Кулішівка: із історії села (XV – XVII століття)

Автор: admin

Кулішівка – один із найдавніших населених пунктів Середнього Подністров’я. Розташоване на території Сокирянського району Чернівецької області України.  За легендою, яка із покоління в покоління переказується в Кулішівці давним-давно жили майстри, які славилися вмінням виготовляти вози, сани та дерев’яні колеса, які згодом обковували металевим ободом. Називали тих людей колісниками (колесниками).

Переповідають, що колісники були не тільки роботящими, кмітливими і добре обізнаними людьми, а й гостинними. Вони охоче приймали у себе прибулих людей – давали місце для прожитку, а пригощали кашею звареною з пшоняних круп, яку називали «кулешею» (з XVII ст., коли у Молдавське князівство була завезена кукурудза, кулешею стали називати і кашу з вареного в окропі кукурудзяного борошна). Саме від цієї страви, якою славилися майстри-колісники ніби й пішла назва – Кулішівка, тобто місце де пригощають кулешею[1].

Як воно було насправді, нині не відомо. Але, точно можна сказати, що вже в IX – XI століттях на території сучасного села Кулішівка знаходилося поселення, мешканці котрого були слов’яни. Неподалік від Кулішівки археологи виявили велике святилище язичників, яке функціонувало тривалий час. За твердженнями відомого історика і археолога Б.О. Тимощука, його «збудували не пізніше IX ст., а припинило воно своє існування в середині XII ст.».

Перша писемна згадка про с. Кулішівка відноситься до першої половини XV ст., коли територія сучасної Сокирянщини вже належала Молдавському князівству. У 1437 році, 20 грудня господар Землі Молдавськох Ілля I (Іліаш I), який в 1436-1443 роках ділив трон разом з братом Стефаном II, видав грамоту Михайлу із Дорохоя, якою підтвердив і дарував за вірну службу низку сіл. Серед численних населених пунктів вказаних у грамоті є і Кулішівка, у написані «Кулісева, где Радул сіділ»[2].

14 січня 1447 (6955) року від воєводи, господаря Молдавського князівства Стефана II (помер в 1447 р.), низку сіл одержав боярин, спатар (мечник) Шандро (він же Шендрик), який судився з панами і боярами Негрилом, Баша і Сребулом за села «на Ністрі, на ім’я: Колєшєвці, і Ришчинці, і Дубовая, и Непоротов, і Вишнєвці, і Ожогов, і [те село, що знаходиться] на гирлі [річки] Кобилчина, де є млин»[3]. Всі ці села, відомі нині, як Кулішівка, Непоротове, Вишнева, Ожеве (в грамоті — Ожогов), Коболчин і Ришинці (знаходилося біля с. Михалкове, в межах території Ришинського ярка, на березі Дністра) були передані Шендрику у вічне володіння з усім доходом.

Але як свідчить текст дарчої грамоти, яка була писана через двадцять три роки, панував Шендрик у цих селах недовго. 18 червня 1470 р. бояриня Анна, сестра логофета Добрулова передала Коболчин і Білоусівку своїм племінникам – комісу[4] «Барсу і брату його Шушману»[5].

В грамоті також вказано, що в свої часи ці села «купив син її Гідє от правого уріка[6] монастиря нашого із Нямец, от ігумена за іменем Іосаф і от усієї братії живущим у тім монастирі». Тобто, після Шендрика, по невідомим нам причинам Коболчин, а так само Білоусівка (з невідомого часу), належали відомому Нямецькому монастирю, у монахів якого їх купив Гіде; далі вони перейшли до Анни, уродженої Добрулової, а вже потім – до Барсу и Шушмана Добрулових.

Нажаль, кому в той час перейшло у власність село Кулішівка не відомо. В доступ-них нам джерелах, ми не знаходимо будь-яких відомостей про село протягом майже 150 років. Надалі Кулішівка фіксується в різного роду документах тільки з кінця XVI ст., коли власницею села або її частини була якась Ірина, дочка Аврама. Тоді із села, втекла група приватновласницьких селян-вечинів[7], які не мали права самовільно покидати село і тим більше по своїй волі переходити від одного власника до другого.

Із «Дарчого запису», від 10 травня 1597 року стає відомо, що наприкінці XVI ст., половина села Кулішівка була поділена між двома новими співвласниками. Ірина, одну половину із половини віддала своєму зятю Жорі, а другу її частину – племінниці Султаниці, котру вона ростила і виховувала.

1593 (7101) г. травня 10. Хотин.- Дарчий запис Ірини, дочки Аврама, зятеві своєму сулжеру Жорі на половину села Кулішівка в Хотинському цинуті

Я, Ірина, дочка Аврама, пишу особисто даний мій запис про те, що по своїй добрій волі я дала й подарувала половину села Кулішівка в Хотинському цинуті його милості зятеві моєму Жорі сулджеру[8] та племінниці моїй Султаниці, яку я виростила. Так буде їм маєток нерушимо вовіки, і щоб ніхто з родичів і з роду мого так не втручався б у той маєток, тому що я дала його по добрій волі моєї його милості сулджеру та дочці моїй Султаниці, і грамоти, які я мала, я також повинна дати в руки його милості, зятеві моєму сулджеру. Також і вечинів з тих місць, куди вони втекли, нехай він збере.

І при нашій угоді були присутні Андрієш Талпа, і Думитрашку Марков, і Бузановський, і багато добрих людей.

І на більшу міцність я підписалася, щоб відомо було.

Я, Василь Талпа, писав власноручно в Хотину.

Писано в 7101 році травня 10.

(М. П.) Печатка Ірини.

Підписи: Я, Думитрашку Марков.

Андрій Талпа.

Бузановський підписав[9].

В 1622 році господар Землі Молдавської Стефан IX Томша (владував з листопада 1607 р. до листопада 1615 р. і з вересня 1621 р. до серпня 1623 р.) видає підтвердну грамоту на половину села Кулішівка дяку Аврааму Капотічу (Кепотіч) і його сестрі Аксенії (Аксані) – діти Санфіри, онуки Микити (Нікіти), правнуки Секуянула і прапора-внуки логофета Теутула (Таутул). Із цієї грамоти стає відомо, що Авраам і Аксенія одержали половину Кулішівки у спадщину[10]. У інших документах того часу де-не-де вказується, що Авраам проживав в с. Лукачени (Лукачень) – «Авраам із Лукачен», «Авраам от Лукачен». Відомо, що ¾ Лукачен Авраам одержав у спадщину, а четверту частину він викупив у Анісії Пісоцкі за 250 талерів. За даними на 1622 р. він володів 5 селами і долями.

В 1632 році в Кулішівці, за наказом господаря Олександра IV Ілляша (владував з вересня 1620 до жовтня 1621 р. і з грудня 1631 р. до квітня 1633 р.) черговий раз було проведено межування з визначенням границь (межа хотара )[11]. Для проведення межування господар призначив боярина Костандина Стирчу, якому допомагали Семен Піліповський і інші «люди добрі і старі».

Після визначення «хотара»[12], 26 серпня 1632 р., господар Молдавського князівства Олександр IV Ілляш видав співвласнику Кулішівки Аврааму Капотічу підтвердну грамоту на власність в даному силі в визначених межах, з точним координатами (якщо так можна сказати)[13].

До місця буде сказане, що при обмежуванні села Сербичани в 1662 році, межува-льниками був знайдений один із межових стовпів, який був встановлений у 1632 році: «…Шербиченської дороги[14], що йде до Кулішівки, де поновлений нами знайдений поруч цієї дороги зіпсований стовп…»[15].

Повертаючись до 1632 р. докладемо, що згідно документу від 1 березня 1632 р., один із співвласників Кулішівки – Іонашко Жоря успадкував від батька свого, ворника[16] Сімона Жорі частини деяких сусідніх сіл – с. Селище та с. Мендиківці[17].

Взагалі, родина Жоря, як співвласники Кулішівки фіксуються протягом всього XVII століття. У XVIII столітті, зокрема, в 1721 році, як одноосібний власник села Кулішівка, вказаний ворник Іоанн Стурдза, якому Кулішівка відійшла по лінії великого сулджера Тодерашко Жоря[18]. За переписом 1817 року село також цілком належало боярам Стурдза[19]

Стурдза – великий молдавський багатолюдний боярський рід, історія якого сягає до початку XV століття. Він містив у собі багатьох іменитих людей, які носили високі боярські чини і господарські титули. Відповідно до перепису 1817 р. у Хотинському повіті родині Стурдза, окрім Кулішівки належали селища Мошанець, Кельменці, Чепелеуці (Янко Стурдза), Бирладяни (спатар Янко Стурдза), Бринзени (спадкоємцям покійного генерала), Тарасоуці, Маршиниця і Янадол, Рашков (Янко Стурдза), частина села Круглик (Сандулакий Стурдза)[20].


 


[1] Чорний О.Д., Мандзяк О.С. Сокирянська бистрина – Чернівці: Прут, 2011. – С. 41 – 42.

[2] Ioan Neculce: Buletinul Muzeului Municipal din Iaşi. – Fascicula 6, 1926-1927. / Ghibănescu Gh. — Iaşi: Tipografia «Lumina Moldovei», 1927. – P. 347-348.

[3] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Volumul 01: 1384-1448. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1975. – P. 383-384.

[4] Коміс – боярський чин, той хто відає господарськими стайнями.

[5] Bogdan I. Documentele lui Ştefan cel Mare. Vol. 2: Hrisoave şi cărţi domneşti (1493-1503), tractate, acte omagiale, solii, privilegii comerciale, salv-conducte, scrisori (1457-1503). – Bucureşti: Atelierele Grafice Socec & Co, 1913. – P. 155 – 156.

[6] Урік – вічне володіння, господарська грамота; урікар – писар.

[7] В 1749 р. стан вечинів був скасований. Їх стали називати сатянами або царанами. Царани (від ţara – земля) — особисто вільні, але феодально-залежні селяни. Жили на землях феодалів, яким віддавали частину зроблених продуктів і виконували фіксовану панщину. Юридично вважалися вільними, могли піти від феодала, але були прикріплені до рідних сіл, де платили податки.

[8] Сулджер – боярський чин, той хто постачав двір господаря м’ясом. Перше документальне згадування про посаду сулджера в Молдовському князівстві зафіксовано в 1455 році.

[9] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.1. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П.Г. Дмитриев, Д.М. Драгнев, Е.М. Руссев, П.В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л.В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 151 – 152.

[10] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.1. Славяно-молдавские грамоты. (XV в. – первая четверть XVII в.) / Сост. П.Г. Дмитриев, Д.М. Драгнев, Е.М. Руссев, П.В. Советов. Под ред. д-ра ист. наук, проф. Л.В. Черепнина. – Кишинев: «Штиинца», 1961. – С. 374 – 375.

[11] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Volumul XXI: 1632-1633. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1971. – P. 195 – 196, 203-204.

[12] Хотар – границя, межа, земляний наділ сільської громади.

[13] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. – Vol. XXI: 1632-1633. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1971. – P. 231 – 232.

[14] Сербичанської дороги.

[15] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.5: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1661-1670 / сост.: Д.М. Драгнев.; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1987. – С. 84.

[16] Ворник, дворник – один з вищих боярських чинів, представник господарської влади в місті, у чиї функції входило спостереження за збором податків, виконанням городянами повинностей і втримування господарських дворів; великий ворник очолював адміністрацію господарського двору, заміщав верховного суддю, яким був сам господар, іноді командував армією.

[17] Documenta Romaniae Historica. Seria A: Moldova. Volumul XXI: 1632-1633. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Socialiste România, 1971. – P. 9 – 10.

[18] Ghibănescu Gh. Surete şi izvoade. (Documente slavo-române). – Vol. VII: Studiu şi documente. – Iaşi: Tipografia Dacia, 1912. – P. CXCII, 269.

[19] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 14.

[20] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907.

Мандзяк О.С.

Залиште свій коментар