Енергопоїзд № 316

Автор: admin

Сайт міста Сокиряни опублікував дуже цікаві спомини сокирянця Костянтина Савченка про перші кроки електрифікації Сокирянського району – про початок роботи і роботу на станції Сокиряни енергопотяга.  Багато хто вже давно забув про цю значущу для всього району подію. Наскільки нам відомо, вперше про неї згадав сайт села Гвіздівці на сторінці історії села. Але то була коротка інформація про подію, та сьогодні ми маємо можливість ознайомитися з подією більш докладно, так би мовити – з перших вуст. Надаємо передрук з сайту міста Сокиряни без змін. На російськомовній сторінці нашого сайту буде опубліковано переклад розповіді на російську.

В історичному плані 50 років – це мить. Але як багато за такий проміжок часу може змінитися в нашому повсякденному житті. Маються на увазі добрі переміни. Отож поглянемо в недалеке ще минуле. Десь півстоліття тому у Сокирянах та селах району люди уявити не могли собі блага, які маємо сьогодні, користуючись різноманітними електропобутовими приладами. З допомогою електрики ми будуємо і ремонтуємо, готуємо їжу, лікуємось, щодня дізнаємось по телевізору про новини з усього світу, творимо і насолоджуємось мистецтвом з допомогою комп’ютерів…

У 50-х роках для сокирянців, до того не всіх, єдиним благом була у хаті електролампочка. Потужності невеликої дизель-генераторної установки у комунгоспі ледь вистачало, щоб подавати світло в домівки – лише вранці та ввечері. Навіть про електропраску тоді годі було думати. Деякі підприємства для виробничого функціонування мали свої невеличкі дизельні електростанції. А колишній кам’яний кар’єр, найбільше підприємство в Сокирянах, використовувало для своїх потреб досить потужну дизель-електростанцію із символічною назвою «Революція»…

Отже, півстоліття тому у нашому районі почалася суцільна електрифікація. І початок цій великій справі, без сумніву, поклав енергопоїзд № 316. Пам’ятаю, як у 1959 році, будучи ще школярами, разом з ровесниками бігали на станцію Сокиряни дивитись на той диво-поїзд і все цікавились, як же він вироблятиме електрику. Не думав тоді, що й мені по закінченні школи доведеться деякий час працювати на цій пересувній електростанції.

Більше року очікував поїзд свого призначення на запасній колії. Треба було збудувати залізничну вітку до урочища Балка Флока, спорудити спеціальну естакаду для вагонів, збудувати допоміжні приміщення. вивчити обслуговуючий персонал. А головне – прокласти лінії електропередач по території району. Про події того часу з приємністю згадують ті люди, які в числі перших почали працювати на енергопоїзді, Д. І. Гаврілов, В. М. Руснак, В. М. Савчук, О. І. Руснак, Ю. М. Александров. Вони брали участь у всьому підготовчому процесі, в пуско-налагоджувальних роботах…

У комплексі з одинадцяти вагонів з основним енергетичним і допоміжним устаткуванням енергопоїзд чеського виробництва (фірма «Татра») являв собою паротурбінну електростанцію. Її потужність становила 3125 кіловольтампер. Такої кількості на той час з надлишком вистачало для потреб району.

Вже «на приколі» состав було розміщено на двох коліях. Спочатку стояв так званий адміністративний вагон (дирекція, лабораторія), потім два вагони з котлами, далі – турбіна з генератором, за ними – три платформи з градирнями (установками для охолодження відпрацьованої води); у другому ряду – вагон-майстерня з металообробним устаткуванням, вагон водопідготовки, вагон-клуб, де проводились урочисті церемонії з нагоди свят, збори трудівників. Був також вагон для відпочинку. Для зручності і комфорту працюючих, зняття втоми після роботи діяла душова установка (гарячої води не бракувало!).

Не вдаючись до тонкощів технології виробництва електроенергії, зазначимо, що енергопоїзд працював цілодобово, в три зміни. Взимку функціонували два котли, які «пожирали» за добу залежно від якості до 60 тонн вугілля. А влітку, як правило, діяв один котел. Та облишмо технологію в спокої. Головний фактор в цій історії – люди. Бо як відомо, кадри вирішують все. Поява енергопоїзда мала тоді великий позитив у тому, що було створено робочі місця для людей міста і навколишніх сіл району. На той час для нашої місцевості це було немале індустріальне підприємство – працювало до 80 чоловік. Одні з них набували фаху енергетика під опікою прибулих з поїздом спеціалістів, перших начальників Мащенка, Шмуригіна, профільних фахівців Болданюка, Поченкова, Ушакова, Фоміна та ін. Окремі з наших земляків набували знань на спеціальних курсах.

Крім виробничих справ, у колективі енергетиків були й інші різноманітні життєві інтереси. Тут була сильна футбольна команда. Святкували, змістовно проводили дозвілля, любили пісню під акомпанемент славного баяніста, машиніста турбіни Олексія Пинзаря. Не можна було не захоплюватись високохудожнім оформленням стінних газет кранівника Олександра Касьянова. Активністю, енергійністю відзначався голова профкому турбініст Володимир Руснак.

У багатьох сокирянців у записах трудових книжок значиться: «Чернівецька електростанція, енергопоїзд № 316…». Недовго діяла електростанція на колесах – 5 років. Після ліквідації енергопоїзда колишні його працюючі, пройшовши школу робітничого гарту, знайшли своє гідне місце у житті. Причому, незалежно, хто скільки часу був у колективі енергетиків поїзда. Скажімо, Д. І. Гаврілов, пройшов усі кадрові щаблі Сокирянського району електромереж, і на заслужений відпочинок вийшов з посади начальника підприємства. Разом з ним працювало немало й інших трудівників з енергопоїзда. Володимир Руснак очолював транспортно-експедиційну автоколону Чернівецької облспоживспілки, яка була на станції Сокиряни. Юрій Александров став високопрофесійним музикантом, талановитим капельмейстером. Володимир Загарчук працював на відповідальних посадах райкому партії, райдержадміністрації, два скликання очолював районну раду. Олексій Швець, Олександр Руснак чимало років працювали на відповідальних посадах у Сокирянській виправній колонії. Леонід Лісогор проживає нині в Росії як підполковник прикордонних військ у відставці… З приємністю зазначу, що, хоч і недовго працював у доброзичливому колективі, я пізнав багато повчального, що дуже згодилося в моєму подальшому житті.

Енергопоїзд № 316… Це вже історія, серед зачинателів і творців якої багатьох уже немає серед нас, але вони зробили свій гідний посильний внесок велику справу. А ті, хто нині здравствує, з гордістю переповідають цю історію своїм нащадкам… Серед них П. І. Кривий, А. І. Русановський, М. Г. Куря, В. С. Малярчук, М. М. Пилипчук…

Дуже добру справу зробив мій колега-журналіст Олександр Чорний, який у своєму авторському історико-публіцистичному виданні «Місто, де сходить сонце», присвяченому 70-річчю утворення Сокирянського району, вмістив невеликий, але цікавий нарис про незабутнє світло енергопоїзда № 316.

Якось наприкінці нинішнього літа колишній профспілковий лідер енергопоїзда Володимир Руснак запропонував організувати зустріч тодішніх працівників підприємства. По можливості він повідомив усім, кого знав. З об’єктивних, мабуть, причин не всі прийшли. Але то була цікава зустріч, то були спогади, в яких вчувалась гордість тим, що ми були дарителями енергії світла і благополуччя нашим краянам, що ми були в числі першопрохідців розвитку електроенергетики в нашому рідному краї.

Костянтин Савченко.

На знімку: колишні працівники енергопоїзда (перший ряд) лаборанти Інна Євгенівна Станіславова, Катерина Павлівна Кирилюк, Павліна Борисівна Грушецька, Віра Никифорівна Євань, Марія Яківна Скрипник, Зінаїда Миколаївна Пилипчук; (другий ряд) машиніст турбіни Олексій Володимирович Швець, робітник паливоподачі Костянтин Костянтинович Савченко, машиніст котла Роман Павлович Москалюк, слюсар-інструментальник Микола Федорович Скрипник; у третьому ряду – машиніст водопідготовки Юрій Михайлович Александров, слюсар з ремонту контрольно-вимірювальних приладів Володимир Миколайович Савчук, токар Борис Якович Дячук, старший машиніст котла Олександр Іванович Руснак; у четвертому ряду – машиніст котла Данило Іларіонович Гаврілов, слюсар цеху водопідготовки Яків Давидович Рубін, машиніст турбіни Володимир Миколайович Руснак, робітник цеху водопідготовки Олексій Іванович Маланчук

Залиште свій коментар