З історії медицини Сокирянщини

Автор: admin

Олексій Мандзяк, 258258

Олег Кучерявий

Нині на Сокирянщині, з врахуванням міста Новодністровська, проживає приблизно 55000 громадян. Лікувально-профілактична мережа Сокирянського району представлена 31 медичною установою, зокрема центральною районною лікарнею на 200 ліжок з поліклінікою на 275 відвідувань у зміну, 2 дільничними лікарнями на 15 ліжок, 11 амбулаторіями загальної практики/сімейної медицини, 17 фельдшерсько-акушерськими пунктами. До цього слід додати ще й міську лікарню міста Новодністровська. В Сокирянах, Новодністровську, Романківцях і Білоусівці здійснюється відпуск медикаментів через численні приватні аптечні заклади. Сьогодні в галузі охорони здоров‘я краю працює близько 700 чоловік.

24675

Будинок в Сокирянах, де була розташована одна з першик аптек у місті

В наш час ми навіть не уявляємо суспільне життя без існування лікарень і аптек. Але так було не завжди. У сиву давнину, зокрема у часи Молдавського князівства місцеві жителі, щоб отримати медичну допомогу нерідко ходили за «тридев`ять земель» у монастирі до лікарів-ченців. Доречи, на Сокирянщині ця практика існувала практично до 1944 року. Старожили сіл Ломачинці, Ожеве і Михалкове розповідали, що у 1942-1944 роках, поки не прийшли «Совєти» деколи за допомогою зверталися до ієромонаха Галицького Свято-Миколаївського монастиря Паісія (з 1942 року знаходився на посаді настоятеля), який лікував хворих молитвами та травами.

Ще у XIX ст. і на початку XX ст. для більшості мешканців Сокирянщини головними лікарями були власний досвід, костоправи, кровопускачі, зубоволоки, повитухи і знахарі. Наприклад у селі Ломачинці в середині XIX ст. людей за допомогою трав і замовлянь лікувала «баба Марина», а дітям появлятися на світ допомагала «баба Килина». У Романківцях старожили пам’ятають про бабу Катерину Хамбайку, яка лікувала людей і худобу, «поробляла» дівкам і парубкам, аби тим дав Бог пару і т.д. У Гвіздівцях у 30-40-х роках ХХ ст. лікувала наговорами, травами, а також була повитухою бабка Штефанія, яка жила в старій частині села – «На тому куті».

Видатний український фольклорист Микола Антонович Зінчук (1925–2012) 17 березня 1979 року записав оповідь від мешканця села Непоротове, Івана Степановича Боднаря (1898 р.н.), в якій останній поділився своїми спогадами про колишні засоби лікування:

«Було мені тоді штирнадцять років. Моя мама забрала нас, троє дітей, на поле прашувати. Літо було дуже дощове, а день тоді випав жаркий. Ми допрашували до полудня, і тут люди повиділи маленьку хмарку на самому краю неба, на заході. Та хмарка все росла й росла і скоро закрила сонце.

Всі люди почали тікати з поля – хто возами, а хто пішака. Але нікому не вдалося ні добігти, ні доїхати — усіх намочило. І ми з мамою дуже намокли. Коли прийшли додому, мама переоділа мене в суху одежу, і я ляг відпочити під хатою на приспі. Ляг і заснув.

Коли прокинувся, то вже до хати зайти не міг, мене занесли. Почало пухнути коліно. Багато неділь робився мені нарив. Повезли мене до доктора Кирила в Ожів[1]. Доктор сказав:

— Це буде в тебе довго. Дай, Боже, щоб воно тобі розійшлося, а як не розійдеться, то будеш бідити довго.

Через вісімнадцять неділь одкрилася в мене рана. З неї текло. Безперервно текло три роки. І так роз’їдало кість, що я сам тягнув пінцеткою зі своєї ноги роз’їдені кості. Повезли мене в Бричани, і доктор сказав:

— Хвороба незлічима. Треба одняти ногу. А я сказав татові:

— Везіть мене додому. Я хочу раз умирати і в одному місці, а не по кускові. Най мене поховають у Непоротові.

Привіз мене батько додому. Прикликали бабку, і бабка примовляла від «волокна» — нічого не помогло. Прийшла друга бабка та й каже батькові:

— Достаньте йому рога з корови або д бика. Достали мені рога з погибшої скотини. І каже бабка:

2546

З видання «Список госпиталей, состоящих на учете Всероссийского земского союза», М., 1915

— Варіть його, щоб дві години кипів.

Поклали ми той ріг в баняк, і він дві години кипів. З середини рога все відстало, і я витягнув то все. Ріг став м’який, я вирівняв його, дав йому остигнути і зчистив верхній шар гострим ножем. Бабка каже:

— Тепер стружи цей ріг і прикладай стружки до ран. Тілко не стружи склом, а ножем.

Став я той ріг стругати і прикладати стружки до ран. А було в мене в нозі уже п’ять дір, і з усіх текло. І ногу мені зігнуло так, що я не міг ходити. Стружки наповнювалися тою рідиною з рани, і я по три рази на день відкидав їх і прикладав інші, сухі. Та й помітив, що рани мої стали зменшуватися.

Повезли мене в Секуряни[2] до доктора Крафта. Доктор розбинтував рани, відкинув мокрі стружки з рога в таз і питає:

— Що то ти прикладав?

Я йому сказав, що стружений ріг з корови.

— З якої корови — живої чи погибшої? — спитав він мене.

— З погибшої, — сказав я. А він мені:

— Тобі мало цеї хвороби? Ти хочеш собі ще сибірки знайти? І зачав мене за той ріг сварити. А я кажу йому:

— Я не хочу ні цеї хвороби, ні сибірки. Я чую, що від цего рога мені стає легше.

Доктор взяв пінцеткою з таза той мокрий ріг, підсунув під мікроскоп і повидів через мікроскоп сліди мікроба на рогові.

— Ану, подивися сам, — каже він мені.

Я подивився. На роговій стружці такі сліди, як червак або равлик проліз. А доктор каже:

— Я тобі не даю ніякого рецепта, ніякої масти — нічого. Їдь додому і продовжуй лікуватися рогом, так, як ти лікувався.

А собі доктор записав у свій карнет все: як я приготовляв того рога і як прикладав.

Я поїхав додому і лікувався. І вилікувався. Сьогодні мені вже вісімдесят років, а я ще живу, ходю і роблю помаленьку. І все споминаю ту бабку — вона дала мені світ видіти»[3].

Не будемо забувати, що існувала і так звана побутова медицина, до якої на Сокирянщині в тій чи іншій мірі була причетна практично кожна родина – знання передавалися з покоління в покоління. Історик Оксана Іванівна Гучко про існування цієї практики у Чернівецькій області пише наступне:

«Народні перекази та літературні джерела говорять про різноманітність лікувальних засобів з їх регіональними особливостями. Більшість хвороб лікувалися з допомогою різноманітних трав, коріння, плодів, насіння. Особливе місце посідали овочі, що мали багато лікувальних властивостей. Специфічні риси простежуються як у виборі лікарських трав, так і в способах їх використання — виготовленні та застосуванні як ліків. Серед вживаних рослин переважали ромашка, чистотіл, м’ята, полин, звіробій, подорожник, кропива, деревій та ін. Медична наука сьогодні підтвердила їх лікувальні властивості. Але на Буковині ряд лікарських рослин мали більш різнобічне використання, ніж в інших краях. Наприклад, чистотіл, крім лікування хвороб шкіри, використовували у вигляді мазі (смаженого на сметані) для лікування тромбофлебіту.

Оригінальними були рецепти приготування ліків. Крім водних відварів, настоянок на горілці та воді, порошків з висушеної трави або коріння рослин, на Буковині виготовляли настоянки на меду та багатокомпонентні ліки.

Досить поширеним у повсякденному побуті було застосування різноманітних лікувальних засобів тваринного походження. Серед них особливо відзначалися масло, молоко, мед та жири (гусячий, борсуковий, ведмежий, собачий та їжаковий). Кожна господиня щорічно не тільки заготовляла трави і знала безліч рецептів, але й передавала власний досвід лікування родичам, сусідам»[4].

Історичні джерела і архівні документи свідчать, що при всій відомій багатовіковій історії Сокирянщина, історія ж регульованої державної лікувально-профілактичної справи бере свій початок тільки у XIX ст. – через деякий час після входження території до складу Бессарабської області. Сталося це в часи коли територія сучасної Сокирянщини знаходилася у складі Хотинського повіту Бессарабської області. До цього лікарська і аптекарська справи майже не мали розвитку на території Сокирянщини. За даними з доступних нам документів, у 1815 році у всій Бессарабії не було жодної лікарні і казенної аптеки, а діяло всього 2 приватних аптеки, і те тільки у Кишиневі. Російський чиновник, письменник і історик П.П. Свіньїн в «Описі Бессарабської області» (1816 рік) відзначаючи становище медицини в Бессарабії того часу, пише:

«Медична частина. Частина ця знаходиться більше всіх інших у жалюгідному й самому худому, як від неуважності бессарабського начальства до цієї важливої частини, так і від вибору чиновників, які наприклад не могли мені дати ніяких відомостей по предметах, до їхньої посади дотичних. Від дня установи в Кишиневі медичної управи в 1813 році, до 1816 року складалася вона з одного міського доктора, тому що інспектор більше року був у відлучці, а на початку нинішнього року прибув ще оператор. В інших же містах, крім Ізмаїльського і Скулянського карантинів, штатних лікарів немає; а тому жителі у хворобах повинні прибігати до шарлатанів, старих бабок. Урядом не відведено й квартири для медичної управи; і ніде, крім двох військових кишинівських, немає аптек, та й ті вільні»[5].

Справа зрушилася тільки після призначення на посаду інспектора Бессарабської лікарської управи Є.Ф. Зверяки (1748-1829). В багатьом його зусиллями в Бессарабії почалася створюватися аптекарська мережа. У 1816 році відкрилася ще одна аптека у Кишиневі. У вересні 1820 року Зверяка рапортував до Медичного департаменту, що в Ізмаїлі після належного огляду дозволено відкрити аптеку кишинівському провізору Менглеру й що тепер у відомстві лікарської управи знаходяться 4 аптеки. 5-та аптека була відкрита на початку 1823 року у Бєльцях, – утримував її випускник Харківського університету І. Зелезинський[6].

Але, все одне, відкриття нових аптек у Бессарабії проходило дуже повільно. Рух трохи прискорився після 1836 року, коли Медичний департамент увійшов до складу Міністерства внутрішніх справ. У той же рік був виданий і новий Аптекарський статут, який проіснував з деякими змінами і доповненнями до 1917 року.

До Сокирянщини черга дійшла тільки у середині XIX століття. За коротенькою згадкою, в другій половині 1850-х років аптеку у Сокирянах планував відкрити якійсь австрійсько-підданий фармацевт. Але цим планам, як і планам відкрити аптеку у 1861 і 1862 роках не вийшло збутися.

Медичний департамент Міністерства внутрішніх справ дав дозвіл на відкриття аптеки в Сокирянах тільки у 1864 році, з наказом що аптека повинна почати діяти «до 1 січня 1865 року». Пояснимо, що саме в той рік урядом були затверджені перші правила відкриття аптек, були встановлені норми числа жителів, кількості рецептів і грошового обігу на одну аптеку.

Відкриття і утримання сокирянської аптеки лягли на плечі вихідцю із Подільської губернії провізору Махницькому[7]. Насамперед, він зайнявся підготовкою самого приміщення аптеки, при чому з вимогами прописаними в «Статуті»: «…щоб як для зберігання матеріалів, так і для готування й відпуску медикаментів, знаходилися в ній особливі відділення. Тому при аптеці слід мати: а) кімнату рецептурну; б) другу матеріальну, розташовану так щоб ні вогкість, ні зайва теплота не могли змінювати якості матеріалів, що зберігаються в ній, і медикаментів; в) кокторію й лабораторію, які, втім можуть бути поміщені й разом; г) сухий підвал; д) льодовик і е) сушильню для лікарських рослин та пристойне сухе місце для зберігання трав, квітів, кірок, корінь і т.п.».

Ліки в аптеці Махницького були в основному власного приготування та іноземні, завезені із Австрії, Німеччини та навіть з Франції. Дивного в цьому нічого немає, тому що в той час Російська імперія не мала своєї фармацевтичної промисловості; право на виготовлення лікарських засобів надавалося аптекам.

Аптека під керівництвом Махницького діяла декілька років, після чого, за невідомими нам причинами перейшла у власність провізору Гриневецькому. Саме він вказаний у «Російському медичному списку», видаваному «Медичним департаментом Міністерства внутрішніх справ, на 1869 рік»[8].

Після смерті Аполлінарія Гриневецького аптека, згідно із заповітом перейшла у власність до його жінки – дворянки Олени Вікторівни Гриневецької, а потім у спадок їхній дочці – Ганні Аполлінаріївні Гриневецькій. Але й перша і остання не мали належної освіти і за тодішніми законами не могли вести справи в аптеці повною мірою. У XIII-му томі «Зводу законів Російської імперії» читаємо: «Аптеки дозволяється засновувати як у столицях, так і у всіх містах і містечках Імперії всякому хто побажає, але з тим, щоб засновник або власник, буде сам мати намір управляти аптекою, а в противному випадку вибраний ним керуючий, мав по випробуванні у Фармацевтичній науці звання аптекаря або провізора й був не молодше двадцяти п’яти років від роду».

Саме за цією причиною, як ми припускаємо, у Сокиряни приїхав Іван Єгорович (Георгійович) Щука, який як «помічник аптекаря, завідуючий» числиться у вже згаданих «Російських медичних списках» з початку 1880-х років[9]. З часом, в другій половині 1880-х років він стає орендатором аптеки і «тимчасовим завідуючим, під наглядом лікаря», тобто починає вести свою власну практику.

Про нього відомо, що був вихованою і інтелігентною людиною, яка з повагою рівнозначно ставилася як до заможних клієнтів, так і до простих селян. І.Є. Щука мав міцну дружбу з лікарями з Хотина і Бричан, а також з набагато старшим за нього земським лікарем Миколою Максимовичем Туніком, який довгий час жив і працював у Сокирянах. Зауважимо, що до Щуки, як до людини розумної і практичної зверталися за консультацією і місцеві «неофіційні» і офіційні лікарі, а також деякі із бабок-повитух.

Іван Єгорович навчався у Санкт-Петербурзі, закінчив там медичну академію і одержав спеціальність аптекарського помічника. Про це 12 листопада 1877 року йому було видано документ, який надавав право відкривати власну аптеку.

У 1898 році він стає повноцінним власником аптеки у Сокирянах. Разом із своїм братом Єгором та за матеріальної підтримки батьків-селян, з дозволу місцевого поміщика М.П. Лішина, І.Є. Щука викупив приміщення аптеки за 6 тис. рублів. Будинок цей був дерев’яним, критий гонтою і розташовувався на земельній ділянці, яка перебувала у безстроковому користуванні спадкоємців. Біля нього знаходились будівлі і господарські прибудови, а також сад і двір. Землі під будинком і прибудовами нараховувалось 20 сажнів у ширину і 40 – у довжину (1 сажень – трохи більше 2 м.)[10].

Відзначимо, що деколи сокирянські аптекарі проводили щеплення дітям, тим самим підміняючи віспенників і цирульникив, які були зобов’язані займатися цією справою. Зокрема, такі спеціалісти були у Романківцях, Сокирянах і Ломачинцях. У Романківцях починаючи з 1863 року, більш за два століття щеплення дітям робив віспенник Іван Кирилюк, який за станом на 1885 рік,. Протягом всієї своєї професійної діяльності прищепив 15200 немовлят[11].

Значно пізніше аптек на Сокирянщині почали працювати професійні лікарі. І це характерно не тільки для вказаного району, а й взагалі для території колишнього Хотинського повіту. Влаштування сільської лікарняної частини на території Бессарабії, як такої, відбулося тільки після видання указу імператора Олександра II від 24 грудня 1868 року про організацію медичної частини на території Бессарабської губернії. Згідно цьому указу, Державною Радою на загальних зборах було постановлено:

«I. Замість існуючих особливих лікарняних закладів для державних селян у перерахованих в указі губерніях та Бессарабській області влаштувати з 1 січня 1869 року загальні для всього сільського населення лікарняні заклади на наступних підставах:

1) для лікарняного обслуговування у кожен повіт призначаються: один сільський лікар, по одному фельдшеру на дільницю (до якої має входити не більше 7000 осіб населення), по 3 сповитухи на повіт;

2) у кожну губернію призначається один або два ветеринари (в залежності від території та кількості населення), у кожен повіт по два ветеринарних фельдшера;

3) повітових і ветеринарних лікарів призначає губернатор за поданням лікарняного відділення губернського правління. Лікарі знаходяться у віданні цього відділення та виконують всі його розпорядження, що стосуються сільської лікарняної частини;

4) особи для щеплення призначаються при відсутності достатньої кількості фельдшерів і сповитух, з утриманням 25 крб. на рік; їх призначення та навчання має відбуватися на підставі існуючих для того постанов;

5) сума жалування медичним чинам визначена у спеціальному розкладі. Для роз’їздів у службових справах лікарі повинні користуватися «обывательскими» кіньми з платою за прогін, на підставі загальних по цьому правил;

6) фельдшери, сповитухи і особи, що займаються щепленнями, призначаються лікарняними відділеннями губернських правлінь і їм підпорядковуються, а стосовно їх діяльності по лікарняній частині підпорядковуються лікарям, на дільниці яких будуть працювати;

7) сільськими лікарнями мають завідувати ті лікарі і фельдшери, на дільниці яких вони розташовуються. Заготівля ліків і аптечних припасів для лікарень та інших потреб буде відбуватися за кошти, виділені кожній лікарні;

8) ліки і аптечні припаси для поповнення сільських аптечок з’являються шляхом заготівлі лікарських трав фельдшерами, або закуповуються за виділені на те кошти;

9) на посади сільських фельдшерів, ветеринарних фельдшерів і сповитух вибираються особи з місцевого населення, які бажають вчитися і направляються до навчальних закладів з дозволу губернатора, не виходячи з загальної суми, виділеної на витрати по медичній частині;

10) направлення учнів до шкіл і до місць служби, влаштування сільських аптечок, надання інструментів фельдшерам і сповитухам, відкриття тимчасових і постійних лікарень, виділення їм коштів відбувається за розпорядженням губернатора;

11) нагляд за сільською лікарняною частиною покладається на губернського лікарняного інспектора, який повинен особисто оглядати всі заклади. Для цього інспектору призначаються роз’їзні кошти у сумі 400 крб. на рік;

12) всі витрати по утриманню сільської лікарняної частини відносяться на рахунок губернських і земських повинностей з приєднанням потрібного на покриття цих витрат збору до поземельного земського збору;

13) порядок асигнування сум на утримання сільської лікарняної частини мають встановити міністри внутрішніх справ, фінансів та державний контролер.

  1. Міністр внутрішніх справ має визначити порядок виконання сільськими лікарями, фельдшерами, ветеринарами та ін. своїх обов’язків.

III. Після влаштування сільської лікарняної медицини з 1 січня 1869 року звільнити державних селян від сплати збору на лікарняну частину у казенних селищах. Припинити сплату такого ж збору державними селянами у тих губерніях, де вже діють земські заклади»[12].

Але добре все було тільки на папері. В реальності свої лікарні жителі теперішньої Сокирянщини чекали ще довго і почали вони створюватися тільки після введення у Бессарабії у 1869 році земських установ. Так, за даними на 1880 рік у всьому Хотинському повіті діяли всього дві земські лікарні, які були відкриті у 1870 році – в м. Хотині на 30 ліжок і в м. Бричанах на 15 ліжок. При цьому у всьому повіті було всього 8 лікарів, 18 фельдшерів і 6 повитух[13].

Через недостатність організованої медичної допомоги, у багатьох населених пунктах повіту оселились вільно-практикуючі лікарі. Такі лікарі були й на Сокирянщині. Зокрема, за офіційними даними на 1880-1908-ті роки, у Сокирянах вільнопрактикуючими лікарями були: хірург Франц-Наполеон Сигізмундович Стройновський, терапевт Моисей Френкель[14], Ельяш Ісаакович Магід[15], Гедалій Маркович Гольденберг, акушер Герасим Аронович Бронштейн[16] і ін.

На подвїрї лікарні с.Вашківці-1968

На подвїр`ї лікарні села Вашківці Сокирянського р-ну. Фото 1968 р.

Були серед них як і справжні професіонали, так і пройдисвіти. І останніх було більше. Виходець із Сокирян, відомий лікар Й. Бейдер у своїх спогадах про життя в цьому містечку в кінці XIX — початку XX століття, пише: «У 1880-х роках, коли по всій довжині і ширині в Російській імперії, медичні установи, підтримувані муніципальною владою існували у великих і малих містах, Сокиряни, як село, були повністю позбавлені встановлених медичних установ. Медична допомога надавалася в основному шарлатанами, різного роду віщунами, магами і «експертами», якими, як правило були колишні цирульники. Одним з таких експертів був пан Шмуль Бронштейн (батька його Моше прозивали «Піппік»). Він був доставлений в містечко поміщиком Лішиним. Він працював цирульником – стриг і голив місцевих жителів, а також лікував хворих. Цей перукар-лікар використовував для лікування людей ті ж методи, щоб і при лікуванні тварин, і вони були наступними: кровопускання, п’явки, купірування всіх видів, перев’язка травмованої області і свіжих ударів ганчірками, обмазував травми смолами або мазями, цинком, клізми і касторове масло для всіх недуг. З запаленнями він справлявся овочами або парами. Проблеми з очима лікував квасками. Ці лікарські засоби Бронштейн готував у своїй лабораторії, тобто у себе на кухні, а зберігав в тій же шафі, де зберігалися всі його особисті запаси продовольства»[17].

Але при тому, вже в останніх десятиліттях XIX ст. свої прийомні кабінети в Сокирянах стали відкривати й земські лікарі, які надавали допомогу за державні кошти. Так, наприклад, з 1870-х років таким лікарем був якийсь Г. Глінський: «Він був сином одного сусіднього поміщика-землевласника – пана Глинського. Він побудував собі на краю містечка великий просторий будинок (пізніше його купив Авраам Ліскер). А так як він був багатий, мав власність і активи, особливого бажання користуватися своєю професією не мав. Тільки в дуже рідкісних і серйозних випадках він відвідував хворих. В інших випадках він відправляв до цирульника Лейби»[18].

До 1885 року в Сокирянах працював лікар Йосиф Костянтинович Колобов[19], якого замінив П.А. Латишев[20]. З 16 квітня 1886 року мешканців Секурянського медичного округу обслуговував доктор Р.Ф. Шиндлєр, якого у вересні того ж року змінив колишній британський лікар Козловський. Далі, протягом багатьох років на посаді лікаря Секурянського медичного округу був доктор Микола Максимович Тунік[21]. Його замінив Эдмунд Олександрович Соболевський[22]. Далі там служив Олександр Іванович Нейман[23]. За даними на 1910 рік у Сокирянах працювали Іван Костянтинович Мартишевський і Софія Дмитрівна Маланчук-Прокопишина[24].

Щоправда, державні медичні кабінети частенько і деколи тривалий час пустували, тим самим місцеве населення вимушено було звертатися до вільно практикуючих лікарів, які за свої послуги брали немалі гроші. Так, наприклад, у 1885 році вже згаданий Колобов добровільно покинув місце служби. Наступного лікаря земство прислало тільки через три місяці. Хоча, за ради правди відзначимо, що у цей період раз на тиждень-два приїжджав лікар із містечка Бричани. Замінивший Колобова лікар Латишев прослужив у Сокирянах декілька місяців і знову більше місяця кабінет залишався пустим…

Ситуація ж лікарнями поступово (вельми короткими кроками) стала змінюватися тільки у 1890-х роках. Саме тоді на Сокирянщині почали діяти 3 земські лікарні, які були розташовані в містечку Сокирянах і селах Ломачинці та Вашківці – кожна на 3 ліжка[25]. На перших порах у кожній із них працював лише один фельдшер.

У 1910 році почали будувати лікарню в селі Романківці. Окрім основної будівлі, були зведені інфекційний барак і будинок для персоналу[26]. 6 березня 1912 року Романкоуцьку земську лікарню відкрили. Завідувачем нововідкритої лікарні Хотинська управа призначила лікаря Володимира Васильовича Голотіна, який у 1911 році закінчив університет[27]. З 23 лютого 1912 року на посаду лікаря заступила уродженка села Ломачинці, Пелагея Антонівна Гусар (1890 р.н.), якій допомагав фельдшер Володимир Григорович Фугалевич.

З цього часу села сучасної Сокирянщини були поділені на дві ділянки. До Романкоуцької медичної ділянки увійшли села Романківці, Селище, Молодове, Кормань, Кулішівка, Вітрянка, Шебутинці, Непоротове, Михалкове, Сербичани і Мендиківці; а до Секурянської медичної ділянки – м. Сокиряни і села Ломачинці, Ожеве, Василівка, Волошкове і Гвіздівці.

Зауважимо, що паралельно з земською медициною, в Сокирянах, вже в останнє десятиліття XIX ст. почала розвиватися офіційна приватна медицина. Основоположниками її стала численна єврейська громада Сокирян. Вона за свої кошти запрошувала та утримувала лікарів. Так, наприкінці XIX століття «громада запросила доктора Франкеля з Риги, хорошого та популярного лікаря серед євреїв. Громада влаштувала його в приємній квартирі на вулиці Торговій, де пізніше жив Годилів Орхов. Йому також обіцяли річну підтримку і додаткові пільги, але громада була не в змозі виконати свої обіцянки і через деякий час він покинув місто.

Під час російсько-японської війни громаді вдалося запросити другого лікаря-єврея – Бронштейна з м. Бара Подільської губернії, який був не тільки хорошим лікарем, а й відмінним і вірним громаді підприємцем. Всі питання громади були близькі його серцю і, отже, він був також обраний владою в якості офіційного рабина. У 1905 році, в період першої російської революції, коли загроза нависла над ладом в містечку, доктор Бронштейн організував систему самооборони, яка врятувала містечко від катастрофи, але хороший лікар сам став жертвою трагічного випадку. Сліпа куля з рушниці одного з членів групи вбила його наповал. Його місце зайняв доктор Гольденберг, високоосвічена людина, який надзвичайно добре знав і любив Сокиряни…»[28].

У 1914 році Російська імперія втягнулася у війну, яку ми нині знаємо під назвою «Перша світова» або «Велика війна» (28.07.1914 – 11.11.1918) – перший військовий конфлікт світового масштабу, до якого було втягнуто 38 держав із 59-ти, що на той час існували у світі. Сокирянщина бойових дій не зазнала, але саме географічне її розташування зумовило використання її території у всіляких військових цілях. Як відомо, через Бессарабію повинні були слідувати до театру військових дій російські війська; по-друге, звідти неминуче повинні були прибувати поранені; по-третє, тут повинні були розташовуватися значні сили армії. У Хотинському повіті почали діяти військові лазарети. На Сокирянщині таких лазаретів не було, але діяли госпіталі. За «Списком госпіталів, які перебувають на обліку Всеросійського земського союзу (на 1-е червня 1915 року) на Сокирянщині їх було два: Романкоуцька земська лікарня (6 ліжок) в с. Романківцях і Секурянська земська лікарня (12 ліжок) в м. Сокиряни, які у будь-який час були готові прийняти поранених[29].

З тих часів, лікарні у Сокирянах і Романківцях, проте як і сокирянська аптека діяли практично без закриття до наших днів. Яка би влада не була, а медична допомога і ліки потрібні завжди. Мало того, кожна нова влада по-своєму намагалася вплинути на подальший розвиток медичної і аптекарської справ. Так, наприклад, одразу після румунської окупації Бессарабії у 1918 році нова влада одразу звернула увагу на розвиток медицини і аптекарської справи, на покращення надання населенню «приєднаних територіях» медичної допомоги. Оскільки, у більшості населення не було коштів для лікування у лікарні, а консультативної медицини не існувало, військові започаткували надання мешканцям регіону безкоштовних медичних консультацій та роздачу ліків, яких не вистачало навіть у приватних аптеках.

В подальший період першої румунської окупації (1918-1940) територія Сокирянщини була включена до VIII-го санітарного регіону. Охороною здоров’я краю опікувався Генеральний санітарний інспектор (уповноваженого контролюючими, координуючими та дорадчими функціями), якого призначала Рада Міністрів Румунії і який був підпорядкований безпосередньо Міністерству здоров’я Румунії.

Науковець О.В. Руснак уточнює: «Як і в усій Румунії, на Буковині та в Бессарабії служба охорони здоров’я охоплювала два напрямки: санітарну та лікарняну службу. Перша – займалася моніторингом, контролем та вивченням стану гігієни на місцях. Застосовувала різні заходи для боротьби і попередження епідемій. Проводила медичне забезпеченням хворих поза лікарнями та роз’яснювальну роботу про хвороби серед населення. Друга – відповідала за лікарні. Для функціонування санітарної служби відповідно до адміністративного поділу в кожному повіті був головний лікар. Повіт поділявся на санітарні дільниці з дільничними лікарями на чолі, які підпорядковувалися головному повітовому лікарю. <…> Кожному дільничному (міському чи сільському) лікарю асистували санітарні агенти (до 20 осіб на повіт), які були випускниками спеціальних шкіл. До їх основних обов’язків входило виявлення хворих, надання невідкладної допомоги до появи лікаря, нагляд за лікуванням, призначеним дільничним лікарем. Обов’язки щодо боротьби із соціальними хворобами теж покладалися на санітарних агентів. Лікарям допомагали також дільничні акушерки (до 25 осіб на повіт»)[30].

Завідуючий терапевтичним відділенням Романковецької лікарні з 1949 р. Григорій Іванович Голубченко (в подальшому головний лікар Романковецької лікарні)

У ті ж часи в Сокирянах єврейська громада, на свої кошти відкрила лікарню особисто для своїх потреб. Ця лікарня знаходилася на теперішній вулиці Ватутіна. Відомо, що лікарем-хірургом у лікарні в 1930-х роках працював В. Ланда (теж єврей). Лікарня, хоча й належала єврейській громаді, але на платній основі лікували всіх, хто був спроможний оплатити лікування. Та воно було дуже дорогим. Так, Порфірій Філипович Кучерявий з Гвіздівців розповідав, що коли його у середині 1930-х років привезли до лікарні з загостренням виразки шлунку (яку він «заробив» ще у Першу Світову) з внутрішньою кровотечею, то хірург В. Ланда, чи то керівництво лікарні через Ланду, за проведення операції запросили таку суму, що потрібно було б продати ледве не все власне господарство та йти світом. П. Кучерявий був змушений відмовитися і лікувався самостійно «бедеревкою» — рідкою кукурудзяною кашею. І доречи, на багато років йому вдалося залікувати виразку.

 У той час у Хотинському повіті й на Буковині майже не було безкоштовного лікування. Головною перепоною на шляху до лікування була висока плата за перебування у лікарні. Всі хворі тоді поділялися на 3 класи. Пацієнти першого класу платили по 75 лей на день, другого — 50 і третього — 25 майже не було безкоштовного лікування[31]. До того ж кожний приватний лікар міг встановлювати ціни, як то кажуть з голови, а ліки «доставати по блату» за шалені гроші. І це при тому, що доходи більшості населення навіть наприкінці 1930-х років на день ледве сягали суми від 30 до 40 леїв[32].

У 1940 році, після входження Сокирянщини у склад Української РСР, в липні місяці почав діяти Чернівецький повітовий відділ охорони здоров’я, який згодом став обласним відділом охорони здоров’я. До його функцій входило: організація роботи всіх лікувально-профілактичних установ області, керівництво добором, розстановкою та підвищенням кваліфікації медичних кадрів, забезпечення планування мережі лікувально–профілактичних установ, фінансування. Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 року «Про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв’язку Бессарабії», лікарні і аптеки перейшли у власність держави. Вже через пару місяців була завезена велика партія вітчизняних ліків. Зусиллями облздороввідділу в другій половині 1940 року була розгорнута лікарняна мережа, а також був відкритий Будинок санітарної освіти. Звісно, що будь яке лікування стало цілком безкоштовним. Районну лікарню з того часу і до липня 1941 року (тобто до початку війни) очолював той самий лікар-хірург В. Ланда[33]. Де він був згодом під час війни не відомо, мабуть евакуювався, або працював в фронтових госпіталях, але то поки що не відомо.

Під час Другої світової війни у тій самій будівлі розташовувався госпіталь, а потім – пологовий будинок.

У 1941-1944 роках, коли Сокирянщина вдруге була окупована румунами, лікарні продовжували діяти. До того ж в деяких селах (Волошкове, Ожеве і ін.) були влаштовані госпіталі для солдат і офіцерів. Спочатку, за розпорядженням тодішньої влади, військові лікарі безкоштовно надавали медичну допомогу місцевому цивільному населенню. Платив селянин тільки у випадку відсутності потрібних ліків, які він при можливості повинен був роздобути за свої кошти. Але так було тільки до кінця 1943 року. Далі ця «гуманітарна допомога» була заборонена – з фронту прибувало все більше поранених румунських вояків.

Доречно сказати, чомусь саме у лікарню, що згодом (за радянських часів) стала пологовим будинком, окупанти 14-15 січня 1944 року привозили трупи загиблих бійців диверсійно-розвідувальних загонів Івана Кузьмича Примака та Фахрутдіна Гайфутдиновича Хайрутдінова[34].

У 1944 році, після звільнення Сокирянщини від фашистських окупантів, перед медичними працівниками краю постало завдання формування радянської системи охорони здоров’я, яке, серед іншого, мало метою уніфікувати життя регіону з іншими територіями СРСР. Того ж року в Сокирянах була наново відкрита районна лікарня. Але на перших порах, хронічно не вистачало кваліфікованого медперсоналу, адже всі найліпші були в польових госпіталях. Винятки становили лише лікарі похилого віку та медики, комісовані з військової служби через важкі поранення. До того ж, в лікарнях і медпунктах практично не було медикаментів, обладнання. Все теж йшло на фронти і в лікарнях все робилося на голому ентузіазмі та з підручних засобів.

Цікаві данні відносно долі цієї установи в післявоєнний час наводить відомий сокирянський краєзнавець Олександр Дмитрович Чорний у своїй книзі «Місто, де сходить сонце» (Чернівці, 2010):

«Старожили твердять, ніби саме тут розташовувалась єврейська лікарня, яка потім стала пологовим будинком. Її вони спорудили ще за часів Бессарабської губернії, коли євреїв тут було багато (за деякими даними до 7,5 тис.) і вони чи не в кожній новій справі виявляли кмітливість та були першими.

Будинок-лікарня навіть тоді розташовувався у центрі, до нього зручно було дійти з міста чи добратися кіньми. Тут було затишно і тихо, а головне, він нікому не заважав і жив своїм спокійним і мирним життям. <…>

hdr

Медпрацівники хірургічного відділення ЦРЛ біля корпусу хірургії (1950-60-ті роки)

Н.І. Щука розповідала й те, що в теперішньому пологовому будинку під час війни розташовувався госпіталь. А до цього тут був один лікар і дві медсестри, в тому числі й вона. Працювати доводилось і вдень, і вночі. Навіть додому не було коли йти, тож заночовувала в лікарні. Крім цивільних, лікували ще й поранених румунських солдатів, адже жити хотілося всім, а обов’язок лікаря – рятувати людей.

Коли у березні 1944-го прийшло визволення, румунський головний лікар утік разом зі своїми, а Н.І. Щука залишилася із санітаркою та в’язкою ключів. Її медсестринський досвід у цей час особливо знадобився. Разом з іншими медичними працівниками вона допомагала лікувати радянських воїнів, прагнула якнайшвидше поставити їх на ноги. Часто дуже втомлювалася, хотіла відпочити, але часу на це не було. Тож брала себе в руки і знаходились сили, щоб і далі виконувати свої обов’язки. Невдовзі госпіталь із своїм полком вирушив на захід, і тоді медсестра знову стала найстаршою – тимчасово виконувала обов’язки завідуючої цією, як офіційно значиться в архівних документах, Сокирянською лікарнею № 2. <…> Через деякий час до Сокирян повернувся В. Ланда, якого знову призначили головним лікарем[35].

Звичайно, що про пологовий будинок це не вся розповідь, бо тут пройшли школу народження і школу життя цілі покоління людей. Якщо по слову зібрати від них, можна написати цілу книгу спогадів. Колишня лікар акушер-гінеколог Марія Іванівна Софронова, яка пропрацювала тут 25 літ і нині має за плечима 90, пригадує, що в пологовому трудилась удвох із колегою Євдокією Григорівною Ткачук. Було багато труднощів, давалися взнаки невлаштованість людей після війни, різні хвороби. А їх, лікарів, було тільки двоє на весь район. Виїжджали на виклики за будь-якої погоди, нерідко доводилось рятувати людей, молодих мам — породіль, а разом з цим підкладати своє тендітне жіноче плече, щоб визволити машину, яка їх доставляла в село, із болотяної неволі чи снігового замету…»[36].

Одночасно з відновленням роботи лікарні, відновлювалася система санітарно–епідеміологічного контролю і захисту населення – вже у квітні 1944 р. була створена Чернівецька обласна санітарно–епідеміологічна станція, згодом поступово відновлена робота районних санепідемстанцій. Але у санітарно–епідеміологічної служби були ті ж самі проблеми, що і загальної медицини. Зокрема, навіть до 1947 році у СРСР не було антибактеріальних препаратів, здатних придушувати ріст хвороботворних мікробів. Не вистачало і звичайних дезінфікуючих засобів, навіть мила. В селах не було бань.

До того ж, у звільнених районах майже не діяв транспорт, адже і автомототранспорт, і навіть коні в переважній більшості служили потребам фронту. А після завершення війни, коли транспорту стало більше, не вистачало бензину, в тому числі, для перевезення хворих, для проведення санітарно–епідеміологічних заходів.

Та після завершення війни ситуація почала змінюватися. На потреби Сокирянського районного відділу охорони здоров’я у 1945 році було відпущено 1032800 карбованців, заплановано відкрити три акушерських пункти у селах району, санітарно–бактеріологічну лабораторію, малярійний пункт, молочний контрольний пункт[37].

Але цього було недостатньо. Більш того, по завершенню військових дій у звільнених регіонах істотно підвищилася міграція населення, якій сприяли ті ж самі проблеми – розруха по всій країні, голодне життя, вкрай низький рівень санітарії, чому в чималому ступеню сприяли переповнені голодними біженцями вокзали й лікарні, відсутність у населення того ж мила. Завошивленість населення перевищувала будь які норми. При цьому, низька забезпеченість населення товарами вжитку сприяла росту базарної торгівлі. Базари, одночасно з вокзалами, ставали центрами життя значної частини населення. А низький рівень санітарії, вкупі зі скупченістю, як відомо, завжди тягне за собою появу та ріст інфекційних захворювань.

Влада, в тому числі і Сокирянська – районна, намагалася діяти на випередження. Зокрема, 11 березня 1945 року Сокирянським райвиконкомом була винесена обов’язкова постанова «Про санітарне оздоровлення Сокирянського району та райцентру містечка Сокиряни», якою було вирішено наступне:

З метою покращення санітарного стану в районі та райцентрі м. Сокиряни, а також попередження від можливості шлунково–кишкового захворювання населення в зв’язку з потеплінням, Районний виконавчий комітет постановляє:

hdr

Колектив хірургії в 70-ті роки

            «Всім головам сільських рад, директорам підприємств, керівникам установ, райкомунгоспу, орендарям будинків та приватним домовласникам провести такі міроприємства:

  1. Очистити вулиці, двори, сквери, плани, завулки, вбиральні, помийні ями та інші звалища бруду. Вивезти та закопати всі покидьки на місця для цього призначені. Відремонтувати, а там де немає збудувати вбиральні та помийні ями вигрібного типу. Райсанінспектору слідкувати та своєчасно проводити хлорування вбиралень та помийних ям. Витрати зв’язані з цим віднести на керівників установ, підприємств та власників будинків.
  2. За санітарний стан безгосподарних покидькових домоволодінь покладається відповідальність на містечкову раду м. Сокиряни, голів сільрад та райкомунгосп.
  3. Зробити ремонт та обсипку землею колодязів, очистити від бруду, до всіх колодязів громадського користування приробити покришки та загальну баддю. Виконання робіт покладається на голів сільрад та райкомунгосп.
  4. Завідуючому райсанстанцією дезбюро забезпечити всі роботи по дезінфекції в районі.
  5. Головам сільрад, райкомунгоспу, орендарям будинків та приватним домовласникам поновити, або насадити знищені зелені насадження в містах та інших населених пунктах району.
  6. Нагляд за виконанням цієї постанови покладається на Сокирянський відділ райміліції, містечкову раду, сільради та райсанстанцію.
  7. Винні в порушенні цієї постанови притягаються до відповідальності: по першому разу штрафові в розмірі до 100 карбованців, або примусова робота до одного місяця, по другому разу до кримінальної відповідальності.
  8. Термін оскарження встановлюється 10–денний.

Голова райвиконкому Тимошенко, Секретар райвиконкому Бондаренко»[38].

Колектив медпрацівників ЦРЛ 80-х р

Частина колективу медпрацівники ЦРЛ в 80-х роках

Та цього, у обстановці, що склалася у звільнених районах, було недостатньо для попередження епідемії. І тиф добрався до Сокирянщини. У 1945-1946 роках в районі «пройшла» низка епідемій. Чимало людей в 1945-1948 роках перехворіли на тиф – група інфекційних захворювань, що викликаються різними збудниками. Наприклад, у селі Гвіздівці цією страшною хворобою (висипний та поворотний тиф) перехворіло майже все село. Завезли цю пошесть у Гвіздівці десь у 1945 році з села Василівка, де було багато млинів і де зустрічалися люди з усієї округи. Незабаром, у Сокирянському районі було введено дуже жорсткий карантин. Селами їздили санітари, які виявляли захворілих, відразу забирали їх до районної лікарні. Ні які заперечення до уваги не бралися.

В принципі, це на той час був майже єдиний протиепідемічний захід, якій здійснювали працівники СЕС, та вони нічого іншого робити і не мали можливості. Окрім того, вони проводили санітарну очистку житла у тих оселях, де були виявлені хворі. Та ця очистка полягала майже виключно в тому, що все що можна засипали дустом, та й то – коли він був у наявності (хімічна промисловість СРСР теж була розорена війною), а пізніше почала також їздити «душогубка» – так селяни іронічно називали машину, яка проводила на дому дезінфекцію одягу і ковдр (у кого вони були), пропарювання та хімічної обробки[39].

У лікарні теж догляд був мінімальний, а лікування майже ніякого не було. Хворим робили лише «саночистку» (стригли наголо і мили у ванні), їх одяг очищали від паразитів в спеціальних дезкамерах. Та надалі люди просто лежали 7 днів у гарячці. Більш сильні виживали і їх через три дні після спаду температури, а деколи й віддразу, виписували, слабкіші вмирали і їх ховали[40]. Точної статистики не має – вона була засекречена, але загальні розрахунки вказують на те, що від тифу вмирали 5–7% від тих, що захворіли. При фактичному тогочасному рівні лікування, напевне, що серед мешканців сіл Сокирянщини рівень смертності був дещо вищим за середній.

В післявоєнний період медичним робітникам прийшлося змагатися ще з одною страшною проблемою. Із-за посухи (з травня 1945 року до осені 1946 року на більшій частині Чернівецької області й сусідньої Молдови практично взагалі не було опадів), забою худоби через недолік кормів, надмірного плану хлібопостачань і хлібозаготівлі, а також через зловживання та бездарність деяких керівників, на Сокирянщині розпочався страшний голод – люди вмирали від дистрофії, але медицина при цьому лише займалася констатацією фактів, адже голодуючі люди навіть не намагалися звертатися до лікарні.

Значне поліпшення медичного обслуговування населення на Сокирянщині почало спостерігатися з 1950-х років. У 1951 році головним лікарем Сокирянської лікарні став О. Красовський О., а лікар В. Ланда продовжив працювати хірургом, чи можливо завідуючим хірургічним відділенням. Відомо, що в 1953 році він ще працював, робив операції.

Зокрема, той самий гвіздовчанин Порфірій Філипович Кучерявий також розповідав: «На початку березня 1953 року, як раз перед оголошенням про смерть Сталіна, у мене знову сильно загострилася стара виразка шлунку, мене скрутило. Привезли в лікарню, потрапив до того самого лікаря Ланди, який за румунських часів просив з мене за операцію стільки грошей, що було б потрібно продати майже все господарство. Але цього разу, він швидко й ретельно оглянув мене, дуже добре зробив операцію. Я за ту виразку з того часу забув, хоча й по 100 грамів вживаю, й їм без обмежень. І все те вже було цілком безкоштовним, я а ні копійки не платив і ні хто з мене навіть не просив»[41].

В 1950-1960-х роках в багатьох селах почали діяти фельдшерсько-акушерські пункти, пологові будинки і медпункти. На 1957 рік на Сокирянщині працювало 27 лікарів з вищою освітою, 150 фельдшерів та медсестер. При цьому із 27 лікарів – 18 жінок[42].

За даними на 1969 рік, населення Сокирянського району обслуговували 48 різних лікувальних закладів: 3 дільничні лікарні на 100 місць, районна лікарня на 125 місць, тубдиспансер, 14 пологових будинків, 24 фельдшерсько-акушерських пункти, 1 лікарська амбулаторія, 3 фельдшерсько-оздоровчі пункти. В лікувальних закладах працювало 43 лікарі (з них 6 зубних) та 236 осіб середнього медичного персоналу[43]. Дільничні лікарні тоді діяли в селах Вашківці (на 25 ліжок), Романківці (на 50 ліжок) і Ломачинці (на 25 ліжок). Свої медичні пункти мали мешканці сіл Вашківці, Коболчин, Михалкове і Шебутинці. Пологові будинки були у селах Білоусівка, Василівка, Вашківці, Волошкове, Молодове, Непоротове, Ожеве, Селище, Сербичани і Шебутинці. Фельдшерсько-акушерські пункти діяли в селах Білоусівка, Василівка, Вітрянка, Грубна, Коболчин, Кормань, Молодове, Непоротове, Олексіївка, Ожеве, Селище і Сербичани. Свої профілакторії мали мешканці сіл Василівка і Коболчин.

Поліпшення медичної справи на Сокирянщині у цей період відбувалося завдяки підтримки держави і ініціативи окремих спеціалістів. Наприклад, у 1949 році завідуючим терапевтичним відділенням Романковецької лікарні був призначений Григорій Іванович Голубченко (1915-1997); у 1959-1991 роках – головний лікар цієї медичної установи. За його активної участі було споруджено житловий будинок для спеціалістів і приміщення нової лікарні[44].

hdr

Зав. хірургічним відділенням з 1962 до 1978 р. Аніщенко Дмитро Романович під час операції

У селі Ломачинці донині люди добрим словом згадують Галину Єгорівну Марчук (1924 р.н.), яка почала працювати в цьому селі з 1951 року. При ній, в 1953 році була збудована дільнична лікарня з пологовим будинком. При чому, все будівництво відбувалося під її контролем, з урахуванням всіх її побажань: «Сама була за архітектора і прораба та будівельника і домоглася побудувати лікарню на 25 ліжок із пологовим будинком. Обслуговувала лікарня ряд сіл Сокирянщини – Білоусівку, Михалкове, Ожеве, Непоротове, хутір Галиця і село Ломачинці. На прийомі бувало по 50 – 70 людей»[45].

У селі Гвіздівці в 1950-тих роках працював дуже відповідальний фельдшер на прізвище Вережан, який за будь яким викликом, у будь який час зі своїм саквояжем відразу йшов пішки до захворілої людини і досить ефективно лікував самі різноманітні хвороби. Згодом його перевели працювати на станцію Сокиряни.

У жовтні 1982 року запрацював лікарняний комплекс у Новодністровську. У 1984 році Новодністровська міська лікарня за покращення обслуговування населення нагороджена Червоним знаком райкому Компартії України, райвиконкому, райкому комсомолу з врученням свідоцтва[46].

З 1952 до 1980 років, тобто, на протязі 28-ми років, районну лікарню очолював С. Співак, а в подальшому головними лікарями були: у 1981-1998 роках — В. Кукуруза, у 1998-2003 роках В. Барилов, з 2003 до червня 2015 року – М. Місюрко. На цей час головним лікарем є Мельничук О.І.

Незважаючи на економічну кризу, медична справа на Сокирянщині продовжувала розвиватися і після отримання України незалежності. Так, за сприяння та, в основному за кошти ВАТ «Укргідроенерго» 20 жовтня 2004 року введено в дію районну поліклініку на 275 відвідувань у зміну. 12 лютого 2010 року введено в експлуатацію п’ятиповерхову центральну районну лікарню, на перших поверхах якої розміщені швидка медична допомога, терапевтичне відділення. Розгорнуто 225 ліжок, із них 30 – хірургічних, 15 – травматологічних, 45 – терапевтичних, 11 – акушерських, 11 – патології вагітних, 23 – гінекологічних, 25 – туберкульозних, 15 – інфекційних та 15 – дитячих і 6 – реанімаційних[47].

За рішенням районної ради створено єдиний медичний простір району та міста Новодністровськ, але на жаль за часи незалежності істотно зменшено мережу сільських медичних закладів, ліквідовано більшість сільських лікарень.

____________________________________________

[1] Ожеве.

[2] Сокиряни.

[3] Бабка дала світ бачити // Українські народні казки: Книга 10. Казки Буковини. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. — Тернопіль: Богдан, 2006; Казки і оповідання мешканців сіл Ломачинці і Непоротове, із зібрання Миколи Зінчука // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 6. – Інтернет, 2012. – С. 164 – 165.

[4] Гучко О. Стан медичної допомоги населенню Буковини (кінець XVIII – перша половина XX ст.) // Питання історії України. Збірник наукових праць кафедри історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – Чернівці: Технодрук, 2013. – Том 16. – С. 182.

[5] Свиньин П.П. Описание Бессарабии, в 1816 году // Записки Одесского общества истории и древностей. Том 6. – Одесса, 1867. – С. 235 – 236.

[6] Бородий Н.К. Е.Ф. Зверяка – инспектор Бессарабской врачебной управы (1748 -1829) // Советское здравоохранение, 1987. — № 4. – С. 73.

[7] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1865 год. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1865. – С. 336-337.

[8] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1869 год. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1869. – С. 340.

[9] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1882 год. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1882. – С. 470 – 471; Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1889 год. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1889. – С. 671 – 672; Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1892 год: По сведениям к 15 марта 1892 года. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1892. – С. Аптеки, 42-43.

[10] Чорний О.Д. Аптека, в якій була фабрика лікувальних вод // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 4. – 2011. – С. 25.

[11] Хотинское земство. XVII очередное Уездное Земское Собрание. Отчеты, доклады, Уездной Земской Управы и Постановления Земского Собрания созыва 1885 года. – Кишинев: Типография Бессарабского Губернского Правления, 1886. – С. 34 – 35.

[12] Ніточко І.І., Корецька О.А., Комаровський І.Л. Історія розвитку медицини на Одещині. Дореволюційний період. – Одеса: Прес-кур’єр, 2011. – С. 152 – 153.

[13] Вестник Бессарабского Земства, издаваемый Губернскою Земскою управою. – Кишинев, 1881. – № 1-2. – С. 27 – 29.

[14] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1892 год: По сведениям к 15 марта 1892 года. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1892. – С. 221, 232, 241.

[15] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1896 год: По сведениям к 15 марта 1896 года. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1896. – С. 164.

[16] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1908 год: списки врачей, ветеринаров, зубных врачей, фармацевтов и аптек, по сведениям на 1 мая 1908 г. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1908. – С. 48, 105, 280.

[17] Sekuryan (Besarabyah): be-vinyanah uve-hurbanah (סקוריאן (ביסרביה): בבנינה ובחורבנה) / Ze’ev Igeret (איגרת, זאב) – Tel Aviv: Va’ad ha-Irgun shel yots’e Sekuryan, 1954. – P. 8 – 22.

[18] Sekuryan (Besarabyah): be-vinyanah uve-hurbanah (סקוריאן (ביסרביה): בבנינה ובחורבנה) / Ze’ev Igeret (איגרת, זאב) – Tel Aviv: Va’ad ha-Irgun shel yots’e Sekuryan, 1954. – P. 8 – 22.

[19] Бессарабский календарь на 1885 год (простой). Изданный по распоряжению Губернского начальства, редакцией Бессарабских губернских ведомостей. – Год третий. – Кишинев: Типография Бессарабского губернского правления, 1885. – С. 84 (Адрес-календарь).

[20] Бессарабский календарь на 1887 год (простой). Изданный по распоряжению Губернского начальства. – Год пятый. – Кишинев: Типография Бессарабского губернского правления, 1887. – С. 72 (Адрес-календарь).

[21] Бессарабский календарь на 1893 год (простой). Изданный по распоряжению Губернского начальства. – Год одинадцатый. – Кишинев: Типография Бессарабского губернского правления, 1892. – С. 51 (Адрес-календарь); Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1896 год: По сведениям к 15 марта 1896 года. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1896. – С. 276.

[22] Бессарабский календарь на 1907 год (простой). Издание редакции «Бессарабских губернских ведомостей». – Год двадцать пятый. – Кишинев: Типография Бессарабского губернского правления, 1906. – С. 85 (Адрес-календарь).

[23] Российский медицинский список, издаваемый Медицинским департаментом Министерства внутренних дел, на 1908 год: списки врачей, ветеринаров, зубных врачей, фармацевтов и аптек, по сведениям на 1 мая 1908 г. – СПб.: Типография Министерства внутренних дел, 1908. – С. 280.

[24] Хотинское Земство. Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и постановления XLV очередного Уездного Земского Собрания созыва 1913 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1914. – С. 409.

[25] Благотворительность в России. Составлено по Высочайшему повелению Собственной Его Императорского Величества Канцелярии по учреждениям Императрицы Марии. – Том 2. – Часть. 1. – СПБ., [1907.] – С 13 (Бессарабская губерния).

[26] Отчеты, доклады, сметы и раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XLIII очередного Уездного Земского Собрания созыва 1911 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1912. – С. 162.

[27] Отчеты, доклады, сметы и раскладки Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления Уездного Земского Собрания XLIV очередного созыва 1912 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1913. – С. 21-22.

[28] Sekuryan (Besarabyah): be-vinyanah uve-hurbanah (סקוריאן (ביסרביה): בבנינה ובחורבנה) / Ze’ev Igeret (איגרת, זאב) – Tel Aviv: Va’ad ha-Irgun shel yots’e Sekuryan, 1954. – P. 8 – 22.

[29] Список госпиталей, состоящих на учете Всероссийского земского союза (На 1-е июня. 1915 года) / Всероссийский земский союз помощи больным и раненым воинам. Отдел эвакуации. – Издание второе. – Москва, 1915. – С. 8-9.

[30] Руснак О. Стан і проблеми функціонування системи медико-санітарного забезпечення населення Північної Буковини та Хотинщини у 1918-1940 рр. // Питання історії України. Збірник наукових праць. – Чернівці: Технодрук, 2009. – Том 12. – С. 260.

[31] Руснак О. Стан і проблеми функціонування системи медико-санітарного забезпечення населення Північної Буковини та Хотинщини у 1918-1940 рр. // Питання історії України. Збірник наукових праць. – Чернівці: Технодрук, 2009. – Том 12. – С. 260.

[32] Руснак О. Центральна лікарня Чернівців у міжвоєнний період // Питання історії України. Збірник наукових праць. – Чернівці, 2011. – Том 14. – С. 162.

[33] Інформаційний Сайт Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА.

[34] Респондент: гвіздовчанин Кучерявий Василь Олександрович.

[35] Інформаційний Сайт Департаменту охорони здоров’я Чернівецької ОДА.

[36] Чорний О.Д. Місто, де сходить сонце. – Чернівці: Прут, 2010. – С. 32 – 36.

[37] Розширення господарських і культурних підприємств району // Оновлене життя. Газета Сокирянського райкому КП(б)У та райвиконкому. – Сокиряни, 18.01.1945.

[38] Обов’язкова постанова «Про санітарне оздоровлення Сокирянського району та райцентру містечка Сокиряни» // Оновлене життя. Газета Сокирянського райкому КП(б)У та райвиконкому. – Сокиряни, 29.03.1945.

[39] Респонденти: гвіздовчани Кучерявий Петро Порфирович (Парфенійович) і Кучерявий Порфирій Філипович.

[40] Респонденти: гвіздовчани Кучерявий Петро Порфирович (Парфенійович) і Кучерявий Порфирій Філіпович (1888-1971 рр.).

[41] Респонденти: гвіздовчани Кучерявий Петро Порфирович (Парфенійович) і Кучерявий Порфирій Філипович.

[42] Яворський Л.П. Під сонцем Великого Жовтня квітує колгоспна Сокирянщина (З минулого і сучасного Сокирянського району Чернівецької області). – Сокиряни: Сокирянське відділення Товариства для поширення політичних і наукових знань Української РСР, 1957. – С. 19-20.

[43] Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Чернівецька область / АН УРСР. Ін–т історії; Голов. редкол.: П.Т. Тронько (голова) та ін. – Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1969. – С. 513-514.

[44] Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 270.

[45] Шундрій М.М. Гордість і слава села Ломачинці // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 4. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 161.

[46] Новодністровськ: Історія.

[47] Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 210.

2 комментария на «З історії медицини Сокирянщини»

  1. Кривий Юрій в 12.08.2016 at 12:50

    В мене є старе фото (приблизно 50-х років) медперсоналу Ломачинецької лікарні.

  2. admin в 13.08.2016 at 11:37

    Кривий Юрій, будемо влячні Вам, якщо надішлете відскановані фото

Залиште свій коментар