Відомі діячі Російської імперії, які навідували Сокирянщину

Автор: admin

Історія людства, передусім — це імена людей. Довідавшись про яку-небудь історичну подію, ми незмінно намагаємося довідатися про імена тих людей, котрі були тим або іншим чином до нього причетні. Через ім’я ми знайомимося з життям людини,його місцем і значенням в історичних подіях, а тим самим і як його діяння вплинули на життя наших пращурів (як це відбулося в далеку давнину), дідів, а певним чином і на наше сучасне життя.

Людина зі своєю природною цікавістю завжди хоче знати, через кого або завдяки кому відбулася та або інша подія. При цьому ім’я людини надає вагомість самої події, і чим більш відома людина, тим значимій сама подія.

Якщо ми подивимося загальнодержавні або місцеві довідники, де мають місце статті присвячені містам, селам і хуторам, то дуже часто можемо бачити згадки, що в населеному місці народилася та або інша відома людина. Те ж саме можна сказати й про прославлених «чужинців», які випадково або цілеспрямовано відвідували населений пункт.

Для будь-якого місцевого жителя, перше, як і друге — це засіб додати значимість того місця, де він живе або народився, збільшити вагомість свого місця в великій історії. У такий спосіб, людина через призму місця проживання стає співпричетною до чогось великого, більшого, ніж вона є. Перебування на батьківщині місцевого жителя стає частиною історії життя відомого гостя, а все його життя, — історією села, міста або всього регіону де він був.

У даній статті ми хочемо повідати про деяких відомих людей Російської імперії, які за самими різними причинах якийсь час перебували на території сучасного Сокирянського району Чернівецької області. Як відомо, Сокирянщина разом з усією Бессарабією у 1812 році була офіційно приєднана до території Російської імперії, і перебувала під її владою до 1917 року. Але при цьому, якщо порівнювати з іншими регіонами, за більш ніж сто років Сокирянщина рідко попадала в сферу інтересів дослідників і відомих державних діячів. А ті, хто були змушені, намагалися знайомиться з нею на відстані, вдаючись до допомоги місцевих діячів, які за допомогою поштових пересилань подавали потрібну інформацію. Але, ті з відомих діячів, котрі все-таки відвідували наші краї, залишалися на довгі роки під приємним враженням від побаченого географічного, історичного й етнографічного багатства, яким славиться Сокирянщина.

Першими з відомих людей Російської імперії, котрі ступили на землю Сокирянщини, як ми можемо бачити за доступними нам письмовим джерелам, були родовиті вояки — князь, майбутній московський градоначальник ( в 1790 – 1795 р.) Олександр Олександрович Прозоровський (1732 — 1809) і генерал-поручик Христофор Федорович Штофельн (1720 — 1770).

В 1768 році спалахнула чергова російсько-турецька війна, яка тривала аж до 1774 року. 15 квітня Перша армія під командуванням генерал-аншефа князя Олександра Михайловича Голіцина (1718 — 1783), побудувавши два понтонних моста перейшла р. Дністер поблизу с. Непоротове[1]. Але ще 14 квітня з території Поділля, вплав на другий берег Дністра перебрався авангард О. Прозоровського і Х. Штофельна: «для прикриття майбутньої переправи й устрою тет-де-пона (мостові укріплення для охорони переправ –О.М.) на тій стороні Дністра»[2].

Переправа армії Голіцина в кількості 44,5 тис. продовжувалася майже цілий день, тому на місці переправи був улаштований нічліг. І на Сокирянщині, для армії Голіцина він був не останнім. Відомо, що 16 квітня 1769 року значна частина армії зупинялася на постій у селі Романківці, про що в своєму «Журналі» відзначив і сам князь Прозоровський[3]. У той же час генерал-поручик Штофельн зі своїм корпусом знаходився в Сербичанах. 17 квітня армія перейшла в табір під селом Новоселиця, а 18 квітня атакували Хотинську фортецю. Розбивши турецьку армію Караман-паши, через відсутність достатньої кількості облогової артилерії та нестачу провіанту, Голіцин так і не зважився штурмувати фортецю. Російська армія змушена була відійти, і 24 квітня повернулася назад за р. Дністер.

Докласти до сказаного можна ті, що в разом з указаними вище родовитими особами в цей же час на Сокирянщині був Григорій Олександрович Потьомкин (1739—1791) – видатний державний і військовий діяч, ясновельможний князь Тавричеський (1787), генерал-фельдмаршал (1784); був фактично співправителем Катерини II з 1774 р. і, очевидно, перебував з нею в таємному шлюбі. У вересні 1768 р. йому був подарований придворний чин дійсного камергера, що відповідало чинові генерал-майора в армії. На початку Першої російсько-турецької війни відправився добровольцем у діючу армію, у корпус О. О. Прозоровского, що складав, як уже було сказано, авангард Першої армії О. М. Голіцина, і незабаром відзначився в бою при Дністрі в фортеці Хотин.

Майже через 80 років Сокирянщину навідав Георг Заблер (із-за помилки чиновника, він же Єгор Єгорович Саблер) (1810 — 1865) – відомий вчений, астроном і геодезист, він першим знайшов спосіб для визначення кута переломлення в прозорих середовищах[4], брав участь у складанні великого опису зірок. Німець за походженням, він вчився в Дерптському університеті, де захистив дисертацію на звання доктора філософських наук (1839 р.)[5]. Там же почав працювати під керівництвом відомого вченого Василя Яковича Струве, спочатку в Дерптській обсерваторії, а потім у якості ад’юнкта в Миколаївській Головній астрономічній обсерваторії (1839 — 1954 рр.). Дійсний Член Російського Географічного товариства, кавалер ордена Святого Станіслава[6], Заблер у 1954 році був назначений на посаду директора Віленської обсерваторії. Деякий час працював на Британських островах з відомим англійським астрономом Варрьоном Деларю[7].

У 1848 році Георг Заблер більше тижня проживав у Романківцях. Причиною перебування у цьому селі був вимір так званого «Романківського базису» (тоді писали «Романкоуцкого базиса»), який проводився в рамках ученої експедиції Академії наук, направленої для виміру дуги меридіану між Фугленесом і Ізмаїлом, яка нині відома як «дуга Струве»[8]. Результати досліджень, в тому числі й ті, що проводилися у Романківцях, а так само у Гвіздівцях та Селищі, були надруковані у наукових виданнях того часу, наприклад, у Віснику Імператорського Російського Географічного товариства (1853 р.)[9], Журналі Міністерства народної освіти і деяких інших.

Інший наш герой, Олександр Степанович Афанас’єв–Чужбинський (1816 —1875) – відомий український та російський письменник, мовознавець, етнограф та фольклорист. З нагоди великого князя Костянтина Миколайовича Романова, якому належить ідея відправити літераторів по річкам Російської імперії, в середині XIX ст. брав участь в експедиції морського міністерства по Дніпру і Дністру. В своїх «Нарисах Дністра», виданих 1863 року зібрано чимало інформації яка стосується історії та етнографії краю. Він навідував Непоротове, Білоусівку, Сокиряни і Ломачинці.

Більше всього часу він провів у с. Ломачинцях, де квартирував у місцевого поміщика Є.М. Крупенського. Про своє прибування у цьому селі Олександр Степанович відзначив: «Взагалі перебування в Ломачинцях залишило у мене саме втішне враження, і я можу сказати, поклавши руку на серце, що ніде в Бессарабії я не бачив такого постачання в побуті поміщицького селянина й відсутності тих зловживань, які суцільно й поруч існують у власницьких селищах»[10].

Подорожував по нашим селам і видатний син українського народу Павло Платонович Чубинський (1839 – 1884). Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. За своє недовге життя він зробив стільки, скільки до снаги цілому академічному інститутові. Був автором журналу «Основа», у 1861 році захищає в Петербурзі дисертацію й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Був дійсним членом Імператорського Російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, членом-кореспондентом Імператорського Московського товариства сільського господарства, членом-співробітником Імператорського вільно-економічного товариства. У 1872 році Чубинський засновує Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства.

На Сокирянщину Павло Чубинський потрапив в 1869 році, коли йому довірили очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних досліджень. Російське географічне товариство доручило Павлу Чубинському провести дослідження в трьох українських губерніях: Київській, Волинській і Подільській. Але Чубинський вирішив значно розширити зону досліджень, докласти частини Мінської, Гродненської, Люблінської та Сідлецької губерній. До того ж він вважав важливим зібрати матеріал в Північній Бессарабії, населеної українцями. Так він опинився на землях Хотинського повіту й зокрема Сокирянщини: «З Кам’янець-Подільського я відправився в Бессарабію й об’їхав Хотинський повіт…»[11].

Найперше дослідник виявив етнічний склад сіл Хотинського повіту. Про села Сокирянщини ми узнаємо: «Місцевості населені руснаками, у котрих мова виключно малоруська: містечко Сокиряни: села — Білоусівка, Коболчин, Ломачинці, Михалков, Ожево, Василівці, село Розкопинці, села — Романківці, Яновці, Селище, Шибутинці, Кормань, Кулишівка, Непоротово, Молодова, Комарів і Вітрянка… <…> Місцевості, населені руснаками й молдаванами, де панує мова молдавська: .. села: … Гвіздівці»[12].

Чубинський скрізь фіксував легенди, перекази, народні прикмети, пісні, звичаї, рід та характер занять населення, відмінності в обробітку ґрунту і т.д.. Особливу увагу вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводь у рекрути, смерть людини.

За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом  Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Протягом 1872 – 1879 рр. у Петербурзі побачили світ сім томів (у дев’яти книжках) під загальною назвою «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край».

За проведену роботу в 1873 році Російське Географічне  товариство нагородило Чубинського золотою медаллю. 1875 року він одержавши золоту  медаль Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі.

Наступний гість Сокирящини, — мінералог, гірський інженер Михайло Петрович Мельников (1854 – 1900). Закінчив Петербурзький гірничий інститут (1878 р.). Працював інженером на кам’яновугільних копальнях, у Гірському департаменті. В 1887–1992 рр. брав участь в експедиціях на Уралі, з 1892 р. – співробітник (хоронитель мінералогічної колекції) Гірничого інституту. Підготував десятки колекцій мінералів для навчальних закладів Росії, Белградського й Бухарестського університетів. Щорічно виїжджав у геологічні експедиції, вивчав алмазні родовища, відкрив родовище перовскіту (мінерал класу оксидів), що на честь його ім’я було названо Мельникові копальні.

Щодо Бессарабії, зокрема Сокирянщини, то як пише самий Мельников, «улітку 1883 року я був відряджений Департаментом Сільського господарства й Сільськогосподарської промисловості на Поділля для дослідження багатства покладів фосфоритів»[13]. В ході цієї експедиції він обслідував і бессарабські береги Дністра. Як можна бачити з опублікованих праць «Фосфорити Подолії і Бессарабії» (Горный журнал. – СПб., 1884. – № 9, № 10.)[14], «Геологічне дослідження області Придністровських фосфоритів» (Известия Геологического комитета. – СПБ., 1884. – Т. 3.) і деяких інших, Мельников бував у Ломачинцях, Непоротові, Волошкові, Василівцях і Ожево; навідував з візитом деяких місцевих поміщиків, наприклад, пана Крупенського в Ломачинцях. У останнього він отримав інформацію про становище добичі фосфориту в волості. Відзначу, що в той 1883 рік и з під Ломачинців, при сприянні залізничного експедитора та відомого комерсанта М. Рауде було вивезено 26 тон фосфориту.

В 1889 р. у села Непоротове і Ломачинці приїжджав відомий історик, археолог і церковний діяч Дмитро Іванович Самбікін (1839 — 1908), відомий більше як владика Димитрій. В 1872–1881 роках – ректор Тамбовської духовної семінарії. В 1877 він прийняв чернецтво зі збереженням свого імені (Димитрій), архімандрит. В 1881–1886 р. – ректор Воронезької духовної семінарії та редактор «Воронезьких єпархіальних відомостей». Із грудня 1886 р. Самбікін – єпископ Балахнинський, з 1887 – єпископ Балтський, а з 1890 року – єпископ Подільський і Брацлавський. З 1896 р. він єпископ, а з 1898 – архієпископ Тверський, з 1905 – архієпископ Казанський і Свияжський. У всіх місцях свого служіння відкривав церковно-археологічні товариства й комітети.

На Сокирянщині, з дослідницькими цілями Дмитро Іванович відвідав скит Галицю та печери між Ломачинцями і Непоротове. Деяким дослідникам це дає підстави припускати, що можливо в кам’янець-подільських архівах збереглись які-небудь матеріали зібрані під час цієї поїздки, які б зафіксували вигляд скиту до його реконструкції. Адже в 1903 році було прийнято рішення про реставрацію церкви скиту, а 1904 р. було розпочато роботи, під час яких споруджено новий іконостас і престол[15].

Наступний гість Сокирянщини, Сергій Дмитрович Маргаритов (1862-1921) – історик церкви, магістр богослов’я (1898 р.), викладач Кишинівської семінарії (1895 р.), інспектор народних училищ Кишинівського повіту (1902 р.), директор народних училищ Тавричеської губернії (1910 р.). Широкому колу дослідників і читачів Російської імперії він був відомий своїми працями «Лютеранське вчення в його історичному розвитку при житті Мартина Лютера»[16] і «Історія російських містичних і раціоналістичних сект»[17].

На Сокирянщину він приїжджав у 1890 р. з метою вивчення старообрядництва в Хотинському повіті. Основними пунктами його перебування стали села, де проживали старообрядники, насамперед – Грубно, Білоусівка, а також Сокиряни. Сам він пояснює мету свого приїзду таким чином: «Улітку 1890 року нам прийшлося вчинити поїздку по північній частині Бессарабії. Під час цієї поїздки ми намагалися зупинятися переважно в тих місцях, де є старообрядники»[18].

В ході поїздки він зустрічався з місцевими священиками, які надавали йому всіляку допомогу, наприклад, священик с. Селище Георгій Гербановський, якому Маргаритов виказав особливу подяку в одній із своїх публікацій в Кишинівських єпархіальних відомостях.

Вражають описи сіл зроблені С. Маргаритовим, приміром, от як він характеризує Грубно: «Грубно займає прекрасне положення, оточене з декількох сторін лісом (маєток Маразлі), воно має по середині лощину, у якій вирито кілька ставків. Біля дому кожного хазяїна є садок. Тому селище здається потопленим в садах»[19].

З опису Белоусівки ми зазнаємо, що селянам тоді жилося не найкращим образом: «У матеріальному відношенні білоусовцям живеться поганенько, тому що лише сімей 10 мають наділ в 8 десятин, в інших є лише садиби, за які вони дають власнику щорічну плату»[20].

Влітку 1891 року в Ломачинцях, Непоротові і деяких інших селах Сокирянщини побував Гаврило Олександрович Ласкін (1863 — 1902) – історик Візантії, Член-співробітник Товариства археології, історії та етнографії при Казанському університеті. В той час він працював над перекладом творів візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (905 – 959 рр.): «Про феми» (De Thematibus) і «Про народи» (De Administrando Imperio). В останньому творі подається описання міст які знаходилися на берегах Дністра. Саме ці обставини й стали причиною приїзду Гаврила Ласкіна на наші землі, як він сам відзначив: «зробивши таким чином огляд місцевості…»[21].

Особливо його цікавило місцезнаходження міста Салмакати (Салма-катай – «патрульна фортеця») про який згадує Костянтин Багрянородний. Після доволі ретельного дослідження Гаврило Олександрович заключає: «…Салмакати, знаходився, цілком ймовірно, верстах в 54 на північ від Атак, що проти Могильова, де-небудь біля села Непоротово, тому, що від Костянтина Багрянородного, ясно, що міста ці були там, де церкви»[22], а далі підкреслює: «З 6 міст на Дністрі (про які пише візантійський імператор – О.М..) можна визнати тільки три: Бєлгород, Тагин і Сороки; три інші могли бути розташовані так, що останній знаходився в Рухотині, але не вище. Хрести, що згадуються у Костянтина Багрянородного, збереглися в с. Ломачинці»[23].

Думаємо, що багато-хто чув про Василя Васильовича Докучаєва (01.03.1846 – 08.11.1903) – відомий геолог і ґрунтознавець, засновник російської школи ґрунтознавства й географії ґрунтів. Створив вчення про ґрунт як про особливе природне тіло, відкрив основні закономірності генезису й географічного розташування ґрунтів. Місцем його перебування на Сокирянщині стали Романківці. Сталося це під час комплексної експедиції у Бессарабію в 1898 році. Це була перша наукова експедиція, присвячена комплексному вивченню ґрунтів, клімату й рослинності Бессарабії. Після дослідження ґрунту в Романківцях і інших місцевостях Північної Бессарабії Докучаєв пише: «Як і слід було сподіватися… кращі чорноземні ґрунти виявилися найпоширенішими в північній (приблизно) третини Бессарабської губернії», а також відзначає: «Навряд можна знайти в Європейській Росії місцевість, більш цікаву в ґрунтовому (і природничо-історичному, взагалі) відношенні, чим Бессарабська губернія»

На початку XX ст. по Хотинському повіту і зокрема по Сокирящині подорожував Петро Артемович Несторовський (1870 — ?) — мандрівник, історик та етнограф, викладач 6-ої Варшавської гімназії (1905 — 1907). Його перу належить відома книга «Беcсарабські русини» (Варшава, 1905), де описується побут, звичаї і обряди жителів Хотинського повіту, в тому числі і тих, які вельми характерні для мешканців Сокирянщини. Доволі точно автор передає становище жінки: «На долю жінки у русинів випадає дуже багато праці. Вона куховарить у кухні, пере білизну всім членам сім’ї, від малого до великого, носить на плечах воду, у зимовий час пряде, тче й шиє одяг для всіх домашніх. У польових роботах жінка також приймає саму діяльну участь; на її цілком плечах залишається господарство, якщо чоловік займається такими промислами, як: «фальчі», батрацтво, візництво і т.п. Словом, немає майже ні однієї такої роботи, якої б русинка не виконувала. Це в повному сенсі слова вікова трудівниця»[24].

Із другої книги Несторовського «На Півночі Бессарабії: Подорожні нариси» (Варшава, 1910) ми узнаємо, що деякий час автор проживав у у свого родича Олександра Степановича, в Вітрянці: «Очевидно, у назві села мав ніколи й чомусь значення вітер, але в ту пору, коли я в ньому жив, про вітер і спомин не було. Було тихо й незвичайно пекуче, пекуче до одуру… У Вітрянку я прибув з півночі Хотинського повіту, із села Каплевки. Під’їжджаючи пекучим днем із глухої залізничної станції Романкоуци до села, що потопає в зелені, я заздалегідь смакував насолоду від можливості користуватися прохолоддю, то в густій тіні саду, то в холодних водах Дністра…»[25].

Окрім Вітрянки, Петро Несторовський навідував Сокиряни, Непоротове і Ломачинці, спілкувався з селянами і священиками. Дослідник подав географічні й історичні відомості про деякі села, дав характеристику місцевого землеволодіння, описав зовнішність, побут, заняття жителів. Окремо у книзі виділяється описання монастиря у селі Непоротове, а так само місцевих печер і всього того, що з ними пов’язано (легенди, перекази): «…начебто один раз у цю печеру була загнана лисиця, що вийшла в протилежний отвір в ущелині біля сусіднього села, у п’яти верстах — Ломачинець»[26].

В 1902 і 1903 роках по Сокирянщині екскурсував відомий учений свого часу Н. Окіншевич, як він сам вказує: «з метою дослідження рослинності цієї частини [Бессарабської] губернії». Він бував у селах Молодово, Кулішівка, Ожево, Василівка[27]. Зупинявся погостювати у поміщиків Зангі в Сербичанах. Про останнє село Окиншевич пише: «Сербичани розташовані в східній частині Хотинського повіту, порівняно багатими лісами. Місцевість висока, тому що тут проходить головний вододільний хребет Хотинської висоти. Ліси відрізняються прекрасним буянням: очевидно умови ґрунту повнотою благодіють цьому»[28].

Певно, ми сказали не про всіх відомих вчених, мандрівників та письменників які навідували Сокирянщину в часи існування Російської імперії. Але ми й не ставили перед собою такої задачі. Вивчайте свій край, дослідуйте минуле і сучасне свого села або міста, і, можливо значно збільшите пропонований нами список.

автор: Олексій Мандзяк


[1] Столетие присоединения Бессарабии к России: 1812-1912 г.г. / Cост. протоиерей Н. В. Лашков. — Кишинев: Тип. Бессарабского Губернского Правления, 1912.- С. 23.

[2] Война России с Турцией и польскими конфедератами. С 1769 – 1744 год. Составлено, преимущественно, из неизвестных по сие время, рукописных материалов, Генерального штаба капитаном А. Петровым. – Том. 1: Год 1769. – СПб., 1866. – С. 158.

[3] Прозоровский А. А. Записки генерал фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского, 1756—1776 / Сост. и коммент.: А. К. Афанасьев, Г. С. Марштупа, Е. С. Самонина, О. И. Самсонова; Вступ. ст.: А. К. Афанасьева. — Москва: Рос. Архив, 2004. – С. 232.

[4] Настольный энциклопедический словарь. – Том. 3. Выпуски 29-42. – Третье стереотипное издание. – Москва, 1895. – С. 1731.

[5] Заблер Г. «Наблюдения над земным лучепреломлением и законами его изменений». – Дерпт, 1839.

[6] Высочайшие повеления. Определения, увольнения и награждения // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1838. — Том 18. – С. 167.

[7] Русский биографический словарь /Под наблюдением А.А. Половцова. – Т. 18. – СПб., 1914. – С. 9.

[8] «Дуга Струве» — самий довгий градусний вимір дуги меридіану коли-небудь проведене наземними дослідниками до ХХ сторіччя. «Дуга», орієнтована з півночі на південь, і слідує приблизно уздовж 25-градусного меридіану східної довготи, бере початок від «Пункту Фугленес», що лежить на узбережжі Баренцева моря, недалеко від норвезького міста Хаммерфест (70° північної широти), далі слідує на південь – ще через вісім країн Північної й Східної Європи (проходить трохи на схід Гельсінкі, Таллінна, Риги й Вільнюса, і значно на захід – Мінська й Києва, далі біля Кишинева), і закінчується недалеко від узбережжя Чорного моря, на крайньому південно-заході України, у районі Ізмаїла – «Пункт Старо-Некрасівка» (45° північної широти).

[9] Струве В. Историческое изложение хода работ для измерения дуги меридиана между Фугленесом и Измаилом// Вестник Императорского Русского Географического общества за 1853 год. – Кн. 3. – СПб., 1853. – С. 19.

[10] Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – Спб., 1863. – С. 197.

[11] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные действительным членом П. П. Чубинским. — Том 1. — Петербург, 1872. — С. XIII — XIV.

[12] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные действительным членом П. П. Чубинским. – Том 7. – Вып. 2. – Петербург, 1877. – С. 363.

[13] Мельников М. Геологическое исследование области Приднестровских фосфоритов // Известия Геологического комитета. – СПБ., 1884. – Том 3. – 281.

[14] Мельников М. Фосфориты Подолии и Бессарабии // Горный журнал. Спб., 1884. № 9, № 10.

[15] Для тих хто цікавиться галицьким монастерем радимо прочитати: Праницкий Д. Старинный церковный памятник // Кишиневские епархиальные ведомости. — 1903. — № 19. — 1 октября. – С. 506-508; Щеглов Д. Об упраздненных монастырях Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. 1898. № 16, 15 августа. — С. 509-510; Антонович В. Б. О скальных пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии // Труды VI-го Археологического съезда. — Т.1. — Одесса, 1886. — С. 86-102.

[16] Маргаритов С. Лютеранское учение в его историческом развитии при жизни Мартина Лютера. – 2-е издание. – Кишинев, 1898.

[17] Маргаритов С. История русских мистических и рационалистических сект. – Симферополь. 4-е издание. – 1914. — 255с.

[18] Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1893. – № 1 — 2. – С. 17.

[19] Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1893. – № 1 — 2. – С. 20.

[20] Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии (продолжение) // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1893. – № 3. – С. 58 — 59.

[21] Сочинение Константина Багрянородного: «О фемах» (De Thematibus) и «О народах» (De Administrando Imperio) с предисловием Гавриила Ласкина // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Москва, 1899. – Кн. 1. – С. 220.

[22] Сочинение Константина Багрянородного: «О фемах» (De Thematibus) и «О народах» (De Administrando Imperio) с предисловием Гавриила Ласкина // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Москва, 1899. – Кн. 1. – С. 221.

[23] Сочинение Константина Багрянородного: «О фемах» (De Thematibus) и «О народах» (De Administrando Imperio) с предисловием Гавриила Ласкина // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – Москва, 1899. – Кн. 1. – С. 42.

[24] Несторовский П.А.. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905. – С. 147.

[25] Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. — Варшава: Изд. авт., 1910. – С. 51.

[26] Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. — Варшава: Изд. авт., 1910. – С. 66.

[27] Окиншевич Н. Исследование лесов Северной Бессарабии // Записки Новороссийского Общества естествоиспытателей. – Одесса, 1905. – Т. XXVIII. – С. 29; Окиншевич Н. Двудольные Северной Бессарабии, собранные летом 1902 года. Одесса тип. Э. Шмидта, 1907.

[28] Окиншевич Н. Исследование лесов Северной Бессарабии // Записки Новороссийского Общества естествоиспытателей. – Одесса, 1905. – Т. XXVIII. – С. 53.

зміст картинок відкривається при наведенні на них курсору миши.

Залиште свій коментар