Мала Батьківщина — частина Великої історії

Автор: admin

Мабуть, ніхто не заперечить, що такі високі поняття, якОбложка
«батьківщина», «національна гідність», «патріотизм» починаються зі знання рідного краю – своєї малої батьківщини.  Для багатьох із нас Сокирянщина і є саме такою малою батьківщиною. Вивчаючи і обнародуючи  її минуле, ми робимо значний крок в самоосвіті, а також у вихованні молодого покоління, долучаємося до великої історії людства.

Видатний український діяч Іван Франко, якому належить заслуга у введенні до наукового обігу поняття «краєзнавство»,  відзначав: «перша прикмета раціональної освіти – знати своє найближче оточення, знати минуле і сучасне свого народу і відчувати себе живим і свідомим членом живого, свідомого і об’єднаного організму». У цьому зв’язку досить значущою подією на Сокирянщині є вихід у світ науково-популярної книги журналіста-краєзнавця Олександра Чорного та історика-етнографа Олексія Мандзяка «Не загубились села у віках», яка містить досить цікаві і хвилюючі дослідження, знахідки і відкриття щодо нашої минувшини в період з ХУ по ХХ сторіччя, аналізує процеси переселення і, найголовніше, розповідає нам про давні села, що існували раніше на нашій бессарабській землі, але волею долі і з різних причин зникли з лиця землі, проте не стерлися з історії віків.

Подаємо відгуки на книгу наших земляків.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЗНИКЛІ СЕЛА, ЛЮДСЬКІ ДОЛІ Й УРОКИ ІСТОРІЇ

002Важливою прикметою сучасних історичних досліджень на Україні є звернення до проблем місцевої історії, пошуки часу походження й найдавнішої історії ряду населених пунктів, характеристика їх розвитку протягом століть. Написані авторами різної кваліфікації (істориками, вчителями, журналістами, краєзнавцями тощо) ці роботи базуються на різних джерелах й відкривають нові сторінки минувшини сіл, містечок, міст, районів та регіонів нашої країни. Разом із тим, окремі із них, видають за незаперечну істину легендарні перекази, часто-густо ігнорують свідчення писемних джерел й насичені фантастичними здогадками та псевдовідкриттями. На цьому фоні поява кожної роботи, яка ґрунтується на документальному матеріалі, критичному підходу до усних свідчень, обережністю у трактуванні, здавалось би очевидних фактів, викликає значний інтерес та схвалення. Саме до числа таких робіт відноситься дослідження О.Чорного, О.Мадзяка «Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття». – Чернівці: Друк Арт, 2014.

У роботі, обсягом 344 с., висвітлені маловідомі сторінки історії населених пунктів Сокирянщини, поселень, яких вже нема на мапі Чернівецької області. Одні із них припинили своє існування після  військових лихоліть, інші були об’єднані із більшими селами, а треті зникли під водами Новодністровського водосховища. Сьогодні мало хто із місцевих мешканців розповість вам про Вишневу, Жафино, Карликів, Плитаву чи Ришинці та багато інших зниклих сіл, висілків і хуторів району. А у всіх них свого часу вирувало життя, одружувалися молодята, народжувалися діти, плекалися місцеві звичаї та традиції. З плином часу, із зміною поколінь відомості про ці поселення забуваються і навіть нащадки їх колишніх мешканців мало-що можуть про них розповісти.

Тому для висвітлення історії цих населених пунктів недостатньо лише спілкування із десятками, а то і сотнями респондентів (старожили, очевидці, сучасники подій тощо), опрацювання архівних матеріалів, ознайомлення із науковими дослідженнями, статистичними та картографічними джерелами, а потрібна кропітка і тривала робота, науковий пошук і логічні висновки. Слід сказати, що саме такий підхід до наявних матеріалів продемонстрували автори дослідження. Без перебільшення, варто відзначити, що їм вдалося написати цікаву роботу, в якій зібрана маловідома, або й взагалі невідома широкому загалу, інформація.

В своєму дослідженні автори торкнулися багатьох проблем, зокрема, вони досить обґрунтовано охарактеризували процес заселення Сокирянщини в ХІХ – ХХ століттях, проаналізували господарську діяльність місцевого населення, окремі аспекти розвитку освіти й культури. Багато уваги приділили найдавнішим сторінкам місцевої історії, для чого широко використали археологічні матеріали отримані під час досліджень багатьох експедицій.

На сторінках книги згадуються десятки імен мешканців Сокирянщини, розповідається про долі, інколи досить драматичні, жителів району. Автори постійно акцентують увагу на нелегкій долі українців, які змушені були в пошуках кращого життя переселятися на нові місця, будувати оселі й обживатися, а згодом починати все спочатку. Але завдяки працелюбності і волі вони виживали в самих складних умовах й з надією дивилися в майбутнє.

Ще однією позитивною рисою книги є її ілюстрації. На 167 світлинах знаходяться зображення краєвидів району, різноманітних будівель, групових та одноосібних фотографій місцевих мешканців, фото документів, гербів, археологічних знахідок тощо. Всі вони органічно доповнюють текст книги і дозволяють краще оволодіти викладеним матеріалом. Цьому ж сприяють наведені в роботі додатки із таблицями, списками та статистичними даними.

Окремо слід сказати про список використаних джерел та літератури. В ньому представлено 252 позиції, серед яких близько 20 архівних справ, стільки ж картографічних матеріалів, а також опублікованих джерел та наукових досліджень.

Разом із тим, як і кожне серйозне дослідження, дана робота не позбавлена дискусійних моментів. Так, наприклад, в ній не завжди повно наведений археологічний матеріал, а деяка його інтерпретація застаріла. Потребує певного уточнення і наведена в книзі термінологія, а деякі вказані дати є спірними.

В цілому робота О.Чорного та О.Мандзяка є цінним і своєчасним дослідженням, яке буде корисним всім хто цікавиться історією Буковини та Бессарабії. Особливо важливою вона є для учнів та студентів, які отримають із неї важливі дані про минувшину Сокирянщини і для яких вона послужить взірцем для наукових досліджень. Хочеться побажати авторам творчої наснаги й подальших звершень, із нетерпінням будемо чекати їх нові дослідження.

Заступник з наукової роботи Генерального директора Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, д.і.н., професор  С.В. Пивоваров.

ЗАГОВОРИЛА СИВА ДАВНИНА

Прочитавши книгу краєзнавців і дослідників Олександра Чорного і Олексія Мандзяка «Не загубились села у віках», не побоюсь сказати, що вона в деякій мірі унікальна. Ця унікальність полягає не тільки в актуальності порушеної теми, обсягах використаних джерел і архівних матеріалів, а й в тому, що не має аналогів на теренах України, а, можливо, і за її межами. От перегляньте на цю тему публікації в Інтернеті і ви не знайдете такого доробку, точніше б сказати, історичного дослідження, де висвітлювалась би тема зниклих із різних причин поселень на такій обширній території, як район. Здебільшого досліджуються одне-два села, рідше — кілька сіл, що представляють цікавість. А в нашому випадку автори взялися за повернення до життя імен практично усіх відомих їм із писемних джерел на цей час сіл і присілків, що існували на сокирянських землях, які простягались в давнину по Дністру від Комарова у Кельменецькому районі до Наславчі Окницького району Республіки Молдова.

Раніше ця територія певний час входила до сокирянських земель, що об’єднувались чотирма волостями: Васкауцькою, Романкоуцькою, Ломачинською і Сокирянською Хотинського повіту (до речі, кількість волостей у минулому теж до певної міри відкриття). Не один день і рік вони працювали над своїм дітищем. Проявили максимум терпіння і наполегливості, аби опрацювати цілі кіпи літератури. Згадано у книзі про 252 джерела, але це далеко не всі, бо ж сюди ще треба додати архіви, в яких працювали дослідники, а також бесіди і опрацювання повідомлень численних респондентів. Разом набереться добряча купа старих документів і різних довідок. Це не просто книга, а своєрідна мала енциклопедія Сокирянщини часів середньовіччя. Богом забута Бессарабія, дякуючи авторам, заговорила до нас мовою документів. Більшість із них читачі побачили вперше, а про деякі не мали навіть уявлення, що вони існували і десь збереглися. Тут неоціненні і готові матеріали для істориків, етнографів, краєзнавців…

Дослідники не тільки відшукали зниклі поселення за їх давніми назвами, вони подали матеріал: чому їх так називали у ті далекі від нас часи. Кожний розділ промовляє до читача чудовою словесною мелодією: «Вертеп оточували гиртопи», «Жафино вподобала Жозефіна», «Кормань (Старий) – село Кормилиця», «Причепа до Романківців причетна», «Плитава поселилась… на плитах».

Тут відчувається рука справжніх майстрів пера, які по-синівськи тепло, з любов’ю описують і дошукуються до витоків сіл, що давно відійшли вглиб історії. «Дубова завдячує місцині дубів», та де вже ті дуби, адже лише назва залишилася нащадкам, які зберігають її в пам’яті та передають із покоління в покоління. Про кожне згадане село і хутір можна написати окрему книгу або легенду чи навіть оповідання.

Дослідники архівних джерел прописали у своїй праці безліч імен та прізвищ. Деякі з них мають відношення не тільки до моїх рідних Ломачинців, але й безпосередньо до мого родоводу. Так, тут згадано про Йосипа Южина (Южова) за 1811 рік. Це дуже рідкісне прізвище і зустрічається лише в селі Ломачинці, воно було дівочим моєї дружини Марії Михайлівни.

У біженців із Австрії, список яких подано в книзі, є ломачинецькі малопоширені прізвища – Жураковський, Міхальчук, Романюк. Час далекий –1821 рік. От і виникають роздуми, от і міркується, як ще багато навкруг нас невідомого.

А скільки тут рідкісних старих фотографій, схем, карт! Та всі матеріали, що охоплює книга, важко перерахувати. Читаючи дослідницьку працю, знайдете багато цікавого і хвилюючого. Книгу варто не лише читати, а й перечитувати, щоб осягнути увесь багатий матеріал та відчути подих епохи наших далеких пращурів, яка застерігає нас від помилок і навчає мудрості.

Дослідник і краєзнавець з Ломачинців, Михайло Шундрій.

006

ЗАМИСЛИТИСЬ НАД ДОЛЕЮ СЕЛА

Потрапивши на Буковину з Полісся в свої юні роки , я була приємно вражена чудовою природою цього зеленокосого краю. Хвилювали круті і звивисті береги сивого Дністра, брали в полон мальовничі галявини і врожайні поля та сади. Згодом довідалася й про непросту історію цієї землі, про злети і падіння, труднощі і успіхи її мешканців. Старші люди в Яноуцах (Іванівці), що на Кельменеччині, згадували перекази про неволю за турецьких часів, повідували про життя, коли Бессарабія входила до складу Російської імперії. Сумними були їх розповіді, як розповідали про життя в окупаційний румунський період і під час воєнного лихоліття 1941-1945 років.

Мені було цікаво знати про все: і про Яноуци, і про Грубно, і про Поливанів Яр, де життя людей зародилось ще за часів палеоліту і звідки, як вважається, пішло село Іванівці. Про все це веду мову зі своїми учнями в місцевій школі, організовую з ними туристичні походи, експедиційні мандрівки на береги Дністра по вивченню історії краю.

Останнім часом мені доручено очолювати історичний музей села в нашій школі. Багато чого в ньому зібрано руками дітей, зроблено за сприяння вчителів, дирекції школи та керівництва села. Приємно сказати, що серед хвилюючих експонатів у нас є книга невтомних дослідників і краєзнавців із Сокирянщини Олександра Чорного та Олексія Мандзяка «Не загубились села у віках», яка подарована нам за підмогу в зібранні матеріалів про вже згадуваний Поливанів Яр, що був селом на три сільські ради —  Іванівську, Братанівську і Молодівську.

Відкрила кілька сторінок цієї книги і відразу спливли на думку мудрі слова: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього…». У книзі переплелися реалії минувшини Північної Бессарабії ХV-ХХ століть і сьогодення, яскраво підтверджені архівними даними, документами, фотографіями, в тому числі й з нашого села. Видання містить науково-дослідницький аналіз і документальний опис подій і фактів, пов’язаних з існуванням багатьох давніх поселень, що складали основу місцевого етносу, виникненням і зникненням нових сіл та їх «пересуванням», що пов’язано із переселенням людей у давнину та в не далекому ХХ столітті. Проблеми сіл і малих хуторів, які виникали і зникали, зайнятість населення Сокирянщини, ментальність наших предків, а загалом – історія сіл – є нині дуже актуальними і болючими. Ми повинні знати нашу місцеву історію, розповідати про неї молодому поколінню, щоб не допускати помилок і будувати щасливе майбуття.

Завдяки цій книзі почерпнула для себе багато цікавого про села, які є сусідами Іванівців, зокрема, Молодове, що подарувало людству археологічні пам’ятки світового рівня і, на жаль, зникло під водами Дністровського водосховища. З об’єктивних причин у 1987 році не стало й Поливанового Яру. А от однойменна річка на щастя живе, вона бере початок в Іванівцях, в урочищі Борсуче, і яром в’ється вузькою змійкою серед полів і садів довжиною в 11 км  аж до Дністра, неподалік якого жили люди кам’яного віку…

Вважаю, що книга є не лише історико-краєзнавчою, але й філософською, адже автори ставлять перед читачами завдання замислитись, що буде чекати теперішні села в майбутньому. Описані події викликають багато емоцій, не залишають нікого байдужим, переносять нас то у минулі віки, то у сьогодення, змушують поміркувати над сьогоденням. Бо ж, мабуть, кожного хвилює від’ємний природний приріст населення, зникнення на Україні за останніх два десятки літ майже 500 сіл і болюче клеймо «відмираючий населений пункт». Вивчаймо історію і не створюймо причин для зникнення наших рідних сіл.

Вчитель географії Івановецької ЗОШ Валентина Холявчук.

ПОШУКИ І ЗНАХІДКИ…

Гортаю надцікаві сторінки дослідницького видання О.Чорного і О. Мандзяка: «Не загубились села у віках» та й думаю: ой же мудро і по народному зацікавлено перелопатили митці цілинний пласт нашої Бессарабської історії. Історії своєрідної. Мало чим на інші схожої. Належало б сказати не повторної за своїм змістом. Адже за її плечима творило свою неординарну самобутність не одне бого, земле і працелюбиве покоління бессарабської людності. Відрадно, що автори цього, вважаю, унікального крайового, пізнавального історичного шедевру, узяли на себе сміливість розшукати, перечитати, проаналізувати і розтлумачити корінному краянину те, чого досі в такому об’ємі ніхто не спромігся здійснити. Вельми цікаво і те, що книга, власне її автори, досить компетентно заглибилися в давно зниклі або перероджені у нові поселення сельця і хутори чи навіть окремі хрести, якими наші премудрі попередники намагалися увічнити пам’ять своєї дядини. А те, що О. Чорний і О.Мандзяк підрядилися в ролі своєрідних гідів поводити нас закутною Сокирянщиною і прилучити до історичної фактології, як ніщо інше робить їм честь.

Не буду далі розгортати словесну парасольку над оселями сусідів, а зупинюсь в нашому «славнозвісному» Карликовому. Як засвідчують джерела, це маненьке сельце стільки епохальних дивацій накрутило навколо себе, що описати його далеко складніше, аніж докопатися до тутешньої «магми». І, хоч це сельце автори назвали селом — патріархом, за віком і величиною перед Романкауцами воно виглядає, образно кажучи, справжнім карликом. Бо, скажімо, Романкауцькі, Бандолівка чи той Кут покривають Карликове що найменше четвертиною своєї величини. В даному випадку дивує той факт, що місцина, власне земля, на якій цей «Бург» було почав засилятися ще в першій половині ХVІІ ст., не являє собою території багатої якимось «корисними копалинами» чи глибоководною артерією, по якій карликівці зазвичай мали б водити баржі «з варяг у греки», навантажені «дефіцитним» карликівським товаром. Тут, до речі, на річці Карликівка (не відомо з яких причин молдавські хроністи назвали її Татаркою) ніколи не було водяних млинів і навіть сяка така риба окрім звичайної мульки тут не водилася. І початок свого витоку вона бере з так званого Громадського ставу. А став свого часу «попивав» цілющу водицю з Казимирянських боліт…

Ото й думається: що могло так приваблювати різноштибних молдавських землевласників чи різношерстних панів і підпанків, які так запопадливо воювали між собою за клаптик цього бунтівного поселення? Адже тут навіть звичайної глини з якої могли б виробляли якусь кераміку не було. До того ж земля у якихось тридцять з лишком десятин теж за своїми властивостями не була кращою від сусідських. Зрештою чому окрім невеличкої церковки карликівські «зодчі», точніше володарі, або образно назвемо їх фараони, за два з половиною століття нічого більш значущого, іншими словами пам’ятнішого тут, в Карликовому, не звели. Виходить, Карликове від колись і до тепер залишається для нині сущих історієлюбців своєрідною загадкою …

Натомість ці мисливці за бессарабськими поселеннями постійно між собою гризлися. Постійно тягалися по різних судах та жорстоко пригнічували аборигенів. Як наслідок, як трактують народні переповідки, жителі цього селища, адже на початку виникнення саме таку воно мало назву, за короткий час зуміли зорганізуватися, зібрати свої манатки і, — бувайте здорові пани-господарі! Пішли – подалися бессарабськими світами шукати зручного пристанища. При цьому маємо знати, що за тими ж молдавськими літописами карликівських, як у нас кажуть мужиків, оббирали і гнітили аж десятеро різноликих привілейованих панів, чи як їх вважати. Відомо, що звідси, скажемо, родове панське коріння, точніше – гілля, тягнеться аж до Молдавського господаря Костакі Гіки. Прямо таки, як в казці …

Але по при все писане і мовлене вважаю, видання «Не загублені села у віках», — це, як на мене, хрестоматійне видання. У кожного освіченого краяни на ця друкована річ в домашній книгозбірні має лежати на першій полиці. Книгу належало б включити в шкільну програму, як підручник з регіональної історії. Нехай наші милі гімназисти — ліцеїсти дізнаються і збагнуть святу сутність: Де саме народилися їх пращури і предки, і, висловлюючись по місцевому, по-народному з бессарабським словесним присмаком, коли і де закопано їх родовий кілок. Точніше – пуп. Зрештою сам факт пізнання своєї минувшини тільки б збагатив інтелектуальну набутність поколінь. Засіяв би в нашу свідомість зерна національного патріотизму і святого духу істинного християнина …

Кілька слів з приводу назви Карликового і хто був «хрещеним його бать ком»? Я про це вже згадував у книзі «Моє село». Проте мушу повторитися. Уперше про назву цього сельця я почув з вуст місцевих старожилів. Шеф-кухаря у дворі Миколи Крупенського, Івана Антоновича Хрущовського (1887 р.н.) і бандолівського інтелектуала агрікольського вишколу Івана Дмитровича Гангали (1915 р.н.). Почуте датується 1950 і 1998 роками. «Карликів,- майже в один голос наголошували вони — слово тюркське або турецьке. І за переповідками наших дідів, саме турки назвали це поселення — Карлуки. Доти воно називалося Селище. Не буду твердити хто тут прав. Мої собесідники чи молдавські літописці. Однак, якась частка правди в «Карлуках» присутня.

В цьому ракурсі прямо таки якась потаємна сила – сила пізнання не пізнаного, шарпає за язик і заставляє втлумачитися в загадкову суть того, чому і за яких причин Карликове не вклинилося в самі Романкауци, а захотіло хазяйнувати на своєму клаптику землі самостійно? Якщо добре поміркувати над вогнищами матеріальної (кремінно-черепкової) культури, якою рясно обсіяно село, то можна зробити простий висновок. Поля, пагорби, ліси і річки, якими так щедро природа обдарувала цю землю, являли собою ту зручність, яка почавши з ІІІ тисячоліття до н.е. і кінчаючи першою половиною ХХ ст., приземлювала тут ті чи інші кочові племена, а відтак і переселенців і зрештою нам залишилось у спадок те, що маємо. Можливо за цих зручностей свого часу у довкіллі було виникли поселення під історичною назвою: Підмогильне, Над Рогозянське, Кисилбасівське, Підкорчівське, Заупустівське, Винницьке, Причепівське, Юсипівське, Власне, Карликівське, і Гуцульське. Мабуть це і сприяло тому, що Романкове село з роками виросло до одного з найбільших населених пунктів Сокирянщини. І саме Романкауцам свого часу історія вручила жезл волосного села з усіма правами на громадських, певно і державних засадах. Викликає позитивні емоції ще один немаловажний момент приписаний до Романківець. І знову тут заслуговують щирої подяки О.Чорний і О.Мандзяк, які, образно висловлюючись, відкрили для романківчан «Нову Америку» з бессарабським відтінком. Вони натрапили на першоджерела з яких вичитано наступне: — У 1910 і 1911 роках на Далекий схід Росії, зокрема в Амурську область, переселилося з Романкауц 40 сімей і почали тут зводити намети, бурдеї, згодом житло типу незабутніх і рідних бессарабських хат — мазанок. Своє поселення з Степного вони скоро перехрестили на незабутні Романкауци, яке упивається красою далекосхідної природи досі…

Знову беру «Не загублені села у віках» в руки, перегортаю вельми файні (за дизайном та документальними ілюстраціями сторінки), та й кажу: молодці автори в особі О.Чорного і О.Мандзяка, які положили нам на стіл таку змістовну і за всіма вимірами вартісну книгу. Історичні факти, багатство думки, стиль класичного історико-публіцистичного письма говорять про те, що ви ще названі митці, як мовиться, в поті лиця творили-писали свій спільний бестселер з надією на те, що їх професійні слова, певно, як і філософські думки знайдуть достойний відгук в серцях і умах земляків, які на своє минуле дивляться не крізь пальці, а через призму достойного нащадка. Отут — то за традицією хочеться сказати: «Помагай вам, Боже, хлопці, ще написати книгу – «Откуда есть, пошла земля сокирянская»! Уважний і зацікавлений інтелектуал чекає на неї…

 

Член НСЖУ, краєзнавець В.В. Гандзій

МИНУВЩИНА ХВИЛЮЄ І НАДИХАЄ

Вивчаючи і досліджуючи історичну спадщину нашого краю, не раз ловив себе на думці, яка цікава і древня наша місцина. Це ж уявити тільки, тут робили свої перші кроки в майбутнє люди кам’яного віку, на цих землях знайшли пристанище трипільські племена, своє життя прожили представники інших культур. А вже в пізніші часи наші пращури на берегах Дністра прилучилися до могутньої історичної держави  —  Київська Русь і захищали її пограниччя, берегли честь від усяких нападників і ворогів.

Ці віхи історії хвилюють, надихають, змушують знати і берегти наше історичне минуле. Тож автори книги «Не загубились села у віках» Олександр Чорний і Олексій Мандзяк зробили неймовірно важливу справу, вони задалися метою і «відкопали», витягнули із забуття добрячий відрізок місцевої історії, яку пережили і творили наші батьки і прадіди. Ця історія, ці події, що описані в книзі, не відбувалися окремо, не стояли, так би мовити осторонь подій усього українського народу, вони тісно  пов’язані  з  подіями,  які  переживала  вся наша  держава.

Звичайно, кожне  село, невеличкий хутір чи присілок мають свою  історію виникнення, розвитку і сьогодення. Але ж  є й такі, яких уже не знайти на мапах краю.  Їхня  життєдіяльність  фізично  зупинилася,  вони зникли з лиця землі. На щастя, їх пам’ятають віки, вони ще живуть  у  спогадах  старожилів,  архівних  документах. І автори відшукали ці документи, доторкнулися до них серцем і душею,  переливши ті знання і відчуття, які почерпнули, у багатосторінкове видання, яке, на мою думку, має зайняти  достойне  місце  у  шкільній  програмі, бути у кожній бібліотеці, в усіх сільських радах, адже в книзі —  наша жива історія.

Видання містить не тільки розповіді про міграційні процеси у краї, зниклі села, а й подає фрагменти давніх  карт,  схеми,  фотографії,  історичні  матеріали  та  документи,  про  які  ми  тільки  чули,  а  про деякі й зовсім не відали. Тепер же матимемо змогу відкрито  ознайомитися  та  прочитати  їх копії. От тільки шкода, що деяка ілюстрація, особливо картографічний матеріал, у виданні не можна було розмістити більшим розміром, а в них є багато цікавої інформації. Тож я читав кожну сторінку без поспіху і робив виписки, занотовував окремі факти, щоб незабаром можливо створити сучасну мапу Сокирянщини, де позначити розташування згаданих в книзі зниклих сіл і хуторів. Сподіваюсь, це буде цікаво краєзнавцям і дослідникам, нашим сучасникам. Думаю, що здійснивши цю непросту задумку, яка вимагає і знань, і точності, вдасться здійснити і згодом зможу передати оновлену, збагачену дослідницьким матеріалом  мапу в історичний музей, який, можливо, колись і екскурсії проводитиме по наших найцікавіших історичних місцях.

Не можу не сказати, що мені  особисто   було  приємно  знайти   на  сторінках  книги   рядки   про  мою  рідну  Василівку   та  василівських  людей, про Розкопинці, Жафино, Журжаво, Магмутівку, Фісіївку і  Василівський  Яр,  що  в  давні  часи  славилися   млинами  та   вправними   господарями-овочівниками. Більшості поселень вже давно немає, але ми пам’ятатимемо їх історію, яка застерігатиме нас від помилок, осяватиме шлях у будучність.

Василівський сільський голова Анатолій Зелений

008

ПРАВДИВА ІСТОРІЯ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

Мабуть, усі добре розуміють, що знати і пам’ятати минуле своєї малої батьківщини повинен кожен, бо ж це найрідніша земля, де народився і виріс, звідки ступив у широкі світи чи, як у більшості випадків це буває, залишився біля батькового порогу, щоб тут, на рідній землі, творити своє життя, працювати разом із односельчанами, роблячи якомога більше добрих справ для громади. Та чи можемо ми похвалитися історичними знаннями про цю місцину, впевнено сказати, що знаємо її обрії, віхи становлення?

Думаю, далеко не всі дадуть ствердну відповідь, бо не вчилися по-належному шанувати минувшину, багато чого розгубили, вважали в минулі роки другорядним чи навіть зайвим. Тепер збираємо до купки все по крупинці, прагнемо відродити наші корені, збагатитись знаннями і життєвими уроками предків. У цьому доброю підмогою нам стане книга «Не загубились села у віках», написана тепло і щиро, на документальних матеріалах Олександром Чорним і Олексієм Мандзяком.

Читав і перечитував цю книгу, повертаючись до окремих сторінок не один раз. Мене, як історика, особливо зацікавили документи і матеріали, залучені авторами для розповіді про події в Бессарабському краї, походження назви сіл і присілків, що раніше існували у наших місцях. Багато хто знав про зникнення з лиця землі на Сокирянщині не багатьох поселень, головним чином у зв’язку з переселенням та спорудженням Дністровської ГЕС, а тут, виявляється, що за 200 чи трохи більше літ немає в живих уже майже чотири десятки сіл і хуторів.

Що це за поселення, де вони розташовувались, що можна про них сказати —  про це на архівних матеріалах і переказах сучасників повідує видання. У назвах деяких з них відчувається подих давнини та давнини. Посудіть самі: Карликів, Кисилбас, Вертеп, Причина… Врешті, нічого дивного у цьому немає, адже, як наголошують автори, нога людини ступала на берегах Дністра ще в період палеоліту, а життя тут не переривалося з часів трипільської культури, тобто з ІV- ІІІ тисячоліть до нової ери.

На буковинсько-бессарабські землі посягали немало чужинців, серед яких багато знущань завдали турецькі завойовники, румунські окупанти, фашистські загарбники. Але місцевий люд, хоча й зазнавав поневолення від ворогів, але не втрачав своєї слов’янської ідентичності, мужньо боровся за волю і до кінця відстоював свої землі, що споконвіку належали українській державі.

З-поміж багатьох дат, наведених у виданні, особливу увагу привертає таблиця перших задокументованих датувань населених пунктів Сокирянського району. Проаналізувавши її, приємно вразило, що авторам вдалося відшукати більш давніші, ніж досі згадувалися в офіційних виданнях, документи, в яких є згадки про ті чи інші населені пункти. Так що можемо пишатися: когорту найстаріших наших сучасних сіл складають Гвіздівці (1432 р.), колишнє поселення Вишнева (1437 р.), Розкопинці (1437 р.) і моє рідне село Кулішівка (1437 р.), на околицях якого відрито декілька археологічних пам’яток, серед яких —  «Паланка, де виявлено велике святилище язичників. За твердженнями науковців її було збудовано ще до ІХ ст.

Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що ця книга, яка містить чимало історичних матеріалів і фактів, проливає світло на нашу сиву давнину, повинна бути в арсеналі літератури кожного вчителя історії, в краєзнавців, шанувальників предківщини, врешті, в кожного, хто вважає себе українцем і вболіває за долю своєї держави.

Історик Олександр Кирилович 

КНИГА – З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ!

Книга журналіста-краєзнавця Олександра Чорного та історика-етнографа Олексія Мандзяка «Не загубились села у віках» — чудове видання, стрункий, системний, максимально об’єктивний виклад знайдених історичних фактів, чудовий зміст — це і є справжня КНИГА!

Книга адресована досить широкої читацькій аудиторії: і тим, хто знає історію, але ж волів би знати її ще краще, і тим, хто погано знає історію, але кому все ж небайдужа історія рідного краю, свого народу й хочеться зрозуміти: хто ми, звідки наших коріння, як жили наші предки? І вже торкаючись до книги, практично відразу, немов переносишся в далеку та у не дуже давню давнину…

Однак, на відміну від більшості науково-популярних історичних робіт, це видання є унікальним, оскільки іншого настільки повного й об’ємного дослідження із проблеми зниклих сіл просто не існує не лише стосовно Сокирянщини, а й взагалі по інших краях України, та щонайменше і по інших слов`янських країнах. У нас з’явилося знання про предмет, про який вже практично ніхто нічого не знав і швидше за все, що це ЗНАННЯ було б загублене назавжди, якби не два подвижники-краєзнавці.

В усіх нас є обривкові знання про історію своєї країни й, особливо, краю. Вони почерпнуті зі шкільної або вузівської освіти, з розповідей дідусів і бабусь, з художніх книг, тощо, а системної картини немає. І отримати її по суті не має звідки, та й ще так, щоб це було не лише цікаво, а і не нудно. Саме так – цікаво і не нудно, історично правдиво цю нішу – про зниклі села Сокирянщини й заповнили О. Мандзяк та О. Чорний у своєї книзі «Не загубилися села у віках»! І заповнили чудово!

Адвокат О. Кучерявий

ЦІКАВА І ПОТРІБНА КНИГА

Як вчитель-історик і людина, що любить і шанує Буковинсько-Бессарабський край, давно не відчував такого задоволення, як після прочитаної книги наших земляків Олександра Чорного і Олексія Мандзяка «Не загубились села у віках». Це не гостросюжетний роман чи якийсь захоплюючий бойовик, а документальна хвилююча розповідь про колись існуючі і знані попередніми поколіннями, а то й деякими сучасними старожилами села Сокирянщини, що невідомо скільки проіснували в цих землях і за волею долі пішли в небуття. Про багатьох із них вже давно забуто, про деякі було відомо ще за Київської Русі, про інших  —  у ХУ столітті, та й те тільки в грамотах молдавського князівства.

І ось тепер завдяки ентузіастам-дослідникам багато імен давніх поселень винирнули із небуття, з’явилися, так би мовити, перед очима сучасників ХХІ віку! Вражений, як автори зуміли сухі дати, цифри і періоди історії передати нам в документальній і художній формі, водночас зробивши в багатьох моментах прив’язку існування давніх сіл і хуторів до конкретної місцевості, освіживши їх архівними фактами і спогадами очевидців та переказами літніх людей.

У книзі, ніби в документальній кінострічці, пропливають перед нами давно знайомі місця, краєвиди, назви урочищ, невеличких місцевих річок, що не загубили свого сліду в історії до тепер, і, звичайно ж, факти про наших невтомних у праці предків, які пережили багато труднощів. Чи ж легко, скажімо, було їм у пошуках кращої долі переселятися з насиджених місць на південь Молдавії, в Казахстан чи аж на береги Амуру?.. Тим часом в лихі години люди полишали свої убогі хатини цілими сім’ями і навіть хуторами. Вони тікали від нашестя турецьких поневолювачів, прагнули позбутися свавілля місцевих поміщиків, а пізніше —  ще й завдяки здійсненню політики ліквідації хуторної системи, укрупнення сіл та переселення в південні області України. В той же час книга повідує факти про переселення сюди в певний період людей малоземельних чи тих, хто мав право на відокремлення, так би мовити, одержання свого наділу чи відрізу землі окремо від общини.

Автори використали численні документи, архівні матеріали, то ж цілком логічно, що їх праця – це «дослідження, знахідки, відкриття». Своїм пошуком вони повернули нам імена багатьох зниклих поселень, значно поглибили відомості про одне із найстаріших наших сіл Карликів, сліди якого губляться десь у VІІІ сторіччі, привідкрили завісу з історичних фактів існування таких переселенських у наші землі сіл, як Причина (чого тільки назва вартує), Грозинці. Неймовірну цікавість викликають факти походження назв та господарської діяльності поселень на берегах Дністра Молодове, Куютин, Жафино та інших.

Мені багато літ довелось вчителювати у Сокирянській середній школі №1, в якій разом із програмовим матеріалом розповідав учням про минувшину краю, наводив деякі факти з історії наших сіл. Однак таких ґрунтовних даних, які дає нам ця книга, у нас не було. А дітей завжди цікавила місцева історія, минуле їх батьків і дідів. Тепер же, на кінець, молодь дізнаватиметься, в тому числі й з цієї книги, що попереднім поколінням на Бессарабії довелося пережити непрості часи, зазнати різних труднощів і кривд, та вони їх долали, залишаючись вірними традиціям і, не втрачаючи своєї гідності, йшли вперед.

Від імені теперішніх і колишніх вчителів історії, краєзнавців і шанувальників книги  висловлюю щиру вдячність авторам за вагомий внесок у написання історії наших давніх сіл, титанічну роботу по формуванню своєрідної енциклопедії рідного краю, яка слугуватиме добру справу у вихованні підростаючого покоління, формуванню у нього патріотизму до України, загартуванні волі до її захисту від будь-кого, хто посягатиме на її незалежність і суверенітет.

Історик Леонід Яворський

НЕ ЗАГУБИЛИСЬ СЕЛА У ВІКАХ

Дослідникам-краєзнавцям Олександру Дмитровичу Чорному та Олексію Степановичу Мандзяку з нагоди з’яви книги.

Не загубились села у віках глибинних,

Сколихує минуле вітер давнини.

Нуртують води сторінками віх невпинно,

Історію знов пише хвиля бистрини.

І ожилú правічні хутори, присілки

Отам, де постмодерність прогресує вже.

І чорно-білий кадр старої фотоплівки

На ретровому тлі миттєвість береже.

Не загубився слід прапредків межи часом,

Сповитим пеленою міфів та легенд.

Він каганцем в хатині крізь літа не згаснув,

Сучасності відкривши інший континент.

Не розчинились села у дощах минання,

На аркушах паперу – знак старовинú.

Хай будуть щедрі завше творчі починання,

Котрі напише вкотре хвиля бистрини.

Поетеса Інна Руснак 

Залиште свій коментар