З «Літопису Землі Молдавської від Аарона-воєводи» Мирона Костіна

Автор: admin

Представляємо вашій увазі декілька глав (17-19) із «Літопису Землі Молдавської від Аарона-воєводи…», який був свого часу складений видатним молдавським державним та політичним діячем Мироном Костіним (1633–1691). Ці глави є дуже цікавими для тих, хто цікавиться історією не лише нашого краю, який в ті давні часи входив до складу Молдавського князівства, а й історією всієї України, зокрема – історією козацтва. Адже у цих главах дуже багато йдеться про українських козаків  та події часів Богдана Хмельницького (1596-1657).

При чому слід мати на увазі, що опис подій представляє не сучасний дослідник – а людина, яка була сучасником а в деяких випадках і учасником описуваних подій і навряд Ви знайдете інше таке цілісне оповідання від сучасника тих часів. Та одночасно, слід мати на увазі і притаманну сучасникам та учасникам подій їх декотру однобічність сприйняття, що ми добре знаємо по подіях нашого часу. Щоправда, уважний читач зверне увагу на те, що Мирон Костін всіма силами намагався дотримуватися об`єктивності викладення.

Літопис переклав на українську мову з румунської (з румунського видання) український мовознавець, професор Станіслав Володимирович Семчинський (1931–1999) , завідувач кафедри загального мовознавства та класичної філології Київського університету ім. Тараса Шевченка (1978 – 1999), почесний член АН Молдови (1991), почесний професор Клузького університету (Румунія, 1997).

 

&&&

 

Мирон Костін

 

ЛІТОПИС ЗЕМЛІ МОЛДАВСЬКОЇ ВІД ГОСПОДАРЯ ААРОНА[1] В ЦЕЙ БІК

 

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА

 

  1. Оскільки іноземні письменники, крім розповідей про свої справи, не забули згадати і про події в нашій Молдавській землі, і все, що відомо нам про діла в нашій країні, ми більше від них знаємо, то годиться й нам згадати про їхні часи, особливо розповісти про козацького гетьмана Хмеля, бо від тих часів почалося й наше лихо, в якому перебуваємо ми на нашій землі до сьогодні, у жорстокі часи, і лише Господь бог знає, чи ці часи й наш вік не переживуть.
  2. То була першопричина злиднів і спустошення цих країв, початок падіння і занепаду Ляського королівства, розпорошення й запустіння ко­заків та й нашої землі згасання.
  3. Але перед тим, як почнемо писати про повстання козаків на чолі з гетьманом Хмелем проти своїх володарів – ляхів, вважаємо за потрібне зга­дати взагалі про козаків, якого вони роду і звідки вони під цим ім’ям відомі, бо я чув, як багато хто питав про це їхнє ім’я, звідки воно. Чимало людей твердили, що їхнє ім’я «козак» ніби тягнеться від племені, що за річкою Волгою живе, а саме від казахів, але то все пустопорожні казки.
  4. Козаки родом своїм – русичі, вони є залишками воїнів руських князів, що після того, як їх поневолили протягом тривалих років ляські ко­ролі, захопивши престол Русі – Київ, подалися вниз, розселилися по обох берегах Дніпра і жили під владою ляських королів, вільні від кріпацтва, життям воїнів, добуваючи собі вільний харч на Дніпрі – чи то мисливськими ловами, чи то рибальством аж до дніпровських порогів. Дніпро там має в трьох місцях пороги від природи, де вода спадає зі скель, що височіють з дна річки, до нижчого рівня. Ті місця жодний човен, крім козацьких, не пройде, та й їхні човни проходять з великою обережністю, а найчастіше їх волочать по суходолу, доки не минуть того місця, і так вони жили аж до правління короля Августа.
  5. Той польський король, побачивши в козаках людей справедливого воїнського життя, узяв їх на платню і дав їм воєначальників, дозволивши вільно збиратися і воювати проти татар, будучи на варт, королівства, бо надто вже й тоді набридали краям їхньої землі татари. І через їхню спритність, бо це були люди спритні й дикі, назвали їх козаками, дикими козами тощо, а може тому, що вони полюють на диких кіз в дніпрових лу­ках. Таку назву має у ляхів частина їхнього війська, і досі найбільш спритні загони звуться козацькими загонами.
  6. Пізніше польський король Штефан Баторій влаштував козакам нові порядки, дозволивши їм мати свого гетьмана, прапор, барабани, сурми й добровільно обирати свою старшину. Грамотами підтвердив дозвіл будувати човни для Чорного моря і встановив кількість реєстрових козаків, щоб було їх до сорока тисяч, і дозволив столицю мати на острові на Дніпрі, на ім’я Трехтемирів, де тепер є великий монастир і кілька дрібних церков. Отак після того, як раніше підупали руські князівства, виникло сто п’ятдесят років тому козацьке військо.
  7. Від тих часів багато дошкуляли козаки Кримові й турецьким землям. Навіть Анатолія від них не врятувалася. Великі фортеці Синоп і Трепезунд вони брали кілька разів, а також дрібніші міста по той і по сей бік Чорного моря – Варну, Месемврію, Анхіалос, аж до Аїтоса і Правадії, всюди грабу­вали. Вдарили вони й поблизу Царгорода в Єнікьої на Босфорі, тій протоці, якою Чорне море витікає в Біле під самим Царградом. Отак набридали вони Турецькому царству, що турки аж жалілися на грабунки козацькі в їхніх краях. Щоб не зіпсувати мир з царством турків, ляхи почали чинити великі утиски, не дозволяючи козакам виходити у море в походи, до яких вони звикли і з яких мали велику користь. З того козаки будували кам’яні церкви, монастирі, наприклад, монастир у Києві, який називають Архан­гельським і який стоїть і сьогодні з дуже великою середньою банею. Вся во­на обкладена жовтомідними дошками, а зверху – золотом.

Щоб зовсім припинити їх ходіння на море, ляхи збудували на першому порозі Дніпра замок Кодак і тримали там дві тисячі німецьких стрільців з гарматами, щоб їх перепинити. Це викликало в козаків великий смуток, бо вони були людьми, що не знали іншого життя, крім військового. Через такі утиски повставали вони неодноразово проти ляхів – спочатку з гетьманом Наливайком, потім із Сулимою, пізніше з Кизимом, але їх розбивали ляські гетьмани. Через такий неспокій ляхи заборонили козакам гетьманство, натомість пославши їм двох панів комісарів, і ті комісари суд серед козаків чинили і ними керували. З часом інші їхні вільності ліквідували, так що козакові вже не було ніякої волі.

  1. І так посилювалися утиски аж у дні короля Владислава. Той польський король Владислав, побачивши могутність свого королівства після стількох перемог над Москвою, був свідомий того, що його країна ніколи краще не жила. Про це добре говорить один учений: «Si qui sunt in superiore valetudinis gradu, dum in eodem permanere non possunt, cadunt in deterius», тобто «ті, хто стоять на найвищій сходинці драбини доблесті, не можуть там постійно перебувати й впадають у велику слабкість». Так трапляється з усіма царствами, коли вони досягають великої могутності, не маючи куди підніматися вище, падають і відступають назад, як сталося у нас на очах з Польським королівством.
  2. Король Владислав з практики знав, хто такі турки. Ці знання дала йому Хотинська війна проти султана Османа, в якій брав він участь. Туди його відправив батько – король Жигмонт. Владислава намовили римський папа і венеціанці, пообіцявши йому й гроші (готівкою щороку) на платню дванадцяти тисячам війська. Зважаючи на те, що венеціанці почали воювати з турками на Криті, замислив польський король і собі сварку з турками. З такою метою зустрівся з німецьким цісарем у Братіславі, що в Сілезькій землі, яка межує з ляхами, і там домовився, що німець виділить йому дванадцять тисяч свого війська. Папа й цісар дали знати всім християнським королям, що польського короля християнство обрало генералом, тобто керівником війська проти турок.
  3. Тоді спочатку Гішпанець виділив певну суму грошей від свого Неаполітанського королівства, бо Владислав доводився родичем не лише німецькому цісарю, а й королю Гішпанії, оскільки вони були дітьми племінниці німецького цісаря. Швед також пообіцяв шість тисяч війська, а московський цар – двадцять тисяч. Побачивши, що все готове, Владислав звернувся й до козаків, викликав до себе старого козака Барабаша та Хмеля, який тоді був військовим писарем. Коли Барабаш із Хмелем прибули до короля, він з ними часто таємно радився про підготовку до походу на Чорне море і за землі коло моря. І домовився з обома про всю підготовку, і призначив грамотою Барабаша гетьманом над козаками із прапором за старим звичаєм, а Хмелю доручив військове писарство. Дав він їм і трохи грошей на будівництво човнів та на інші потреби в поході.

Та польського короля ошукали інші правителі, які обіцяли підтримати його рішення. І вже німецьке військо прибуло до Львова, а таємна божа мисль змінила людські плани, бо не було дозволу сейму, а за звичаєм королівства саме сейм має вирішити спільно і про видатки, і про виступ у похід. На сеймі ляхи виступили проти короля, запитуючи його, які в нього причини для сварки з турками. Нагадали йому і про небезпеку, в якій опинився його дід під Варною, і звинувачували в тому, що він впустив чуже військо до країни без їхнього дозволу, а якщо іноземні країни відмовляться допомагати, тоді війну поведуть далі самі поляки. Але сталося те, що в ті дні помер їхній знаменитий гетьман Конецпольський. І от готовий до походу король попросив у своєї шляхти дозволу на виступ проти турок за власний кошт і з чужим військом. Тоді всі в один голос закричали, що як тільки він перетне кордон, вони оберуть собі іншого короля. Таким чином, усі прагнення короля вони намагалися пустити на вітер.

  1. Подейкують і досі в Польській країні, ніби король, побачивши, що шляхта проти нього, їй на зле намовив козаків повстати. Я тоді був у Барі, ходив там до школи, коли через Бар проїздив великий канцлер Оссолінський, дуже розумна голова й улюбленець короля. Він повертався з Києва, куди їздив нібито через хворобу ніг до святих мощів. З Києва він виїжджав у деякі козацькі міста, а, повертаючись, заїхав і до Бара, де був штаб гетьмана. Після Конецпольського великим гетьманом став Микола Потоцький. Канцлер бенкетував днів зо три з гетьманом, а люди подейкували, що й не пригадають, коли було таке, щоб сам канцлер приїхав на Україну. Чи воно справді так, що він їздив з таким дорученням, не знаю. Але пишу про те, що сам на власні очі бачив.
  2. Хоча чужі війська повернулися додому після того, як припинилася підготовка короля і розвіявся його задум, козаки діло своє знали і за королівські гроші завзято будували човни, готуючись до морського походу. Про підготовку козаків дізнався гетьман Потоцький і написав тоді Барабашеві, аби припинити це діло, нагадавши йому про муки Павлюка й Сулими. Барабаш, людина стара, побачивши лист гетьмана, загальмував роботи, враховуючи можливі наслідки. Але Хміль підмовляв і Барабана, і інших полковників не припиняти роботи, аж поки гетьмани Потоцький і Калиновський не прислали людей, які спалили всі човни, багато з яких були вже готові до спуску на воду. Тоді почали надходити до гетьманів скарги від ляських старост на писаря Хмеля.
  3. Мав Хміль біля Чигирина хутір, подарований королем. Там на хуторі він побудував і церкву, навколо якої селилися люди. Так створилася слобода Суботів за милю від Чигирина на річці Тясмин. Старостою Чигирина був хорунжий Конецпольський, син гетьмана Конецпольського. Його справник на ім’я Чаплинський постійно скаржився своєму начальнику на писаря Хмеля через ту слободу Суботів. Він казав: «Навіщо мужикові тримати містечко?». Трапилося старості Чигирина хорунжому Конецпольському йти з військом на Ор[2], де захопив багато полонених та ще й пограбував по дорозі ногайців і повернувся назад до Чигирина. Через кілька днів після повернення з походу він, за доносам Чаплинського, ув’язнив Хмеля, відібравши в нього хутір, вищезгаданий Суботів. Віддав він його на розсуд Чаплинського. Хмеля тоді врятував один старий поляк із слуг Конецпольського на ім’я Зацвіліговський, бо його тоді вже до стінки поставили, щоб убити. Врятувавшись від смерті завдяки заступництву Зацвіліговського, Хмель, коли хорунжий, син Конецпольського, вийшов з Чигирина, не витримав і сказав: «Забрав у мене Чаплинський Суботів і все, що я мав, але шаблі не забрав». І через кілька днів, залишивши Чигирин, він перейшов Дніпро, прямуючи в Переяславський край. Дізнавшись про це, ляські гетьмани написали переяславському полковнику, щоб піймали Хмеля. Та, оскільки переяславський полковник був його другом, він його відпустив. Отож, не знайшовши собі місця й за Дніпром, Хмель врятувався у запорозьких козаків, а звідти, довго не затримуючись, пішов у Крим до хана і сказав тому такі слова:
  4. «Ніхто краще Криму не знає, скільки й як ми послужили Польському королівству. З нашою допомогою ляхи розширили свої кордони. На нас спираючись, вони можуть з байдужістю ставитись до інших держав. Сподіваючись на нашу підтримку, вони готуються до походу на Турецьке царство, замисливши відібрати Крим у турків. Яке ж добро і які вільності мають від них козаки? У Кримських рабів життя краще. Згадай же, ясновельможний хане, нашу службу твоєму дідові Шаан-Гірею. Не відштовхуй від себе великих і на весь світ знаменитих перемог, не зрікайся добра і користі, що незабаром через нас припливуть до твоїх рук. Не дозволяй зміцнюватись твоєму недругові й утискувачу наших вільностей – ляхові. Чи не бачите ви, що й на вас почали ляхи наступати? Степами між Дніпром і Дністром їхні загони володіють. Буджак мало не щодня їхні люди грабують. Хорунжий Конецпольський у ці дні аж до Ору пройшов. Та це лише початок. Ось королівські грамоти. Читайте, що тут написано: щоб ми вдарили на Крим і захопили море. А якщо ти, хане, маєш сумнів і віри мені не ймеш, сина свого заложником у твоєму палаці залишаю».
  5. Довго сумнівався хан у цих словах Хмеля і міркував, що може вийти з такого посольства. У Хмеля були королівські грамоти, писані у Варшаві до Барабаша й до нього самого під час підготовки походу проти турків, грамоти, що їх Хміль викрав у Барабаша. Та не погоджувався хан. Тоді Тугай-Бей, який був тоді Орським беєм, узяв усе на себе і сказав ханові: «Поясниш, що без твоєї на те волі виступили якісь ногайці». Отак Хміль зав’язав із ханом союз і вирушив разом з Тугай-Беєм, в орді якого було близько семи тисяч відбірних воїнів.
  6. Польський гетьман Потоцький, зрозумівши, що Хміль утік на Пороги, і дізнавшись про заворушення, які почали помічатися серед козаків, вирушив з Бара до Черкас на Дніпрі разом з другим гетьманом Калиновським, доки козаки не зібралися всі разом. Йому належать такі слова: «Гадюку слід убити до того, як вона підніме голову з трави». Його застала сувора зима, і він не зміг вийти своєчасно з військом, а перезимував на Дніпрі в землях черкаських і канівських аж до самої весни. Як тільки настала весна, гетьмани відібрали із свого восьмитисячного війська три тисячі й на чолі із сином Потоцького – Стефаном послали суходолом. Крім того, тисячу німців та ще три тисячі козаків з дніпровських міст на чолі з Барабашем відправили на човнах Дніпром до порогів, щоб примусити запорожців видати Хмеля, в якого тепер було вісім тисяч козаків та ще сім тисяч татар Тугай-Бея.
  7. Хміль з Тугай-Беєм, побачивши, що Стефан Потоцький іде на них з невеликим військом, вирішили вдарити спочатку по тих, що були на суші. Так і зробили. В одному місці, що зветься Жовта Вода, дали битву ляхам, кількість яких була набагато менша і які віддалилися від своїх основних сил. Татарська кіннота і козацька піхота з мушкетами оточили їх. Ляхи відразу піддалися, і все військо їхнє спішилося, щоб захиститись від нападу. Битва тривала недовго, оскільки нападаючих було в п’ять разів більше, ніж обложених. Усе те польське військо і сам Стефан Потоцький, а ще Сапіга, Балабан, які були серед старшини, розтанули в тому степу. Поранений Стефан Потоцький загинув у цій війні, а Сапіга й Балабан потрапили як раби до татар.
  8. Польські гетьмани, дізнавшись про загрозливий стан свого тритисячного війська, а особливо Потоцький, який турбувався про сина, вирушили на допомогу з тими п’ятьма тисячами людей, які в них ще залишились. Другого дня – як вийшли у степ – їх зустріла звістка від воїнів, що врятувалися втечею, про розгром їхнього війська і загибель Стефана Потоцького. Усвідомивши силу Хмеля, до якого з усіх островів тепер сходяться козаки, мов жиди до месії, рахуючи ще й татар, вони вирішили повернути назад. Хміль знав, що сили гетьманів слабкі (та й сам він осмілів після першої перемоги). Тож одразу почав переслідувати польське військо й біля одного міста, яке називають Корсунь, наздогнав гетьманів. Йому на допомогу рушили всі козацькі міста: одні приєдналися до війська Хмеля, а інші переймали проходи й перекопали шляхи у вузьких місцях. Велика небезпека чатувала й на це військо гетьманів, і мало ляхів змогло врятуватися. Обидва гетьмани були взяті в полон (а ще Синявський та інша старшина). Піхоту, яка не потрапила до татарських рук, усю винищили селяни.
  9. А військо, відправлене по Дніпру, дізнавшись про загибель сухопутного війська разом із Стефаном Потоцьким, повстало проти нещасного Барабаша, їхнього ватажка. Барабаш був старим і знаменитим козаком. І дивовижна річ – німці з козаками домовились, але ж то були німці тільки на ім’я, а самі всі були козацького роду. Прив’язали камінь на шию Барабашеві й кинули його в Дніпро, а за ним і всю німецьку старшину. Потім всі пішли до Хмеля і вклонилися йому.
  10. Нехай тепер ляхи пишуть, яка пожежа на весь світ з цієї іскри спалахнула, скільки пролилося крові, скільки розорено земель, який підрив влади Польського королівства стався, скільки великих незавойовних замків розвалено, скільки рабів і полонених християн до поганських рук потрапило. А ми повернемося до наших справ. Якщо хтось буде мене хулити за цей відступ, мовляв, цей літопис більше згадує про чужі справи, ніж про місцеві, то я його зробив навмисне, щоб краще зрозуміти події, які відбувалися в нашій землі. І нехай усі знають, що на нашій землі, оскільки вона не така вже й велика, нічого не робилося саме по собі, без зіткнення з іншими землями.
  11. Здригнулися тоді всі навколишні землі від несподіваного бентеження Ляського королівства. Однак наша земля, користуючись щастям, керівництвом і славою знаменитого правління господаря Василя[3], ще кілька років після того, як повстав Хміль, перебувала у спокої. Аж ось розпочався убиток землі, коли з Польщі поверталися з полоном татари. Тоді буджацькі і частина кримських татар на зворотному шляху пішли через Молдавію. А такого не буває, щоб військо, що проходить, чогось не попсувало. Прибігли жителі долини Прута та інших ближніх долин до господаря Василя із скаргою, волаючи, що їх грабують татари і толочать ниви. Одного разу, коли господар Василь сидів веселий за столом, люди поскаржились, що татари знову плюндрують землю. Тоді господар, отакий веселий, як сидів за столом, покликав негайно капітанів і звелів їм вирушати на бій з татарами за здобич, узявши з собою добровольців з міщан та слуг боярських. Капітани відразу ж підкорилися наказові (а народ молдавський за своєю вдачею охочий до здобичі). Отож, хто як зміг добув собі коня (в місті тоді було багато різного люду і слуг боярських). Уся ця юрба вдарила зненацька по татарах, які на це зовсім не сподівалися.
  12. Орда тоді спинилась у селі Братуляни, біля Резини. Татари були обтяжені рабами й полоненими з ляської землі. Наші напали на них зненацька. Загинуло тоді дуже багато татарви. Наші відбили у них і здобич, і рабів. Лише втечею на Буджак вони змогли врятуватись з того казана, але й після того в багатьох місцях їм наші перетинали шлях в Лапушнянському повіті.
  13. Бояри, які нагодилися бути на тому обіді, особливо Катарджі, дуже наполягали, щоб поспіхом не чинити нічого ще й за розрахунком, зробленим за бенкетним столом. Але чому належало бути того дуже важко уникнути. Добравшись до Буджака, татари відразу через свою старшину дали знати хану, як несподівано напали на них молдавани: саме тоді, коли вони проїжджали. Відібрали в них стільки полону і стільки бранців. І хан, і вся кримська старшина сповнилася ворожнечі. Та й відважними вони стали тоді після перемог над ляхами. Вони повідомили султана, що господар Василь і разом з ним уся Молдавія – зрадники. А турки дуже не довіряли господарям цих земель, бо вони вже досить довго там правили. Отож, одразу турки за такий вчинок дозволили ханові вільно грабувати молдавську землю.
  14. Господар Василь після цієї події дуже стерігся і султана, і хана. Але обидва двори його ошукали, особливо візир хана Сефер Кази-ага. Він так заспокоїв листами й лагідними словами господаря Василя, ніби й в гадці не має ані хан, ані їхня старшина помститися за страждання, які зазнали татари на нашій землі. Однак прихована ворожнеча ще більше лиха приносить.
  15. Року 7158 Крим вирішив відплатити за втрати, що їхні орди зазнали віт господаря Василя в Братулянах, і вкоротити його зухвальство. Вони виправили калгу султана з військом поширити чутки, ніби готується похід на Московську землю. Хан й повідомив Хмеля, щоб той готувався до походу на господаря Василя. А коли прийшов калга султан, то Хміль з усім військом уже був готовий до походу. Обидва війська у великій таємниці рушили до Дністра, там розділилися порівну, змішавши татарське військо з козацьким. Одних направили прямо від Сороки до Сучави, а інших – на Оргеїв і Лапушну. Не можна описати той грабіж країни, який був лише трохи меншим, ніж пограбування Молдавії за часів господаря Івонії[4].
  16. Нічого про це не знав господар Василь, засідаючи з боярською радою. Аж ось одна за одною надійшли звістки, що татари грабують країну. Лише тепер він побачив, до чого призвело рішення, прийняте на бенкеті, і як марно було покладатися на листи Сефера Кази-аги.
  17. Та частина війська, яка попрямувала до Сучави, захопила землі Сороки, Ясський повіт до самої столиці, Хотин, Дорогой, Гирлеу, Чернівці до самого Сучавського замку, а фланги цього війська дійшли аж у гори. Логофет[5] Гаврилаш і ще кілька бояр встигли замкнутись у Сучавському замку, а від татарви і козаків відкупилися грішми. Селян же всіх удома позаставали з худобою, з табунами, яких тоді було повно в Молдавії. Здобичі й ясиру взяли без ліку. Цілі боярські роди потрапили в полон. Тоді захопили дружину стольника[6] Мирона Чоголі з дочкою, які з рабства так і не повернулися. У Чернівцях загинув Мургулець Штефан, наш знаменитий при дворі земляк. Татари села й міста з великою злістю попалили й сплюндрували.
  18. Друге військо вдарило на Оргеїв, Лапушну і Фелчіу аж до Прута. Тоді в ясир потрапив рід житничера[7] Стурдзи, якому пізніше довелося бути великим скарбничим, та ще багато інших славетних домів повели у рабство. Проте Тігецьким кодрам у Фелчіу татари не змогли заподіяти великої шкоди, бо люди відразу подалися до свого лісу Тігеч, де не такі високі й численні дерева, зате він заріс густими чагарниками і весь порізаний ярами. Отак і врятувалися там тігечани, і нічого не змогли з ними зробити татари.
  19. Сам калга султан з кошами і гетьман Хміль з табору від Сороки попрямували на Цуцору, де султан і татари спішились. Хміль з козаками зупинився на Владнику.
  20. Господар Василь був заклопотаний і наляканий, бо татари відбирали табуни і коней аж до самої столиці. Він направив свою дружину разом з боярськими родинами лісами через Копотешти до Нямецької фортеці. Але й сам недовго тримався на престолі, переїхав з Ясс на лісові галявини, що звуться Кодрами Капотештів, залишивши при дворі для захисту небагатьох найманих воїнів-дарабанів. Останні, побачивши, що татар щогодини більшає, а разом з ними й козаків, вночі кинули двір напризволяще. І тоді спалили все місто. Тільки де-не-де залишалися крамнички. Господарський двір, боярські доми і все місто за невеликий час перетворилися на попіл, але монастирі всі збереглися, бо козаки відмовилися на них нападати. Цього не велів їм робити гетьман Хміль. Самі ж татари нічого не змогли вдіяти. Крім того, за монастирськими стінами були люди з мушкетами. Тільки в монастирі Трьох святителів народу, що був там, загрожувала небезпека, бо від пожежі в місті спалахнув і він. Окремі люди від страшної спеки й страху перед вогнем спробували вискочити через ту хвіртку в стіні, що веде до ставка, але татари багатьох взяли в ясир. Чимало людей втопилося у ставку, злякавшись рабства.
  21. Коли султан і гетьман Хміль з’ясували, що господар Василь утік, направив тоді султан свого мирзу до Василя запитати, чому він покинув престол (хіба таке запитання в ті часи не могло бути жартом?). Господар Василь дав гарні подарунки татарві і відправив від себе до султана своїх бояр – ворника[8] Нижньої землі[9] Гіку, а до Хмеля – великого спафарія[10] Чоголю. Вони провели переговори із султаном, які коштували чималих втрат. Відтоді господар Василь був зобов’язаний щорічно давати султанам великі гроші й кабаницю[11] та… (пропуск в оригіналі – перек.) гаманців. А гетьман Хміль до того часу ще й замислив породичатися з господарем Василем і раніше через бояр сім’ї Чоголя сватав Роксанду – дочку господаря. От і намагався господар Василь влаштувати заручини своєї дочки Роксанди з Тимошем, сином гетьмана Хмеля, підніс дарунки і йому.
  22. Через кілька днів і султан, і Хміль вирушили з Цуцори до своїх місць, а країна лишилася пограбованою; багато земель було спустошено й позбавлено свого попереднього достатку. По тому повернувся господар Василь з лісу до столиці. Під час цих подій помер великий логофет[12] Тодерашко. Господар Василь поскаржився Порті на татар за сплюндрування країни, але користі ніякої від того не мав. Дарабани під час втечі господаря Василя з престолу готові були пограбувати господарські вози. Повернувшись на престол, він удав, що влаштовує їм огляд. За його велінням, німці, що були в нього, приготували мушкети й спочатку відібрали в дарабанів зброю. Господар, що не пожалів і старшини, замкнув одних у в’язниці, других відправив на каторгу та якось інакше покарав. Від того часу в країні стало гірше, і це триває щороку аж донині.
  23. Справедлива кара й гнів божий не бувають одні. Отож, після відступу татар з країни великий мор напав на людей (і тут, у столиці, і по всій країні).
  24. Через рік гетьман Хміль з великим козацьким військом і сам хан із сімдесятьма тисячами татар, скликаних від черкесів, і з усієї Добруджі, вирушили в похід проти польського короля. Король Казимир вийшов їм назустріч біля містечка, що зветься Берестечко, із сорокатисячною польською армією, в якій був і я.
  25. Не всі воєводи прибули. Литва не прийшла, бо її також дуже непокоїли задніпровські козаки. У тій битві польський король вийшов переможцем і над татарами, і над козаками, примусивши хана тікати, а гетьмана Хмеля – залишити табір з усім військом. Дізнавшись про цю вікторію ляхів від хотинського каштеляна, господар Василь одягнув його у соболеву шубу, сподіваючись, що завдяки цій ляській перемозі він урятується від того, щоб стати сватом Хмеля.
  26. Та на цьому не скінчилися нещастя Ляської землі, бо через рік після перемоги під Берестечком повністю загинуло польське військо від козаків і татар, коли поляки покладалися на мир, укладений у Білій Церкві. Ні гетьман, ні старшина, ні жодна душа з восьми тисяч пішого війська не врятувалися. З кінноти, якої було до дванадцяти тисяч, у живих залишилося дуже мало, головним чином низи. А верхи, оточені з усіх боків татарами, всі від шаблі загинули, бо так домовився тоді Хміль із султанами, щоб у тій битві татари рабів не брали, а всіх порубали, аби в Ляській землі здатних до військової служби людей стало менше. Там загинув гетьман Калиновський і його єдиний син.
  27. Того ж року господарю Василю довелося влаштовувати весілля своєї дочки Роксанди з Тимошем, сином козацького гетьмана Хмеля.
  28. Велика несхожість була між цими родами та й між вдачами! З одного боку, було вісімнадцятирічне господарювання, за статком і шаною схоже на царювання, а з другого боку – лише два роки, як вибилися із селянства. Дружки співали «Ладо, ладо» по всіх кутках. А наречений лише обличчям на людину схожий, а за вдачею – неначе звір.
  29. Через кілька тижнів перебування Тимоша в Яссах разом з його осавулами, полковниками й отаманами тоді, коли небожів господаря Василя, синів гетьманів[13] Гаврила й Георге, а також дітей боярських Ніколає Бухуша та Іона Прежескула відправили до Чигирина заложниками за Тимоша, вирушив останній з дружиною до Чигирина. А господар Василь відтоді лишився у турків під підозрою через ненависне їм ім’я козаків. Та й запальні сусіди йому теж не довіряли, особливо його старий недруг, господар Матей[14], який, лякаючись союзу господаря Василя з козаками, туркам доносив на нього, а з Ракоці[15] почав змовлятися. Адже господар Василь з ними обома ворогував, і вони боялися цього союзу, особливо після того, як Ракоці прийняв те посольство від господаря Василя, яке очолив логофет Штефан Георге. Ракоці сидів мовчки, бо інакше доведеться відкупатися від татар золотом. Це ж треба було, щоб на чолі посольства була бездітна людина, яка вже тоді замислила захопити господарський престол. Вона багато слів від себе додавала з метою розпалити ворожнечу замість того, щоб влаштувати справи свого господаря. Побувавши послом, логофет домовився про свої плани на господарювання і з Ракоці, і з господарем Матеєм.
  30. Подібно до того, як руйнуються великі гори й високі береги, а шум виникає – і тим більший, чим вищі гори й дерева схиляються, так і високі двори, що тривалий час кропітко створюються, з величезним шумовинням валяться, коли починають падати. Отак і дім господаря Василя, заснований багато років тому, почав руйнуватися, а згодом дійшов повного згасання.
  31. Логофет Штефан Георге став у господаря Василя великим логофетом після смерті логофета Тодерашка, оскільки господар Василь знав ще його батька логофета Думитрашка, відомого при багатьох господарях боярина (ні в кого іншого не було стільки маєтків, сіл і дворів). Підготувавши справи для захоплення престолу і з Ракоці, і з господарем Матеєм, як вище згадувалося, Штефан Георге домовився і з частиною місцевих бояр, насамперед з родом Чоголя та з сердаром[16] Штефаном, зв’язавши їх клятвою тримати все в таємниці. За їхньою ж порадою він вирішив привести угорські й валаські війська, щоб воювати проти господаря Василя.
  32. Дещо з цього докотилося до вух господаря Василя, насамперед від одного турка з міста Фокшани. Та й валахи йому те ж писали, але господар Василь не йняв цьому віри.
  33. Розповідають історію про царя Пірра, що, коли він на чолі свого війська у війні проти римлян в Італійській землі переходив з одного крила до іншого, один з його охоронців підійшов до нього і сказав: «Будь уважний, царю, до того римлянина на чорному коні. Серед усіх воїнів він ні на кого не дивиться, лише на тебе. Пасе тебе поглядом і чекає слушної миті, щоб напасти на тебе списом». Тоді відповів йому Пірр: «Будь-кому дуже важко уникнути того, що має статися». Те ж саме можна сказати і про господаря Василя, який стерігся з усіх боків, але не зміг урятуватися від того, що мало з ним бути. Особливо ж важко уникнути небезпеки, що виникає всередині твого дому.
  34. І бояри Чоголя, і сердар Штефан, хоч і вступили до тієї змови, але ставилися до неї несерйозно, вважаючи, що нічого з того не вийде. А логофет Штефан Георге, побачивши, яких друзів узяв собі в союз, тепер щодня боявся, щоб не відкрилася їхня змова. Особливо велика небезпека походила від спафарія Чоголі, коли він випивав, бо на кількох обідах, будучи у нетверезому стані, дещо розкрив. Однак ніхто не міг подумати про таке. Отож, логофет Штефан Георге сам дбав про свою справу і призначив день вступу угорських і валаських військ у Молдавію на Великдень.
  35. Логофет Штефан Георге спочатку відправив свою дружину на село, мовляв, у господарських справах. Сам він того дня, коли в церкві співають канон святого Андрія Критського о восьмій годині ночі, а господар Василь готувався йти до храму божого і ніхто з придворних бояр ще не прийшов, зайшов, аби попрощатися з ним, посилаючись при цьому на вигаданий лист (йому з дому повідомили, ніби його дружина лежить при смерті). Коли господар Василь запитав постельників[17], хто там з бояр на дворі, йому відповіли, що то великий логофет, який хоче попрощатися, бо одержав звістку про важку хворобу своєї дружини. І тоді, мовляв, сказав господар Василь: «Який непутній чоловік цей логофет! Знає, що дружина в нього хвороблива, а не тримає її при собі». І дозволив йому зайти попрощатися. Ввійшов логофет, напустивши на себе велику скорботу, і попросив дозволу поїхати додому. Кажуть, ніби мовив господар Василь: «Чини, як хочеш!». Не відає розум людський, до чого він направляє! Одразу без найменшої затримки Георге Штефан, дуже стурбований, вирушив змінними кіньми і того ж дня прибув до свого села під горами Богдани. Вже все угорське військо Яноша Кемені було на гірських стежках, а валаське військо із спафарієм[18] Дійком – на потоці Рибному.
  36. Подейкують, ніби в господаря Василя ще в церкві виникла підозра щодо несподіваного від’їзду логофета. Другого дня після цього дійсно почулося голоси угорців і валахів. Бояри Чоголя, почувши це і побачивши, що логофет «їх залишив, хоч вони з ним і домовлялися, дуже занепокоїлись. Вже з їхньої поведінки та поглядів можна було, добре придивившись, зрозуміти їхню провину. Міркуючи, як їм втекти й залишити свої сім’ї, які були тут, у Яссах, у повному складі, вони вважали, що дні їхнього життя – лічені, смерть наближається до них, і почали ладнати свої справи. Спафарій Чоголя написав господарю Василю такого листа:
  37. «Милостивий господарю! Я, іноземний твій слуга, їв хліб і сіль твоєї вельможності багато років. Уникаючи важкої кари та вдячний за хліб і сіль твоєї світлості, повідомляю, що великий логофет Штефан зрадив тебе, домовившись з Ракоці і валаським господарем. Уже готові війська одного й другого рушити проти твоєї величності. В істині цієї справи не сумнівайся і повір, що це правда, а не щось інше».
  38. Спафарій Чоголя, написавши цього листа, покликав до себе настоятеля монастиря господаря Арона на ім’я Іосаф, який у ті дні був сповідником усіх бояр. На сповіді клятвою зв’язав настоятеля, щоб той його не видав, і велів показати спочатку листа скарбничому Іордаке, а потім – господарю. Чернець дуже здивувався і пішов з листом до скарбничого Іордаке, який, усвідомивши його зміст і знаючи про чутки, що дійшли до нього з інших місць, одразу дуже розхвилювався, хоч був міцним і могутнім чоловіком. Він відмовився взяти листа і сказати настоятелю, щоб той сам передав його господарю. Пішов чернець з тим листом і віддав господарю Василю, який, прочитавши його, відчув гостру небезпеку і настійно вимагав від ченця, аби той сказав, від кого одержав. Спочатку настоятель тримався дуже твердо, навіть на смерть погоджувався, посилаючись на те, що листа йому передано під час сповіді. Тоді зібралися на раду бояри і вказали ченцю на муки господаря Василя і на те, що справа торкається не одного господаря, а й багатьох інших боярських дворів. Тоді настоятель вирішив узяти собі прошу від владики Варлаама, який був митрополитом, і назвав ім’я того, хто вручив йому лист. Господар Василь негайно викликав спафарія Чоголю. Той йому з подробицями розповів усе і підтвердив, що сердар Штефан – теж учасник цієї змови.
  39. Скупими словами вичитав догану господар Василь обом боярам Чоголя[19], які разом дуже захищалися і казали, що служили йому вірою і не погодились на змову. Вони просили відпустити хоча б одного з них, щоб привести до двору логофета Штефана Георге. І ніби сказав їм господар Василь: «Даремна ця послуга тепер. Ви б краще мені все сказали, коли логофет був у Яссах». Обох бояр Чоголя відправив до в’язниці, а за логофетом погнав спочатку Скулі, а потім Якомі, що був старший над дітьми боярськими. Згодом направив він Александру Костіна з листом від себе, в якому запрошував логофета якомога швидше повернутися до двору через складні справи, що надійшли від Порти. Але ще більшою мірою господаря Василя хвилював сердар, бо в той час багато війська і всі околиці країни від нього залежали. Тож написав листи й сердару Штефану з проханням терміново прибути до двору.
  40. Перед цими подіями трапилося так, що господар Василь звелів сердареві підготувати загони із служок, які завжди були б напоготові, і коли він дасть йому знати, сердар мав вирушати з людьми у степи за Дністер, бо прокладали собі там шлях греки-купцІ, що ходять до Москви за соболями, через велике мито в Тягині[20] і тим самим зменшили його збір у нашій землі. А господар Василь надумав їх залякати. Тепер він написав сердареві, щоб той якнайшвидше прибув до двору. Аж ось приїхав і сердар. Кажуть, коли він підійшов до міста, його зустрів слуга і розповів про всі чутки у столиці й при дворі, про те, як виїхав великий логофет з Ясс, про тривожні чутки за угорців. Довго думав сердар: чи заходити йому до міста, чи повертати назад? Слуга йому казав: «Повертайся назад, пане, бо тут добра не чекай». Але кожний вчинок мас свою плату. Навернулася думка піти до міста. Ввійшовши в столицю, він без затримки попрямував до господарського двору.
  41. Господар Василь, почувши, що сердар прибув до двору, спочатку не повірив у це – двічі чи тричі посилав перевірити, чи таки справді той з’явився. Коли ж упевнився, що це так і сердар у раді, він вибіг у збройну палату і закликав сердара до себе. Господар Василь сказав йому, що написав листа у тій справі з грецькими купцями, але краще, що сердар прибув сам.
  42. Після того він спитав його, що чути про угорців і чи знає він щось про змову логофета Штефана Георге. Сердар найстрашнішими клятвами присягався, що нічого не знає про те. Хіба він може дозволити собі бути вплутаним у справу проти свого господаря? І мовив такі слова: «Чи є хтось, князю, вірніший твоїй світлості і чесніший за мене? Ти мене з онучів витяг, з бідняка зробив багачем». І сказав йому господар Василь: «Так, це мені відомо». І велів йому піти й переговорити з Чоголею і дізнатися, що говорить спафарій Чоголя.
  43. Коли сердар зайшов до скарбниці й побачив тут на варті воїнів, він дуже перелякався, відчуваючи за собою провину, а спафарій Чоголя відразу прямо у вічі почав йому все говорити. Від тих звинувачень сердар захищався, але захист його був слабким, бо він таки був замішаний у змові. Вся таємна справа відкрилася господарю Василю, але він не схотів їх одразу вбити, бо чекав новин з Тротуша, куди поїхав логофет. Тим часом невдовзі прискакав Александру Костін із звісткою про загибель ватажка дітей боярських Якомі від угорської сторожі і про вступ угорського війська до Молдавії. Лише тоді господар Василь побачив усю небезпеку, що йому загрожувала. А він був зовсім не готовий до такого раптового перебігу подій.
  44. Ватажок дітей боярських Якомі, прибувши до Романа, поїхав далі не своїми кіньми, хоч у нього своїх було вдосталь і добрих. Він залишиь своїх в Романі і взяв інших, як людина, що не знає про небезпеку і чекає лише добра. Александру Костін, радив йому не залишати власних коней, але той не прислухався до доброї поради і вирушив у путь на поганих. У Бакеу несподівано наразився на угорську сторожу, яка погналася за ним, дуже швидко наздогнала й вбила його з пістолів. А Александру Костін і ті, хто був на добрих конях, урятувалися.
  45. Вже передові загони угорців підходили до Романа, а з Фокшанів повідомили, що спафарій Дійк з валаським військом перейшов кордон. Тоді й віддали обох бояр Чоголя й сердара Штефана стрільцям-сеїменам[21] , які й застрелили їх уночі перед житницею, що у внутрішньому дворі. Привели тоді й Могилдю, дядька логофета Штефана Георге, але не вбили, а забрали його в колодках із собою до Хотина.
  46. Дуже просили бояри, особливо тодішній великий скарбничий Іордаке, не губити життя Чоголям і сердару Штефану. Але господар Василь, лякаючись наближення угорських військ, знищив їх, щоб вони не зчинили якогось заколоту в дворі. Я тоді постійно був у хаті скарбничого Іордаке, який навіть спати не міг від розладу. Коли опівночі повідомили про загибель бояр Чоголя і сердаря і я його збудив, він одразу запитав: «Загинули бояри?». Коли я відповів, що загинули, він важко зітхнув і сказав: «Ох, що ж то воно зробилося!».
  47. Не знав господар Василь, куди йому податися. До турків боявся через різні доноси бояр та непостійну вдачу турків. До козаків теж уникав поїхати, щоб не зіпсувати своє ім’я у турків. А протистояти військам, які йшли до нього, не міг, бо не було в нього полків. Та й усій землі він став осоружний. В Оргеїві всі, хто хоч трохи був при владі, були на боці логофета Штефана. То ж вирішив він із своєю радою податися до Хотинської фортеці, направивши водночас до свого свата Хмеля великого постельника[22] Стаматія Хадимбула з вістями про всі ці події.
  48. Весь скарб господаря Василя був у Нямецькому замку. Отож туди він відправив свого небожа пахарника[23] Штефаніцу захопити скарб. Чи то не знав логофет Штефан Георге про багатства в Нямецькому замку, чи то вирішив не гнатися за грішми, а домагатися успіху в справах, які він розпочав, але тоді скарб був до нього значно ближчий, ніж до господаря Василя.
  49. Угорські війська з Ракоцієвим гетьманом Кемені Яношем та логофетом Штефаном Георге були вже в Романі, коли господар Василь разом з усім домом, двором та придворними боярами вирушив з Ясс на Хотин. Тоді я теж зробив велику послугу скарбничому Іордаке, але багато розписувати не буду: його скарб і все, що він нажив, я перевіз у Кам’янець і віддав другові мого батька, прапорщику Михаю (потім усе повернулося до рук скарбничого Іордаке).
  50. Посол господаря Василя великий постельник Хадимбул[24], якого, як сказано вище, відправили до гетьмана Хмеля, не повернувся назад. Може, йому перешкодив логофет Штефан, тодішній каштелян Сороки, а, може, через прокляту свою скопецьку вдачу. Коли господар Василь вже прямував на Хотин, він одержав донос про зраду каштеляна Штефана. Тоді з Хотина він знову послав гінців до гетьмана Хмеля, цього разу коміса[25] Григорія, свого небожа пахарника Штефаніцу і житничера Ніколає Бухуша. Щодо сорокського каштеляна, то наказав їм зловити й зв’язати його та відіслати у Хотин. Так вони і зробили. Самі ж перейшли Дністер – до гетьмана Хмеля, а каштеляна Штефана віддали Гінцескам, котрі слухались пахарника Штефаніцу, щоб ті відвезли його до господаря. Але через свою ненажерливість, бажаючи, щоб їм лишилося все, що забрали (і те, що в нього ще лишалось), вони по дорозі вбили його.
  51. А то була напрочуд мудра і надзвичайно розумна людина. Рівного йому в нашій землі в ті часи не було. Адже з ним сам господар Василь окремо від бояр радився і розмовляв, було, й протягом багатьох годин. Він мав дуже добру вдачу, але фігуру тіла – горбату і скарлючену. На голові мав гулі. То ж можна було подумати, що зовні він – справжній Езоп.
  52. Прибувши до Хотина, господар Василь отаборився над замком. А логофет Штефан Георге, Кемені Янош і спафарій господаря Матея Дійк захопили молдавський престол у Яссах. Позбігалися тоді до Ясс люди з усієї Молдавії. І пішли вони всі разом до Кемені Яноша, горлаючи: «Нехай буде в нас господарем логофет Штефан Георге!». Кемені Янош відповів їм: «Хай буде так, як вони бажають». Подейкують, що валаський спафарій теж сподівався тоді стати господарем.
  53. Тоді, за старим звичаєм,’ пішов логофет Штефан Георге з натовпом до церкви святого Миколи. І правив йому службу вступу на престол хушський єпископ Гедеон, бо митрополит Варлаам виїхав у гори до монастиря Секул. І став господарем Георге Штефан року 7161.

 

ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА

  1. З п’яти чуттів, що їх має людина, а саме: зір, слух, нюх, смак і дотик, найправдивішим є зір. Бо із слуху, з того, що почує людина, не може сповна встановитися думка, чи воно так, як чути, чи не так. Адже не все те правда, що долітає до нашого слуху. Отак і нюх часто обманює, бо чимало пахощів спочатку здаються важкими, а потім породжують дуже приємний запах. Смак теж непевний, бо багато що здається нам солодким, а лише потім відчуваємо його гіркоту. Й навпаки. Дотик теж обманює. Багатьох речей ми торкаємося. На дотик вони одні, а насправді – інші. То ж не можемо їх пізнати лише отак, без зору. Він один серед усіх чуттів встановлює нашу правдиву думку. І в тому, що ми бачимо на власні очі, не можна сумніватися анітрохи.
  2. Так і нам, любий читачу, набагато легше писати про ті часи, коли майже до всіх згаданих тут подій нам пощастило причетними бути. Через це й такий довгий розділ вийшов про тривале правління вищеназваного господаря Василя – аж до того часу, як він уперше залишив престол. А тепер починаємо писати про господаря Георге Штефана, який чи справедливим шляхом, чи несправедливими засобами (повставши проти свого господаря) захопив престол.
  3. Як тільки господар Георге Штефан зайняв престол князівства, він за порадою Ракоцієвого гетьмана Кемені Яноша та спафарія валаського господаря Матея на ім’я Дійк відібрав людей з угорського війська та валахів (а також з тутешніх) і відправив загін на чолі з гетьманом Петрашком Морянулом до Хотина навздогін за господарем Василем.
  4. А той теж знав про все, що відбувалося в Яссах після того, як він рушив звідти. І послав з Хотина подвійне посольство – до свого свата Хмеля, козацького гетьмана, та зятя Тимоша, прохаючи якнайшвидшої допомоги.
  5. А ще й до ляхів відправив мене – до кам’янецького старости Петра Потоцького, сина гетьмана Потоцького, при визволенні якого з кримського рабства господар Василь допоміг своїми грішми. Нагадуючи йому про це, він просив зважити на особисту велику небезпеку. Перебуваючи в тому посольстві, я зустрів старосту на відстані трьох днів шляху вище Кам’янця в його маєтках. Одразу облишивши всі свої справи, він попрямував до Кам’янця.
  6. Одного дня, ще до того, як кам’янецький староста прибув до Хотина, господаря Василя повідомили, що проти нього рушили війська господаря Штефана. Спочатку він вагався, чи йти йому на бій з тими людьми, що були в нього (з ним були всі думні бояри зі своїми загонами, капітан[26] Божій з найманими жовнірами й дарабани-сердюки[27] з капітаном Карою). А ще мав він шістдесят сербів-найманців та сто дуже добрих німців. Але, побачивши холодне ставлення всіх до себе – й слуг, і капітанів, на яких покладався, бо раніше надто вже їх жалував, звелів він переправлятися через Дністер, поклавши всю вину за це на капітанів Божія та Кару.
  7. Тут належить згадати про скарб, що зберігався в Нямецькому замку, куди господар Василь направив пахарника Штефаніцу – свого племінника. Все було доставлене неушкодженим до господаря Василя ще тоді, коли він перебував у Хотині. Коли йому повідомили, що прибув пахарник Штефаніца з усім скарбом, господар Василь дуже зрадів і сказав: «Віднині хай до сорочки мене роздягають, але недруги не сміятимуться».
  8. Отож господар Василь перейшов Дністер разом з кількома боярами – з ворником Томою Кантакузіно, гетьманом Георгієм, скарбничим Іордаке та ще кількома, які тулилися до нього. А всі інші бояри та воїни з гаківницями повернулися в Ясси до нового господаря. Зустрілися вони з військом господаря Штефана у діброві, неподалік Хотина, і доки повірили один одному, минуло кілько годин. За час цієї затримки господар Василь з боярськими родинами перейшов Дністер, але не без втрат серед боярських возів на переправі – цієї шкоди заподіяли передусім хотинські міщани, які, побачивши страх та поспіх на переправі, кинулися грабувати хвіст обозу й чимало дорогого вбрання і срібла із собою прихопили. Мені відомо, що відтоді деякі хотинчани збагатіли.
  9. Військо господаря Штефана застало ще кілька німців на тому березі. Тим часом пахарник Могилдя, якого в колодках відправили до Хотина, вдарив із замку малими гарматами. Люди господаря Штефана теж вчинили напад на них. Тоді й загинуло кілька німців на переправі. Але й найманці-серби господаря Василя так стріляли з-за Дністра з мушкетів, що ніхто не міг підійти до броду.
  10. Того разу я не був присутній на тій переправі, бо перейшов Дністер раніше, як уже згадував. Але я знаю про те, що там відбулося, з розповіді очевидців, котрі бачили, як сам господар Василь сидів на тому боці Дністра на стільчику. Хотинські міщани, кажуть, підмовлені пахарником Могилдею, вистрілили з малої гармати. її ядро впало дуже близько від того місця, де сидів господар Василь. Незугарна та божевільна справа, яка, хоча й пізно, але каратиметься.
  11. Не можу промовчати про Хотинський замок. Як же нерозумно було лишати його у чужих руках! Хоча б для надійності переправи належало поставити тут своїх стрільців. Хіба для цього треба було мати багато людей? Тридцять німців роками б утримували замок – і від молдавського війська, і від угорського. Чи, може, харчів не було? Хліб з одного лише прихотинського села або ж той, що був у місті, міг би прохарчувати замок цілий рік. Отож, той замок, якщо хтось добре все обміркує, став причиною розорення дому господаря Василя. Якщо ви спитаєте мене чому, я на це відповім так: якби дружина останнього була в Хотинському замку, а не у Сучавському, господар Штефан не зміг би захопити Хотинський замок граючись, як Сучавський. Бо ж господар Василь прийшов аж до Прута із султанами і військом; його потім завернув татарський хан, бо рушили війська польського короля. Або ось таке. Чи зміг би господар Штефан узяти Хотинський замок, коли Хміль був у Гусятині всього на відстані одного дня шляху від Хотина? Багато зміг би зробити господар Василь, бо ж його право на престол Порта під сумнів не брала (навіть пізніше, після взяття Сучавської фортеці).
  12. Отож, хай ніхто не перекладає провину на сьогоднішні поради. Бач, які помилки робили найславетніші радники. Тоді все легше можна було зробити, а тепер – важче. І поради слухати важче. Ми кажемо, якби було так і отак, то зараз би сталося інакше. Але ж не людина править часом, а час – нещасною людиною. Багато нерозумного зробили люди старші від нас, але для прикладу досить і цього – залишити без охорони Хотинський замок. Звідси і почався занепад дому господаря Василя.
  13. Зустрівшись з вірним господарю Василю писарем Котнарським (він їхав від короля, куди його посилав господар ще до заколоту, а я – вгору, шукаючи кам’янецького старосту), я почув від нього, як від людини розумної, запитання: «Чи добре подбав господар Василь про Хотинський замок? Поставив він там людей і гармати чи ні?». Я відповів, що коли вирушав у дорогу, то не побачив жодної ознаки піклування про нього. Зітхнув тоді важко Котнарський, немов знав, що нерозумно поставилися до замку. А може, складно було людському розуму збагнути те, що є волею господа Бога.
  14. Господар Василь в’їжджав до Кам’янця, коли і я туди приїхав із звісткою, що ось-ось з’явиться кам’янецький староста з великими обіцянками та рідкісною на той час душевною щирістю. Так воно й сталося.
  15. Не минув і місяць з часу перебування господаря Василя в Кам’янці, як прийшла звістка, що Тиміш, син гетьмана Хмеля, та вісім тисяч відбірного козацького війська переходять Дністер біля Сорок. А тепер зважте на вдачу польського друга. Хоча козаки і встромили ляхам у самісіньке серце шаблюку, але господар Василь від поляків ані утисків, ані клопоту не мав. Як без турбот прийшов, так за власним бажанням і пішов. Господар Василь лякався тільки одного полковника, а саме: Кондрацького, що з тисячею ляхів стеріг кордон. Отож, наші люди й боялися його, як чужого. Але Кондрацький не мав жодної поганої думки, що адресувалася б господарю Василю (та й сили, щоб нашкодити йому, теж).
  16. Тиміш з військом, перейшовши Дністер, не став чекати зустрічі із своїм тестем господарем Василсм, а від Сорок повів полки прямо на Койчани і там переправився через Прут.
  17. Дійшла звістка до господаря Штефана, що Тиміш прямує на Ясси. Спафарій валаського господаря Дійк за наказом свого князя, який боявся, що піде чутка, що його військо ввійшло до райї[28] султана, повернувся додому кількома днями раніше. Камені Янош, злякавшись втратити людей або підступного нападу самих молдаван, або знаючи про посольство свого князя Ракоці до Хмеля (бо тоді Ракоці вів переговори з Хмелем за ляський трон), відправив усю піхоту, що була в нього, та німців з мушкетами через Капотештський ліс і Кобилу навпростець до Ойтузького перевалу. Сам же він, на прохання господаря Штефана, залишився з кіннотою в Яссах. Господар Штефан зібрав трохи свого посполитого[29] війська (разом з угорським). Близько дванадцяти тисяч людей вийшли під Поприканами назустріч козакам.
  18. Переправившись через Прут, Тиміш рушив на Поприкани. Частина воїнів господаря Штефана вийшла за річку Жижію, щоб дати бій. Господар Штефан і його піхота теж підійшли до броду через Жижію. Недовго тривав бій воїнів господаря Штефана. їх відкинули кіннотники Тимоша, з якими були й наші, що підтримували господаря Василя. Був там пахарник Штефаніца, бояри з роду Гинчештів і Гинцештів, а також черкеси господаря Василя, які їздили з боярами до гетьмана Хмеля.
  19. Відбивши вершників з війська господаря Штефана, які вийшли назустріч, козаки рушили всім табором до броду. Дарабани-сердюки, побачивши це, прудко кинулися навтьоки – від броду вгору, до молодого лісочка. Решта війська стояла на гребені гори, але допомоги їм не подала. Кіннотники Тимоша наздогнали втікачів на Поприканському схилі, і багато нещасних дарабанів там полягло. Інші, яким пощастило добігти до ліска, врятували собі життя.
  20. Побачивши таку небезпеку, господар Штефан і Кемені Янош відвели своє військо ближче до Ясс і розташували там кінноту обіч шляху. А було й нашого рушення, і угорських воїнів не менше двадцяти чотирьох тисяч. А якби ж то в них у голові виникла розумна думка, що б сталося? Якщо не встрявати в бій, перейняти козакам шляхи до харчів з усіх боків, що зміг би зробити зі своїм табором Тиміш?
  21. Коли козаки почали підійматися по схилу вгору, місцеві воїни примусили кіннотників Тимоша відступити у табір. Але табір однаково увесь вийшов на гору і, оскільки був уже вечір, залишився там на ночівлю. З війська господаря Штефана тієї ночі багато людей пішло до своїх домівок.
  22. На другий день Тиміш табором рушив проти війська господаря Штефана на місто. Йому ніхто не перешкоджав, тільки молдавани трохи непокоїли з флангів. Господар Штефан і Кемені Янош побачили, що їхнє військо тане і тієї ночі вже половина його повтікала. Вони подалися й собі виноградниками до міста, а з них вийшли на річку Бахлуй і втекли по долині вгору разом з кількома боярами з Штефанового двору.
  23. Відтіснивши війська господаря Штефана, Тиміш того ж дня ввійшов до міста і спинився у престольному палаці, а табір поставив перед двором і навколо нього. І сидів там, розмістивши таким чином табір, аж до прибуття свого тестя, господаря Василя, до Ясс з Кам’янця. Але ще до того як приїхав господар Василь, козаки захопили безліч худоби, яку потім він відкупив у них (кожну худобину, яку не з’їли – за золотий) і дав знати людям, щоб прийшли за своєю скотиною, якщо її впізнають.
  24. Тоді від рук козаків загинуло чимало людей. Інші пішли вклонитися пахарнику Штефаніці, що був з Тимошем, але не дійшли до нього, бо їх перехоплювали козаки й вбивали. Серед останніх був і гармаш[30] Теуту та багато інших.
  25. Звістку про перемогу Тимоша господар Василь зустрів у Жванці. її приніс конюший Григорій, за що той подарував йому соболину шубу. Прямо біля Жванця він переправився через Дністер. Хотинські міщани на чолі із своїм старостою Гиждеу не захотіли віддавати замок. Чи то вони хотіли бути такими вірними господарю Штефану, в що я не дуже вірю, чи то злякалися через те, що пограбували боярські вози (як ми згадували) і стріляли з гармати у господаря Василя. Оце останнє і є справжньою причиною (а не попереднє). Кілька разів посилав господар Василь до Гиждеу, якого старостою поставив господар Штефан, та міщан, давав їм велику клятву, але вони нізащо не хотіли віддавати замок й утримували його місяців зо два аж до другого приходу господаря Штефана з Валаської землі. Господар Василь звелів німцям своїм оточити їх і тримав замок в облозі протягом усього літа. Отак важко повертається назад те, що легко втрачається.
  26. Прибувши до Ясс, господар Василь влаштував раду Із зятем Тимошем, після чого той з табором перейшов у Галату[31]. Господар Василь залишився у дворі, розпочавши підготовку до походу проти господаря Матея. Він покликав до війська всіх посполитих і прощав кожному будь-яку провину перед владою.
  27. Якби господар Василь після тієї перемоги повернув зятя назад і влаштував би свої справи із султаном та ще й зміцнив свої лави найманими служками, оскільки коштів у нього було вдосталь, то ніхто його не зміг би зрушити з місця. Так і радили зробити деякі бояри, але повністю сподіваючись на допомогу козацького війська, господар Василь забажав спочатку помститися за кривду, заподіяну йому господарем Матеєм, а потім Ракоці. (Бо Тиміш говорив, що з Валаської землі він повернеться через Трансільванію). Тож гору взяла думка піти на господаря Матея. Однак не людина, а Господь сокрушає брані[32], як говорить святе писання.
  28. Треба згадати й про поразку німців від наших копачів солі у горах на Ойтузькому перевалі. Про тих німців розповідали, що Кемені Янош направив їх з Ясс прямо на гірські стежки. Тоді у горах копачі солі з Окни зустріли піхоту кн. Ракоці. Один з копачів порадив їм підійти ближче до німці і впасти всім на землю, доки ті будуть з мушкетів стріляти, оскільки німців мають звичай стріляти залпом. Так і зробили. Коли стрілянина припинилася й німці вдруге почали заряджати свої рушниці, люди на-валилися на них з косами й сокирами. Загинули кілька німців, а решта піхоти навіть рушниці § горах залишила, бо ледве їй самій удалося врятуватись. Через це Александру Костін, якого в Яссах дали тим німцям у провідники, просидів цілий рік у Фагараші в колодках.
  29. Господар Штефан разом з Кемені Яношсм поїхав до річки Тротуш, а там розлучився з ним, оскільки більше сподівався на допомогу з боку господаря Матея. Боярам теж більше хотілося податися у Валаську землю. Отож він і попрямував від Тротуша вниз через Фокшани до Валаської землі.
  30. У Яссах ще до початку походу господаря Василя в ту землю загинула його довірена особа – ляський писар Котнарський – людина дуже розумна й мудра. А загинув він від зятя господаря Василя – Тимоша, котрий мав тиранський і дикунський характер і анітрохи не боявся Бога. Тиміш сказав, що Котнарський – лях і що саме він переконував господаря Василя не віддавати своєї дочки за нього. Одного разу він попросив господаря Василя відправити до нього писаря, бо, мовляв, той йому потрібний. Господар Василь, і у гадці не маючи поганого, направив писаря до монастиря Галата. Тиміш намовив своїх козаків стояти з оголеними шаблями. Після розмови з Котнарським, коли той вийшов, козаки напали на нього і зарубали без будь-якого жалю. Замислив Тиміш подібне також щодо ворника Томи та скарбничого Іордаке з тієї ж самої причини. Злякавшись смертельної загрози, вони благали господаря Василя відпустити їх до своїх маєтків. Але він цього не зробив, а зятеві сказав, що краще він сам смерть прийме, аніж бояри, котрим його серце повністю довіряє. З якими думками прийдуть до нього інші, якщо таке трапиться? Але ці двоє бояр все ходили налякані і лише вночі приходили до палацу господаря Василя через ворота, що ведуть до палати княгині. Господар тільки важко зітхав і через такого зятя ламав собі руки.
  31. Вирушив господар Василь з Ясс у свій третій похід на Валаську землю проти господаря Матея. Спочатку Тиміш з козацьким табором опинився на річці Бирлад: біля Подул-Іналт, влаштував там огляд козацькому війську та розділив серед старшини й усіх козаків плату господаря Василя. Там була знаменита козацька старшина, наприклад, полковники Богун, Носач – уславлені старі козаки. Там без будь-якої провини, лише за якесь слово, що Богун промовив на раді, Тиміш витяг шаблю з піхов і вдарив Богуна у плече. Через оту рану впродовж усього походу він ходив з перев’язаною рукою. Отакий характер дикого звіра мав Тиміш! Ніхто серед полковників не наважувався жодного слова сказати у військовому врядуванні. Отож із самого початку, з того, як порядкував Тиміш, людина молода і дуже нерозумна, було видно, що нічого корисного з тієї справи не вийде.
  32. Звідти війська рушили вниз. Попереду йшов господар Василь з військом князівства. Щодня воно зростало. Коли ж прийшли до кордону, посполите військо налічувало у своїх лавах вісім тисяч чоловік.
  33. Валаський господар Матей, дізнавшись про вигнання господаря Штефана з Молдавії козацькими військами, відправив свого спафарія Дійка зібрати все військо на кордонах та околицях, і стерегти їх разом з його прибічником господарем Штефаном Георге. Останній мав із собою близько трьохсот чоловік, передусім вершників та кількох молодих синків боярських. Спочатку їхній дозор, що вони його вислали за «язиком», з’явився у гирлі Бергеча, вище Текуча. Люди господаря Василя деякий час полювали на нього, але надто пізно схопилися і загубили сліди.
  34. Тоді води Серета принесли повінь, через що військо забарилося на кілька днів, доки не збудували міст на човнах. По ньому військо пройшло й другого дня вступило у Валаську землю через Фокшани, безжально підпаливши це місто, і всюди, куди приходили козаки, горіли хати, клуні й збіжжя нещасних, невинних жителів.
  35. Неподалік Фокшан, у долині, яку називають Великий Мілков, а за іншою назвою – Куката, стояв з військом спафарій господаря Матея – Дійк. У ярах біля річки стояло військо, чисельність якого сягала десь дев’яти тисяч чоловік. Там була й частина найманців господаря Матея, і посполите військо, зібране у Валаській землі від Бухареста аж до кордону. Там же розмістився і господар Георге Штефан, у якого було триста молдаван. Валаське військо чекало на господаря Василя й Тимоша.
  36. Спочатку з’явився господар Василь із своїм військом, яке очолювали молдавани. А козаки їхали табором позаду. Валахи вирішили почати бій з молдаванами. І справа зрушила – то молдавани перейдуть на один берег річки, то валахи – на другий. Це повторилося два чи три рази, аж поки господар Василь не ввів у бій своїх німців, які ховалися попід берегами. Після цього молдавська кіннота захопила обидва береги. Коли ж валахи побачили, що наближається козацький табір, вони кинулися врозтіч. Молдавани й частина кінних козаків переслідували їх аж до Рибника, але валаських воїнів загинуло не дуже багато, бо вони вчасно почали тікати.
  37. Після тієї поразки валаського війська, яка сталася передусім через дурість спафарія Дійка (бо ж не повинен був він, маючи лише кінноту, підпускати настільки близько військо – вогневою зброєю), господар Василь разом з Тимошем вирушив на Тирговіште[33], руйнуючи все, що траплялося на їхньому шляху. А валаський господар Матей, дізнавшись про поразку свого війська на кордоні й про те, що на нього рушили господар Василь з Тимошем, анітрохи через оту першу невдачу не злякався, а, зібравши посполите військо і найманців, пішов і собі з Тирговіште, доки не спинився на дуже гарному місці – на галявині між річкою Яломіцею і надзвичайно багнистим і важким для переправи рівчаком біля села, що звалося Хінта[34]. Там він і залишився чекати на господаря Василя, виявивши велику мужність. Господар Матей відправив ще й деяких сербів та інших найманців до спафарія Дійка, щоб допомогти йому. Але, почувши звістку про поразку спафарія Дійка, ці загони рушили назад. Передові загони господаря Василя наздогнали їх на річці Теляжин. Валаські вершники спинилися на самому броді, щоб забезпечити відхід піхоті.
  38. Господарю Василю й Тимошу спочатку здалося, що там, на Теляжині, стоїть сам господар Матей з усіма своїми воїнами. Потім, побачивши, що війська було мало, солдати господаря Василя перейшли річку в трьох місцях, але валахи не залишилися там, а відступили назад. Їх одразу наздогнали, а заразом і сербів, які, відійшовши, знайшли захист у лісі. Повідомивши господаря Василя про цих воїнів, Тиміш з частиною козацької кінноти рушив уперед, залишивши позаду весь обоз. Наздогнавши втікачів, він звелів козакам спішитись і напасти на найманців. Останні відходили, відстрілюючись, аж поки не дісталися до лісу біля річки Прахови. Козаки нічого не могли їм зробити. До ночі вони перестрілювались, втрати були з обох боків. У козаків тоді загинули два сотники.
  39. Радий був господар Матей, що його найманці врятувалися і змогли відповісти на вогонь козаків. Саме з тієї сутички найманців з козаками почали зростати в нього надія і сміливість. А Тиміш після того переслідування не захотів вертатися до свого війська, яке спинила ніч. Отож, залишився він у селі Кокорешти, в якомусь боярському домі. Там було повно різних харчів, але він, запаморочений вином, коли завершив вечеряти, звелів підпалити маєток.
  40. Наступного дня, не розвідавши, які місця попереду, де і як далеко перебував ворог, дозволивши відпочити зо дві-три години стомленому переходом війську, звелів він сурмам грати похід. Господар Василь вимагав змінити цей наказ, радячи залишитись у той день на місці, щоб військо перевело дух, зібралося все разом і знайшло інший шлях – не той, який їм обрав господар Матей, зручний для нього і його оборони. Але кому все це говорилося? Кому можна було щось радити? Людині з вдачею звіра. Полковники, які були там, боялися вимовити й слово, бо за одне тільки слово той вихоплював шаблю і бив, як собаку. Полковник Богун з перев’язаною рукою через заподіяну йому рану ходив сам не свій.
  41. Тут і поміркуй, яким же чином вдалося господарю Матею перемогти. Ще й така перемога, що подібної за все своє життя, в жодній війні він не здобував. Чи міг би хтось подумати, що валаське військо може подолати козацьке з табором? Я нікого не хочу принижувати, але жоден піхотинець, будь-який вершник не можуть зрівнятись з козацьким стрільцем. Можеш сказати: «Там же були серби, угорці, ляхи, а не тільки валахи». Це правда. Було там трохи ляхів. Що вони могли б зробити, якби в козацькому війську був лад і воно б воювало так, як у нього це було заведено. А угорців і сербів я вище валахів не поставлю. Найманці (угорці чи серби) не вистоять проти козацького вогню, як і валаські піхотинці. На мою думку, ця перемога господаря Матея біля Хінти (окремо виділяючи волю й розсуд господа Бога) пояснюється виключно безумством Тимоша, а вже потім – хоробрістю господаря Матея. Але його тодішнє божевілля значно переважало хоробрість Матея, хоч він і очолював військо і надихав його. Якби Тиміш не розділив свої загони на три частини, а воював би цілим табором, то господар Матей його не переміг би. Він став би мішенню для козаків і не врятувався б від смертельної небезпеки. Його найманці не могли б довго витримати козацький вогонь. Отож, причина перемоги крилася у нерозсудливості Тимоша, який ні з ким не радився, ні в кого нічого не питав (навіть у своїх полковників). А ще врахуйте стомлене у важкому поході військо, а також табір, поділений на три частини.
  42. Коли господар Василь побачив, що не може допомогти своєю радою, він зітхнув і залишив усе на волю Тимоша, а сам рушив уперед на чолі свого війська. Позаду рухався Тиміш зі своїм табором і скреготав зубами через те, що, мовляв, молдавани вихваляються, що це вони здобули перемогу в Фокшанах і на Теляжині. Військо, особливо козацький табір, важко просувалося вперед вузькими болотистими місцями. А зважте на те, що через потік біля Хінти був лише один місточок. Спочатку його перейшло і вийшло на галявину військо господаря Василя, яке стало лівим флангом напроти правого крила війська господаря Матея. А правий бік і середину господар Василь залишив козакам – якраз проти лівого крила й середини війська господаря Матея. Однак козацький табір просунувся лише до певного місця, а тоді спинився. Тиміш не захотів шикувати його поряд з молдавським військом. Він сказав: «Нехай сміливці молдавани поб’ють самі валахів, без нас» (Вважайте, що тільки цього безумства було досить для тієї поразки).
  43. Господар Матей розпорядився розташувати своє військо таким чином: було споруджено вал навколо його табору згори від Яломиці і вниз до неї ж. А військо він вивів за той вал. Праворуч поставив дворян, які в них називаються червоними, трохи посполитих та сердюків-піхотинців. Те крило стояло проти молдаван. Сам він розмістився посередині з легким військом, дарабанцями[35] і частиною сербських найманців, розташувавши гармати серед піхоти. На лівому крилі, тобто проти козаків, зайняли свої місця найманці-ляхи й угорці. Вивівши військо за вал, але не дуже далеко, він чекав на козаків і молдавське військо.
  44. Кілька годин простояли молдавські загони, чекаючи, що підійде козацький табір. Раз у раз господар Василь посилав до Тимоша, щоб той зрушив табір, але він не хотів цього робити, а лише відповів: «Хай вони починають битву, а тоді і я прийду». Не мав вибору господар Василь. Повів він військо, і почали молдавани битися з валахами. Найманці господаря Матея відкрили вогонь по молдаванах. Господар Василь мав сотню німців, яких він відправив на підмогу молдавській кінноті. Німці вистояли під вогнем стрільців та, давши за своїм звичаєм залп, повели в атаку за собою більш як половину молдавського війська (разом з прапорами). Тоді всі валаські дворяни, які в них звуться червоними, повернули спини. Дехто навіть за Яломицею опинився. Під час цього наступу молдавани дійшли аж до валаських наметів. Ніхто не зможе заперечити, що в тому бою діяли великі сміливці. Якби козацький табір був поруч і вів вогонь по середині й лівому флангу господаря Матея, на цьому все б і закінчилося. Але, не маючи справ посередині, де він був, а також на лівому фланзі, господар Матей перейшов на правий бік, де його військо відступало під тиском молдаван, і зупинив порив молдавської кінноти, спрямувавши на неї вогонь усіх гармат і піхоти. Коли він посилився, молдавани почали повільно відходити. Там полягли кілька молдаван, а також капітан німців господаря Василя, справжній воїн. А гармати безупинно стріляли в молдаван.
  45. Коли господар Матей відновив рівновагу в битві на своєму правому крилі, Тиміш через своє божевілля взяв лише частину козацької піхоти і трохи гармат без табору, підвів її до середини волоського війська, куди знову повернувся господар Матей. Той підіймав своїх проти козаків. Однак між військами була ще велика відстань, бо ледь кулі одних долітали до других. Гармати били з обох боків. Козаки тихо наближалися до валаського війська і робили це крадькома, бо те місце сильно заросло чагарником. Коли воїни господаря Матея стріляли в них, усі козаки падали на землю.

А ліве крило господаря Матея, де були й ляхи, стояло, мов вкопане. Ляхи звикли й добре знають козацькі порядки. Побачивши, що вони без табору – сама гола піхота у полі, – ляхи сміливо підпускали їх ближче. Тиміш з табором стояв позаду, нерозумно поділивши його навпіл. Аж ось загукали передні козаки й почали стріляти з мушкетів. Тоді ж мушкетна куля влучила в господаря Матея біля колінного суглоба. Це одразу помітив один паїк[36] і кинувся до стремен господаря Матея, аби той, бува, не впав. Матей, лаючись, відігнав його від себе й, незважаючи на рану, підбадьорював військо, як справжній воїн. І тоді виїхали ляхи прямо на козацьку піхоту й почали рубати її шаблями. За годину полягло там багато козаків та й поранених було чимало, бо драгуни їх топтали майже до самісінького табору.

Після другого відходу військ господаря Василя, а особливо козаків, на яких він сподівався, ніхто вже не вірив у перемогу. Всі засмутилися і перелякалися. Безтямний Тиміш не знав, що робити: ані порядку не вмів навести, ні путнього наказу дати. Козаки кричали: «Скажіть нам, чи куди йти, чи, може, вал будувати за нашим звичаєм?» Та не було ні поради, ні ладу. Водночас з цим зненацька налетів страшенний вітер з дощем. Почалася велика гроза, стогнали дерева, шуміла злива. Все це здавалося карою божою, що впала на військо господаря Василя. Господар Матей пострілами з гармат додав страху нашому військові, а своїм воїнам – сміливості. Отож, першим розсипалося крило молдавського війська господаря Василя. Побачивши, що воно тікає, він перейшов до козацького табору Тимоша, який тепер намагався об’єднати все військо після того, як спочатку роз’єднав. Та під такою страшною зливою й грозою нічого не можна було зробити. Ті козаки, які змогли дістати коней, сіли на них І кинулись навтіки, а за ними – Тиміш й господар Василь. Вони залишили табір і нещасних піхотинців, що мусили загинути.

  1. У цій битві загинули видатні молдавські бояри: стольник Бучум, кемінар[37] Христод, кілька служок, а серед козацької піхоти – передусім ті, хто був попереду, а також – половина німців господаря Василя. Багато хто з посполитого війська й козаків потрапив до рук господаря Матея. Але і серед валахів полягло чимало людей. Особливо небезпечною виявилася рана господаря Матея, що й вкоротила його дні. (Бо хоч він і був уже старий, але міг би ще пожити. Через рік, не вилікувавши ту рану, він помер). Якби валаський господар Матей не був поранений, то загинуло б значно більше молдаван і козаків.
  2. Отак закінчилася ця війна господаря Василя з господарем Матеєм, точнісінько так, як і попередні. Разом із Тимошем він подався на Градіште, переправився через Серет біля Ваденів і прибув до Ясс до свого престолу з великою скорботою щодо замислених ним справ.
  3. Ніхто не думав, що з тієї козацької піхоти хоча б один залишиться живим після втечі кінноти. Але дивовижний характер мали козаки при нужді! Після того як дременули вся старшина та їхній гетьман, вони обрали собі отамана, зробили табір і захищалися аж до ночі. Вночі запалили у таборі вогні, а самі у повному порядку, тільки пішки, вийшли всі живими й без втрат повернулися до Молдавії.

 

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

  1. Відпочивши в Яссах, через десять днів після «бенкету», влаштованого йому господарем Матеєм, Тиміш попрямував до своєї землі, а господар Василь повернувся на свій престол, бо Порта довіряла йому як правителю. Однак мир тривав недовго, бо господар Штефан добився допомоги у господаря Матея для повернення до Молдавії. Той дав йому чотириста стрільців, дарабанців, які добровільно пішли служити до господаря Штефана за плату, також трохи легкого війська. З цією підтримкою господар Штефан через Фокшани ввійшов на територію Молдавії й спинився в Рекечунах, у своєму селі, де став чекати ще й на допомогу від трансільванського князя Ракоці.
  2. Важко помиритись двом господарям на одній землі! Тож господар Василь, доки господар Штефан не зібрав навколо себе більше людей і не зміцнив свої сили, узяв вісімсот відбірних воїнів з Оргеївського та Лапушнянського повітів і направив їх проти господаря Штефана. На чолі їх поставив свого племінника пахарника Штефаніцу й дав йому з боярських сіл небагато людей, які свого часу переймали шлях господарю Штефану, коли він тікав з-під Поприканів (тоді вони вбили Моряна, що був гетьманом у господаря Штефана).
  3. Сторожа господаря Штефана стояла в Бакеу. Там було чотириста вершників і певне число стрільців, а також дехто з бояр та дітей боярських, що прибилися до господаря Штефана – сердар Андронік, спафарій Дарій, ага[38] Антіохій та інші, що трималися його й раніше. З бояр там ще були пахарник Могилдя й скарбничий Стурдза. Дізнавшись про те, що на них рушив пахарник Штефаніца з військом господаря Василя, вони відійшли до яру, що звався Валя Саке, біля села Фараони. Вони стали всі разом на пагорбі, взявши із собою й валаських дарабанців. Доки оргеївці[39] переправлялися через вищезгаданий яр, а це не легко було їм зробити, вискочили вершники господаря Штефана й перемогли оргеївців. Тоді почали тікати і пахарник Штефаніца, І бояри Гинческу. Залога[40] господаря Штефана переслідувала їх, аж поки вони без броду не опинилися по цей бік Бистриці. А інших, які дременули на Роман, гнали аж до Романа. Там їх схопили селяни. Господар Штефан одних скарав на смерть, а іншим відрізав вуха.
  4. Після такої перемоги залога господаря Штефана перейшла у Себоани, вище Романа, а сам він з Рекечунів перебрався до Бакеу. Щодня до нього прибували нові люди з усієї Горішньої Молдавії, а також багато низовиків[41]. Туди ж прийшла до нього допомога від трансільванського князя Ракоці – тисяча воїнів на чолі з Борошем Яношем.
  5. Господар Василь, відчувши небезпеку, а також те, що країна ставиться до нього недоброзичливо (ще й зважаючи на те, що його дружина з челяддю і і скарбом була в Сучаві, оскільки Хотинський замок вийшов з-під його влади, бо у ньому знаходилися ті, хто тримався господаря Штефана), зрозумів, що йому немає куди податися: адже козаки з Тимошем були переможені на валаській землі, а його сусідами були два дуже міцні на той час недруги – Ракоці і господар Матей. Він не знав, що робити, але все одно не здавався, писав і посилав служок, запрошуючи до себе оргеївців і лапушнянців[42]. Відправив він гінця і до козаків. Тиміш дав йому двісті козаків на чолі з полковником Глухом. Отож, зібрав він усього тисячі чотири людей і вийшов спочатку до Могил на річці Бахлуй. Потім його сторожу[43] під командуванням пахарника Григорія вдруге атакував противник. Сторожа господаря Штефана попрямувала на Тиргул-Фрумос і вже там, по цей бік його, біля Сірки, зустрілася з господарем Штефаном.
  6. Про те, якою була ця війна і як вона проходила, не можу писати інакше, як правдиво, не стаючи ані на той, ані на другий бік. Адже ніщо так не псує довір’я до тих, хто пише літописи, як упередженість, коли підносять справи одного і принижують – іншого. Й хоча ми повинні були б швидше хвалити господаря Штефана, від якого багато доброго бачили, аніж господаря Василя, від котрого наші батьки багато лиха набралися, не можу писати інакше.
  7. Отож, спочатку про старанність господарів: у цьому значно переважав господар Василь, бо він завжди був на чолі свого війська, сам його навчав, змінював місця розташування полків. Господар Штефан попереду свого війська не стояв, а знаходився десь далеко позаду. І за кількістю війська, й за звитягою сильнішим вважався господар Василь, бо в нього було і більше воїнів, і вершники – кращі. Однак не всі вони йому дуже довіряли. У господаря Штефана було тисяча угорських вершників, стільки ж молдавських ще п’ятсот валаських піхотинців та різної голоти. В князя Василя – три тисячі кіннотників, чотириста козаків та ще двісті стрільців – найманих і дарабанів.
  8. Господар Василь розташував своє військо, огорнувши гостинець, що йде з Тиргул-Фрумос через Сірку. Але Борош Янош, з’ясувавши, що міст проходить в урвистій місцевості, залишив гостинець і подався вгору пагорбами вздовж потоку. Господар Василь теж рушив вгору і спинився на гребені проти них, чекаючи битви. З війська господаря Василя кликали на герць, але Борош Янош своїх вершників не пустив. Однак виявився він з військом господаря Штефана відважнішим за господаря Василя, бо перейшов потік. А господарю Василю належало не бій влаштовувати, а з усім військом повільно просуватися поруч з піхотою.

Тим часом господар Василь з місця не зрушив й інші залишились, а звиклі вже до перемог молдавани за ними й угорці пішли вперед. Від такого нападу воїнів господаря Штефана відійшов назад господар Василь, як це звичайно буває в умовах бою. Але за ними почали тікати без будь-якої на те необхідності всі інші воїни господаря Василя. Військо ставало схожим не на зібрання воїнів, а на отару овець. Небораки піхотинці не встигли й вогонь відкрити повний, як зненацька виструнчилися загони господаря Василя, тікаючи вниз вздовж Бахлуя. А піхота подалася по Бахлуйцю до Кирлігетури. Козаки ж, не маючи втрат, врятувалися, скориставшись заповідним лісом, і попрямували собі на Дністер. Побачивши розвал війська, господар Василь з купкою людей, яких він мав при собі, теж рушив з місця. Потім підійшли до нього ватажки служак та деякі бояри з роду Гинкулів і захистили його. Вчинок цей потребує великої шани й заслуговує на згадку. В такий час допомогти господарю – вчинок вічної чесноти.

  1. Загонщики[44] переслідували господаря Василя майже до Прута. Ті, хто був з ним, постійно захищали його. А полягло тоді не так уже й багато людей. Серед найзначніших – митник Некита і ключар[45] Ісар. Гетьмана Георгіє, брата господаря Василя, схопили живим, коли він упав з коня.
  2. Після цієї битви господар Василь перейшов Дністер у Рашкові, провів там кілька днів, а тоді переїхав до козацького міста Володижина[46] і звідти правив скарбничого Іордаке послом до свого свата гетьмана Хмеля. Господар Штефан залишив Ясси, проїхавши лише до мосту. А там, назначивши каймакамів[47] на час своєї відсутності, він сам з усім військом ступив до Сучави. В замку, на чолі якого стояв боярин ворник Тома, маючи під рукою вісімдесят стрільців і пушкарів з місцевих та шістдесят німців-найманців, перебувала челядь господаря Василя й увесь його скарб.
  3. Приїхавши до Сучави, господар Штефан зупинився в одному ближньому селі – у Шкеї, в будинку логофета Тодерашка. Його стрільці й частина угорців зайняли позиції навколо сучавського замку. Привезли гармати з Хотина, Ясс і почали обстрілювати замок, але шкоди йому не завдали.
  4. Як це завжди буває, до нового господаря з усіх боків ішли люди, але господар Василь там, де він перебував, пильнував. Та скільки б людина не бралася, а призначене Богом ніхто змінити не може.
  5. Через небагато днів прийшла звістка, що Тиміш з дев’ятьма тисячами козаків знову (біля Сорок) вступив на територію Молдавії, а люди господаря Василя атакували капітана Грумадзю, який стояв на сторожі в селі біля Сорок. Господар Штефан, знаючи, що господар Василь просто так від нього не відчепиться, теж домовився з трансільванським князем Ракоці й польським королем Казимиром, які обидва ненавиділи господаря Василя за його зв’язки з козаками. Отож, Ракоці без затримки виділив йому близько чотирьох тисяч секлерів[48] на чолі з Петкі Іштваном, а польський король відправив з Кам’янця свого полковника Кондрацького з тисячею кіннотників. Король наказав йому, якщо в Молдавію прийде козацьке військо, з’єднатися з молдаванами й перешкоджати йому (як, власне, потім і сталося).
  6. Коли господар Штефан дізнався, що козацьке військо підійшло вже до Прута й татар з ним немає, він попрямував не до Романа, а до Котнарі, знаючи, що має прибути Петкі Іштван з угорським військом. Він хотів перейняти козакам шлях на відкритому місці – десь на річці Жижії. В Котнарі він об’єднався з угорцями і рушив на Штефанешти, чекаючи тепер на ляхів. Але оскільки ляхи забарилися, то угорці не наважилися зустрітися з козаками. І тоді останні через ліс і Кукорени вийшли до Сучави. Господар Штефан лишився на їхньому шляху біля Прута. Лише на третій день прибув Кондрацький з тисячею ляхів.
  7. Прибувши до замку, Тиміш другого дня почав грабувати монастирі. Спочатку пішов на монастир Драгомірна з гарматами й узяв його. Коли монастир йому підкорився, захопив він посуд, ризи і всіх нещасних купців, які там тоді переховувалися, та багатьох бояр. Козаки ґвалтували жінок і дівчат, вели себе там не як християни, а були більше схожі на бусурманів. Якби Тиміш мав більше часу, то жодний монастир не залишився б непограбованим.
  8. Коли зібралися докупи всі ляські й угорські війська, що прийшли на допомогу господарю Штефану, ляхи першими рушили в похід. Коли всі війська пройшли через кодри й спинилися на Сіреті, у селі, що зветься Григорешти, відбулася рада господаря Штефана з Ракоцієвим сердарем Петкі Іштваном і полковником Кондрацьким.
  9. Розум завжди показує, яка різниця існує між людьми. Спочатку господар Штефан звернувся до Кондрацького з проханням прийняти від них честь і шану, аби він вирішував, яким чином годилося всім разом йти на недруга (щоб він, як знаменитий воїн і знавець козацьких звичаїв та порядків, сам усе обміркував і вирішив). Подякував Кондрацький за виявлену йому господарем Штефаном честь і спочатку звернувся до господаря і до Петкі Іштвана з такими словами (я, який це пишу, нагодився бути при цьому перекладачем, так само як став і свідком деяких інших, пізніших подій):
  10. «Царі між царями, королі між королями, господарі між господарями, бояри між боярами, слуги між слугами відрізняються одні від інших, а їхні слуги – між собою – тією шаною, якою вони користуються у своїх володарів. Мій володар король троном вищий за ясновельможного князя Трансільванії, але; пан Петкі Іштван користується більшою шаною у свого володаря, ніж я у свого, бо я у свого володаря нижчий. Тож йому і належить взяти керівництво на себе, а ми згідно з його наказом робитимемо».
  11. Коли ці слова я переклав господарю Штефану і Петкі Іштвану, останній сказав, що, хоч він у свого володаря і сердар, але все ж воліє, аби все було на розсуд Кондрацького, людини, яка не одну битву мала з козаками і знає їхні порядки й вдачу. Кондрацький, зрозумівши відповідь (чи міг він знати наперед, що вони обидва не будуть діяти за його порадою?), сказав: «Оскільки ваші величності обирають мене посередником і керівником, пропоную вам зрозуміти характер цього війська, яке воно, які козаки і де вони зараз.
  12. Козацьке військо, якщо йому пощастить окопатися, нариє навколо себе вали, і тоді такий замок, як цей, або при будь-якій річці завоювати не можна. Ми тепер бачимо, що валів у них ще немає. Про наше військо вони – поганої думки і не знають, що тут є і поляки. До завтра, навіть якщо про це дізнаються, вони все одно не повірять. Головою у них молода й безтямна людина. Отож, якщо ми хочемо швидко врятуватися від цього недруга, крім волі господньої, нам потрібно зробити й таке:
  13. Як тільки військо перейде потік, воно має вишикуватися в загони, щоб кожний знав і свій ряд, і своє місце. Рухатись треба лише згідно з прийнятим порядком. Ми, поляки, підемо попереду, після нас – війська його ясновельможності князя Трансільванії, за угорським військом – його ясновельможність господар Штефан зі своїми; старшині ж бо завжди належить бути трошки позаду. Тут, як я розумію, є досить великий ліс. Тож доки просуватимемось лісом, військо може рухатись повільно. А як тільки вийдемо в чисте поле, війська, не зупиняючись, перейдуть одне за одним у галоп. Турбуватись про те, що нас у полі хтось перестріне, не потрібно, бо козаки, як тільки нас помітять, візьмуться за вали. Ми ж усі разом навалимося за них, доки в них немає валів, і настільки швидко, що вони з усіх мушкетів не встигнуть вистрілити. Що ж до гарматного вогню різного калібру (із замку), то він завдає невеликої шкоди війську, особливо, якщо воно рухається, а не стоїть на місці. Не всі кулі влучають у ціль. Місця ж біля людини набагато більше, ніж у ній самій. У нас кажуть, що хто від гарматного ядра гине, тому судилося загинути від грому. Людина, що вихопила шаблю,— це вузька ціль. Стрільцю легше влучити у горобця, ніж в озброєного кіннотника. Поспіх, щоправда, часто приводить до втрат, але нерідко веде й до перемоги. А тут поспіх потрібний. Тільки завдяки йому ми врятуємось від цих недругів, бо інакше, якщо ми їх одразу не розіб’ємо і вони зміцнять свій табір валами, ані ми, ані сам король, мій володар, якби прийшов, ані його ясновельможність князь Трансільванії нічого з ними не зроблять. А до якої затримки потім це приведе, то це можна підрахувати. Наше зволікання тут без обозу, без провіанту завдасть цій землі великої шкоди у війні з цим недругом».
  14. Так радив Кондрацький. І всі його поради прийняли: і господар Штефан, і Петкі Іштван. Рада закінчилася, і вночі другого дня військо перейшло бродом Сірет і рушило разом, як було вирішено на вечірній раді. Але угорці розраховували на це лише доти, доки йшли лісом. Проминувши ліс, ляхи відразу ж погнали галопом до замку через Юкшани, а угорці, вийшовши з лісу і побачивши козацький бій з поляками (Тиміш мав із собою для цієї справи ще двісті татар), там і зупинилися (і Петкі Іштван, і господар Штефан). Ляхи, зустрівши татарву і кінних козаків, відтіснили їх і стали на гребені, над козацьким табором, очікуючи угорців та посполите рушення господаря Штефана. Вони раз у раз відправляли гінців, щоб ті швидше підходили. Однак не було з ким говорити про це. Кондрацький чекав майже дві години, щоб угорці наблизилися. Побачивши, що все це марно, він уголос вилаяв ракоцієвого сердаря і господаря Штефана та звелів сурмити «на бій». Тоді з війська Петкі Іштвана вийшли чоловік двісті дуже порядних людей та з молдавського боку стільки ж і рушили вони на козаків – прямо під замок.
  15. Козаки, збагнувши, що мають справу з ляхами, відразу ж почали будувати навколо свого табору вали. Одні козаки захищалися, а інші – завзято копали землю, кидаючи її на вози. За незначний час звели вал, спочатку маленький, але він уже міг бути перешкодою для коней.
  16. Ляхи знаскоку підійшли до табору, але, побачивши, що інші загони не підходять, відступили за хати Татарашів і церкву, в якісь яблуневі сади, де й залишалися до вечора. Потім вони звідти пересунулися ближче до замку, з того боку, що виходить на Іпотешти, але сховалися за пагорбом так, що кулі та ядра із замку їх не зачіпали. Увечері підійшов Петкі Іштван зі своїм військом і зупинився на пагорбі з боку Юкшанів. Господар Штефан розмістився поблизу ляхів. Усе це я пишу, не вихваляючи жодну із сторін, так, як було, і не для того, щоб оспівувати ляське військо. У мене в країні є дуже багато свідків.
  17. За ніч козаки зробили вали й зміцнили свій табір так, що й на думку не спало, що їх можна захопити. Отак виповнилося все, сказане раніше Кондрацьким. Тепер ніхто вже не нападав на їхній табір, а лише виходили на бій. З табору виходили й татари, і служки Тимоша. Татари простояли там лише до третього дня. А оскільки їхня вдача не змирилася з перебуванням у загорожі, їхній мурза попросив у Тимоша дозволу відпустити їх, доки не загинули коні. Коли той спробував був піти, Тиміш, не тямлячи себе від гніву, відрубав йому голову. Татари, однак, тієї ж ночі вийшли з табору і подалися спочатку вгору до Чернівців, а потім – через Хотин – на Могилів. Там, у Хотинській землі їм назустріч вийшов хотинський каштелян Жора з загоном людей, щоб перехопити їх, але татари заховалися в одній балці, а тоді всі разом накинулися на каштеляна, так що він зі своїми людьми відразу почав тікати. Під час цього переслідування – татари гналися за ними деякий час – загинули кілька чоловік у тій безславній битві. Тут уже згадувалося про прибуття Тимоша до Сучави, як він сам пішов на монастир Драгомірну. Але інші загони теж подалися грабувати монастирі. Тимошу пощастило піти днем раніше (тож він повернувся до свого табору). А іншим загонам дуже швидко відплатив тоді Господь за пограбування своїх храмів, бо військо господаря Штефана вийшло їм назустріч і деякі з них повністю знищило.
  18. Розмістивши війська навколо замку й козацького табору, господар Штефан звелів усім гарматам, які були в нього, стріляти по козацькому табору. Але козакам це мало що зіпсувало, бо вони поробили для себе землянки. Потім, щоб налякати замок, він перевів гармати до міста І звідти обстрілював і замок, і табір. Спочатку козаки виходили верхи на бій. Але це тривало недовго. За своєю звичкою одного дня вони здійснили напад на гармати в місті і підійшли настільки близько до них, що про одну можна було сказати, що її захоплено. Але й тоді ляхи ситуацію виправили. Козаки повернулися до свого табору і відтоді лише тримали свої вали та виходили за кормом для коней і за водою до річки Сучави, доки Кондрацький не відправив туди чотири ляські загони та замкнув козаків (з того боку). Пізніше угорці теж перевели туди частину своїх людей. Ось так і залишились козаки обложеними з усіх боків.
  19. Коли все це відбувалося в Сучаві, польський король Казимир із сорокатисячним військом виступив проти козаків. Господар Штефан, дізнавшись про цей похід короля, відправив до нього гінців, прохаючи того допомогти йому, щоб розбити козаків під замком (тоді ж поїхали від нього гінці також до князя Трансільванії – Ракоці). Від обох допомога прийшла без затримки. Польського короля посли зустріли в1 Галичі на Дністрі, і той відразу направив полковника Динова і 600 німців, чотири легкі гармати і одну важку. А від Ракоці прибув його гетьман Кемені Янош з шістьма тисячами воїнів. Першими прибули німці й розташувалися на горі, напроти замку, на дорозі, яка веде з міста попід замком. Вони виставили гармати – легкі і важку облогову – прямо під табором і дуже докучали козакам, бо навіть в їхні землянки ядра влучали. Вони незабаром скоротили й дні Тимоша.
  20. Пізніше Кемені Янош, який прибув з військом трансільванського князя, підійшов до того місця, де стояв Петкі Іштван, і розташував увесь угорський табір ще ближче до козацьких валів.
  21. Козакам тепер було дуже скрутно з харчами. Оточені з усіх боків, вони варили собі навіть шкури загиблих коней і постоли, їли різне коріння, відчували постійну втому від того, що стояли на чатах, і від безперервних обстрілів. Тиміш загинув від гарматного ядра, коли спав у своєму наметі. Й хоча він лежав на землі, ядро влучило прямо в ногу. Від цього на третій день він помер. Після смерті Тимоша козаки обрали гетьманом одного на ім’я Федорович. Але в них уже не було сили, бо вони були перелякані можливою загибеллю. Однієї ночі в їхньому таборі виник справжній переполох, і вони всі, мов ті вівці, кинулися з валів на міст до замку. А там від того, що задні тисли на передніх, багато хто впав з мосту у рів і покалічився. Інші у пітьмі самі стрибали у рів. Тієї ночі через цей страх загинуло чимало козаків. І якби ті, хто тримав облогу, довідались про це, вже й тоді могли б захопити табір.
  22. Німці польського короля напали на козацький вал за три дні до поранення Тимоша. Був полудень, коли Динов, полковник німців, вважаючи козаків безтурботними, дав знати і ляхам, і угорцям: тільки-но почують його барабан, з усіх боків іти в атаку. Він же зі своїми людьми піде на вали. Так і сталося: рушили німці й спочатку захопили добрий шматок валу. Але угорці й наші зі своїх місць не підтримали цей наступ і не налякали козаків. Тож усе козацтво з Тимошем посунуло до тої ділянки, яку захопили німці, і, навіть не стріляючи з мушкетів, а дрючками, дишлами, голоблями й прикладами відігнали їх від валу. Вони гнали їх до яру з того боку, де йде шлях з міста (попід замком). Тоді загинуло чимало німців; яр був набитий їхніми трупами.
  23. Польський король прибув до Кам’янця. Проти нього вирушив гетьман Хмель у союзі з ханом. Та ще не знаючи про прибуття короля до Кам’янця, Хміль попросив хана виділити частину татарського війська і разом з господарем Василем направити до Молдавії, щоб визволити його дружину, скарб і свого сина з облоги. Хан віддав господаря Василя під захист Ширим-бея й відправив його під Сороки.
  24. Приблизно в той же час голодним і обстрілюваним козакам набридло жити під замком. Вони домовилися з господарем Штефаном та Кемені Яношем (бо Кондрацький захворів і поїхав до Кам’янця) і віддали Штефанові замок з дружиною та всім майном господаря Василя. А самі, скільки їх лишилося, рушили назад невеликим табором. Дехто з них купив собі коня в угорців, інші – у наших чи в ляхів. Потім одразу пройшли через місто, а далі – вздовж Сучави вниз до Сірета. Вони прихопили із собою у господаря Штефана людей в аманат[49], щоб спокійно подорожувати. Отак і закінчилася козацька війна під Сучавою.

 

З румунської переклав Станіслав Семчинський. Переклад здійснено за виданням: Miron Costin. Opere. Ediţie critică îngrijită de P.P. Panaitescu. – Bucureşti: Editura pentru literatură, 1965. – Vol. 1.

 

Джерело: Костін Мирон. Літопис землі Молдавії від господаря Аарона в цей бік // Український історичний журнал / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України ; Інститут історії України. – Київ, 1992. – № 10. – С. 97-110; Костін Мирон. Літопис землі Молдавії від господаря Аарона в цей бік (Закінчення) // Український історичний журнал / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України ; Інститут історії України. – Київ, 1992. — № 12. – С. 107-122.

 ___________________________________________________________

[1] Господар Аарон, якого називали Тираном, князював у Молдавії двічі (1591-1592 і 1592-1595). Літопис про події в Молдавії – від її заснування до князювання Аарона – належить перу Грігоре Уреке.

[2] Ор – під цією назвою у середньовічній Молдавії був відомий Перекоп.

[3] Господар Василь Лупу правив у Молдавському князівстві в 1634-1653 рр.

[4] Господар Івонія правив у Молдавії у 1572-1574 рр. Розпочав антіоттоманську боротьбу, одержавши допомогу з боку запорозьких козаків, але загинув. Після його смерті татари жорстоко пограбували Молдавію.

[5] Логофет – звання службовця, що працював секретарем члена боярської ради або при дворі

[6] Стольник – боярин, що піклувався про харчування господаря.

[7] Житничер – молдавський боярин, який відав житницями господаря.

[8] Ворник – великий боярин, що виконував суддівські обов’язки.

[9] Нижня земля – південна частина середньовічної Молдавії (на відміну від північної, що називалась Верхньою або Горішньою).

[10] Великий спафарій – молдавський боярин, член господарської думи, який був і

чернівецьким старостою.

[11] Кабаниця – оксамитова мантія з соболевим коміром.

[12] Великий логофет – звання великого боярина, який виконував обов’язки канцлера.

[13] Гетьман – звання великого боярина, який в Молдавському князівстві очолюван військо.

[14] Господар Матей Басараб – правитель Валахії в 1632—1654 рр.

[15] Георгій Ракоці II – князь Трансільванії у 1648—1660 рр.

[16] Сердар – командуючий вершниками східних повітів Оргеїв, Лапушна і Сорока, які захищали кордони Молдавії від кримських і буджацьких татар.

[17] Постельник – нейпоширеніше почесне боярське звання, що його одержували боярські діти: спершу – служка господаря в його опочивальні.

[18] Спафарій – звання придворного боярина, який носив меч господаря.

[19] Бояр на прізвище Чоголя при дворі Василя Лупу було 2, як про це пише Костім. Але він називає одного з них – того, хто був спафарієм.

[20] Тягиня – стародавня назва міста Бендери.

[21] Сеїмени – воіни-найманці. Як правило, це були німці.

[22] Великий постельник – великий боярин, член ради, який відав зарубіжними зв’язками Молдавського князівства.

[23] Пахарннк – боярське звання, яке давалося тим, хто дбав про питво господаря.

[24] Хадимб – скопець (з молдав.).

[25] Коміс – боярське звання, яке мав начальник господарських стаснь.

[26] Капітан – у середньовічній Молдавії звання ватажка озброєного загону.

[27] Дарабан-сердюк – солдат найманого піхотного полку.

[28] Райя – область під безпосереднім контролем Порти. В Молдавії статут райї був наданий місту Тягині та його околицям у 1538 р.

[29] Тут слово «посполитого» вжито в значенні «селянського».

[30] Гармаш – адміністративно-судовий виконавець у середньовічній Молдавії.

[31] Галата – околиця Ясс, де був великий монастир.

[32] Очевидно, ці слова слід розуміти так: успіх на війні залежить від Бога.

[33] Тирговіште – столиця Валаського князівства до середини XVII ст.

[34] Хінта – молдавська діалектна вимова населеного пункту Фінта.

[35] Дарабан(ець) – воін-піхотинець, якого наймали серед місцевого населення.

[36] Паїк – воїн з особистої охорони господаря.

[37] Кемінар – службовець господаря, якому доручалося збирати податки з корчем.

[38] Ага – звання боярина, який командував піхотою.

[39] Мешканці земель поблизу м. Оргеїва.

[40] Тут: військовий загін, який добре замаскувався, щоб несподівано напасти на ворога.

[41] Низовик – мешканець Нижньої, тобто південної, Молдавії.

[42] Від «Лапушна» – назви одного з повітів середньовічної Молдавії.

[43] Тут: щось на зразок авангарду.

[44] Люди, що заганяють звіра на мисливців. Тут цей мисливський термін вжито в переносному значенні.

[45] Ключар – думний боярин, який займався забезпеченням двору провіантом.

[46] Очевидно, місто Ладижин – тепер Вінницької області.

[47] Каймакам – той, хто тимчасово виконував обов’язки правителя.

[48] Секлери – етнічна група мадяромовного населення в Трансільванії.

[49] Аманат – залога, заложник.

Залиште свій коментар