Літописне місто Кучелмін

Автор: admin

Міста, як зорі: загоряються і, несправедливо забуті історією, «згасають»

На наших землях у сиву давнину проживали далекі предки. Називали їх різноманітними найменнями, а «батько історії» Геродот іменував «скіфами-орачами». І хоч вони були вмілими хліборобами, кмітливими винахідниками, та інколи доводилось брати зброю в руки і ставати безстрашними воїнами, захищати рідну землю від степових диких орд, заздрісних сусідів. Поселення густо вкривали територію над повноводним Дністром, який ще в першому тисячолітті нашої ери був вигідним торговим шляхом для наших предків-тиверців та гостей торгових. Руслом Дністра пливли цілі каравани — від Галича до Чорного моря, яке в ті часи називали Гостинним. Тому вздовж берегів Дністра, з обох боків, виникали портові міста-фортеці: Галич, Василів, Онут, Хотин, Бакота, Ушиця. А найпівденнішим було місто Кучелмін.

У чудесній місцині урочища Галиця, на високих кручах правого берега ріки Дністер, заснували наші предки це місто-фортецю. Далеко внизу в ущелинах ярів звиваються дві тихі річечки. Одна менша, але чистіша, бере початок із джерела від Паршенкових долинок і протікає через Красівий Ярок, аби влитися в річку Куютинка, яка починається більше трьох кілометрів вгору по яру Куютин із цілющого підземного джерела в Пралі. Обидві річки зливаються на широкому плесі в одну, аби далі нести свої цілющі, чудового смаку, води до Дністра. А над ними вздовж русел з обох боків нависають масивні скали на крутих схилах ярів. Із цього місця, де відкривається гарна панорама на Дністровське водосховище та село Ломачинці, видно далеко, на багато кілометрів…

Давайте ж заглянемо у сиву давнину історії одного з літописних історичних міст-городищ, територією якого пролетіли більше тисячі літ, від якого нам на згадку залишилася його досі незрозуміла назва — Кучелмін. Нині — це місце колись розвалених, спалених оборонних споруд, земляні вали із глибоким ровом, де знаходились чотири поселення слов’ян і скальний чоловічий монастир.

Дата заснування міста втрачена історією в ті далекі часи слов’янства. До першої його згадки в літописі нам відомо, що в цих краях після скіфів і гунів проживали тиверці і уличі. Вони мешкали біля Дністра, і їх була велика сила, тих слов’янських племен. За те й назвали їх греки «Велика Скіф», або «Велика Скуф». А в «Повісті врем’яних літ» літописець Нестор святий написав два повідомлення:

«В літо 907. Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Взяв же він з собою багато воїнів — полян, древлян, сіверян, хорватів, тиверців, відомих як товмачів (перекладачів), йшли на конях і кораблях: і було кораблів числом дві тисячі».

«В літо 944. Ігор же зібрав багато воїнів: варягів, русь, полян, і слов’ян, і кривичів, і тиверців, і найняв печенігів, заложників у них узяв, і пішов на греків у човнах і на конях, бажаючи відомстити за себе».

У другій половині XX-го століття археологи виявили місця давньоруських поселень до VІІІ-Х століть у 54-х пунктах. Встановлено, що у XI столітті був найбільш інтенсивний приріст населення. За результатами археологічних розкопок давньоруських поселень ХІІ-ХІІІ століть виявлено 179, і вони повністю розміщені у межиріччі Дністер — Прут. Отже, літописне городище Кучелмін існувало задовго до першої писемної згадки про нього.

Ріка Дністер була не тільки транспортним шляхом, давала цінні породи риб і прісну воду. Це був значний природний бар’єр у військовій справі. Саме тут, біля міста Кучелмін, проходив кордон двох цивілізацій: слов’ян і степових південних народів — спочатку половців, а з часом татар. Тут проходив рубіж між східними Київськими землями (після розпаду Київської Русі на удільні князівства) та Теребовлянським, а далі — Галицьким і Галицько-Волинським князівствами. Це була оборонна лінія за замислом князя Данила Галицького. Адже цілий ряд міст-фортець — Василів, Онут, Хотин, Бакота, Ушиця, Каліус і Кучелмін на південній околиці князівства — повинні були стати надійним захистом від набігів кочівників і заздрісних сусідів. А крайнє городище Кучелмін в цьому ланцюгу фортець мало призначення, крім охорони, ще й сповіщення про наближення ворожих військ з півдня, розвідки в сусідніх землях про задуми недругів та друзів і контроль понад судноплавним Дністром. Мешкати в цьому красивому і багатому краї хотіли не лише місцеві племена, а й численні завойовники. Тож часто доводилося захищатися від непроханих гостей у фортеці, яка стримувала грабіжницькі напади і служила захистом пристані й переправи до міста Каліус. Дністровські береги і кручі пам’ятають давні торгові човни із заморськими диковинками.

У VІІІ-ХІІІ століттях місто було щитом Землі руської на південному заході. Багато робилося для його укріплення та утримання у сфері його впливу на околиці князівства. Це було дуже актуальним під час роздроблення удільних князівств — аж до нападу орди татаро-монгольської. Територія нашого краю входила до складу різних держав: Скіфські і Гунські держави, Київська Русь, Теребовлянське, Галицьке і Галицько-Волинське князівства, Молдавія, Російська імперія, Румунія, Радянський Союз і — нинішня незалежна Україна.

Із архівних джерел відомо, що в часи Київської Русі південно-західні землі були віддані київськими князями — внуками Ярослава Мудрого — Ростиславу Володимировичу. Але він на цій землі не осів, а подався у Тмутаракань. Розумного і благородного, князя отруїли греки. Він перед смертю довірив опіку своїх синів бояринові Вишаті, який їх виростив, забезпечив, щоб вони здобули гарну освіту, і по їх змужнінні допоміг осісти на землях, які належали їхньому батькові. Рюрик отримав Перемишль — найбільше місто Червоної Русі, Володар — Звенигород (біля Львова), а найменший Василько — Теребовлю, до якої входило і місто Кучелмін, як крайнє південне володіння Теребовлянського князівства. І після Любецького з’їзду князів Василька осліпили. Він був відважним, довірливим, прямодушним, великої фізичної сили. Його побоювалися найближчі родичі. Василько багато зробив для князівської влади, вживав енергійні заходи до заселення цього краю і встановлення контролю над Дністровським торговим шляхом. Може, саме при ньому і зміцнилися кріпосні стіни Кучелміна. Недовго проіснувало Теребовлянське князівство. У рік 1124 помер Василько Ростиславич. Галицько-Волинський літопис описує ті події з нашим краєм та містом Кучелмін:

— У рік 6652 (1144) посварився Всеволод із Володимиром Володаревичем, останній послав послів із князем Ігорем і той вмовив на мир Всеволода, який зустрів приїзд Володимира зі своїми братами і прийняв поклін від Володимира і дав йому тисячу і чотириста гривень сріблом і сказав: «Осе ти цілий єсі і більше не гріши» — повернув йому Микулин, Ушицю і край, які був зайняв із половцями Ізяслав Давидович.

— У рік 6654 (1146) вперше згадано про Івана Ростиславовича Берладника, бо мав він свою волость Берладь на пониззі Дунаю і часто воював із Володимиром Володаревичем…

Князь Іван Ростиславович Берладник — один із представників галицького княжого роду Ростиславичів. Син Перемишлянського князя Ростислава Володаревича після смерті батька одержав у володіння м. Звенигород (на р. Білці). 1141 року розпочав війну зі своїм дядьком Володимирком Володаревичем. В результаті невдалої спроби зайняти галицький княжий стіл у 1144 році Іван Ростиславович був позбавле¬ний Звенигородського удільного князівства. На землях нижнього Дунаю заснував Берладське князівство. Іван Ростиславович служив у Києві при дворі князя Всеволода Ольговича та його брата Святослава. А із 1158 року знову на Дунаї, де організовував загони половців та берладників і у наступному році вирушив у похід проти галицького князя Ярослава Осмомисла…

-У рік 6667 (1159) став домагатися на землі Івана Берладника двоюрідний брат князь Ярослав, з яким у змові були князі руські, король угорський Гейд і лядські князі. Іван, взявши на поміч багато половців і 6000 берладників в понизов’і Дунаю, наробивши великої шкоди галицьким купцям і риболовам, вирушив на північ. Під час походу ніде не зустрів ні засад, ні будь-якого опору підлеглих галицького князя, проти якого виступив. Літописець відмітив: «И поиде к Кучелмину и ради быша ему и оттуда к Оушици поиде». Йому були раді жителі Кучелміна і Ушиці, до якої ввійшла Ярославова залога, і билися кріпко вої залоги на кріпосних стінах Ушиці, а смерди перескакували через забрала до князя Івана, і перебігло їх триста. І хотіли половці взяти город, та Іван не дав їм взяти, і, розгнівавшись, половці поїхали од Івана. А Іван Ростиславич знову подався на Київ.

У тім же році 1159 Ізяслав Давидович розпочав війну проти Ярослава Галицького, аби добути волості Іванові Ростиславовичу, на прозвище Берладнику. До князя Івана галичани слали послів і веліли йому сідати на коней і таким словом підмовляли його до себе, кажучи: «Тільки покажи ти стяги, і ми одступимо од Ярослава». Після Києва Іван Ростиславович Берладник подався до Греції, де 1162 року був отруєний у м. Солуні, де в ті часи проживала велика православна слов’янська колонія.

-У рік 6697 (1189) мужі галицькі звали на княжіння до себе Ростислава Берладника, і хоч взяв він деякі городи галицькі, та не всі мужі галицькі були за нього, а він мав мало воїнів і тому зазнав поразки, ще й дістав смертельну рану.

-У рік 6704 (1196) згадується Мстислав Мстиславович Удатний. В Галицько-Волинському літописі за 1213 рік, у зв’язку з військовими походами галицького князя Данила Романовича, зроблено такий запис: «Оттоудоу проидоша в Оноут и идеша в поле. Бывшю же гладоу великоу. Поидоша вози и к Плавоу на каноу св-го Дмитрея. Вземше води накормишася изобилно и похвалиша Б-га и св-го Дмитрея, яко накорми их. Оттоудоу же придоша ниже Коучелемина мьісляще коуде преити рекоу Днестр. Божнею же милостию придоша лодня из Олешия и приехаша в них на Днестр и насытишася рыб и вина. Отдоу же приеха Данил ко Мъстиславоу».

Того року 1213 був голод на галицькій землі. Тоді відбулася зустріч Галицького Данила та Мстислава Удатного, який переправився на Дністрі біля города Кучелміна. В той час із города Олешшя прийшли човни, навантажені рибою і вином, і військо було нагодоване. Мстислав Удатний дав Данилові Романовичу великі дари і «великоую похвалоу створи».

— У рік 6737 (1229) Данило князь зібрав велику землю Галицьку і довкруг зібрав людей аж за річку Ушицю і Прут, землю розділив на чотири частини і переміг у той рік угрів великою силою.

— У рік 6749 (1241) Ростислав Михайлович із болотівськими князями та деякими галичанами хотів підкорити город Бакоту. Та Кирило-печатник, що мав описати грабунки нечестивих бояр, утишив народ та мудрістю і силою вдержав Бакоту.

Цього ж року Данило відвідав Бакоту і город Каліус і город Кучелмін, щоб підготовитись до битви із татарами. В місті Каліусі, як і Хотині, щонеділі були великі ярмарки.

— У рік 6763 (1255) татари були біля Бакоти і старший города Милій зрадив галичан і був у татар. Син Данила Лев побив їх і Бакоту вернув батькові. До кінця 1399 року Бакота була укріпленим замком. Там діяв жіночий монастир. Містом правив якийсь Шнитко, якому особисто довіряв князь Вітовт, який Бакоті приділяв увагу як і Кам’янцю в системі укріплення.

— У рік 6767 (1259) на всіх Галицьких землях творилися чудеса проти поганих татар по молитвах галичан до святих Іоанна Златоустого і святителя Миколи чудотворця, які одігнали нечестивих татар із землі галицької сильним вітром та киданням у них каміння.

Літописець написав, згадав і за це йому велика пошана і дяка. Адже в ті далекі часи місто Кучелмін було відоме далеко за межами нашого краю. Його слава простяглася від Галича і аж до Києва. Кучелмін назавжди ввійшов у число найдавніших історичних літописних міст-городищ часів давнього слов’янства.

Залишки оборонного валу фортеці Кучелмін

Заснували місто-городище Кучелмін із-за вигідного географічного положення: неприступні, майже прямовисні яри із північної і західної сторони, поряд джерело, поряд торговий шлях по Дністру і переправа, а також цілий ряд міст-фортець: Василів, Онуш, Хотин, Бакота, Ушиця і Каліус. Протягом свого існування Кучелмін відіграв свою історичну роль у захисті і охороні слов’янських земель, а інколи був і ареною жорстоких кровопролитних битв.

План і профиль кріпосного міста Кучелмін

Масивний земляний вал висотою понад 2 метри добре зберігся, бо не додумалися його розорати, слава Богу. Він оточує овальний за планом майдан розміром 70 м, в якому містяться рештки дерев’яних укріплень фортеці більш давньої, що збереглися на висоті до 1 м. Оборонний рів, воду в який заливали із потужного джерела Паршенкових долинків. Укріплення дерев’яної фортеці складалися із двох поздовжніх дубових стін, що знаходилися за 2,5 м одна від одної паралельно, які в свою чергу кріпилися поперечними стінами. Була стовпова конструкція, а між стовпами — дерев’яні плахи. Стовпами служили навпіл розколені деревини дуба.

Дерев’яні укріплення зміцнювалися оборонним ровом глибиною до 2 м і шириною 6 м, воду в який заливали із потужного джерела Паршенкових долинків.

При археологічних розкопках, проведених у 1968 році, виявлено фортецю і її фортечні кріпосні стіни із товстих дубових стовпів з місцевого лісу, що росте поряд, вертикально вриті в землю, та осипаний рів. Утворені поздовжніми і поперечними стінами кліті використовувалися як житла і майстерні. За даними професора Бориса Онисимовича Тимощука, це є найдавніше городище слов’ян, виявлене на території Чернівецької області.

В одному із приміщень розміщувалася кузня, в якій знайдено багато залізних шлаків та рештки ковальського горна. На глиняній долівці інших приміщень лежали зруйновані печі, уламки слов’янської кераміки, кістяні знаряддя праці, кістки бика, дикого кабана, овець та риб.

У XI столітті, в зв’язку з дальшим розвитком військово-інженерної справи, фортецю повністю перебудували. На місці дерев’яних стін насипали високий земляний вал, в якому і збереглися рештки дерев’яної фортеці VIII століття.

Далі на південь від прикордонного міста Кучелмін степова зона сучасної Молдови була малозаселеною, а кочуючі половці робили систематичні грабіжницькі напади. Тому на підступах до фортеці в чотирьох поселеннях навколо міста виявлено міцні оборонні укріплення. Одне із них прилягало безпосередньо до міста, в якому були напівземлянкові житла з печами-кам’янками, і займало площу не менше 10 гектарів. За, два кілометри на південь від літописного міста знаходилося Ломачинецьке поселення і мало міцні укріплення, як для того часу, з високого земляного валу, укріпленого дерев’яними зрубами. Інше поселення знаходилося на півночі за 1,5 км від міста в урочищі Щовб, неподалік від монастиря. Хороший природний захист, майже прямовисні схили двох ярів і вся навколишня місцевість, помережана глибокими ярами, робили місто Кучелмін майже неприступним. Отож тут, як і скрізь в давнину, древнє поселення складалося із фортеці, церкви або монастиря та посадів, які розміщувалися навколо фортеці.

Охоронний знак УРСР - мовчазний страж людської пам’яті

Завершальним ударом по існуванню міста Кучелмін стало його спалення. Маємо два варіанти. За одним із них його розібрали, а потім спалили по указу князя Данила Галицького, який повертався із Золотої Орди, де мав домовленість із ханом про знищення цілого ряду фортець: Кучелмін, Каліус, Ушиця, Онут, Василів. За іншим, це зробили монголо-татарські завойовники приблизно в 1259 році при ханові Бурундаю, як твердив літописець: «… розмечете городы свои все». Навала кочівників знищила всі пам’ятники писемні древніх слов’ян, тому і не дійшли вони до нас. Із знищенням укріплень зникає і життя в місті, яке вже ніколи не відновлювалося. Одночасно зникли поселення і припинив діяти монастир. Уцілілі жителі втекли в навколишні ліси і печери в ярах, забравши із собою небагаті скарби, перекази і пам’ять про золоті часи мирного життя на такому прегарному місці. Напевно, в ті часи і виникли навколишні села: Вишнева, Ломачинці, Непоротове, Михалкове і інші. Але дух предків живе тут і нині.

На території колишньої фортеці Кучелмін і поселення в урочищі Щовб встановлено охоронні стовпи, як мовчазні вартові слави слов’ян. Вже давно настав час знати і вивчати свою власну історію, а не далеку, заморську. Більшість людей, навіть села Ломачинці, не ведуть мову про район, не відають про існування міста Кучелмін. Маю надію підняти інтерес до нашого краю, для популяризації знань про цей куточок Бессарабської землі, пов’язаний з багатьма історичними, літописними, героїчними іменами та історичними подіями. Великі князі, великі відомі люди, невідомі монашеські подвижники, учасники кровопролитних битв біля міста-фортеці Кучелмін і його краю є нашою рідною історією. Ми маємо знати про це, гордитися цим та навчати цього наших дітей, внуків та правнуків. Адже це наше!

Про історичний літописний край Подністров’я розповідають:

«Повість врем’яних літ» святого Нестора літописця, «Галицький літопис», «Галицько-Волинський літопис»;

книги українського письменника Антіна Лотоцького (1881-1949) «Наїзд обрів», «Кужіль і меч», «Лицар в чорному оксамиті», «Три побратими», «Три ліси», «Княжа слава»;

маловідомий письменник Володимир Бирчак (1881-1952), якого судили і відправили в ГУЛАГу, де він і помер у 1952 році у Тайшеті, а проте встиг написати «Василько Ростиславич», «Володар Ростиславич» та «Велика перемога»;

Іван Фалинчак (1871р. — дата смерті невідома, лише відомо, що його в старечому віці арештували і відправили до Сибіру, де він і помер), встиг написати «Будівничий держави», «Іван Берладник», «Княгиня Романова»;

книга «Нариси Дністра», написана українським та російським письменником, який мандрував нашими землями;

книги професора, видатного археолога Бориса Онисимовича Тимощука: «Буковина-земля слов’янська», «Дорогами предків», «Зустріч з легендою», «Слов’янські гради Північної Буковини», «Древнерусское Поднестровье» у співавторстві із І.П.Русановою.

Михайло Шундрій

с. Ломачинці

(публікація з невеликими скороченнями; раніше також публікувалося у газеті «Дністрові зорі», номери від 1.06.2007 та 9.06.2007)

Примітки адміністраторів сайту до україномовної публікації статті

Коли ми спробували зробити фотознімки для ілюстрації статті М.М. Шундрія, нам, на превеликий жаль, в черговий раз особисто прийшлося переконатися в тому, що наші люди не лише вкрай мало цікавляться своєю історією, але й ні чого не знають ні про своїх пращурів, ні навіть того, що у них знаходиться «під боком». Ні хто з мешканців Ломачинців, яких ми зустріли (ні молоді, ні старшого віку) ні чого не знали про залишки городища Кучелмін поряд з селом. І навіть назви урочищ поряд з селом толком не знали. Ледве знайшли під вечір, завдякі тому, що п. Шундрій М.М. корегував наш рух по мобільному телефону. Тому і фотографії вийшли не досить якісні — вже темніло.

Та ми виложили до статті НАСА-гуглівський спутниковий  фотознімок з позначкою місця розташування городища. Може тепер хоча б ті ломачинські мешканці, у яких є інтернет будуть знати, де воно знаходиться.

І дуже болісно було дивитися на хамське відношення деяких відвідувачів городища до своєї історії, до її збереження: охоронний знак майже весь подряпаний іменами різної хамовитої гнилоти.

Люде! У нас і так майже не залишилося пам’яток історії через постійні навали уселяких дикунів. Саме через це в наш час ми не здатні зрозуміти — хто ми є, від кого походимо, хто нам брат, а хто ворог? Саме через це у нас хто як хоче, так і викручує історію, фабрикуючи її.

Але ж народ, якій не знає та не памятає  своєї історії, не має майбутнього, не буде здатен вижити, адже історію потрібно знати хоча б для того, щоб не наступати двічі на одні і ті самі граблі. А ми це робимо регулярно…

Чи може у українців доля така — зникнути з світової історії через відсутність історичної пам’яті?!

2 комментария на «Літописне місто Кучелмін»

  1. wehr в 18.11.2010 at 15:03

    Гарна стаття з справедливими висновками

  2. Олексій в 03.03.2012 at 22:10

    Клас! Побільше б подібних публікацій про міста, про які так незаслужено мало знають!
    А місцевих я не розумію: невже немає гонору, який би спонукав не виглядати гірше від інших?
    Якщо збереглися рештки укріплень — їх би можна було законсервувати, частково розкопавши; а там, де укріплень не збереглося зовсім — реконструювати їх частину повністю. Про раннє слов*янство у нас знають мало; це було б страшенно цікаво.

    А за супутникову карту сайтовій управі (сиріч адміністраторам) велике спасибі. Може, якось відвідаю.

Залиште свій коментар