніх млинарів, очевидцями тієї непростої справи і просто кмітливцями того часу було дуже цікаво. Уточнюючи якусь деталь, поверталися ми до однієї і тієї ж розмови по кілька разів, та здавалося, що кожен раз відкривалось щось нове і досі незнане. Вони розповідали, що мірошниками тут були люди переважно фізично здорові і витривалі люди, які не боялися труднощів і у взаєминах з тими, хто приходив до млина, були щирі і добродушні, хоч протягом дня у млині так нароблялися, що й не до веселощів було. Гуркіт, який стояв не тільки у приміщенні, а й висів, здається, в повітрі понад долиною, швидко стомлював, до того ж траплялися поломкм: то жолоб «тікав» у сторону від колеса, то вода переставала текти, бо замулило рівчак, чи виникали якісь інші дрібниці, що змушували і хвилюватися, і праці своєї докладати. Особливо клопітно було, як поломки траплялися вночі. Світла ж не було, тільки одна свічка та похідний гасовий ліхтар виручали. Та розсудливі і тямущі мірошники з усім справлялися, вони були і за механіків, і за вагарів, і за добрих господарів-керівників отого невеличкого млинарського господарства, яке працювало і »крутилося» над річкою.

Біля них працювали їх сім’ї і родичі, у помогачах були переважно молоді хлопці-сини, а в декого навіть зяті та невістки. У Василя Погребняка біля млина жила чи не вся родина. Йому допомагали син Володимир з дружиною, дочки Ксенія і Ганна, а також його дружина, яка готувала для усіх їжу, поралася по господарству та в городі. Навідувався сюди і часто засиджувався за вечірніми розмовами і його брат Микола.Тримали борошно, мали свої вівці, корову, були в них і коні. Над річкою рясно родив садок, який частував яблуками, грушами, черешнями, а в городі завжди повно було капусти, помідор, огірків. Багатьом запам’яталося й запашні дині та кавуни, по які не раз прибігали настирливі міські хлопчаки.

У вже згадуваного Георгія Гладкого також великим було сімейство. Біля нього трудилися четверо синів – Микола, Іван, Петро та Георгій, а також дочка Ганна. За мірошника була й дружина Ганна, яку за жартів називали Гладчихою. Вона була повновидою і красивою жінкою, нарівні з чоловіком виконувала будь-яку роботу і,кажуть, дуже любила брати «мірку» як плату за молотьбу зерна. Дехто каже, що нерідко траплялося так, що вона це робила повторно після чоловіка, але великої образи у тому не було, оскільки в той час плата за мливо була невеликою: «мірка» ( приблизно 1кг) – за склецок і три – за мішок. Та все ж після такого випадку власники зерна іншим разом уже прошкували до другого млина.

Хоч мірошників раніше вважали й ворожбитами, розповідали про них усякі легенди, довідатися про це що-небудь не вдалося. Однак розповідали, що тут чітко дотримувались релігійних свят, не цуралися випити з прибульцями до млина чарку-другу та закусити салом із часником. Часто-густо могоричі були не лишень від тих, хто приходив молоти, а й частування за кошт того чи іншого мірошника. Повідують, що тут часто збиралася молодь, особливо вечорами під час свят. Прогулюючись понад річкою, що потопала у вербах, хлопці й дівчата нерідко закохувалися. Так сталося й у подружжя Гладких. Їх син Петро вподобав біля млина дівчину Катерину і та стала його дружиною та доброю помічницею тещі у млині. Пізніше вона працювала в рільничій бригаді місцевого колгоспу, разом із чоловіком, який теж трохи був млинарем, а потім чабанував, виховали четверо дітей: троє синів і доньку.

– Ну а що ж можна сказати про «китая»? – цікавився у багатьох. Родичі його нічого не могли відповісти, впевнені тільки, що до китайців це прізвисько немає стосунку. І в цьому вони, мабуть, праві, бо люди кажуть, ніби дідуся стали називати так тому, що своїм існуванням він дуже схожим був на старця — ув’язника, який поселився в давнину серед кам’яних скель у Китаєві, яке було в передмісті Києва, і став монахом. Такі ж кам’яні брили, подібні печери і крутосхила річка. Подібність і в тому, що він був худощавим, у бідненькій селянській одежині і засмаглий від палючого сонця коло млина. Ніякої роботи він не цурався, своєму братові завжди по млинарству допомагав. Дехто казав, що його млин на Китай-горі знаходиться, маючи на увазі, що так само далеко чи високо, оскільки був у верхів’ях русла річки, як і дім-печера того дивного монаха-відлюдника, про якого ходять легенди.

З теперішнього погляду на наше минуле думається, що робота в мірошників борошномельних млинів, які діяли на річці, була цікавою, вартою захоплення і вдячності їм. Не дарма про них складають пісні та малюють картини. Але ж водночас ця професія вимагала і певної мужності та безстрашшя, бо ж тут, у глибокому каньйоні невеличкої і, здавалось би, смиренної річечки, завжди підстерігала небезпека на млин і його власника.

 Часто дули поривчасті і холодні вітри, а влітку і восени не раз налітали буревії і зливи. Одного разу, як розповідали нащадки млинарів та ветеран праці М.І. Цибулько, котрий жив неподалік річки на Тій-горі, а згодом перебрався у центр міста, млини ледве не потерпіли катастрофу. Це було вже після війни, осо-ось мали створювати колгоспи. Вони, тоді безвусі хлопчаки, випасали літньої днини в Яру худобу і зайшли з коровами від міста далеко. Біди ніби й ніщо не віщувало, було тепло і сонячно, та раптом знявся сильний вітер, в повітрі запахло дощем, громовицею. Чи не в ту ж мить почало блискати і гриміти, немов би кінець світу настав. Раптом знялася буря, небо вкрили хмари і пішов проливний дощ. Вода лилася десь з гори з таким грохотом, що аж у вухах боліло.

Усім стало страшно, а корови повтікали хто куди. За якусь мить з неба, що, здавалося, прорвалось, випала небачена досі кількість води. Вона почала зносити на своєму шляху все підряд. Яром пливли жолоби і всяке шмаття, що зосталося біля річки, ставки і фоси понівечило і замулило. Дітлахи встигли вистрибнути на лівий берег і переляканими очима спостерігали на витвори стихії.

Скоро розгніване небо втихло, злива припинилась. Хлопчаки з радістю побачили, що водяні млини, хоч і постраждали, але все ж таки уціліли. Того дня додому на «Ту-гору» вони не потрапили. Батьки перекидали дітям-пастухам через річку, яка все ще була небезпечно повноводною, суху одежу, харчі та відра, щоб подоїти корів.

Кажуть, після тієї стихії млини не скоро оправилися. Але потім вони ще довго тут гуркотіли, видаючи на-гора, тобто з Яру у місто, пахуче борошно. Свіжий запах млива підносився догори, накочувався на місто і люди знали, що в кожному домі буде хліб.

Можливо б і зараз працювали ті водяні млини. Та з появою к місті парового млина роботи у них поменшало. До того ж новій владі вони не дуже подобались «Мало податків із Яру надходить» – казали митарі. Тож «водяні роботяги» стали чахнути, на них почали зазіхати різні крадії. Господарі, що могли, забрали, але дати лад тому обладнанню вони вже не змогли. Збереглися хіба мукомельні камені та жорна у декого.

Таку от історію пережила долина водяних млинів. Вона цікава і хвилююча, хоча складає тільки частинку нашої непростої минувшини.

Глава із книги Олександра Дмитровича і Олексія Степановича Мандзяка «Сокирянська бистрина». – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 170–178. (ISBN 978-966-560-539-3)

 

 

Залиште свій коментар