Горщики, глечики і… люльки

Автор: admin

В умілих руках коболчинського майстра-гончаря Василя Івановича Ніколайка  з глини1 народжуються чудові вироби, що не тільки прикрашають сільський побут, а й дають можливість готувати смачні страви.

У селі Коболчин, за яким віддавна закріпилася жартівлива назва «горшкоград», оскільки тут раніше чи не в кожній другій хаті майстрували з глини горшки, свого часу довелося бесідувати з багатьма гончарями-чародіями. Помітив їх добродушність, вміння без поспіху робити свою справу і цікаво оповідати про давнє, чи не з часів трипілля, ремесло, яке не тільки давало можливість заробляти на кусок хліба, а й народжувало так потрібні в сільському побуті вироби – миски, полумиски, кухлики, горщики…

Ці характерні риси людей, які люблять свою справу і бережуть предківщину, притаманні й майстру кераміки з діда-прадіда 2Василю Івановичу Ніколайку. Коли завітав до нього в гості, він аж зрадів, що нарешті буде перепочинок, зупинив обертання гончарного круга, звичним рухом витер об лікоть спітніле чоло і приязно мовив: «Сідайте ось тут біля мене та й розпитуйте. Розказувати є про що».

3

Майстер В.І. Ніколайко з козацькими люльками

І повідав умілець, що колись у їхній родині користувалися тільки череп’яним посудом – іншого просто не було. Проте ніхто не шкодував, бо вода з простенького кухлика чи вариво з глиняного горня завжди по-особливому смакували. А молоко – то тільки в гладущиках та ринках тримали, в яких воно почувало себе наче в холоднику і довго не псувалося.

Майструвати ці вироби Ніколайки вчилися з малолітства. Спочатку  ази гончарного ремесла звідкись перейняв дід Дмитро, відтак – його син Іван, а вже потім – діти, яких у сім’ї було четверо. Батько Іван Дмитрович пройшов сувору школу війни, зазнав бідності й голоду. Отож, повернувшись в 1947-му з Уралу, де працював на цегельному заводі, відразу взявся, так би мовити, за глину. Вона виснажувала фізично, вечорами нила болями в руках, адже заготовляти її доводилось в городі, а згодом носити на подвір’я аж з поля. Причому, треба було долати горбисту місцевість, оскільки жили над яром. Та згодом цих труднощів ніби й не відчувалось, бо робота приносила моральне задоволення і непогані статки.

Василь Іванович розповідає, що батько був веселим чоловіком, грав на скрипці, знав чимало народних пісень та любив жартувати. Власне, цього весельчака у 70-х роках досить часто OLYMPUS DIGITAL CAMERAможна було бачити (в тому числі й мені) на весіллях в колі віртуозних музик. Коли пізно вночі господарі проводжали їх додому, неодмінно казали: «Приходьте й на другий день, і скрипку з собою беріть!»…

Досить заповзятливим він був і до роботи. Бувало, що днями й ночами не вставав із-за верстата. Мав свою норму – до 100 виробів в день, і поки не виконає її, не полишав роботи. Значну частину продукції здавав у колгосп за нарахування трудоднів, а що залишалось,  продавав на місцевих базарах та в Молдові.

Дружина Євдокія працювала в колгоспі в рільничій бригаді, але вдома робила все нарівні з чоловіком – глину заготовляла, стругала горшки, сушила їх, фактично була як майстер на домашньому виробництві. Часто казала щоб і він йшов у колгосп, а то відправлять до Сибіру, але це його не лякало. Як мати, старалася дітей доглядати, щоб були нагодовані, у школу зібрані, цікавилась навчанням. У батька ж не було часу питати їх за науку, він виховував дітей дисципліною і більше всього до роботи заставляв. Тож Василь Іванович і досі пам’ятає його вислів – «Ким би ти не став, а горшки ліпити повинен знати».

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

В гостях у майстра

І хлопець дослухався цих слів, день у день поринав у світ гончарного дива. Каже, що писати ще не вмів, а дещо на гончарному крузі вже майстрував. Потім у школі був відмінником, але уроки вдома не робив – ніколи було. Тільки покладе торбу з книгами на лаву, а батько тут як тут: «Що ти робиш? Норму знаєш – 22 глечики щоб було. Потім можете йти гратися».

Так і набрався досвіду біля батька. Разом з братами Іваном, Віктором та Михайлом пройшов у нього сувору, але цікаву і хвилюючу школу життєвого і трудового гарту. Щоправда, нікому так і не казав, що вміє гончарювати – чомусь соромно було.

Згодом закінчив технікум, став фрезерувальником і спершу працював на одному з заводів у Донецьку, де жив молодший брат Михайло, а відтак з 1974 року — на Сокирянському машзаводі. Виготовляв запчастини до дизельних тепловозних двигунів, був майстром, слідкував за виробничим процесом і навчав майстерності молодих робітників. Та водночас відчував, що тягне його до батькового ремесла, до гончарного круга. Отож допомагав не тільки виготовляти, а й випалювати вироби в спеціальній печі. Одна, друга партія — і на подвір’ї вже ціла гура кераміки, що ледве на машину можна вмістити.

В цей час (початок 90-их) на заводі виникли труднощі з роботою, почалися скорочення. І це змусило Василя Івановича вже серйозно зайнятися гончарним ремеслом. Разом з родичами робив не тільки горшки та макітри, на які був тоді попит, а й розпочав виготовляти вази. Високі і тендітні, «під азіатський стиль», вони навіть без розпису гарно виглядали як на столі, так і на підлозі і дуже подобались покупцям. Тож розходились вмить, особливо в Києві, куди возили їх продавати. Якби підрахувати ті інтелігентні вироби, вистачило б на кожного жителя села. Кажуть, що за тими вазами ще й недавно навідувались художники-модельєри, вони мали намір купити їх не розписаними, а потім довершити на свій художній смак і вигідно запропонувати на сучасному ринку.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Відтоді асортимент кераміки, яку майструє В.І. Ніколайко, постійно розширюється. Він налічує зо два десятки найменувань — традиційні для нашої місцевості горшки, глечики, кухлики, макітри, ринки, миски. А ще ж баньки для води чи вина, гладущики під молоко, горнята-двійнята для запіканки, різні вази і навіть керамічні писанки завбільшки з відро. Кожна така писанка одержала свою назву, яка певною мірою відображає ту чи іншу тематику: «Коляда», «Вербна неділя», «Великодні дзвони, «Пасхальна», «Ангелочки», «Квіткова», «Весняна» та інші. До речі, такі великі писанки майстер витворив разом із своєю внучкою Діаною Ніколайко — ученицею місцевої художньої школи. Дівчина демонструвала їх не лише на обласній, а й на Всеукраїнській виставках і зайняла там перше місце, одержавши найпрестижнішу нагороду Гран-прі.

Буваючи на щорічному Петрівськоу ярмарку в Чернівцях, на різних фестивалях і виставках, даючи під час них майстер-класи для молоді, умілець прагне збагачувати духовність сучасників, допомагає їм пізнавати і берегти народні ремесла, примножувати7 багатство нашої культури. Із художньою школою працює над створенням ескізу коболчинського глечика ХХІ сторіччя. А ще останнім часом розпочав відтворювати у своїй кераміці стиль і художнє оформлення побутових череп’яних виробів, які виготовляли у цій місцевості ще за часів трипільської культури, тобто 6000-3000 років тому. Змайстрував макет трипільської печі, на якій наочно можна простежити процес випалювання глиняних виробів в давнину, виготовив декілька десятків горщиків, подібних до викопаних археологами на берегах Дністра, а також реставрував оригінальну керамічну посудину трипільців, яка схожа на глибоку миску тощо.

Не один раз виставляв свої вироби на виставці в музеї архітектури і побуту Буковини в Чернівцях. Тут не тільки познайомився з багатьма майстрами, а й давав свої поради молодшим від себе, порадив і практично допоміг музейним працівникам змурувати гончарну піч у зручному місці. Відтоді, як розповідає, побільшало в нього друзів, стали приїжджати замовники навіть додому. Бувають туристи й з закордону. Зовсім недавно, наприклад, на подвір’я завітали громадяни Італії, які гостювали на Україні. Вони з цікавістю розглядати керамічні вироби, особливо захоплювалися великими ємкостями під крупу чи засолку овочів. Відтак зробили замовлення виготовити для них з глини великий жбан чи схожий у нас на гаванос горшок, щоб можна було зберігати в ньому кофе. І гончар охоче погодився на пропозицію, хоча, як відомо, великі вироби потребують особливого підходу до випалювання у печі.

8

Подружжя Ніколайків і ще одна група великої кераміки

Чимало усяких виробів з глини довелось переглянути в майстра: маленькі, великі, коричнюваті (теракотові) і темносірі з блискучим глянцем. Він показував їх і в своїй майстерні, і в особисто змайстрованій печі, і в невеличкій домашній виставковій залі. А потім, щоб краще можна було сфотографувати, запропонував розставити вироби прямо на подвір’ї на зеленій траві. Приніс сюди й свою, так би мовити, новинку – оберемок керамічних козацьких люльок! Не малесенькі і невидні, а великі, з півметра у довжину! Підхожу ближче щоб роздивитися, торкаюся рукою і очам не вірю – прямо-таки велетенські і міцні люльки для куріння. Вони були на долівці дуже красиві, з вишуканим орнаментом, одні полив’яні, а інші без глазурі, але все одно чарівні. Від них  віяло лицарською романтикою і, здається, доносився передзвін козацьких шабель.

Василь Іванович якусь мить з радістю в погляді дивився на свої фантастичні витвори, а потім мовив: «Мали бути для рекорду Книги Гіннеса, але трохи не встигли ми».

9

Брат майстра, теж гончар, І.І. Ніколайко з вазами

І розповів, що в одній із газетних вирізок якось прочитав, що найбільшу в Україні глиняну люльку завдовжки 59,8 см і вагою 2,310 кг виготовила заслужений майстер народної творчості України Леся Денисенко-Єременко. Цей рекорд офіційно зареєстрований і внесено в Національний реєстр рекордів у 2012 році. Йому відразу подумалось тоді, що не просто змайструвати таку річ та ще й орнаментом прикрасити. Але ж ризикнути, певно, можна, щоб перевершити досягнення.

Цю ідею підтримала і його дружина, надійна і творча помічниця, яка вже давно розмальовує фарбами і прикрашає рельєфним зображенням усі його вироби, – Ольга Миколаївна. Тож вирішили, що треба спробувати замахнутися на рекорд. Гадали, зуміють зробити це досить швидко, та справа затягнулася. Здається, ніби й усе знаєш про глину, роки ліпив з неї найрізноманітніші речі, а тут якось боязко трохи стало – невідомо ж, як поведе себе матеріал в такій конфігурації, чи не з’явиться тріщина чи буде люлька не заважкою. Адже задумали зробити її довшу вже існуючої, дотягнувши до 65 см, щоб мати добрий запас і не прогоріти.

Врешті, всі сумніви довелося  перевірити на практиці, а перед цим ще й перечитати купу літератури про козацькі люльки. Благо є Інтернет. За його допомогою вичитали, що в козаків люльки були не лише з дерева, які робили самі, а й глиняні – люльки-черепульки (від слова «черепок»), котрі ліпили і випалювали гончарі. Декому до вподоби були коротенькі люлечки-носогрійки, інакше – люльки-бурульки (від татарського «бурун» — «ніс»). Та чи не найцікавішими були люльки «обчеські», які курили козаки, передаючи по колу від одного до іншого, як вирішували щось важливе. То були, так би мовити, своєрідні «люльки миру».

Ці знання додали ще більшої впевненості майстру, каже, що зарядили його якоюсь нечуваною досі енергетикою і справи пішли досить успішно. Глина була в’язкою і піддатливою, легко нарощувалась форма люльки. За півдня виготовив їх з десяток, однак довжина була різною – від 40 до 65см. Це щоб застрахуватися від можливого несподіваного перелому чи тріщин під час випалювання.

10

Під час перевірки випалювання в печі

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

За гончарним кругом

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Велика макітра й досі стає в пригоді людям

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Макет трипільської печі

. О.М. Ніколайко із розмальованою вазою

О.М. Ніколайко із розмальованою вазою

 

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

На одній із районних виставок

Загартування вогнем керамічні люльки витримали, як козаки в бою. Коли охололи і зробили обмір та зважування речей, виявилося, що в найбільшої були такі параметри: довжина 65 см, а вага 2,5 кг.

Ці незвичні речі майстер демонстрував на районних фестивалях і святах, відтак частину їх передав у Сокирянський історичний музей, де біля вітрин, в яких вони виставлені, часто зупиняються і молоді, і літні люди, згадуючи відважних козаків та різні легенди про них.

Ще трохи бесідуємо з досвідченим гончарем про житейські справи, а потім  щиро дякую Василю Івановичу і його помічниці-дружині Ользі Миколаївні за хвилюючу розповідь та екскурсію. Вони проводжають мене до воріт, щоб за мить повернутись в майстерню і знову творити із глини красу і диво, які, здається, будуть існувати вічно.

Олександр Чорний, Заслужений журналіст України

с. Коболчин Сокирянського р-ну

Фото автора

 

Один відгук на «Горщики, глечики і… люльки»

  1. Libo в 05.09.2016 at 21:40

    п. Олександре, як завжди, матеріал дуже гарний! Щиро дякую!

Залиште свій коментар