Карликів промовляє з минулого

Автор: admin

Давно помічено, що в кожного села, як і в людини, свій шлях, своя доля –googly непередбачувана і невгадна. Буває, живе воно своїм тихим і непомітним чи бурхливим і показним життям, а настає якийсь час і затухає його енергія, а там, дивись, про поселення вже й не згадують, відтак і зовсім забувають, бо із мапи територіально-адміністративного поділу воно зникло, із документів викреслене.

Подібна історія спіткала й невеличке і, мабуть, що дуже давнє село Карликів (Кирликеу, Керлакеу, Карлікеу, Карликове і навіть Кирлакау), про яке вже майже ніхто не знає, і почути цю назву можна хіба що тільки від небагатьох старожилів у Романківцях, з якими воно розташовувалось по-сусідству.

Дехто ладен вважати, що, можливо, якраз це поселення й дало життя сучасним Романківцям, бо ж часто так буває, що прародичі переважно мають своє потомство не за тридев’ять земель, а, як кажуть, під боком. Цілком імовірно, що певне відношення воно має й до сіл Селище, Мендиківці і Вашківці, між якими розташовувалось у безпосередній близькості. Щоправда, це ще треба довести, обґрунтувати. Тому ми лишень нагадаємо, що про поселення, що існували в цих місцях ще у УІІІ-ІХ сторіччях, згадується в тоненькій, але вельми цікавій книжечці науковця і археолога Б.О. Тимощука «Буковина – земля слов’янська». Дослідивши чимало придністровських археологічних пам’яток, він наводить чимало фактів хазяйнування тут людини, залишення нею слідів виробництва, зокрема, такого масового матеріалу, як кераміка, з якої тоді були горщики, миски, сковорідки…

Эскиз_Карликов_01

У свій час доводилось не раз ступати романковецькими полями, що в урочищі Карликів. Краса природи тут дивовижна: влітку буяє пахіття трав, золотяться пшениці, дихають прохолодою невеличкий ставок і зелений лісок. Коли йшли пагорбом, під ноги часто потрапляло різноманітне коричнювато-сіре череп’я, шматки перепаленої глини, а десь далі несподівано можна було почути дзенькіт якоїсь залізячки і на мить зупинитись від несподіванки, в іншому місці то тут, то там, здається, навмисне «перебігали» шлях кружальця дрібних камінців, серед яких часто виднілися кремінні гострячки.

Звідки це тут, як воно потрапило сюди, на родючий чорнозем? Про це з цікавості запитували в багатьох, хоча, на жаль, не дуже вникали тоді в історію. І пам’ятається, що тракторист, котрий орав поле, чи трудівниця з рільничої бригади, яка сапала тут кукурудзу або буряки, відповідали небагатослівно: «На цьому місці колись було селище, можливо, що й цеглу випалювали чи якийсь посуд із глини ліпили».

Нагальні справи не давали тоді можливості поринути в минуле, зайнятись дослідженням, бо треба було писати про рекорди, вишукувати позитиви у повсякденній хліборобській праці. Згадалось про зникле село Карликів аж тепер, як, гортаючи кіпу архівних матеріалів, натрапили на описання готарів, тобто меж, найближчих до нього населених пунктів у 1649 та 1653 роках. У них значиться ось таке: «…у гору до дороги Мендикауц, до встановленого кам’яного стовпа, що відокремлює дорогу Карлакеула…»; «Від цих стовпів до восьмого стовпа, що знаходиться біля колодязя Семіона, вище колодязя, з нижньої сторони дороги, верхня частина через середину долини до місця, де зливаються Татарка Васкауців з Татаркою Карлакеула»…

Эскиз_Карликов_02

Вже в пізніший час знаходимо більш точні координати, зокрема, за даними із відомостей 1817 року від Романківців Карликів розташовувався на відстані в 2 версти; в 4 версти – від села Селище, в 5 – від Мендиківців, у 7 – від Вашківців і в 8 верст від Шебутинців.

Очевидно, що це село ніколи не було багатолюдним, бо за даними із перепису платників податків Хотинської райї 1771 року тут налічувалося 39 селянських господарств. Майже та ж сама цифра зазначена у документах перепису 1772-1773 років.

Тоді у селі проживали: Данило Ворничук, Іван Харасимчук, Тимко Руснак, Петре руський, Іван Гуцул, Василь Гуцул, Василь Варанчук, Думитру Бойчук, Тоадер молдован, Федір Самречук, Федір руський, Думитру син Параскивий, Іван пинзарюл, Прекуп, Гавриліце син Андроніка, Штефан Сфатарчук, Ієримія молдован, Штефан син Бабия, Антон Дебинчук, Симіон брат його, Ієримія Даранга, Штефан беженар, Васыль Гуцул, Ликиянчук, Андрій Хрін, Петре, Даміяну, Михайло Гуцулюк, Штефан Хирляк, Андрей зять Аніци, Гаврил Мошнягул, Костандін Спетарул, Тоадер чиботарюл, Лупул Андронік, Продан Дутник, Думитрашку ворник, Штефан ветеман. Духовними особами були священик Ян і диякон Іон.

За переписом 1817 року село Карликів відносилось до Нижньо-Дністровської округи Хотинського цинуту і дані про нього були вказані такі: «Нижчого стану 116 гос., 11 вдів, 21 бурлаки, 5 прощ. Усього 146 ч. і 11 ж. [господарств]. <…> Обіймає 450 фальчів сінокосу, 600 ф. орної землі, 250 ф. сільського вигону і 100 ф. огородження. Є 4 сади власницьких і 10 садів селянських».

Надалі кількість селянських господарств зменшувалась. Якщо у 1817 році було 157 дворів, то вже у 1821 році – 147, а в 1859-му налічувалось тільки 15 господарств і проживало 45 осіб чоловічої статі та 48 жіночої. В загальноросійських статистичних відомостях початку XX ст. Карликів взагалі не згадується.

Мешкаючи на таких родючих бессарабських землях, жителі на перших порах традиційно займалися сільським господарством, хоча були серед них і ремісники. Так, за даними із «Відомостей про кількість ремісників у селищах Хотинського повіту» за 1828 рік, у селі значилось 6 ремісників, з них: 1 коваль, 1 муляр, і 4 теслі. Цілком імовірно, що згодом тут було налагоджено гончарне виробництво, люди займалися виготовленням цегли.

За віросповіданням, протягом століть карликівчани були православними. Щоправда, в традиційному релігійному житті траплялись так звані чорні періоди. З історичних джерел, легенд і переказів відомо, що після того, як у 1715 році була утворена Хотинська райя, деякий час у Карликові діяла мечеть, яку на місці православної церкви збудували яничари, загін котрих довгий час квартирував у Карликові. Церква та значиться й на мапі з атласу, виданого у Франції 1772 року.

Пізніше, вже в 1803 році, у Карликові була зведена Свято-Димитріївська церква. За даними на 1812 рік вказано, що вона «дерев’яна, дерева тесаного, покрита соломою, одежею і книгами достатня». У 1850-х роках храм тут уже не діяв.

У пошуках коренів зниклого села, встановлення вірогідної дати його заснування та етимології назви ми перегорнули (і нині передивляємось) масу архівних матеріалів, історичних публікацій і літератури. Однак зараз сказати можна тільки те, що перша згадка про Карликів перед нами відкрилася за 12 квітня 1620 року. Саме в цей час господар Молдавського князівства Гашпар (Гаспар) Граціані, який владарював із 1619 до 1620 року, підтверджує великому дворнику Нижньої Землі Кості Бучоку (Бечоку, Бычоку,1570-1625) декілька сіл і циганських сімей. Серед вказаних сіл знаходимо й Карликів. В архівному документі сказано:

«Підтверджуємо цією нашою грамотою, усім хто її побачить або хто почує про те, що цей наш вірний і чесний боярин Костя Бучок, старший дворник нижньої землі, який служив правдою й вірою у тих колишніх панів, [нині] духів святих, а сьогодні служить і нам праведно й вірно, на землі нашій.

Тому ми, бачачи його вірну й віддану службу нам, помилували його особою нашою милістю і закріплюємо за ним від нас на землі нашій Молдавії, для нього від данини від покупки й від закріплення, які він має від покійних, колишніх панів, село Требесеуць, з водоймами й млинами на річці Драбіште, і село Демідени, з водоймами й млинами на тій же річці, і половина Мендикэуць, верхня частина, з водоймами, і три частини всього села Карлакеу, з водоймами і село Романкоуці, також з водоймами на Драбіште, і село Марковці на річці Раковець, з водоймами й млинами, і село Гліная, з водоймами, і село Бузовиця, з водоймами, і село Рестеу, що на Дністрі, і третю частину Костешть на р. Прут, в усті річки Чухуриця, з водоймами та млинами в Чухурі, і з мостом на Пруту, ті села всі в Хотинському цинуті…».

Із документів пізніших часів дізнаємось, що на вказаний 1620 рік якась частина Карликова, тобто крім тих трьох, що належали Бучоку, значилась за родиною Урмезіу, і особисто за Михайлом Добрулом. Надалі його частина була розділена між синами Іонашком і Тудором, а також онуками – Тоадером, Михайлом і ще одним Тудором. Достовірно відомо, що 26 листопада 1627 року син Михайла Добрула Урмезіу – Іонашко отримав підтвердну грамоту від господаря Мирона Барновського на третю частину від половини с. Карликів.

За даними на 1637 рік стає відомо, що власність (або якась її частина) Кості Бучока після його смерті у 1625 році перейшла до його брата Іллі Бучока. Того ж таки 1637 року частина Каликова була у власності родини вістієра Бухуша.

Починаючи з першої половини XVII ст., серед власників Карликова згадуватися досить відомі і впливові люди. Так, у 1648 році певна частина села належала вістієрнику Іордакі Кантакузіно. Згодом село повнотою перейшло у його власність і стало передаватися у спадщину практично до кінця XVIII століття, що підтверджують господарські грамоти і юридичні акти. До речі, це прізвище зустрічається серед власників й інших сіл Сокирянщини середини ХУІІІ ст., зокрема, у Василівцях, Ожевому, Вітрянці, Михалковому, тому скажемо, що це були представники одного із найвидатніших аристократичних родів Візантійської імперії в останні століття її. Цей рід став одним із найбагатших в Молдавському князівстві, до числа його представників належали правителі, генерали, а також два візантійських імператори.

На початку ХІХ ст., а точніше в 1808 році, Карликів уже має нового власника, і знову ж таки не бідного, а представника одного із самих відомих і заможних боярських родів Молдавії логофета Костакі (Костянтина) Гіку. Він отримав це село при підтримці і з дозволу Російської імперії. Як зазначено в «Списку маєтків виставлених на продаж Молдавським Диваном з публічних торгів» за 1808 рік, воно йому обійшлося в 4610 леїв.

Від Костянтина Гіки Романківці перейшли у володіння до статського радника, кавалера Олександра Гіки, а далі в 1813 році – до Василя Россета, про що свідчить «Акт про обмін, у якому Василь Россет віддає свій маєток Сімонешти Романського цинута Олександрові Гіка, в обмін на його маєтки Карлакеу й Романкауци в Хотинському повіті».

Василь Михайлович Россет (він же Россетті-Баленеску, 1781-1834) – медельничер, спатар, впливовий і заможний бессарабський поміщик. 15 травня 1818 р. був включений до «Списку корінних бессарабських дворян, складений Дворянським громадством Бессарабської області», а в 1821 р. введений у дворянську родовідну книгу Бессарабської області…

Панування Василя Россета для жителів села стало справжнім пеклом. Як свідчать документи, що зберігаються в Національному архіві Республіки Молдова і Державному архіві Чернівецької області, поміщик Россет відрізнявся крутим норовом і жорстокістю у ставленні до селян. Він самочинно зменшував розміри наділів і сінокісних угідь, збільшував повинності, жорстоко знущався над селянами. Про безмежну експлуатацію і свавілля поміщика Росета свідчить скарга на нього, надіслана 16 травня 1822 року на ім’я намісника Бессарабської області генерал-лейтенанта І. Інзова. Селяни сіл Карликів, Романківці, Шебутинці і Кормань скаржилися на те, що панщина привела їх до крайнього розорення, що поміщик відбирає останній шматок хліба, яким селяни повинні харчуватися, день у день посилає їх на віддалені сінокоси до інших поміщиків з власною робочою худобою, без харчів, і для того, щоб прохарчуватись, селяни змушені брати продукти у інших поміщиків за відробіток. Власник примушував селян продати своє майно і найняти за 900 левів у навколишніх селян волів для перевозки 100 куб. сажнів каменю на будівництво його власного будинку.

Тих, хто не виплачував своєчасно 17 левів (за угодою), взимку роздягали і обливали водою, заковували в кайдани або колодки та по кілька днів водили по фортеці в Хотині та нещадно били киями.

На скарги селян ніхто не звертав уваги. Не добившись правди «законним шляхом», селяни Карликова і інших вказаних сіл відмовились виконувати на користь поміщика різні повинності й сплачувати податки та послали ходаків до Кишинева. Зібравшись у церкві, селяни дали урочисту присягу одностайно виступати проти жандармів і властей, захищати один одного. Домовились нікого не виказувати і твердо дотримуватись того, що буде одному, то хай буде і всім. Як стає відомо із архівної «Справи з розгляду скарги жителів сіл Шебутинці, Корманя, Романкоуць і Карликова на поміщика Россеті-Баланеску за крайнє пригнічення і примушення до непосильних робіт» (1822-1824), теж саме було зроблено в Романківцях, Кормані і Шебутинцях, де теж панував Россет.

Всі спроби поліції «мирними засобами» примусити селян виконувати повинності не мали успіхів. Тоді для «приведення неорганізованих умів до належної тиші і спокою» до Романківців і Карликова прибула військова команда і вчинила екзекуцію. Та не надовго затихли селяни. Як тільки військові залишили село, вони знову перестали виконувати повинності. Поліція заарештувала 18 чоловік, виділених громадою Романківців для ведення переговорів, і під посиленим конвоєм відправила їх до Хотина. Чисельна юрба карликівських, романківських, шебутинських і корманських селян намагалися відбити заарештованих. Та не змогли здійснити свого наміру. 18 чоловік, ув’язнених у справі заворушення, довго чекали суду.

Придушені і розорені постоями військових команд, частими екзекуціями, уболіваючи за долю своїх ув’язнених товаришів, жителі села змушені були 4 червня 1823 року звернутись з проханням припинити судову справу. Однак тільки 3 лютого 1827 року 17 селян амністували і випустили з в’язниці.

Такі стосунки між власником і селянами нерідко приводили й до того, що з його володінь підлеглі тікали цілими родинами. В 1827 р. поміщик В. Россет у листі до уряду скаржився, що «велика кількість селян розбіглась на південь Бессарабії і коли служителі намагалися їх повернути назад, то вони були побиті біженцями».

Але й вказані факти нічого не змінили у ставленні Россета до селян. У 1829-1830 роках 119 сімейств із сіл Карликів і Романківці переселилися в Аккерманський повіт, де заснували с. Райлянка.

Як розповідає в своїй книзі «Моє село…» романківчанин В. Гандзій, Россет залишився в спогадах людей не тільки своїми злими, дивними і, можливо, навіть парадоксальними діями, а й деякими позитивними моментами. За його владарювання в селі появилось чимало нових ремісників, він розширив свої землеволодіння, розбудував поміщицький маєток, спорудив криницю, посприяв зведенню в селі церкви. А ще ж, так би мовити, загладив свої недобрі і злі діяння спорудженням у 1829 році виняткової краси Тріумфальної Арки, яка височіла в Романківцях майже півтора століття і люди називали її панською брамою. Зведена вона була у панському дворі і, за переказами, нібито побудована на честь перемоги Російських військ над Наполеоном у Вітчизняній війні 1812 року. Кажуть, що про це було написано металевими буквами на фасаді Арки.

Хоча знову ж таки в книзі знаходимо й негативні факти. Серед них прямо кричущим є той, що нібито в 1825 році, коли поміщик замислює спорудити на одній із ділянок своїх землеволодінь так званий Упуст (земляну канаву), щоб випустити надмірні води з тамтешнього ставка, на якому діяли його водяні млини, він приходить на місце події і велить: «Щоб святі зберегли нашу греблю, покладемо в неї живу душу раба божого, – озирнувся навколо, показав нагаєм на одного з парубків, і додав – візьміть оцього». Налетіли на хлопця панські лакузи, зв’язали руки і потягли на греблю. Першу жменю землі кинув йому на голову сам Баланецький»…

З архівних документів довідуємось й про те, що цей самовпевнений поміщик не тільки знущався над простими людьми, а й чинив протиправні дії до таких, як сам. Будучи сусідом відомого і впливового на той час вашковецького поміщика Іона Казиміра, він не посоромився відскибувати у нього кілька десятків гектарів землі, де випасав худобу, влаштовував сінокоси чи навіть віддавав землю у наділи для своїх селян. Після несподіваної смерті поміщика Казиміра, Россет і слухати не хотів про добровільне повернення привласненої землі. З цього приводу йому пред’являлись судові позови, які він ігнорував, мовляв раніше це була його земля.

За рішенням Хотинського повітового суду у Вашківцях було скликано старійшин села (людей, яким було 70-80 і більше років) і під присягою Богу в присутності місцевого священика і представника суду просили пригадати без усякого умислу давні межі вотчини Васкауць із володіннями Россета. Всі літні люди підтвердили, що межа Казимірової вотчини простягалась до Карликова ще за турецьких часів. Селяни мали там землю, працювали на відробітках, а сам поміщик чи управитель виїжджали на готар, щоб забрати їх натуральний відробіток. Ці свідчення розглядав земельний і повітовий суди, вони визнали неправомірність дій Россета. Але конфлікт так і не було врегульовано, він продовжувався навіть тоді, коли після смерті романковецького поміщика тими землями заволоділи його родичі.

Ганебні дії зухвалого поміщика тривали ще довго, очевидно, що він мав покровительство молдавського боярства та самого високого начальства. Адже, як довідались із документів, у 1818-1821 роках в числі інших спатар Василь Россет був членом Верховної Ради утвореної Бессарабської області. А Рада зосереджувала в собі адміністративні і судові повноваження й підпорядковувалася безпосередньо государеві й Держраді. Справи в ній вирішувались більшістю голосів. Однак це не спасло поміщика від неслави, життя йому довелось покінчити самогубством.

Наступним власником Карликова, орієнтовно десь з кінця 1830-х – початку 1840-х років, стає штабс-ротмістр Олександр Комар, який купив село з торгів.

Олександр Станіславович Комар (? – 1875) – виходець із сім’ї шляхтичів Подільської губернії. Був одружений з Пелагеєю Мостовською. У нього було чотири дочки: Гонората Пшездецька, Марія, Олександрина і Наталія (черниця).

Сімейство Комарів, за даними на 1844-1865 рр., ділило землеволодіння з Крупенськими в селах Романківці і Мендиківці. Крім цього, Комар у 1865 р. був власником у с. Розкопинці, йому належала гуральня в Ломачинцях, яку він з часом продав Крупенським.

У 1862 році у володіння селом Карликів офіційно вступив Миколай Матвійович Крупенський (1821/1822 – 1893), хоча й до цього де-юре село було за ним. Щоправда, сам Крупенський практично не вів справи у Карликові. За даними із відомостей Бессарабського земства 1860-1870 років, господарством у Карликові займався поміщик сусіднього с. Селище Павло Бурдик.

Що важливо, пануванням Крупенських у Карликові були не задоволені деякі із поміщиків, зокрема власники с. Вашківці – Казиміри. У відомостях Бесарабського земства за 1871-1872 роки знаходимо: «Карликів, воно ж вотчина Татарка, Романкоуцької волості. Бурдик Павло – адміністратор цього маєтку, що відшукується спадкоємцями Казимира Івана, що залишилося після смерті молдавського боярина Олександра Костянтиновича Россета».

Отож виходить, що тяганина за повернення незаконно привласненої землі продовжувалась і після смерті її прямих власників, тобто майже через 50 років.

Варто сказати, що в румунський період на Буковині, який почався, як відомо, в 1918 році, нібито в інтересах простих людей стала проводитись реформа, в ході якої поміщиків позбавляли великої кількості землі і майна, залишаючи їм в цей час наділ тільки в 100 гектарів. Для підтвердження власності вимагались відповідні документи, насамперед карти земельних володінь та нерухомості. Отож в цей час, починаючи з 1920 року, ці документи виготовляються усіма багатіями. Були зроблені креслення й володінь п. М.М. Крупенського, якому належав Карликів. Нам пощастило відшукати їх в архіві і з них довідались, що на той час в селі значилось чимало землі. Панська садиба Карликівзаймала, зокрема, площу в 34 гектати. На карті окремо виділено наділ Крупенському в 100 га. З виробничих об’єктів на садибі на 1925 рік значаться такі: чотири діючих жилих будинків, контора (канцелярія), криниця. З недіючих вказані кошниця, обора для биків, прміщення управдому, млин, казарма, стайня, свинарник, а також чотири жилих будинки, два навіси для цегли і цегельний завод. З південної сторони Карликова показані три ставки та дорогу, що веде із Бричан. Таким чином, хоча населення було й обмаль, через те, що одні мешканці полишили обжиті місця, інші, очевидно, померли від тяжкої і виснажливої праці за владарювання Баланеску, але господарство, як видно, ще не в такі далекі часи в Карликові було непогане. Інакше, мабуть, і бути не могло – хазяйнував тут нащадок відомих Крупенських.

Ну, а що ж до походження назви зниклого села, то в консультаціях із краєзнавцями виказувалася думка, що назва села могла бути утворена від турецького «карлик» («karlik») – «погріб зі снігом», «оплетена скляна посудина з подвійними стінками, між котрими набивається сніг або лід». І дійсно, села із схожою назвою, яка була утворено від тюркських слів, відомі. Так, наприклад, в Області Східна Македонія і Тракія в Греції є село Карлъ̀ково (Карликово, Карлу̀ково), котре в стародавні часи було засноване болгарами. На думку болгарського філолога Йордана Н. Іванова назва цього села походить від «karlik» — «степові, пустельні місця». В Бессарабії з татарських часів відоме село Чок-Майдан, в котрому на початку XIX ст. оселилися переселенці з Болгарії – гагаузи. Останні, нерідко називають цей населений пункт – «Карлик» (гагауз. «сніжний»; турецьк. karli – «сніжний»), адже селище розташоване на піднесеній місцевості, через що сніг взимку тут випадає раніше і довше зберігається.

У нашому ж випадку, маючи наввазі романковецький Карликів, найбільш вірогідно, що село отримало свою назву від першого власника або першого мешканця, якого звали Карлик або Карлак – ім’я яке утворене від чоловічого імені Карл. Зауважимо, що ці імена фіксуються в часи існування Київської Русі і Молдавського князівства. Так, у договорі між князем Олегом і Візантійською імперією 912 року внесені імена посланців, серед яких є Карли: «Ми від роду руського — Карли, Інегельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Рюар, Актеву, Труан, Лідульфост, Стемир — послані від Олега, великого князя руського, і від усіх світлих бояр, які під його рукою…».

Щодо Молдавського князівства, то тут особові назви Карлак, Карлик, Карлиг фіксуються вже p XV ст. Наприклад, у грамоті господаря Стефана Великого від 28 травня 1470 року знаходимо ім’я Карлака, сана Ласла: «…наши обози люди от Хорловскаго тръгоу на име Карлак Ласловь и Тот Ищфан и Сташко и Сєбищїань…». В актах 1813 року зустрічається Тома Карлек (Toma Carlăc).

На території сучасної Польщі, починаючи з XIII століття фіксується одразу декілька населених пунктів з назвами Карліков (Karlikow, Karlicow) і Карліково (Karlikowo), причому, в документації написаної німецькою мовою вони не рідко записувалися як Карликау (Karlikau, 1396 р.; Carlickau, 1736 р.) або Карлекау (Karlekau, 1921 р.). Що важливо, всі ці селища протягом століть були населені саме слов’янським людом. Так, наприклад, за даними XIX ст., в с. Карлікау Нейштатського повіту проживали кашуби (західнослов’янський народ), в с. Карликів Сяніцького повіту до насильного переселення 1945 року проживали українці. Скажемо й те, що останнє село існувало вже в часи Руського воєводства, яке, як відомо, утворилося на частині терену колишнього Галицько-Волинського князівства, південна частина якого відійшла у 1340-х рр. до складу Польського Королівства на правах особистого домену короля.

Ось так, крупинка до крупинки, вдалося зібрати відомості про невеличке зникле колись село. Багато що, звичайно ж, залишилось не розгаданим, з тих чи інших причин не дослідженим, але бодай дещо з документів таки привідкрилось, тепер ці штрихи з утаємниченої долею життєвої біографії Карликова стануть відомими для всіх.

Олександр Чорний, журналіст-краєзнавець,

Олексій Мандзяк, етнограф-історик

На ілюстраціях:

1. супутникове фото місцевості з колекції Google;

2. фото оригінального ескізу плану розташування садиби „Карликів” маєтку Романківці (власність Миколи Крупенського, 1925 рік);

3. сучасний авторський переклад ескізу на українську.

Один відгук на «Карликів промовляє з минулого»

  1. Олексій в 02.09.2013 at 22:57

    Для книги терміново потрібні старі фотографії сіл теперішньої Сокиянщини, періоду до 1950 року. Цікавить будь-який матеріал – загальний вигляд або частини населених пунктів, події, люди. Окремий інтерес є до фото сіл Молодове і Кормань до затоплення. Просимо Вашої допомоги. Зв’язатися зі мною можна через адміністратора сайту.

Залиште свій коментар