Героїчне минуле моїх бессарабців – 1919 рік

Автор: admin

Наш бессарабський край майже ніколи не мав спокою. Після звільнення Хотинщини від турків населення почало стрімко зростати, а добробут — примножуватися, і Бессарабія перетворилася в одну із передових губерній Росії по експорту хліба. Якщо по всій Бессарабії на 1 кв. версту припадало майже 70 чоловік, то в Хотинському повіті — 117,2. Нараховувалося 293 сільських громади, в яких безземельні селяни складали більше 20% і в той же час у 1913 році 41 млн. пудів зерна вивозили за межі Бессарабії. Відкривалися нові найрізноманітніші навчальні заклади і лікарські установи. Край почав прогресивно розвиватися. Але тут настали грізні революційні події і роки громадянської війни.

15 грудня 1917 року в Бессарабії проголошується Молдавська демократична республіка, але 28 лютого 1918 року на територію Північної Бессарабії вступили австро-угорські війська. У цей короткий проміжок мирного (відносно) життя люди хотіли вибрати свою подальшу долю. Створювалися різноманітні органи управління — без певних уповноважень, без відповідного управлінського досвіду. До Олексіївки (стара назва – Мендиківці; прим. адм. сайту) у січні 1918 року надійшла телеграма, аби Мендиківська сільська управа розпорядилася зібрати з кожного домогосподарства по 10 копійок із десятини землі на утримання Ради селянських депутатів. Цей збір треба було провести терміново, без затримки, аби не померло селянське життя і створена нова влада.

Незалежність Хотинського краю була проголошена 8-9 січня 1918 року, на IV з’їзді повітових селянських депутатів. 18 лютого 1918 року у місті Хотин відбувся V з’їзд повітових селянських депутатів, керівниками якого були: Бучек, Корнєв, Дем’янів, Підковаль і Лискун. На ті часи повітовим старостою був Ізбицький, а головою Хотинської земельної управи Китайгородський. Членами земельної управи повіту були великі землевласники — романківчанин М.М.Крупенський, який вільно розмовляв французькою, і вашківчанин М.О.Казимір. Вони пропонували свої методи управління.

Та наприкінці лютого 1918 року Хотинщина Північної Бессарабії і частина Сорокського повіту були окуповані австро-угорськими збройними силами. Кордон загарбаних територій між Румунією і Австро-Угорщиною проходив по річці Прут біля Ліпкан — через Єдинецький повіт до ріки Дністер. Відміна дії грабіжницького Брест-Литовського договору і революція в Німеччині дали сприятливий поштовх до звільнення наших земель від австріяків, як їх називали мої односельчани. Навіть року не протрималася окупація австрійцями, але вони швидко по селах навели лад, через що старожили згадували їх добрими словами. Припинилися будь-які безчинства. Солдати показували, як обробляти землю і вести господарство (напевне ділились своїм досвідом, адже бессарабці і самі вміли землю обробляти – прим. адм. сайту), деяким біднякам і вдовам надавали допомогу.

Та недовгою була влада Габсбурзької імперії, яка сама почала розвалюватися підтиском революційних мас. Через це вже в перших числах листопада 1918 року останні вояки покинули Хотинщину. І після того настав час дикої вольності, безчинства, грабунку, насильства. Ніякої і ніде влади! То була страшна свобода. Люди самочинно розбирали, розтягували по домівках із залишених напризволяще панських садиб все, що можна було взяти, а що не могли, те трощили, ламали і палили, били і прислугу, яка ставала на захист панського майна. Одного слугу було вбито у дворі пана М.Крупенського, ім’я, і прізвище якого до цих пір не встановлено. У той період люди розгромили панські маєтки Крупенських у Романківцях і Ломачинцях.

Ні Радянська Росія, ні Директорія не зуміли своїми військами вступити на територію Бессарабії. Вони самі шукали порятунку в той час і не було їм діла до наших проблем. Тому війська королівської Румунії без жодної військової сутички тихо окупували всю колишню Бессарабську губернію. Це були зовсім інші окупанти: обідрані і бідні, у постолах і онучах, але з великими амбіціями і підтримкою країн Антанти. І за короткий період встановили режим безправного грабунку, терору і насильницької румунізації.

Уже до 20 грудня 1918 року було оголошено про заборонну зону вздовж ріки Дністер — від м. Хотина до с. Наславча, на відстань одного кілометра в глибину Бессарабії. Ця територія стала недоступною для населення. Стороннім і зайшлим заборонялося бути в селах: Молодове, Кормань, Непоротове, Ожеве, Василівка, Розкопинці, Волошкове та в пункті Коль-Вишнева (це територія колишнього села Вишнева із згадкою за 1447 рік, яке було у адміністративних межах с. Ломачинці – М.Ш.) та інших селах Хотинщини. Затримані піддавалися суду, при непослуху — розстрілу, Комендантом 1/40 батальону був капітан Кіцулеску. Люди не хотіли терпіти гніт румунів і уже в грудні 1918 року в с. Кормані було вбито румунського вояка.

До Хотинської повітової земської управи надійшла скарга від громади села Вашківці, яка налічувала 654 двори, про ґвалтування, побої, грабунки. Вояки забирали вози, коней, дрібний реманент, людей били і гнали на роботу. Голих і голодних змушували працювати вдень і вночі задарма. Скаргу підписали сільський староста Нікульча і писар Іващук.

Сільські старости згідно із наказом начальника румунського гарнізону м. Сокиряни під назвою «Становлення окупаційного режиму» повинні були виявити всіх, хто мав зброю, й заставити здати її властям. За нездану зброю староста відповідав головою. За перехід з України в Бессарабію накладався арешт, У школах належало виконувати румунський гімн. Заборонялася всяка агітація. За збереження зброї стягували 3000 рублів (може — румунських леїв?; прим. адм. сайту) штрафу і присуджували три місяці тюрми. Заборонялося носити російську військову форму, збиратися групами більше 4-х чоловік. Після 8-ої години вечора заборонялося ходити по селу, палити світло в хатах. Дезертирів і незареестрованих видавали властям.

Оголосили цей наказ у церквах. Перехід із села в село на декілька днів дозволявся лише «по карточках», із обов’язковою реєстрацією в пункті прибуття і за місцем проживання. Сходки жителів заборонялися — хіба що за участю патруля. Велося слідкування за «чужими» особами. Не можна було продавати: пшеницю, кукурудзу, жито, ячмінь, овес, квасолю, горох, боби, чечевицю, картоплю, борошно, насіння льону, проса, прядива, соняшника, гречки, ріпака, буряка, люцерни, конюшини. А також тютюн, спиртні напої, цигарки. Не дозволялося виробляти спиртні напої. За все це відповідав староста. Такий наказ підписав комендант гарнізону капітан Молдован.

До початку Хотинського повстання румунські окупанти по-звірячому знущалися із «аборигенів» Північної Бессарабії. Наведу такий факт. У доповідній записці одеського комітету звільнення Бессарабії про насильство румунських жандармів у Хотинському повіті від січня 1919 року повідомлялося, що в перших числах грудня 1918 року у багатого селянина Щербака із с. Мендиківці (Олексіївка – М.Ш.) румунські солдата вимагали коней, але селянин їх не дав, за що його сильно побили. На допомогу потерпілому прийшли сусіди і одного солдата вбили, а двох інших поранили. Тоді із сусіднього села Ходороуци прибув каральний загін, який оточив усе село. Людей силою перегнали, як худобу, у село Ходороуци, де всіх підряд били по чому попало солдатськими саперними лопатами, з селянських спин м’ясо летіло кусками. Двоє людей не витримали катування і скочили в криницю. Після чого загін знищив господарства втікачів.

На похорони вбитого і померлих від ран солдатів румуни на місце події у село Мендиківці зібрали із навколишніх сіл священиків, старост, учителів й інших представників. На цьому похороні були й жителі с. Ломачинці. У присутності цих людей румуни здійснювали похорони, а жителі Мендиківців стояли на колінах весь цей час. Після чого їх знову катували, проводячи між рядами солдатів. Крім того, окупантами була накладена контрибуція у сумі 3000 рублів, про що повідомив священик із с. Ломачинці Даниїл Корнєй, очевидець. Румуни всіх били безпощадно, дівчат і жінок ґвалтували, відбирали хорошу, одежу і взуття, заселяли кращі кімнати в хатах, вимагали задарма їжу і транспорт, примушували людей їм прислуговувати. Учителі і священики повинні були викладати і вести богослужіння на румунській мові. Всі мусили говорити лише румунською. За непослух били шомполами і нагайками, за протест розстрілювали без суду і слідства.

В історії багато повстань від самого початку було скеровано не на перемогу, а швидше на загибель його учасників. Загибель цих патріотів мала стати тією іскрою, від якої згодом розгорілося б нове, більш кероване і масове повстання. Проте нікому ще не вдавалося історію повторити і повернути назад.

Люди не могли витерпіти надзвичайного гніту окупантів, і при відсутності будь-якого захисту населення Північної Бессарабії, в основному стихійно, без єдиного керівного центру, раніше наміченого, піднялося на боротьбу проти румунізації. Майже одночасно і досить швидко повстання охопило весь Хотинський повіт та північну частину Сокирянського повіту (напевне мається на увазі Сорокський повіт, адже Сокиряни входили до Хотинського повіту в якості волості – прим. адм. сайту), в тім числі були десять волостей: Клішківська, Грозинська. Сталинештська, Рукшинська, Данківська, Кельменецька, Романківеька, Бричанська, Секурянська і частина Ліпканської. В єдиному пориві піднявся пригнічений люд, аби звільнитися від колоніального гніту. Розрізнені збройні загони розгромили прикордонні застави у Волошковому, Ломачинцях, Непоротовому, Кормані, Молодовому. Румунські вояки кидали все і втікали до своєї споконвічної землі в надії на допомогу регулярної армії. Повстанські загони формувалися на добровільній основі, з тих, у кого була зброя, яку вдалося принести із собою із фронтів першої світової війни. Таких добровольців у кожному селі набиралося біля сотні. Знаходилися і керівники. Зокрема, в Ломачинцях лідером став Шафранський Кіндрат Опанасович, 1876 року народження, батько дев’яти дітей.

Після звільнення своїх рідних сіл повстанці рухалися до залізничних станцій і волосних сіл для об’єднання в єдину повстанську армію. Були захоплені Окниця, Атаки, Секуряни, Хотин, де було найбільше повстанців і діяли повстанські комітети. Було вбито більше 106 румунських солдатів і генерал Поеташ. Повстанці сіл Михалкове і Коболчин взяли в полон 6 румунських солдатів і переправили їх у Нову Ушицю. 27 січня 1919 року збройні загони повстанців рухалися в напрямі Романківців до ст. Ларга, готувалися до зустрічі із військами регулярної армії Румунії та чекали допомоги з боку Великої України. Тоді члени повстанського комітету Лискун і Лисак, які мали багато своїх прихильників, запропонували віддати Хотинщину під керівництво Симона Петлюри. Але ні підтримки, ні допомоги їм не було надано.

Полк повстанських військ під керівництвом Куницького діяв і займав лінію оборони Окниця – Секуряни – Бричани — Ларга. Військовим комісарам Бессарабської народної армії був Дунгер, а начальник штабу — Філіпчук. Повстанням була охоплена територія понад 10000 кв. км., взяли участь у ньому більше 30000 повстанців. Майже 100 сіл і містечок боролися за свій визволення. Протягом 10 днів повстанці святкували свою перемогу, створювали комітети управління на звільненій території, чекали і сподівалися на допомогу із Києва, яка так і не надійшла. Тому то і залишилися повстанці одні протії переважаючих сил армії Румунії, яку підтримали Англія і Франція. І отримавши допомогу, регулярні війська пішли в наступ на повстанські загони, в яких і зброї і боєприпасів було мало. Повстання було приречене на поразку.

Наступ румунської армії переріс у нечуваний жорстокий терор. Майже 15000 селян Північної Бессарабії віддали життя за незалежність краю. Більше 2000 відбували покарання у тюрмах і шахтах Румунії. А ще приблизно 10000 повстанців перейшли на Лівобережжя Дністра і з часом влилися в різноманітні загони і армії на території Великої України. Імена і прізвища цих героїв в основному залишилися невідомими. Але знайдено в архівах дані про небагатьох із них.

Михайло Іванович Бузурний воював у Чапаївській дивізії, він розповів про ті часи лише перед смертю, похований у с. Ломачинці.

Дмитро Васильович Каленчук із с. Кормань, помкомполка, загинув у 1941 році під Москвою.

Повстанцями були Іван Миколайович Герасимчук із Михалкового, Яків Іванович Руснак з Олексіївки, Гаврило Георгійович Барчук і Яків Георгійович з Гвіздівців.

Г.І.Забудько, 1897 р.н., повідомляв про таких повстанців із Секурян: Василь Миронюк, Микола Павлович Кривий, Василь Пантелеймонович Серебрянський, брати Микола і Дмитро Федоровичі Кулії.

Разом із К.Е. Макаровим були в загоні Зіновій Галкін, Микита Звєрєв, Павло Соловйов.

Із Романківців згадуються: Василь Щербатий, Василь Кречак, Сільвестр Зубаль, Дмитро Руснак. А Кирила Круця (прикмети — зріст 165 см, очі карі, волосся каштанове) розшукували: він безслідно зник.

Більше сотні чоловік розстріляли у Секурянах, імена деяких до цього часу не встановлені.

Приблизно рік тому я отримав записані свідчення старожила-сокирянця Миколи Остафійовича Савчука, якому була сотня літ. Ось короткий його опис (би весь лист-свідчення досить обширний — М.Ш.).

На пам’ятному хресті, коли прямувати до Окниці, на Огорах, було написано імена 18 повстанців. Одному із них відрубали голову шаблею, іншому вдалося залишитися живим, бо куля влучила йому у нагрудний металевий хрест. Це був Микола Федорович Кулій, який пізніше проживав біля єврейського цвинтаря. Згадувано було солдата Данила (прізвище не відоме), його розстріл бачила вагітна дружина, вона тоді втратила розум, але народила дочку Катерину. Катя виховувалася і зростала у бабчиної сестри сиротою. Потім вона вийшла заміж за інваліда війни Павла Вікола і нажили троє дітей: Зінаїду Пугач, Бориса і Галину Кучеренко, але ніхто із них прізвище діда не знає. Пригадано прізвища: Іван Іванович Кулій, Григорій Кулій, Іван Корчовий, Микола Кулій, Тудосїй Єфтенійович Кіструга, Іван Парашук, Остафій Степанович Савчук, Павло Романович Савчук, його брати Василь і Микола, Василь Ткач із Кулішівки.

Всіх, хто повертався у рідні домівки із України (із-за Дністра), зрадники «виявляли» і доносили на них румунським жандармам. Потім їх піддавали суду (військовим трибуналам), і лише декому вдалося вирватися із пазурів звірів через відсутність фактів звинувачення. Поки що про тих людей вдалося відшукати такі відомості:

Іван Артемович Бабин — солдат 175 піхотного полку, селянин, с. Волошкове, І892 р.н. — суд першої кавалерійської дивізії засудив його на 5 літ каторжних робіт;

Олексій Тимофійович Гуцу (Гуцул — М.Ш.) — солдат 223 піхотного полку, селянин с. Селише, р.н. невідомий) – суд першої кавалерійської дивізії засудив на 10 літ каторжних робіт;

Олексій Іванович Бородатий — селянин, с. Селище — третій армійський корпус засудив на 5 літ тюрми;

Дем’ян Якович Цибульській — селянин, с. Білоусівка, 1856 р.н., отримав 6 місяців тюрми, за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Митрофан Петрович Костриш (Костриж – прим. адм. сайту) — солдат 1-го піхотного полку, селянин с. Гвіздівці, 1894 р.н. — суд 1-ої кавалерійської дивізії засудив на 10 літ тюрми;

Калін Іванович Якубовський — селянин, с. Білоусівка, 1884 р.н., за вироком суду 9-ої піхотної дивізії отримав 6 літ тюрми;

Григорій Васильович Гудик (Дідик — М.Ш.) — солдат 542 піхотного полку, селянин, с. Білоусівка, 1895 р.н. — на 2 роки тюрми засудив суд 9-ої піхотної дивізії;

Пилип Дмитрович Якубовський, селянин с. Білоусівка, 1867 р. н. — 6 місяців тюрми отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Іван Михайлович Ткач — селянин, с. Ломачинці (або с. Михалкове), 1898 р.н. — 5 літ тюрми отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Іван Трохимович Рибей (Рябий — М.Ш.) — селянин, с..Білоусівка, 1881 р.н.- 6 місяців тюрми, отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Іван Федорович Гидик (Дідик — М..Ш.) — солдат 129-го піхотного полку, селянин, с. Білоусівка, 1887р.н.; Порфирій Гаврилович Бєдний — солдат 271 піхотного полку, селянин, с. Білоусівка, 1887 р.н.; Петро Тімофійович Цибульській — солдат санітарної служби, селянин, с. Білоусівка, 1892 р.н. — всі троє отримали покарання однакове із І.Т. Рябим за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Степан Миколайович Гиргеляк (Гингуляк — М.Ш.) — солдат 143 піхотного полку, селянин, с. Білоусівка, 1897 р.н. — 6 літ тюрми отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Іван Васильович Гуцу (Гуцул — М.Ш.) — солдат 48 піхотного полку, селянин, с. Селище, 1891 р.н. — 5 літ тюрми за вироком судової групи військ генерала Поповича;

Йосип Васильович Свинтляк (або Сфинтляк) — селянин с. Селище, 1890 р.н. — отримав теж покарання, що і І.В. Гуцу;

Артем Степанович Цибульській – солдат 196 піхотного полку, робітник с. Білоусівка, 1896 р.н. — 6 місяців тюрми, судив суд 9-ої піхотної дивізії (так засудили і його брата Тимофія, солдата 332 піхотного полку, 1893 р.н.);

Матвій Григорович Сопка – солдат 6 сибірського піхотного полку, робочий, с. Романківці, 1900 р.н. — отримав 5 літ каторги за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;

Ксенофонт Миколайович Щербатий — дезертирував із російської армії, коваль, с. Романківці, рік народження невідомий — 5 літ каторги за вироком Кишинівського військового трибуналу;

Іван Артемонович Артющенко-Бабин — селянин, с. Волошкове, 1883 р.н. — 5 літ тюрми, судив військовий полковий суд 1-ої кавалерійської дивізії;

Дем’ян Дмитрович Михальчук – солдат 340 піхотного полку, селянин, с. Волошкове, р.н. не відомий — 9 літ тюрми, судив військовий полковий суд 1-ої кавалерійської дивізії;

Микола Щербатий — с. Романківці, після повернення додому з України був арештований 25 січня 1932 року, подальша доля його невідома;

Єфрем Боднарук, Петро Глушко та Андрій Попадюк повернулися в с. Ломачинці у 1936 році — їм вдалося втекти від арешту жандармського загону капітана Іона Бричану — подальша доля невідома.

Ці відомості – «капля в морі», якщо порівнювати, скільки нам ще треба дізнатися про героїчне минуле не таких уже й далеких років Хотинського повстання 1919 року та про тих людей, які виявили мужність і сміливість й постраждали за свою діяльність.

У ті часи командування окупаційних військ видало наказ усім сільським старостам складати списки учасників повстання і тих, хто втік за Дністер, та здати всю наявну зброю в прикордонних селах (по Дністру). Наказали також організувати людей для очистки ріки від льоду, аби ті повстанці, що ще знаходилися на території Бессарабії, не мали змоги втекти. Якщо цей наказ не виконувався, то погрожували покарати все село, тобто артилерія приступить до обстрілу.

Учасники Хотинського повстання боролися за звільнення цих територій і населення від румунського рабства. Як і їх послідовники: учасники Бендерського повстання — травень 1919 р., повстання 113 полку на Буковині — листопад 1919 р., Татарбунарського повстання — вересень 1924 р. Всі ці повстання, і Хотинське зокрема, стоять в одному історичному ряду з іншими революційними виступами проти національного гніту й експлуатації.

Спалах народної непокори був, як промінь сонця, як політ зірки. Проте він надихнув бессарабців на віру в краще майбутнє, подав надію на можливість об’єднатися із єдиновірними братами українцями (та не слід забувати, що не меншу участь у повстанні брало і молдавське населення Хотинського і Сорокського повітів – прим. адм. сайту), показав силу любові до рідної землі, яку ніхто і нічим не в змозі знищити.

Михайло Шундрій, член Національної спілки журналістів України.

с. Ломачинці

Матеріал раніше публікувався у газеті «Дністрові зорі», випуски від 16.04.2010, 23.04.2010, 30.04.2010 р.

 

Інші статті — приблизно по цій темі:

Наближається річниця Хотинського повстання

Спомини учасника Хотинського повстання

Денікін про скоропадщину

Завтра була ВІЙНА

Залиште свій коментар