Матеріали до «Історико-біографічного словника Сокирянщини»

Автор: admin

Бессарабські поміщики на «полюванні». Фото РГАФ.

 

Олексій Мандзяк

Представляємо Вашій увазі відомості про деяких поміщиків та орендарів, які в різний час постійно проживали чи тимчасово перебували в населених пунктах розташованих на території Сокирянщини. Ці дані публікуються в рамках проекту «Історико-біографічний словник Сокирянщини», який націлений на популяризацію краєзнавства та регіональної історії на прикладі сучасного Сокирянського району Чернівецької області України.

Незаперечний факт, що історичний процес – це результат діяльності людей, як видатних так звичайних, як відомих так і тих, що не залишили нам своїх імен. Виходячи з цього, біографія індивіда має важливу роль у вивченні нашого минулого, а через нього і сучасності, тому що в окремій людській долі відображаються різні явища історії і сучасного буття (з властивою психологією і філософією). Дані про життя окремих осіб дають нам більш широке розуміння життя наших предків, незалежно від їх походження і приналежності до того чи іншого станового класу.

Життя «словникових людей» (тобто які згадуються в таких довідниках) багато в чому є зразком тих життєвих реалій, що відповідають культурно-історичним поняттям «час» і «регіон» («край», «земля»), що дає нам розуміння тих чи інших подій у певний час у конкретному регіоні.

Як відомо, історико-біографічний підхід, що застосовується і в науці, де він розуміється як метод історичного дослідження, який спрямований на опис, реконструкцію та аналіз обставин життя, результатів діяльності та психологічного портрету історичної особи. В наш час цей метод є предметом дослідження багатьох наук, оскільки він передбачає вивчення біографій вчених, політиків і громадських діячів, виявлення впливу життєвих обставин на їх світогляд, досягнення.

Використання історико-біографічного підходу як методу історичного, історико-краєзнавчого дослідження, в комплексному вивченні краєзнавства Сокирянщини сприятиме підвищенню інтересу як до вивчення історії (як дисципліни) в цілому, так і до окремих історичних етапів цього краю. А використання цього методу у викладанні різних дисциплін в навчальних закладах дозволить глибоко засвоїти основи загальної, національної та регіональної культури.

Сподіваємося, що з часом Сокирянщина буде мати свій друкований багатотомний історико-біографічний словник, який вмістить відомості про життя та діяльність людей, які в різний час проживали або перебували на території цього краю і здійснили значний вплив на історію окремих населених пунктів та на життя їх мешканців. Наявність такого словника до всього вищесказаного допоможе усунути труднощі, які виникають у наших сучасників при прочитанні архівних документів, старих друкованих видань і досліджень сучасних вчених і любителів.

 

&&&

 

Акинка Петро Іванович (1757 р.н.) – він же Окинка, народився в Молдавському князівстві, де деякий час служив у війську в званні капітана арнаутів. У 1787 році, з групою товаришів по службі перейшов на сторону Російської імперії[1]. У 1792 році проведений у чин титулярного радника[2]. Перебував на різних посадах в Ясському повіті: «…служив при п. Сорокському справникові і статському радникові Катаржи, також виконував всі покладені на нього доручення з ревнощами і старанністю. Був при тому провідником при військах»[3]. 11 травня 1818 року був внесений до «Алфавітного списку дворян Ясського цинуту»[4]. У 1821 році внесений в 2-у частину дворянської родословної книги Бессарабської області по Ясському повіту[5]. Вийшов у відставку у званні секунд-майора. Після відставки проживав у м. Сороки.

За даними на 1821 рік йому належали 10 кріпосних циган. В Ясському повіті в придане за дружину отримав 350 сажнів землі в вотчині Баклаш[6]. На Сокирянщині у його власності були четверта частина вотчини Непоротово і четверта частина вотчини Дубова (в подальшому єдині складові села Непоротове)[7], які він отримав у спадок[8]. Наприкінці 1820 років ці землі були куплені співвласником Непоротового, дворянином Стефаном Федоровичем Оришом.

Дружина: Агафія Федорівна – дочка священика Тодора, який служив в Ясському цинуті Молдавського князівства.

Діти: Стефан (1783 р.н.), Андрій (1786 р.н.), Іван (1790 р.н.), Маноїл (1793 р.н.), Микола (1795 р.н.), Семен (1800 р.н.), Соломія (1803 р.н.), Василь (1804 р.н.), Василина (1805 р.н.), Лука (1806 р.н.), Григорій (1807 р.н.)[9].

 

Аленич Михайло Євграфович (15.08.1866–19.12.1938) – син генерал-майора Євграфа Павловича Аленича (04.10.1820 – 19.09.1897) та Єлизавети Михайлівни. З потомствених дворян, його рід був внесений у 2 частину дворянської родословної книги Полтавської губернії[10]. 27 січня 1892 року внесений у 2 частину дворянської родословної книги Бессарабської області по Хотинському повіту[11].

Освіту здобув у 2-му кадетському корпусі (31.08.1884 р.) та Миколаївському кавалерійському училищі (1884-1886 рр.). Випущений корнетом в Лейб-гвардії Уланський Його Величності полк[12]. Поручик (ст. 11.08.1890 р.). штабс-ротмістр (ст. 05.04.1892 р.). З 7 вересня 1892 року до 24 листопада 1899 року був у запасі. 1 вересня 1892 року затверджений на посаді земського начальника 7 ділянки Хотинського повіту, на якій перебував до 27 березня 1898 року[13]. В цей час він з сім’єю часто подовгу у селі Мендиківці, де свій дім мала його теща і сестра дружини.

Ротмістр (ст. 22.06.1903 р.). За даними на 1909 рік перебував у Гвардії запасному кавалерійському полку. Полковник (ст. 26.08.1912 р.). Учасник Першої світової війни. Переведений в 18-й гусар. Ніжинський полк (з 28.08.1914 р.). Командир 16-го Новоархангельського уланського полку (18.10.1915–09.08.1917). Командир Гвардії Кінного полку (з 09.08.1917 р.). Командир 2-ї бригади 1-ї Гвардії. кавалерійської дивізії (осінь 1917 р.). Генерал-майор (пр. 05.08.1917; ст. 21.03.1917 р.).

Учасник Білого руху. З 18 січня 1919 року перебував у резерві чинів при штабі Головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії, запасний член Особливої комісії (з 25.03.1919 р.). Командир 1-ї бригади Зведено-Горської кінної дивізії (з 30.05.1919 р.). Командир 3-ї бригади 1-ї кавалерійської дивізії в листопаді-грудні 1919 року. У березні 1920 року він командир 2-ї бригади Зведено-кавалерійської дивізії[14].

На початку 1920 року Михайло Євграфович евакуйований з м. Новоросійська на о. Халки (Греція). Далі перебрався в Бессарабію. Деякий час проживав у Мендиківцях, а потім у м. Акерман. В останньому він помер 19 грудня 1838 року[15].

Нагороди: медаль «У пам’ять царювання імператора Олександра III» (20.02.1896 р.), Орден Святого Станіслава III ст. (1906 р.), Орден Святої Анни III ст. (1910 р.), Орден Святого Станіслава II ст. (1913 р.), Орден Святого Володимира IV ст. з мечами і бантом (02.03.1915 р.), Орден Святого Володимира III ст. з мечами (23.05.1915 р.), Орден Святої Анни II ст. з мечами (23.10.1915 р.); мечі і бант до ордена Святої Анни III ст. (21.04.1916 р.); мечі і бант до ордену Святого Станіслава III ст. (14.07.1916 р.).

Дружина: Бібері Аделаїда Іванівна (12.08.1869 р.н.) – дочка дворянина Івана Єгоровича Бібері (20.04.1826–15.01.1883) та Аделаїди Платонівни Андріяш-Шептелич. Народилася в селі Ружниця Сорокського повіту, де була хрещена 20 серпня 1869 року у місцевій церкві[16]. Мала частину із вотчини села Ружниця Сорокского повіту і 550 десятин землі у вотчині Палладія Хотинського повіту – сучасне село Паладя (Paladea) в Окницькому районі Республіки Молдова.

Діти: Ксенія (02.02.1891 р.н.), Тетяна (28.03.1893 р.н.)[17], Павло (30.05.1898– 19.08.1898)[18], Григорій, Михайло.

 

Армянин Іоганн – купець з м. Могилів-Подільський Подільської губернії.

За даними погосподарського перепису населення Хотинського цинуту 1817 року, на Сокирянщині йому належала частини із вотчини Ожеве: «Вотчина належить купцям з Могильова, що за Дністром, Іоаннові Галиці, Іоганну Армянину і іншим тамтешнім, що купили її під час розпродажу від молдавського боярина пана Логофета Іордакія Канти; обіймає 200 ф. косовиці, 300 ф. орної землі, 150 ф. сільського вигону й 550 ф. гарного огородження. Є 3 власницькі млини в балках без ставків. Тому що село це розташовано на березі Дністра, то жителі ловлять у ньому рибу в міру потреби»[19].

До 1824 року він продав свою частину у селі Ожеве одному із тодішніх співвласників.

 

Бальш Єгор Олександрович

Бальш Єгор Олександрович (1805–10.09.1857) – власник половини села Вашківці, яку успадкував після смерті свого рідного бездітного дядька Івана Єгоровича Бальша (29.03.1784 – 09.02.1839), який у свій час отримав її за допомогою обміну від батька Єгора – Олександра Єгоровича Бальша († 1832 р.). Крім зазначеного села, йому належали також численні села та їх частини в різних куточках Бессарабської області і Молдавського князівства, отримані від батьків і придбані за свої кошти. Зазначимо, що разом зі своїм родичем Костянтином Бальшем, він отримав у спадок від вже згаданого дядька 80000 десятин землі. Із них Єгор Бальш продав до 6 березня 1844 року різним особам 49710 десятин[20]. При цьому, половина Вашківців, і деякі інші маєтки в Хотинському повіті, не були продані. Після смерті Єгора Олександровича спадкоємцям залишилося велике землеволодіння в 14,5 тисяч десятин землі, вартістю в 300 тис. рублів. Вашківці перейшли його сину Олександру.

Народився Єгор Олександрович Бальш у м. Ясси Молдавського князівства, в сім’ї великого вістієрника Молдавського князівства, Олександра Єгоровича (Алеку Іордакі) Бальша (†1832) та Смаранди Стурдзи (1775-1845). При хрещенні отримав ім’я Іордакі (мабуть, на честь діда). Після приїзду в Бессарабію вживав російський еквівалент імені – Георгій або його фонетичний варіант – Єгор.

Навчався спочатку в Яссах, а потім «у закордонних університетах» – по всій видимості, він навчався у м. Відні, де подовгу жила його мати, і сам Бальш нерідко бував там з родиною[21]. 15 вересня 1827 року був уже на службі, господаря Молдавського князівства Іоанна Стурдзи, який в цей день подарував Єгору поліцейський чин великого аги. Подальша його діяльність продовжувалася в Російській імперії. 25 квітня 1828 року, за іменним указом імператора, даного Урядовому Сенату, він визначений в Азіатський департамент міністерства закордонних справ з чином колезького асесора. 17 квітня 1830 року переведений на посаду 2-го секретаря при Російській імператорській місії в Греції. 3 червня 1832 року звільнений зі служби «за домашніми обставинами» з пожалуванням в чин надвірного радника.

13 січня 1844 року його зараховують до дворянства Бессарабії і вносять у 5-ю частину дворянської родословної книги[22]. Указом Департаменту Герольдії Урядового Сенату від 5 березня 1849 року він затверджений у дворянстві з внесенням до 6 частини родословної книги[23]. 2 червня 1850 року він обраний і 6 серпня затверджений на посаді предводителя Бессарабського дворянства. З 20 жовтня 1854 року – в чині статського радника. 7 листопада 1854 року він знову був затверджений на посаді предводителя Бессарабського дворянства – на другий строк (до 4 лютого 1857 року)[24].

У 1845 році Єгор Олександрович заснував у м. Кишиневі дитячий притулок на сто хлопчиків – у власному будинку. Це перший в Бессарабії приватний благодійний заклад, мета якого була «дати притулок, утворити та забезпечити фізичний і моральний стан бідних малолітніх дітей всіх станів, різної статі від 3 до 10-річного віку, на час відсутності вдома, у робочу пору, їх батьків». У будинку була бібліотека, цінні картини, багате зібрання нот.

Нагороди: Орден Святої Анни III ст. (02.06.1849 р.), Орден Святої Анни II ст. (20.02.1856 р.).

Помер Єгор Олександрович 10 вересня 1857 року в селі Албінець Ясського повіту, де й похований[25].

Дружина: Каллімакі Раллу Іванівна (1816–1891) – народилася у Константинополі, в родині знатного молдавського боярина, князя Івана Олександровича Каллімакі (1775–1821) та Руксандри Морузі. У шлюб вступили у 1833 році.

Їхні діти: Георгій (Єгор) (23.11.1834-27.09.1860), Олександр (02.10.1840 р.н.), Володимир (10.03.1846-20.12.1860), Катерина (07.10.1835–10.03.1913), Ольга (03.02.1844 р.н.).

 

Бальш Зоіца – ворничеаса, на Сокирянщині їй належало село Розкопинці, яке вона отримала після розділу спадщини логофета Лупу Бальша між його нащадками у 1808 році. На початку XIX ст. їй довелося доводити своє право на це село в суді. Претендуючі на це село представники роду Кантакузіно, в особі боярина Іордаки (Георгія), бажали приєднати Василівку до сусіднього села Розкопинці, аргументуючи це тим, що в минулому обидва ці села складали єдину вотчину, яка належала їхньому роду. Дійсно, протягом тривалого часу обидва села були у власності цього роду, але в свій час Василівка була дарована представникам роду Бальш – вони отримали його як придане від Кантакузіно. За рішеннями Дивану Молдавського князівства від 30 листопада 1809 року та 17 жовтня 1812 року, село Василівка було закріплено за Зоїцею Бальш[26].

У 1830 році починаються переговори з колезьким секретарем Іваном Христофоровичем Філодором про продаж Василівки. поміщиком, про купівлю вотчини Василиуцы (Василівка), розташованої в Хотинському повіті Бессарабської області. У другій половині 1831 року зацікавлені сторони остаточно домовилися про угоду[27]. Після затвердження договору купівлі-продажу відповідними державними інстанціями, 10 грудня 1831 року Василівка від Зоіци Бальш перейшла у володіння Івану Христофоровичу Филодору[28].

 

Бальш Іван Єгорович (Янко Іордакі) (29.03.1784–09.02.1839) – син Іордакі Лупу Бальша (12.02.1742–23.03.1812) та Пульхерії Янколеу († 12.01.1794 р.). Вважався одним з найбагатших людей свого часу в Бессарабії. Власник половини села Вашківці. Цю частина села і деякі інші вотчини в Хотинському повіті він отримав у 1808 році від свого рідного брата Олександра Єгоровича Бальша (†1832 р.) взамін маєтку Гаузени в Ясском повіті – сучасне село Геузень (рум. Găuzeni) в Шолданештському районі Республіки Молдова[29]. Йому також належали численні села та їх частини в різних куточках Бессарабської області і Молдавського князівства, отримані від батьків, придбані за свої кошти і самовільно захоплені. Після його смерті, його племінники Єгор і Костянтин Бальші отримали у спадок від дядька 80000 десятин землі[30].

Народився Іван Єгорович і первісну освіту отримав у м. Ясси Молдавського князівства. Після переїзду в Бессарабію прийняв російське підданство. Був проведений у чин камергера і оселився у м. Санкт-Петербурзі. Був членом привілейованого «Англійського клубу» в Санкт-Петербурзі (1823-1835)[31].

Одруженим не був і дітей своїх не мав.

 

Бальш Олександр Єгорович (02.10.1840 р.н.) – власник половини села Вашківці, яку успадкував після смерті свого батька у 1857 році. Що правда, сам він справами в цьому селі, втім як і деякими іншими вотчинами, які знаходилися в Хотинському повіті, практично не займався, довіривши за всім стежити своєму повіреному – титулярному раднику Івану Олександровичу[32]. Згідно «Списку маючих право бути обраними в мирові посередники по Хотинському повіту», який був складений Хотинським повітовим предводителем дворянства 8 вересня 1868 року, губернському раднику Олександру Бальшу належали 3332 десятини землі[33]. 29 листопада 1869 року половину Вашківців він продав власнику другої половини цього села – Федору Івановичу Казиміру[34].

Народився Олександр Бальш в Санкт-Петербурзі, хрещений в Ісаакієвському соборі 20 жовтня 1840 року[35]. Виховувався в Олександрівському ліцеї і у Пажеському корпусі. Указом Департаменту Герольдії Урядового Сенату від 22 листопада 1868 року він зарахований до дворянського роду свого батька[36]. Колезький реєстратор (за даними на 1874 р.), камер-юнкер двору Його Імператорської Величності. Секретар російського посольства в Парижі, Франція.

Дружина: Ортвед Софі-Кароліна.

 

Бово Людмила Станіславівна. Малюнок Поля Делароша (фр. Paul Delaroche).

Бово Людмила Станіславівна (20.01.1820–13.11.1881) – народилася в селі Муровані Курилівці[37], дочка Станіслава-Делфіна Йосифовича де Комара (1776-1832) та Катарини Гонорати Орловської (1785-1845). Повне її ім’я було Євгенія-Людмила-Александріна-Жозефіна де Бово, але найчастіше її називали скорочено – Людмила де Бово. Більшу частину свого життя Людмила де Бово провела у Франції. Варто сказати й про те, що княгиня була знайома з численними представниками європейської еліти, свого часу сам Фредерік Франсуа Шопен (1810–1849) присвячував їй свої твори, зокрема, відомо, що він написав для неї «Полонез ор. 44» (Полонез fis-moll, ор. 44)[38].

Після смерті батька, разом зі своїми братами і сестрами вона успадкувала величезні земельні угіддя, куди входило майже 600 квадратних кілометрів землі з чотирма містечками і 36-ма селами. За даними із відомостей Бессарабського земства за 1879–1881 роки, на Сокирянщині їй належали землі, на яких розташоване сучасне село Розкопинці[39]. Це село вона отримала від свого рідного брата Олександра Станіславовича Комара, в рахунок погашення боргу (в свій час він позичив у неї 127900 рублів сріблом). Щоправда, в самому селі Людмила не бувала і вела справи тільки за допомогою управляючих.

Є припускання, що на її честь була названа місцевість – урочище «Жафино», яке розташоване на велетенському пагорбі, що розкинувся на декілька десятків гектарів над Дністром неподалік від сучасних сіл Василівка і Розкопинці. Місцеві селяни називали свою поміщицю зменшено-пестливим іменем Жофі або Жафина (від Жозефіна). Отож цілком імовірно, що місцевість Жафино могла отримати свою назву саме від цього імені, тобто Жафино – «місцина, яка належить Жафині»[40].

Чоловік: Шарль Жюст Франсуа Віктюрньян де Бово-Краон (франц. Charles Juste François Victurnien de Beauvau-Craon) (07.03.1793–14.03.1864) – син Марка-Етьєна-Габріеля де Бово-Краона (Marc-Еtienne-Gabriel de Beauvau-Craon) (22.09.1773–28.01.1849) та Наталі- Генріети-Віктюрньяни де Рошешуар Мортемарт (Nathalie-Henriette-Victurnienne de Rochechouart Mortemart) (1774–1854) Впливовий і багатий французький політик. Одружилися 7 квітня 1939 року.

Діти: Марія Делфіна Елізабет Стефані (франц. Marie Delphine Élisabeth Stéphanie) (17.05.1842–08.06.1898) і Беатріче Жанна Марія Жозефіна (франц. Béatrix Jeanne Marie Joséphine) (08.08.1844–25.02.1895).

 

Биховський Георгій Мелетійович (23.04.1884 р.н.) – син священика Свято-Троїцької церкви села Тецкани Хотинського повіту, Мелетія Костянтиновича Биховського (1845 – 21.02.1901) та Ольги Миколаївни (1853 р.н.)[41].

Отримав від батьків невелику частину із вотчини села Вітрянка (за даними на 1907 р.), яку в свій час купив його батько у поміщика Следзевського[42]. За деякими даними, свою нерухомість у Вітрянці він продав священику Доліщинському.

Дружина: Мишковська Вікторія Григорівна (1886 р.н.) – дочка селян села Залучі Подільської губернії. Вінчалися 18 лютого 1907 року в Петро-Павлівській церкві містечка Сокиряни Хотинського повіту[43].

 

Биховський Мелетій Костянтинович (1845-21.02.1901) – син священика церкви Покрови Пресвятої Богородиці села Селище Хотинського повіту, Костянтина Тимофійовича Биховського (1805–1886) та Катерини Никифорівни Чернявської (1811 р.н.)[44].

У 1865 році закінчив Кишинівську духовну семінарію і з 15 червня того ж року був учителем в Кишинівському духовному училищі. Починаючи з 16 березня 1869 року висвячений на священика[45]. Протягом 32 років прослужив при Свято-Троїцькій церкві села Тецкани 4-го округу Хотинського повіту.

З 1869 до 1875 року був помічником окружного благочинного і депутатом. У 1876-1878 роках знаходився на посаді цензора проповідей. З 1878 до 1882 року був окружним благочинним.

Нагороди: набедреник (1876 р.), скуфія (1878 р.), камилавка (1891 р.), наперсний синодальний хрест (1901 р.)[46].

На Сокирянщині йому належала невелика ділянка землі в селі Вітрянка. Її він купив у 1890-х роках у співвласника цього села Олександра Миколайовича Следзевського[47]. Після смерті о. Мелетія ця частина із вотчини Вітрянка перейшла у власність його дружині, а від неї – сину Георгію.

Помер 21 лютого 1901 року.

Дружина: Ольга Миколаївна (1853 р.н.).

Діти: Олексій (1870 р.н.), Надія (05.07.1877 р.н.), Людмила (02.09.1882 р.н.), Георгій (23.04.1884 р.н.).

 

Доніч Микола Еммануїлович (1796–30.03.1878) – син великого спатаря Манолакія Дарія Доніча († 1811 р.) та Олени Миколаївни Росетті-Розновану. 4 грудня 1830 року внесений в 6 частину дворянської родословної книги Бессарабської області[48].

У 1811 році отримав атестат Дворянського інституту в Одесі. З 9 січня 1822 року до 9 вересня 1824 року перебував на посаді радника в Бессарабському Обласному Уряді по казенній економічній експедиції. 28 січня 1828 року по вибору дворянства визначений депутатом Бессарабського Дворянського Депутатського Зібрання. 27 березня 1831 року і 24 липня 1834 року затверджений на посаді предводителя дворянства Оргеївського повіту, на якій знаходився до 7 квітня 1839 року. 6 червня 1847 року вступив на посаду предводителем дворянства Кишинівсько-Оргеївського округу, на якій перебував до 3 липня 1850 року. 2 листопада 1847 року найвищим наказом по цивільному відомству його призначили членом Бессарабського Комітету в обласному кіннозаводстві. Звільнений з цієї посади 1 серпня 1850 року[49].

Володів декількома родовими вотчинами в Оргеївському повіті – Шеркань, Воротец, Півниця[50]. Також мав великий цегляний дім в Кишиневі. Поміщик села Сербичани Хотинського повіту. Хоча у численних документах вказаний як власник цього села, в реальності він управляв ним від імені свої дружини, яка отримала його від своїх батьків.

Нагороди: Орден Святого Володимира IV ст. (05.11.1835 р.), Орден Святої Анни II ст. (03.02.1851 р.).

Помер у м. Кишиневі, похований на Ришкановському цвинтарі біля церкви Костянтина і Олени[51].

Дружина: Феодосіу Катерина Олександрівна (1807–21.12.1878) – дочка Сандула (Олександра) Феодосійовича (1775 р.н.) та Марії Георгіївни Карп. Отримала в якості приданого від батьків село Сербичани. Вступила в спадщину в 1826 році. Їй перейшло 2609 десятин і 960 сажень землі[52]. 15 грудня 1853 року вона продала це село за 41000 рублів сріблом купцям Івану Занга і Миколі Мішогло[53]. Померла у м. Кишиневі, похована на Ришкановському цвинтарі біля церкви Костянтина і Олени[54].

Діти: Марія (1828 р.н.), Іван (1829 р.н.), Єлизавета (25.03.1831 р.н.), Єгор (10.01.1834–1902), Микола (19.02.1835–28.10.1895), Еммануїл (06.12.1838–1892), Костянтин (17.02.1840–03.10.1904), Олександра (15.10.1845–1884).

 

Калмуцький Василь Іванович – син вел-капітана Івана Єгоровича Калмуцького та Олени Іванівни Мітеску[55]. Співвласник села Непоротове. Йому належала четверта частина цього села, яку він отримав від свої матері[56]. 6 червня 1832 року він продав цю частину Непоротового дворянину Стефану Федоровичу Оришу (1775–1842)[57].

 

Кантакузін Георгій Матвійович. Малюнок — О.С. Пушкіна, 1821 р.

Кантакузін Георгій Матвійович (Іордакі Матей) (1786–1857) – син князя грецького походження, великого коміса Матвія Івановича (Матей Іоніце) (1750-1816) та Раліци Каллімакі (1763-1837). Народився у місті Ясси Молдавського князівства. У 1791 році разом з батьками поселився в Російській імперії.

Почав службу в Кінному лейб-гвардії полку. Учасник війни четвертої коаліції (також відома як російсько-пруссько-французька війна) (1806-1807) і франко-російської війни 1812 року. У 1813 році був у складі партизанського загону козаків генерала О.І. Чернишова. Полковник і командир 9-го Бузького уланського полку (05.07.1818-24.01.1820). Учасник Грецької війни за незалежність (1821–1829). Після отриманого важкого поранення він повернувся до Бессарабії, і оселився в Кишиневі. Також часто бував у маєтку в містечку Атаки Сорокського повіту, яке розташоване нині в Окницькому районі Республіки Молдова.

Окрім згаданого вище містечка Атаки, на півночі Бессарабії, а саме у Хотинському повіті Георгію Кантакузіно належали також селища Бузовиця, Требісоуци, Маркоуци, частина с. Булбока. На Сокирянщині він був власником села Розкопинці. Але у 1840-х – на початку 1850-х років він передає право на частину сіл в Хотинському повіті своїм синам Леву і Георгію Кантакузіним, які продають їх іншим землевласникам.

Помер Георгій Матвійович Кантакузін у Кишиневі.

Дружина: Горчакова Олена Михайлівна (1794–28.10.1854) – дочка генерал-майора, князя Михайла Олексійовича Горчакова (23.10.1768 – 30.12.1831) та Олени (Гелени-Доротеї) Василівни фон Ферзен (1766–1822). Відомий поет Олександр Сергійович Пушкін присвятив їй вірш «Красуні, яка нюхала тютюн» (1814 р.)[58]. Померла вона у м. Атаки і похована біля місцевої Архангело-Михайлівської церкви[59].

Діти: Григорій (06.02.1814–12.02.1871), Лев (1818 – 26.05.1874), Георгій (1819 – 1887), Аспазія (1822 – 1890), Микола (1825 р.н.), Михайло (1827–1880), Ольга (1830-1903).

 

Кантакузін Лев Георгійович (1818 – 26.05.1874) – син князя Георгія Матвійовича кантакузіна (1786–1857) та Олени Михайлівни Горчакової (1794–28.10.1854). Народився у селі Комаргород, яке розташоване нині у в Томашпільському районі Вінницької області України. Поручик у відставці.

12 травня 1842 року отримав від свого батька право на розпорядження селами Розкопинці і Бузовиця у Хотинському повіті. У своєму листі до сина Георгій Матвійович Кантакузін пише: «З нагоди перебування мого в Молдавії я належні мені маєтки, які розташовані у Бессарабській області Хотинського повіту з сіл Розкопинець і Бузовиця, не можу розпоряджатися цим, але по проживанню твоєму в Бессарабії я прошу Вас шановний мій син Лев Георгійович взяти на себе ці маєтки і розпоряджатися ними як Вам заманеться; навіть можете їх, якщо корисним знайдете, продати кому розсудиться у вічне і потомствене покупщика володіння і отримати за всі ці маєтки сповна гроші, підписуючи купчі кріпості»[60].

7 серпня 1843 року за 19000 рублів Бузовицю купив дворянин Леонтій Олександрович Черкес[61]. Трохи пізніше, подільський землевласник Олександр Станіславович Комар купує у Кантакузіна села Булбока, Требісоуци і Розкопинці. Маркоуци дісталися Одеському прокурору Костянтину Івановичу Казиміру.

Помер у м. Нове-Место-над-Вагом в Тренчинському краї, в західній Словаччині.

Дружина: фон Кошкуль Емілія-Генріета (13.03.1818 – 1906) – дочка Петера-Ернста-Йогана фон Кошкуль (1780-1834) та Катріни фон Мантейфель (1791–1836). Народилася у м. Вентспілс.

Діти: Еміль (17.10.1840–16.05.1863), Софія (16.02.1842–21.05.1914), Григорій (26.05.1843-02.12.1902), Аристид (31.10.1844–31.03.1893), Костянтини, Микола († 1858 р.), Ольга († 1856 р.), Марія (1854–1878), Люсія (26.05.1855 р.н.).

 

Катаржи Ілля Філіпович (1747–1822) – син великого вістієрника Філіпа Ілліча Катаржи та Катерини (або Катріни). 25 квітня 1796 року Іллі Філіповичу Катаржи був наданий диплом з гербами на дворянську гідність Російської імперії[62]. У 1818 році був включений до «Списку корінних бессарабських дворян, складений Дворянською громадою Бессарабської області».

Був великим гетьманом (головнокомандуючим військ) при господарях Молдавського князівства Григорії III Гіка, Костянтинові Мурузі і Олександрові I Маврокордато. Після Ясського мирного договору 1791 року , укладеного між Російською імперією і Туреччиною (Оттоманською імперією) перебрався в Росію. Його ім’я знаходимо у «Списку бояр Молдавських, бажаючих переселитися в Росію», складеного графом О.А. Безбородько у 1791 році, де про нього читаємо наступне: «Гетьман Ілля Катаржі, зять нещасного Гіки, людина здатна до служби і трудяща при армії в різних направленнях, чин статського радника і душ 400 буде для нього нагородою достатньою»[63].

Служив на цивільних посадах по військовому відомству, з 1792 року – у чині статського радника. Бригадир з 1793 року. Приймав участь у війні 1806-1812 рр. Значно проявив себе в чині генерал-майора, будучи «начальником прикордонних справ» на Дністрі. У листопаді 1806 року вів переговори з 80-літнім бендерським Хасан-Пашою. Підкупивши самого пашу і його наближених, він домігся здачі Бендер без бою й незабаром був призначений керуючим державними маєтками в Бендерській, Акерманскій і Кілійській райях. Частина із цих маєтків він привласнив, а на обвинувачення відповів, що села Гура-Бикулуй і Леонтієво належали його предкам, і представив досить сумнівні документи на них.

За даними на 1816 рік генерал-майору Катаржи належало 144 скутельників, 44 бреслашів і 20 слуг, із них до цього за ним було «80 скутельників, 45 бреслашів і 25 слуг за приписом генерал-майора Гартінга»[64]. Володів численними вотчинами їх частинами у ряді повітів Бессарабської області і Херсонської губернії. На Сокирянщині йому належали Сокиряни, яка за даними перепису 1817 року являла собою наступне: «Вотчина належить його Превосходительству п. генералові Катаржиу; обіймає 600 ф. косовиці, 550 ф. орної землі, 350 ф. сільського вигону й 400 ф. огородження. 2 млини в балках без ставків – власника вотчини, 1 млин у балці ж якогось єврея, 12 садів селянських»[65].

Щоправда право на це село йому прийшлося доказувати в суді з представниками деяких інших боярських родів – Россет, Шендря та ін. Але, доказавши, що він є прямим правонаступником свого батька, великого вістієрника Філіпа Катаржи, який в свою чергу отримав Сокиряни від постельника Іллі Катаржи (†1745), а той від свої батьків – великого коміса Апостола Катаржи (1635-1690), який купив це село 20 червня 1691 року у представників роду Морянул[66]. У 1810 році Ілля Філіпович Катаржи введений у володіння[67]. Незабаром після цього він передав Сокиряни своїй дочці Катерині та її чоловіку Федору Бейну.

Помер Ілля Філіпович Катаржи у Кишиневі.

Дружина: Гіка Олена Григорівна – донька господаря Молдавського князівства (1764-1767, 1774-1777 рр.) та Валахії (1768 – 1769), Григорія III Гіки (1724-1777) та Катерини Різо-Рангабе.

Діти: Григорій (1787 р.н.), Катерина († 1814), Павло (1793 р.н.), Марія, Олена, Петро (1808 – 08.02.1872).

 

Кешко Іоанн (Іван) Петрович (†12.08.1817 р.) – нащадок роду, який веде свій початок від запорозьких козаків[68], син шатраря Петра Кешко (†1790 р.) та Катріни Когилнічану. Вел-пітарь при дворі господаря Молдавського князівства (за даними на 1791 рік). У 1792 році російським імператором проведений у титулярні радники. Господарь Молдавського князівства Скарлат Каллімакі у 1806 році затвердив його у чині стольника[69].

Сучасники відзначали його обдарованість розумом і хитрістю, а також «стійку практичність». Був заможним власником свого часу, його маєтки були розкидані в самих різних районах Бессарабії[70]. На Сокирянщині йому деякий час належало село Гвіздівці. У 1807 році він взяв це село у посесійне володіння. У 1811 році він став повіреним бояр Богушів у цьому селі, яким воно у власність перейшло за рішенням Молдавського Дивану від 15 травня 1811 року. За рішенням Дивану від 20 березня 1812 року вотчина Гвіздівці присуджується між іншими вотчинами не лише боярам Богушам, а й самому Кешкові: «стольнику Кешко і боярам Богушевим присуджується й вотчина Гвоздоуци на ріці Драбіщє». Акт про розділ від 20 грудня 1813 року засвідчує, що половина Гвіздівці дісталася Кешкові, а друга половина залишилася за Богушами. У 1814 році Кешко викупає частину села яка належала Миколі і Тодору Богушам і частину, якою володів Тодоракій Чуря і стає одноосібним власником Гвіздівців[71]. Того ж року він починає перемовини про продаж Гвіздівців з медельничером Іоанном Немішеско. 18 вересня 1815 року була оформлена купча, яка була затверджена 2-м Департаментом присутніх місць в цивільних справах Бессарабського обласного Уряду. А через декілька місяців, 30 березня 1816 року за приписом 1-го Департаменту Бессарабського обласного Уряду, наданого Хотинській пиркалабії, Іоанн Немішнско був введений в володіння вотчиною Гвіздівці (тоді – Гвоздоуци)[72].

Помер у 1817 році і похований на території монастиря Хинку (рум. Mănăstirea Hâncu) – нині діючий жіночий монастир в Ніспоренському районі Молдавії.

Сімейний стан: був двічі одружений.

Перша дружина: дочка шатраря Іллі Кристі з Буковини[73].

Друга дружина: Костакі Тарсіца Михайлівна (1771 р.н.) – дочка спатаря Михалакія Костакі. Після смерті чоловіка вона вдруге вийшла заміж – за ад’ютанта генерала М.Ф. Орлова, Івана Матвійовича Друганова.

Діти: Вікторія (1803 р.н.), Іван (1809–1863), Георгій (1813 р.н.). До Вікторії (була одружена з Феліксом Вакером) в свій час залицявся Олександр Сергійович Пушкін. Іван Іванович Кешко займав різні високі посади, був предводителем Оргеївського дворянства (1850–1853), серйозно займався сільським господарством; він перший в Херсонській губернії почав обробляти кукурудзу в великих обсягах[74]. Правнучка Івана Петровича – Наталія (1859–1941) – дочка підполковника Петра Кешко (10.04.1831–1865)[75], стала дружиною (з 1875 до 1888 р.) короля Сербії Мілана IV Обреновича (1854–1901) і матір’ю короля Сербії Олександра I Обреновича (1876–1903).

 

Кіруш Костянтин Дмитрович

Кіруш Костянтин Дмитрович (1783–1842) – син боярина Дмитра (Думитракі) Кіруша та Аніци Василівни Чуря[76]. Народився 14 жовтня 1783 року у місті Ясси Молдовського князівства і хрещений 22 жовтня того ж року в церкві Святих 40 мучеників[77].15 травня 1818 року був внесений до «Списку корінних бессарабських дворян, складеного Дворянським товариством Бессарабської області». 17 серпня 1821 року зарахований до бессарабського дворянства і внесений в 1-у частину дворянської родословної книги Бессарабської області по Хотинського повіту. 18 червня 1840 року, за особистим клопотанням, перенесений в 6-ту частину родословної книги[78].

У 1813 року за розпорядженням коменданта Хотина генерал-майора Лідерса Кіруш був призначений чиновником для припинення епідемії чуми у повіту. 1 червня 1818 року, за вибором дворянства, поступив на службу у Хотинський повітовий суд, де прослужив до 1 січня 1822 року. З 4 жовтня 1819 року до 12 березня 1819 року також керував припиненням епідемії чуми в Бричанах, Брайкові та деяких інших суміжних селах. З 3 лютого 1822 року і до 12 січня 1825 року він числився чиновником Бессарабської межової контори. 14 червня 1837 року, колезький регістратор Кіруш затверджений на посаді предводителя дворянства Хотинського повіту[79].

На Сокирянщині йому належала половина села Мендиківці. Цю частину вотчини він отримав у якості приданого за дружину від свого тестя Іоніце Козміци[80]. Станом на 1817 рік, вся вотчина обіймала «600 фальчів косовиці, 500 ф. орної землі, 600 ф. сільського вигону, 400 ф. вигону власників вотчини й 120 ф. огородження. 1 рибний ставок і 1 млин – власницькі»[81]. За офіційними даними у 1821 році на половині Кіруша проживало 60 господарів, а Кіруш мав річний доход в 2000 левів[82]. За даними на 1839 рік йому вже належала тільки четверта частина села Мендиківці[83]. Інша чверть тоді належала його дочці Марії, яка після смерті Костянтина Дмитровича стала власницею всіє половини села.

Окрім Мендиківців Кірушу належали й деякі інші села і їх частини у Хотинському повіті. Зокрема, 19 жовтня 1840 року, з публічних торгів він купив у камінаря Федора Чурі 3-ю частину села Костичани за 11500 рублів асигнаціями[84]. Також ним були придбані четверта частина села Негрешти і вотчина Залуча[85].

Дружина: Козміца Севастія (Севастіана) Іванівна – дочка Іоніци Костакі Козміци та Солтани Стефанівни Сорочанул. За даними на 1813 рік вже були одружені[86].

Діти: Катерина (1814 р.н.), Дмитро (1816 р.н.), Порфирій (1817 р.н.), Георгій (1819 р.н.), Марія (1821 р.н.), Іван (13.10.1823 р.н.), Смаранда, Микола (12.01.1826 р.н.), Пульхерія, Єфросинія, Анна.

 

Комар Олександр Станіславович. с. Муровані Курилівці – палац дворян Комарів. Акварель Наполеона Орди

Комар Олександр Станіславович (1802–04.01.1875) – виходець із сім’ї шляхтичів Подільської губернії[87], син Станіслава-Делфіна Йосифовича де Комара (1776-1836) та Катарини Гонорати Орловської (1785-1845). Повне його ім’я Олександр-Іван-Михайло-Генріх. 3 квітня 1844 року визначенням Подільського Дворянського Депутатського Зібрання утверджений в дворянстві, і 19 січня 1848 року, за утвердженням Департаменту Герольдії Урядового Сенату, разом зі своїми дітьми внесений у 6-ту частину дворянської родословної книги Подільської губернії[88]. 14 грудня 1854 року, згідно проханню і утвердженням Департаменту Герольдії Урядового Сенату зарахований до Бессарабського дворянства і внесений у 6-ту частину дворянської родословної книги Бессарабської області по Хотинському повіту[89].

27 листопада 1822 року вступив у Нашебурзький піхотний полк у званні унтер-офіцера. З 3 травня 1823 року – підпрапорщик, з 8 червня – портупей-прапорщик, з 3 грудня того ж року – прапорщик. 12 червня 1824 року переведений у Харківський Драгунський полк. 23 вересня 1825 року проведений у корнети і переведений у Лейб-Гвардії кінний полк. 18 жовтня 1827 року направлений поручиком у Польський Уланський полк з призначенням ад’ютантом командира Литовського окремого корпусу. З 5 березня 1828 року служив у Лейб-Гвардії Гродненський гусарський полк. 10 жовтня 1829 року «за домашніми обставинами» звільнений зі служби у званні штабс-ротмістра[90].

Після смерті батька, разом зі своїми братами і сестрами він успадкував величезні земельні угіддя, куди входило майже 600 квадратних кілометрів землі з чотирма містечками і 36-ма селами. Окрім інших, йому перейшло села Муровані Курилівці, Озаринці, Липчани, Жеребилівка. В Бессарабії йому належали 14000 десятин землі, більша частина яких знаходилася на території сучасної Сокирянщини. Зокрема, у 1845 році у княгині Олени Радіоновни Уракової (уродженої Россет) він купив за 50060 рублів сріблом колишні маєтки Василя Россета – села Романківці, Пів-Мендиківці і Карликів і половина села Мендиківці, разом з якими дісталися і 32 сім’ї циган[91]. І вже у березні того ж року він був уведений у володіння.

Трохи пізніше у князів Кантакузіно були куплені села Маркауци, Требісоуци, Булбока і Розкопинці. У списках кінця 1860-х роках він також значиться як власник села Нелипівці (воно же Косоуци). Окрім зазначених маєтків, як свідчать архівні документи в урочищі Плитава біля села Ломачинці він мав ґуральню (винокурний завод), який надалі в офіційній статистиці значився як «Плитавський винокурний завод № 26».

Щоправда, деякі куплені бессарабські маєтки Олександру Комару періодично доводилося відстоювати в суді. Так, наприклад, у лютому-березні 1852 року у Державному Сенаті Російської імперії розглядалася справа «Про скасування продажу купленого поміщиком Комаром з публічного торгу маєтку поміщика Россета, у Бессарабській області»[92] Рішення Сенату було не на користь Комара, у нього відібрали права на маєтки. Але вже у тому ж 1852 року була відкрита нова справа – «Справа по розбіжності в Загальних Зібраннях перших трьох Департаментів і Герольдії Правительствуючого Сенату, поміщика Комара, який скаржиться на скасування продажу, купленого ним з публічного торгу, маєтку поміщика Россета»[93]. Із цих справ стає відомо, що купівлею Комара був незадоволений Костянтин Россет – брат Василя Россета, який скаржився на Бессарабське обласне правління і земський суд, що опис і оцінка маєтків були зроблені без його присутності, а сам продаж – без його кредиторів і боржників, а також, що в опис не увійшли кріпосні цигани, винокурня, бані, оранжерея, панський дім з садом, ліси, млин і виноградники. Справжньою ціною маєтків він зазначив 130000 рублів сріблом. Але Комару вдалося залишити ці маєтки у своїй власності. Більше того, Комар активно займався господарством у цих маєтках і запроваджував нові досягнення науки в справі землеробства і скотарства. У Карликові і Романківцях, за даними на 1859 рік, він розводив мериносових овець. На Романковецькому заводі мериносових овець на той час налічувалося 5780 овець, а знято з них було 393 пудів 15 фунтів вовни[94].

До 1871 року Олександр Комар продав все своє майно в Секурянській і Романкоуцькій волостях. 17 листопада 1860 року село Требісоуци і 6 листопада 1871 року пустопорожню вотчину Пів-Мендиківці (частина вотчини Мендиківці), у нього купив Федір Іванович Казимір[95]. Вотчини Романківці, Карликів і частину села Мендиківці купили поміщики Крупенські (ведені у володіння у липні 1862 року)[96]. Також Крупенськими були викуплені вотчини Булбока, Нелипівці і гуральня в урочищі Плитава. У 1870 році Комар продав маєток у Мурованих Курилівцях. Після цього перебрався у Ніццу, де проживав в домі рідної сестри Дельфіни. Там же, у 1875 році він помер.

Дружина: Мостовська Пелагія (10.10.1812-18.09.1854) – дочка літератора, публіциста і політичного діяча, графа Тадеуша Антона Мостовського (19.10.1766-06.12.1842) та Маріанни Анни Потоцької (1780-1837). Одружилися 18 листопада 1829 року.

Діти: Гонората-Марта-Юзефа (1833 р.н.), Маріанна-Олександра-Сусанна-Юзефа, Ядвіга-Ізабелла-Леона-Юзефа, Наталія-Юлія-Камора-Маріанна-Юзефа (черниця)[97].

 

Ланцетті Ольга Анастасіївна (1852–20.03.1893) – дочка поміщика Анастасія Євстафійовича Статевича (1803 – 05.08.1893) та Марії Василівни (1827 – 09.06.1897). Співвласниця села Непоротова. Отримала 35 десятин землі в якості приданого від свого батька. Від неї вони перейшли її сину.

Померла і похована в селі Непоротове – біля церкви[98].

Чоловік: Ланцетті Микола Костянтинович (1841 р.н.) – колезький регістратор, житель м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії. Одружилися 31 серпня 1880 року, вінчалися в Свято-Димитріївської церкві села Непоротове[99].

Діти: Павло (30.08.1882 р.н.), Марія (1884 р.н.).

Марія 22 вересня 1910 року одружилася міщанином м. Кам’янець-Подільський Григорієм Іосіфовичем Фурсом (1887 р.н.); вінчалися в Свято-Димитріївській церкві села Білоусівка Хотинського повіту[100].

 

Ланцетті Павло Миколайович (30.08.1882 р.н.) – син колезького реєстратора Миколи Костянтиновича Ланцетті та Ольги Анастасіївни Статевич (1852–20.03.1893). Співвласник села Непоротове, де йому належали 35 десятин землі. Після аграрної реформи 1924 року за ним залишилося 72 га землі у цьому селі[101]. Також він мав будинок у м. Кам’янець-Подільський. Після закінчення університету проживав в селі Білоусівка[102].

У 1907 році закінчив повний курс юридичних наук в Імператорському університеті Святого Володимира в Києві з дипломом 2-го ступеня. 21 червня 1907 року, згідно проханню, визначений молодшим кандидатом на посаду по судовому відомству Київської судової палати. Наказом бессарабського губернатора від 2 січня 1908 року призначений на посаду земського начальника при Бессарабському губернському присутствії з відрядженням тимчасово виконуючим посаду земського начальника 7 дільниці Хотинського повіту. 21 вересня 1909 року найвищим наказом по цивільному відомству затверджений на посаді земського начальника[103]. Наказом Бессарабського губернатора від 8 липня 1916 року на нього покладено тимчасове завідування 3-ї дільниці Хотинського повіту[104]. Голова Хотинського сільськогосподарського товариства (за даними на 1917 р.)[105].

3 травня 1910 року затверджений у чині губернського секретаря, а 22 листопада того ж року – в чині колезького секретаря. 20 грудня 1913 року, за вислугу років, проведений в титулярні радники.

Нагороди: бронзова медаль в пам’ять 300-річчя царювання дому Романових (21.02.1913 р.).

 

Маєвський Семен Іванович (1792 р.н.) – із дворян, колезький реєстратор. Своєї землі на Сокирянщини не мав. За даними на 1835 рік він проживав в селі Гвіздівці Хотинського повіту, де в той час був керуючим тодішнього посесора цього села.

Дружина: Хрісті (Крісті) Катерина Іванівна (1795 р.н.) – дочка купця Івана Гнатовича Хрісті[106].

 

Сорочан Георгій Іванович († 17.02.1822) – син боярина Івана Федоровича (Іоніце Тодорашко) Сорочану[107]. Народився в селі Урічень в цинуті Хирлеу. Служив при дворі господаря Молдавського князівства у чині пітаря.

У його власності була частини сіл Сторожинець Чернівецького цинуту, Метеень і Рущь Ботошанського цинуту і Урічень в цинуті Хирлеу. На Сокирянщині йому належала частина із вотчини Мендиківці і частина вотчини Грубна. Частину села Грубна і одну частину із частини Мендиківців 9 березня 1814 року він продав Панаіту Григоровичу Казиміру[108], а другу частину із частини села Мендиківці передав своїй дочці Балаші, яка була одружена з Костакі Манолі[109].

Помер 17 лютого 1822 року в селі Урічень.

Дружина: Катерина

Діти: Балаша, Маріоара (Марія), Севастия (Софія), Алеку (Олександр).

 

Статевич Анастасій Євстафійович (1803 – 05.08.1893) – із духовного звання, грек за походженням.

5 березня 1819 року вступив в число канцелярських службовців Бессарабської межової кантори. З 21 серпня 1820 року – в чині губернського реєстратора. 1 березня 1822 року визначений на посаду столоначальника в Хотинському земському справництві, з якої звільнився 31 березня 1826 року. 31 грудня 1824 року проведений у колезькі реєстратори. 26 квітня 1826 року поступив на службу в канцелярію предводителя дворянства Хотинського цинуту, де займався «письмовими справами»[110]. Довгі роки був повіреним полковника князя Георгія Матвійовича Кантакузіна і його синів по справам, які стосувалися їх вотчин у Бессарабській області[111].

Від батьків успадкував частини вотчин у Оргеївському повіті[112]. На Сокирянщині йому належало село Непоротове. Його він купив у 1855-1856 роках у поміщиків родин Ориш і Рудь: 14 листопада 1855 року за 36500 рублів сріблом у Костянтина Стефановича Ориша 2021 десятину землі, зі всіма «угіддями, господарськими будівлями і наявним на ній лісом», і 18 травня 1856 року за 1000 рублів сріблом у Уляни Іванівни Рудь 56 ½ десятини землі з невеликою частиною лісу[113]. Через кілька років він також купує у поміщика Ламбріно землі у сусідньому селі Білоусівка. За даними Межової канцелярії на 4 серпня 1872 року Статевич був власником пів-вотчини Білоусівка (половини села)[114].

Показав себе гарним господарником. Його сільгосппродукцію закуповували в Кишинів, Одесу, Кам’янець-Подільський і т.д. За статистичними даними першої половини 1870-х років, у Непоротовому Сатевичу належала переправа через Дністер, з річним доходом у 400 рублів[115] і 5 водяних млинів[116]. У 1881 році переправа вже приносила 500 рублів річного доходу[117].

У другій половині 1880-х років, на кошти Анастасія Євстафійович Статевича у цьому селі почали зводити нову церкву. 30 січня 1892 року нова дерев’яна церква на кам’яному фундаменті з дерев’яною дзвіницею була освячена в ім’я Преподобного мученика Анастасія. Яким чином і за які кошти будувалася ця церва ми можемо судити по публікації 1892 року в Кишинівських єпархіальних відомостях: «При крайній бідності селян, довгий-довгий час минуло б, поки вони дочекалися б такого благообразного храму, який тепер є у них, якби в цій богоугодній справі не прийняв серцеву участь шановний поміщик, дворянин Анастасій Євстафійович Статевич. Беручи живу участь у побудові храму, Анастасій Євстафійович не тільки пожертвував весь будівельний матеріал з добірного дуба, але також більшу частину й інших витрат, так само як і всі витрати на освячення храму брав на свій кошт. Завдяки такій участі, будівля храму пішла швидко й закінчилася цілком на початку січня»[118].

Помер 5 серпня 1893 року у селі Непоротово. Похований у сімейному склепі під церквою[119].

Дружина: Марія Василівна (1827 – 09.06.1897) – померла в селі Непоротове, похована в фамільному склепі-усипальні[120].

Діти: Емілія, Павло, Микола (1858–1924), Марія, Софія, Ольга (1852–20.03.1893).

 

Статевич Микола Анастасійович (1858–1924) – син поміщика села Непоротове Анастасія Євстафійовича Статевича (1803 – 05.08.1893) та Марії Василівни (1827 – 09.06.1897). Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. Поручик у відставці.

У спадок отримав половину села Білоусівка Хотинського повіту – 430 десятин землі[121]. Окрім того в цьому селі йому належав млин.

Жалував гроші на місцеве народне училище і на Свято-Димитріївську церкву. У 1901 році йому надане архіпастирське благословення: «за пожертву в церкву села Білоусівка священицького облачення і трьох покривал вартістю 110 рублів»[122].

Помер 17 липня 1924 року с Білоусівці, де і похований на парафіяльному цвинтарі.

Дружина: Єлизавета Миколаївна (1858 р.н.). Після смерті володіння у с. Білоусівка перейшло їй у володіння[123]. Після аграрної реформи 1924 року за нею залишилося 100 га землі у цьому селі[124].

 

Статевич Павло Анастасійович – син поміщика села Непоротове Анастасія Євстафійовича Статевича (1803 – 05.08.1893) та Марії Василівни (1827 – 09.06.1897). У 1890 році закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище і був направлений у Стародубовський 12-й драгунський полк. 2 лютого 1894 року звільнився в запас в званні корнета[125].

Від батька отримав у спадок частину вотчини Непоротове. За його підтримкою у 1893 році в цьому селі почала діяти церковно-приходська школа грамоти і в подальшому функціонувала на кошти громади і місцевих поміщиків. Піклувальником школи впродовж багатьох років був також Павло Анастасійович[126]. Наприклад, у 1897-1898 навчальний рік: «поміщик Павло Статевич відпускав опалення для Непоротівської школи, забезпечив школу необхідним класним та навчальним приладдям, і пожертвував матеріал для відкриття і для спорудження нової будівлі»[127].

Він також всіляко підтримував православну громаду села і всіляко надавав допомогу священнослужителям і церкві, яка була побудована на кошти його батька. У 1896 році йому була оголошена подяка єпархіального начальства «за пожертву 450 рублів на ремонт будівлі церкви села Непоротове». У 1901 році було надане архіпастирське благословення «вдові священика Любові Антонієві, землевласнику Павлу Статевичу і громаді селян с. Непоротове, Хотинського повіту, за пожертвування в церкву с. Непоротове Антонієвою – ікони в 165 рублів, Статевичем – священицького світлого облачення і оновлення чаші та дискосу на суму 70 рублів, і парафіянам – за пожертвування траурного облачення та інших церковних приладь і оновлення Євангелія на суму 86 рублів»[128].

При ньому, до 1899 року на території церкви був побудований фамільний склеп Статевічів[129].

 

Феодосіу Сандул (Олександр) Феодосійович (1775 р.н.) – із греків, син уродженця міста Трапезунд (розташованого нині в східній частині Туреччини) Феодосія Савича Феодосієва і уродженки Молдавського князівства Настасії Іоаннівни Пилиповської[130]. 27 липня 1821 року внесений в «Алфавітний список дворян Оргеївського цинуту»[131]. 31 червня 1845 року затверджений у дворянстві Департаментом Герольдії Урядового Сенату.

Служив при дворі господарів Молдавського князівства. Був жалуваний чином великого медельничера. Після 1808 року служив в Бессарабії. 11 лютого 1813 року проведений у чин титулярного радника. Того ж року, 11 червня прийняв підданство Російської імперії. 29 квітня 1818 року за старанну службу підвищений у чин колезького асесора. У 1818-1821 роках – член Верховної Ради Бессарабської області[132]. Надвірний радник (за даними на 1841 р.).

За даними на 1821 рік в Бессарабській області йому належали села Бенешти, Інешти, Балкашешти, Гиржавка, Ларга, Куконешти, Широуци, половина с. Бочкауци, половина с. Грозинці, половина с. Разалія, Вадулеки, частина с. Бравича, половина села Вережани, восьма частина села Крива[133].

На Сокирянщині від був власником села Сербичани. На перших порах у його власності була тільки половина цієї вотчини, яку він отримав від своєї матері і доказав право на частину села в суді. У 1814 році він купую у Марії Міклеску другу частину і таким чином стає єдиновладним власником Сербичан[134]. В подальшому – у 1826 році він передав це село своїй дочці Катерині і її чоловіку Миколі Еммануїловичу Донічу.

З архівних документів відомо, що самовладно давав розпорядження селянам Сербичан яким чином садити ту чи іншу сільськогосподарську культуру. Дійшли також згадки про його конфлікти з селянами сусідніх сіл[135]. Наприклад, у 1823 році жителі Гвіздівців, озброєні косами, відібрали частину землі сербичанської землі, яка належала поміщику Феодосіу, забрали у нього 20 возів, завантажили їх хлібом та вивезли. Справа розглядалася в суді 6 років[136].

Дружина: Карп Марія Георгіївна – дочка бана, полковника Георгія Федоровича Карпа († 1802 р.) та Сафти Наку.

Діти: Катерина (1807-1878), Олександр (1809–1866), Костянтин (1810 р.н.), Сафта (Софія) (1811–1893), Іоанн (1815–1887), Василь (1818 р.н.).

 

Черкез Олександр Миколайович (1800 – 1873) – син ключера Миколи Єгоровича Черкеза (1778 р.н.) та Марії Василівни Бузні[137]. 31 березня 1821 року включений у 6-у частину дворянської родословної книги Бессарабської області[138].

З 1821 року перебував на військовій службі – в званні поручика[139]. У 1829 році у званні капітана поступив на службу в 1-й Московський кадетський корпус – завідував малолітнім відділенням[140]. З 4 лютого 1849 року – у званні генерал-майора[141]. За даними на 1857 рік він був у відставці.

Нагороди: Орден Святого Станіслава III ст., Орден Святого Володимира IV ст., Орден Святої Анни III ст.[142] 20 серпня 1842 року за 20 років бездоганної служби нагороджений знаком відмінності[143]. 8 квітня 1848 року нагороджений Орденом Святого Рівноапостольного Володимира III ст.[144].

Від батьків йому перейшли у спадок частини із вотчин Редю-Маре в Хотинському повіті і Божоровка в Сорокському повіті. За даними на 1835 рік він значився землевласником села Коболчин на посесійному праві (купив у поміщика Флондора)[145]. Щоправда, сам Олександр Черкез у цьому селі майже не бував, а справами займався найнятий управляючий.

Помер в м. Москва. Похований на території Новодівочого монастиря[146].

Дружина: Беклемішева Анна Василівна (21.10.1805–27.01.1866) – дочка полковника Василя Петровича Беклемішева (23.12.1771–01.04.1822) та Анни Миколаївни Дурново (08.04.1778–17.04.1818). Похована на території Новодівочого монастиря в Москві[147].

 

P.S. Продовження буде. Автором статі готуються до публікації інші матеріали історико-біографічного змісту.

__________________________________________________________

[1] Русские полководцы: Сборник Документов. П.А. Румянцев. Том III: 1775-1796 / Под ред. Л.Г. Бескровного. – Москва: Военное издательство Министерства обороны Союза ССР, 1959. – С. 147, 157.

[2] Собственноручные распоряжения князя Потемкина-Таврического во время второй Турецкой войны, в царствование Императрицы Екатерины II // ЗООИД, Том 2. – Одесса: Городская типография, 1850. – С. 665-666.

[3] Семенова Л. Е. Переселенцы из Дунайских княжеств в Россию в конце XVIII в. // Миграция и эмиграция в странах Центральной и Юго-Восточной Европы в XVIII–XX вв.: Сохранение национальной идентичности и историко-культурного наследия России. СПб.: Алетейя, 2011. – С. 124.

[4] Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (11.09.1821–26.11.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 54. – Л. 99.

[5] Родословная книга дворян Бессарабской области, 1821 год. Часть II. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2368. – Л. 1-2.

[6] Алфавитный список дворян Хотинского цынута Бессарабской области 1821 года // Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (02.03.1821–17.09.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 53. – л. 53об-54; Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (11.09.1821–26.11.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 54. – Л. 101.

[7] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 78-83.

[8] Дело по иску Шендровых Костакия и Иордакия к отставному майору Окинке Петру о 4-й части вотчины Непоротовой (10.12.1821-25.06.1827). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 116; Дело по иску помещицы Орат Марии к помещикам отставному майору Окинке Петру и Боси Иордашко о части вотчины Непоротово (04.11.1822-11.06.1827). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 166; Дело по рассмотрению зем. тяжбы майора Окинки Петра с Босыем Иордакием из-за части имения Непоротова (10.08.1816 р.). – ДАЧО, ф. 117, оп. 4, спр. 3; Дело по рассмотрению зем. тяжбы майора Окинкэ Петру и Шендре Спиридоном из-за части имения Гура Коболчинулуй (15.05.1819-06.12.1821). – ДАЧО, ф. 117, оп. 4, спр. 11; Дело по рассмотрению зем. тяжбы между майором Окинка Петром и Шендря Спиридоном и помещиком Крупенским Матвеем из-за имения Ломаченцы, Вашковцы и Дубовка (16.05.1819–04.01.1826). ). – ДАЧО, ф. 117, оп. 4, спр. 14.

[9] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о выдаче свидетельств на дворянское звание (15.02.1818 – 31.10.1820). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 32. – Л. 114-115; Алфавитный список дворян Хотинского цынута Бессарабской области 1821 года // Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (02.03.1821–17.09.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 53. – л. 53об-54.

[10] Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Полтавской губернии / Издан Полтавским Дворянским Депутатским Собранием. – Полтава: Типо-литография Полтавского Губернского Правления, 1898. – С. 13.

[11] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве поручика Михаила Евграфова Аленича (1892 г.). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2166. – Л. 11-12.

[12] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве поручика Михаила Евграфова Аленича (1892 г.). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2166. – Л. 7-9.

[13] Формулярный список о службе земского начальника 7-го участка Хотинского уезда, штабс-ротмистра Лейб-гвардии Уланского Его Величества полка Михаила Евграфовича Аленича. Составлен 8 ноября 1893 года. – НАРМ, ф. 329, оп. 4, д. 318. – Л. 111-114.

[14] Шмаглит Р.Г. Белое движение. 900 биографий крупнейших представителей русского военного зарубежья. – Москва: Зебра, 2006. – С. 50; Волков С. В. Генералитет Российской империи: Энциклопедический словарь генералов и адмиралов от Петра I до Николая II: в 2 томах. – Москва: Центрполиграф, 2009. – Т. 1: А-К. – С. 46.

[15] Незабытые могилы. Российское зарубежье: некрологи 1917-1997: в шести томах / Российская государственная библиотекака; Сост. В. Н. Чуваков. – М.: Пашков дом, 1999. – Том 1: А-В. – С. 59.

[16] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве рода Бибери. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1609. – Л. 68.

[17] Формулярный список о службе земского начальника 7-го участка Хотинского уезда, штабс-ротмистра Лейб-гвардии Уланского Его Величества полка Михаила Евграфовича Аленича. Составлен 8 ноября 1893 года. – НАРМ, ф. 329, оп. 4, д. 318. – Л. 112.

[18] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св. Михайловскую церковь с. Мендикоуц 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1898 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 11, спр. 100.

[19] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 16.

[20] Мещерюк И.И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в Южной Бессарабии (1808-1856 гг.). – Кишинев: Редакционно-издательский отдел АН Молдавской ССР, 1970. – С. 245.

[21] Гарусова О.А. Егор Бальш и детский приют Бальша // Anuarul Institutului de Cercetări Interetnice / Ежегодник Института межэтнических исследований Академии Наук Республики Молдова. Том 3. – Кишинев, 2002. – С. 147.

[22] Родословная книга Бессарабского дворянства за 1844 год. Часть 5. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1118. – Л. 1-2об.

[23] Формулярный список о службе предводителя Бессарабского дворянства, статского советника Егора Александрова Бальша. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 563. – Л. 194об.

[24] Формулярный список о службе предводителя Бессарабского дворянства, статского советника Егора Александрова Бальша. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 563. – Л. 194-197.

[25] Метрические книги церквей Белецкого уезда за 1857 год. – НАРМ, ф. 211, оп. 1, д. 127. – Л. 277об – 278.

[26] Дело о проверке границ вотчин Василиуц, Роспопинец, Волошкова, Секурян, Кобольчина, Гилишовки и Ожова, Хотинского уезда Бессарабской области (05.11.1846 – 15.03.1848). – РГАДА, 1299, оп. 1, д. 1.- Л. 45.

[27] Дело об установлении границы вотчины Василиуцы Хотинского уезда, принадлежащей помещице Филодоровой (23.06.1843 – 25.09.1844). – ANRM, ф. 37, оп. 3, д. 304. – Л. 63.

[28] Дело Бессарабской областной межевой конторы о проведении с межеванием границ Василиуц и Роспопинец со стороны Коболчина, Секурян, Ожова и Волошкова (1821–1831). – РГАДА, 1299, оп. 1, д. 134. – Л. 362.

[29] Гарусова O.А. Об одной благотворительной традиции // Anuarul Institutului de Cercetări Interetnice / Ежегодник Института межэтнических исследований Академии Наук Республики Молдова. Том 3. – Кишинев, 2002. – С. 192.

[30] Мещерюк И.И. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в Южной Бессарабии (1808-1856 гг.). – Кишинев: Редакционно-издательский отдел АН Молдавской ССР, 1970. – С. 245.

[31] Завьялова Л.В. Петербургский Английский клуб, 1770-1918: Очерки истории. — СПб.: Дмитрий Буланин, 2004. – С. 148.

[32] Гарусова O.А. Об одной благотворительной традиции // Anuarul Institutului de Cercetări Interetnice / Ежегодник Института межэтнических исследований Академии Наук Республики Молдова. Том 3. – Кишинев, 2002. – С. 193.

[33] Списки дворян, имеющих право быть избранными на должность мировых посредников мировых участков по уездам Бессарабской области (11.09.1868 – 10.07.1870). – ANRM, ф. 8, оп. 1, д. 21. – Л. 17об-18.

[34] Раздельный акт между наследниками Федора Ивановича Казимира, 21 января 1889 год. – ДАЧО, ф. 42, оп. 2, спр. 18.

[35] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве рода Бальш. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1122. – Л. 80.

[36] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве рода Бальш. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1122. – Л. 81-82.

[37] Léonce de Brotonne. Les sénateurs du consulat et de l’empire. Tableau historique des pairs de France 1789-1814-1848. – Paris: H. Champion, 1895. – P. 270.

[38] Ф. Шопен. Письма. В 2-х. Том 1 / Г.С Кухарский. – Москва: «Музыка», 1989. – С. 46.

[39] Вестник Бессарабского земства, издаваемый Губернской Земской Управой. 1881. – Кишинев: Земская типография, 1881. — № 3-4. – С. 316; Вестник Бессарабского земства, издаваемый Губернской Земской Управой. 1882. – Кишинев: Земская типография, 1882. – № 3-4. – С. С. 270-271.

[40] Чорний О.Д, Мандзяк О.С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 85-86.

[41] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Свято-Троицкую церковь селения Тицкан 4-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1884 год. – НАРМ, ф. 211, оп. 19, спр. 154. – Арк. 144зв – 145.

[42] Хотинское Земство. Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XL очередного Уездного Земского Собрания созыва 1908 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1908. – С. 97.

[43] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории для Петро-Павловской церкви м. Секурян, 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1907 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 11, спр. 134. – Арк. 126зв-127.

[44] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 374.

[45] Ведомость о Свято-Троицкой церкви, 4-го округа Хотинского уезда за 1886 год. – ДАЧО, ф. 605, оп. 1, спр. 188. – Арк. 54зв – 55.

[46] Гримальский С. Священник с. Тицкан, Хотинского уезда, Мелетий Быховский (некролог) // КЕВ, 1901. – № 7. – С. 153.

[47] Хотинское Земство. Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XL очередного Уездного Земского Собрания созыва 1908 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1908. – С. 97.

[48] Определения Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания за 1856. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1452. – Л. 5.

[49] Формулярный список о службе Кишиневско-Оргеевского окружного предводителя дворянства, дворянина кавалера Николая Эммануиловича Донича. Составлен 18 ноября 1855 года. – НАРМ, ф. 88, оп. 2, д. 563. – Л. 252 – 257.

[50] Формулярный список о службе и достоинстве бывшего Кишиневско-Оргеевского окружного предводителя дворянства, дворянина кавалера Николая Эммануилова сына Донича. Составлен июня 25 дня 1842 года. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2362. – Л. 59-60.

[51] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Ильинскую церковь г. Кишинева, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1878 год. – НАРМ, ф. 211, оп. 11, д. 58. – Л. 304об-305

[52] Дело о вводе во владение помещиков Занги Ивана и Мишоглу Николая вотчиной Сербичаны, приобретенной у помещицы Донич Екатерины (15.01.1854). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, д. 1405. – Л. 1.

[53] Дело о вводе во владение помещиков Занги Ивана и Мишоглу Николая вотчиной Сербичаны, приобретенной у помещицы Донич Екатерины (15.01.1854). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, д. 1405. – Л. 1-2об.

[54] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Ильинскую церковь г. Кишинева, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1878 год. – НАРМ, ф. 211, оп. 11, д. 58. – Л. 312об – 313.

[55] Bevziconi Gh. Boierii Kalmuțki // Din trecutul nostru. – Chisinau, 1935. – № 17-20. – P. 52.

[56] Furtună Al. Ramura basarabeană a neamului de nobili Orâş // Studii de arhondologie şi genealogie / Acad. de Ştiinţe a Moldovei, Inst. de Istorie; executorii proiectului: Sergiu Bacalov. – Chişinău: S. n., 2014. – Vol. I. – P. 147.

[57] Furtună Al. Ramura basarabeană a neamului de nobili Orâş // Studii de arhondologie şi genealogie / Acad. de Ştiinţe a Moldovei, Inst. de Istorie; executorii proiectului: Sergiu Bacalov. – Chişinău: S. n., 2014. – Vol. I. – P. 147.

[58] Пущин И.И. Записки о Пушкине. Письма. – Москва: Директ-Медиа, 2015. – С. 33.

[59] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Сорокского уезда местечка Атак Архангело-Михайловскую церковь, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1854 год. – НАРМ, ф. 211, оп. 2, д. 73. – Л. 553об – 554.

[60] Дело об установлении границы вотчины Василиуцы Хотинского уезда, принадлежащей помещице Филодоровой (23.06.1843 – 25.09.1844). – ANRM, ф. 37, оп. 3, д. 304. – Л. 14-14об.

[61] Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1843. – № 73. – С. 25.

[62] Списки лицам, Высочайше пожалованным дипломами с гербами на дворянское достоинство Всероссийской империи и Царства Польского. / Сост. Лукомский В., Тройницкий С. – СПб, 1911. – С. 32.

[63] Список бояр Молдавских, желающих переселиться в Россию, составленный графом А.А. Безбородкою, 1791 года // Сборник Императорского Русского исторического общества. – Т. 29. – СПб., 1881. – С. 631.

[64] Ведомость о скутельниках, бреслашах и слугах по Бессарабской области // Сборник исторических материалов, извлеченных из архива собственной Его Императорского величества канцелярии. /Под редакцией Н. Дубровина. – Вып. 7. – СПб., 1895. – С. 308.

[65] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 17.

[66] Мандзяк А. С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 318 -321.

[67] Дело по рассмотрению прошения генерал-майора Катаржи об утверждении его в правах владения вотчинами: Сакарены, Распопинцы, Ходароуцы и Бабины в Хотинской райе. (24.03.1810-16.08.1810). – НАРМ, ф. 1, оп. 1, д. 1556 (ин. 1647). – 17 л.

[68] Zotta S. Semi–mileniul unui document de la Alexandru cel Bun şi al satelor Bănila moldovenească şi Igeştii din Bucovina (1428–1928). – Iaşi, 1928.

[69] Определения Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о внесении в родословную книгу Бессарабского дворянства лиц, доказавших свое дворянское происхождение, и документы, удостоверяющие личность и происхождение их (1821 год). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 54. – Л. 17-18об.

[70] Bezviconi, Gh. G. Boierimea Moldovei dintre Prut şi Nistru: Actele Comisiei pentru cercetarea documentelor nobilimii din Basarabia, la 1821. – Vol. 1. – Bucureşti: Fundaţia Regele Carol I, 1940. – С. 122.

[71] Кучерявий О.П., Мандзяк О.С. Гвіздівці. Шляхами століть. / О.П. Кучерявий, О.С. Мандзяк – Кам’янець-Подільський: ФОП Панькова А. С., 2019. – С. 113.

[72] Дело по иску поверенного помещицы Сумароковой титулярного советника Лисовского Льва к помещику с. Гвоздоуць Томульцу Сандулашко за незаконное владение им вотчиной Гвоздоуцы (08.05.1834–25.09.1852). – ДАЧО, ф. 177, оп. 1, спр. 614.

[73] Bezviconi, Gh. Natalia Keșco. Regina Serbiei // Din trecutul nostru. – Chisinau, 1935. – № 17–20. – P. 61.

[74] Див.: Кешко И. О кукурузе. – [Одесса], 1857.

[75] Петро Кешко був одружений з Пульхерію Стурдза (1834-1874) – онучка господаря Молдавії.

[76] Gorovei A. Folticenii. Cercetări istorice asupra oraşului. – Folticeni: Institutul de Arte Grafice «M. Saidman», 1938. – P. 99; Gorovei A. Teodor Teodorini. Documente și informații despre el și familia lui // Arhivele Olteniei. Anul VIII. – 1929. – № 43-44. – P. 263.

[77] Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания о дворянстве сыновей коллежского регистратора Константина Кируша: Ивана, Николая и Егора (28.05.1840 – 18.06.1877). – НАРМ, ф. 88, оп. 2, д. 368. – Л. 9.

[78] Бессарабское Дворянское депутатское собрание. Родословная книга бессарабских дворян: 1824 год. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 299. – л. 94 – 95об.

[79] Формулярные списки о службе областного предводителя, депутатов и секретаря дворянского собрания. Учинены 1839 года // Бессарабское дворянское депутатское собрание. Указы Правительствующего сената, предписания Бессарабского областного правления за 1832-1841 гг. и формулярные списки чиновников дворянского депутатского собрания (12.08.1832–10.01.1842). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2374. – л. 139об -140.

[80] Iorga N. Nouă documente basarabene. — Bucureşti: Librăriile Socec & Comp. şi C. Sfetea; Leipzig: Otto Harrassowitz; Viena Gerold & Comp, 1914. – P. 6 (936); Iorga N. Quelques documents roumains de Bessarabie // Bulletin de la Section Historique. – Nos. 2-4, 1-er octobre. – Bucureşt: Ateliers graphiques SOCEC & Co., SoCiété anonyme, 1914. – P. 274.

[81] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. III. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С.

[82] Алфавитный список дворян Хотинского цынута Бессарабской области 1821 года // Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (02.03.1821–17.09.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 53. – л. 47; Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательства на дворянство Бессарабских жителей с перепиской, относящейся к сим определениям (11.09.1821–26.11.1821). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 54. – л. 197–197об.

[83] Формулярные списки о службе областного предводителя, депутатов и секретаря дворянского собрания. Учинены 1839 года // Бессарабское дворянское депутатское собрание. Указы Правительствующего сената, предписания Бессарабского областного правления за 1832-1841 гг. и формулярные списки чиновников дворянского депутатского собрания (12.08.1832–10.01.1842). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2374. – л. 139об.

[84] Санктпетербургские сенатские объявления. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1840. – № 100. – С. 49.

[85] Дело Бессарабского Дворянского депутатского собрания о дворянстве сыновей коллежского регистратора Константина Кируша: Ивана, Николая и Егора (28.05.1840 – 18.06.1877). – НАРМ, ф. 88, оп. 2, д. 368. – Л. 11об.

[86] Gorovei A. Contribuții la biografia lui Constantin Stamati // Analele Academiei Române. Memoriile Secţiunii Literare. Seria III. Tomul V. – București, 1930-31. – P. 228.

[87] Niesiecki K. Herbarz polski. Powikszony dodatkami z poniejszych autorów rkopismów, dowodów, urzdowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza. – Lipsk, 1840. – S. 164 – 165.

[88] Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии / Подольское Дворянское Депутатское Собрание. – Каменец-Подольск: Типография Подольского Губернского Правления, 1897. – С. 237.

[89] Определения Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания за 1854 год. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1395. – Л. 64-64об; Родословная книга бессарабских дворян. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 2299. – Л. 69-70.

[90] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве Гвардии штабс-ротмистра Александра Комара. – НАРМ, ф. 88, оп. 1 д. 1380. – Л. 2.

[91] Санктпетербургские сенатские объявления по судебным, распорядительным, полицейским и казенным делам. – СПб.: Типография Правительствующего Сената, 1845. – № 22. – С. 28-29.

[92] Опись дел Архива Государственного Совета. – Том четвертый: Дела Государственного Совета с 1850 года по 1856 год. – СПБ.: Государственная типография, 1910. – С. 130.

[93] Сборник Высочайше утвержденных мнений Государственного совета по гражданским делам (1852, 1853 и 1854 гг.) / Сост. Н.А. Мейер. – СПб., [б.г.]. – С. 120–131.

[94] Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. – Книга 2. Том II: Бессарабская область / Составил Генерального штаба капитан А. Защук. – СПб., 1862. – С. 310.

[95] Раздельный акт между наследниками Федора Ивановича Казимира, 21 января 1889 год. – ДАЧО, ф. 42, оп. 2, д. 18.

[96] Дело о вводе во владение поручика Крупенского Николая вотчинами Романкоуцами, Карликеу и частью Мендикоуц (28.07.1862-30.07.1862). – ДАЧО, ф. 117, оп. 1, спр. 2239.

[97] Список дворян, внесенных в дворянскую родословную книгу Подольской губернии / Подольское Дворянское Депутатское Собрание. – Каменец-Подольск: Типография Подольского Губернского Правления, 1897. – С. 237.

[98] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св.-Анастасиевскую церковь с. Непоротово 3-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1893 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 11, д. 98.

[99] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св.-Димитриевскую церковь селения Непоротова 3-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1880 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 1, спр. 808. – Арк. 20зв-21.

[100] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св.-Димитриевскую церковь села Белоусовки 5-го округа Хотинского уезда, , для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1910 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 11, спр. 5. – Арк. 107зв-108.

[101] Anuarul «Socec» al României-Mari: 1924 — 1925. – V. II: Provincia. – Bucuresti: Editura «Socec & Co». Soc. Anon., 1925; Сокирянщина на сторінках адресного показчика всієї Румунії // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – Мінськ – Новодністровськ, 2011.

[102] Личное дело земского начальника 7 участка Хотинского уезда Ланцетти П.Н. – НАРМ, ф. 329, оп. 4, д. 181. – Л. 2.

[103] Формулярные списки кандидатов на должность земских начальников при Бессарабском губернском присутствии (1914 год). – НАРМ, ф. 329, оп. 4, д. 438. – Л. 23об – 25.

[104] Личное дело земского начальника 7 участка Хотинского уезда Ланцетти П.Н. – НАРМ, ф. 329, оп. 4, д. 181.

[105] Революционное движение в России в сентябре 1917 года: общенациональный кризис / Академия наук СССР, Институт истории СССР; Главное архивное управление, Центральный Государственный исторический архив; отв. редактор Д. А. Чугаев. – Москва: Издательство Академии наук СССР, 1961. – С. 479 – 480, 518.

[106] Список Бессарабской области города Хотина личного дворянина, коллежского регистратора Семена Иванова сына Маевского. Составлен июля 24 дня 1835 года // Дело Бессарабского дворянского депутатского собрания с посемейными списками дворян, не признанных в сем звании по Хотинскому уезду (14.06.1835–30.08.1835). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, спр. 817. – Арк. 79зв-80.

[107] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве медельничера Григория Сорочана и кего сына Георгия. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1193. – Л. 7об-8, 147об – 148.

[108] Uricariul cuprindetoru de Hrisove, Ispisoce, Urice, Anaforale, Proclamaţiuni, Hatişerife şi alte acte de ale Moldovei şi Ţărei Romănesci, de pe la anul 1461 şi pănă la 1854. / Codrescu T. – Volumul 6. – Iassii: Tipografia Buciumului Românu, 1875. – P. 210.

[109] Balan T. Documente bucovinene. – Vol. VI: 1760-1833. – Bucureşti: Editura Casei Şcoalelor şi a Culturii poporului, 1942. – P. 217.

[110] Формулярный список о службе и достоинстве служащего письменных дел по канцелярии предводителя дворянства Хотинского цинута, коллежского регистратора Анастасия Статевича. Составлен декабря 12 дня 1827 года. – НАРМ, ф. 88, оп. 2, д. 560. – Л. 16-18.

[111] Дело об установлении границы вотчины Василиуцы Хотинского уезда, принадлежащей помещице Филодоровой (23.06.1843 – 25.09.1844). – НАРМ, ф. 37, оп. 3, д. 304. – Л. 13-13об.

[112] Формулярный список о службе и достоинстве служащего письменных дел по канцелярии предводителя дворянства Хотинского цинута, коллежского регистратора Анастасия Статевича. Составлен декабря 12 дня 1827 года. – НАРМ, ф. 88, оп. 2, д. 560. – Л. 16об.

[113] Дело о вводе во владение коллежского регистратора Статевича Анастасия вотчиной Непоротовой (25.06.1856 г.). – ДАЧО, ф. 117, оп., 1, спр. 1574. – Л. 1-1об, 5-6.

[114] Планы дач Генерального и Специального межеваний. Алфавит Сорокского, Хотинского и Ясского уездов Бессарабской губернии. – РГАДА, ф. 1354, оп. 28

[115] Сборник Бессарабского Земства, издаваемый Бессарабскою Областною Земскою Управою. – Год третий. – Кишинев: Типография Областного правления, 1873. — № 6. – С. 130.

[116] Раскладка сборов на уездные земские потребности 1871 года с маслобоен, сукновален и мельниц // Сборник Бессарабского Земства, издаваемый Бессарабскою Областною Земскою Управою. Год третий. – Кишинев: Типография Областного Правления, 1873. — № 1. – С. 137 – 153.

[117] Вестник Бессарабского Земства, издаваемый Губернскою Земскою управою. – Кишинев, 1881. – № 3-4. – С. 326 – 327.

[118] Праницкий Д. Освящение церкви в с. Непоротове, Хотинского уезда // КЕВ, 1892. – Год 25. – № 10 – С. 239-241.

[119] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св.-Анастасиевскую церковь с. Непоротово 3-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1893 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 11, д. 98. – Арк. 184зв – 185.

[120] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории в Св.-Анастасиевскую церковь с. Непоротово 3-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших, на 1897 год. – ДАЧО, ф. 1245, оп. 1, спр. 678. – Арк. 185зв-186.

[121] Elita social-politică şi economică a Basarabiei. Sec. XIX – începutul sec. XX. Volumul 1: Documente / Acad. de ştiinţe a Moldovei, Inst. de istorie; Сoordonator: Sergiu Bacalov. Alcătuitori: Sergiu Bacalov, Cristina Gherasim, Marina Guţu, Sergiu Demerji, Elena Cojocari. – Chişinău, 2014. – P. 238.

[122] Распоряжения епархиального начальства // КЕВ, 1901. – № 13 – С. 278.

[123] Elita social-politică şi economică a Basarabiei. Sec. XIX – începutul sec. XX. Volumul 1: Documente / Acad. de ştiinţe a Moldovei, Inst. de istorie; Сoordonator: Sergiu Bacalov. Alcătuitori: Sergiu Bacalov, Cristina Gherasim, Marina Guţu, Sergiu Demerji, Elena Cojocari. – Chişinău, 2014. – P. 327.

[124] Anuarul «Socec» al României-Mari: 1924 — 1925. – V. II: Provincia. – Bucuresti: Editura «Socec & Co». Soc. Anon., 1925; Сокирянщина на сторінках адресного показчика всієї Румунії // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – Мінськ – Новодністровськ, 2011.

[125] Мартынов А. Г. История 12-го Драгунского Стародубовского полка. – СПб.: Типография «Бережливость», 1908. – С. 73.

[126] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 80.

[127] Отчет о церковно-приходских школах и школах грамоты Кишиневской епархии за 1897-98 учебный год. // КЕВ, 1898. – № 8. (Приложение). – С. 84.

[128] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 251.

[129] Мандзяк О.С. Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 251.

[130] Документы о Дворянстве Сандула Феодосиева, возвращенные из Герольдии. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 1198. – Л. 3об, 6.

[131] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательств на дворянство Бессарабских жителей и перепиской относящейся к сим определениям. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 53. – Л. 221об.

[132] Крупенский, А.Н. Краткий очерк о бессарабском дворянстве 1812–1912. К столетнему юбилею Бессарабии. СПб.: Товарищество Р. Голике и А. Вильборг, 1912. – С. 3.

[133] Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания с черновыми определениями Комиссии для разбора доказательств на дворянство Бессарабских жителей и перепиской относящейся к сим определениям. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 53. – Л. 218 – 218об.

[134] Ciobanu T. Izvod de moşiile ce s-au cumpărat în oblaste Basarabiei cu arătari numele satelor şi în ce ţinut anumi să află, cum şi numele vânzătorilor şi a cumpărătorilor, 1814 fevruarie // Revista de istorie a Moldovei. – 2009. — № 4 (80). – Р. 202.

[135] Дело по рассмотрению тяжбы надворного советника Санду Феодосия с владельцем имения Гвоздовцы из-за принадлежности имения (1826 г.). – ДАЧО, ф. 117, оп. 4, спр. 56.

[136] Дело по иску помещика Феодосия Сандула к жителям с. Гвоздоуц и Романкоуц об отобрании у него части земли из вотчины Сербичаны (25.07.1823-13.03.1829). – ДАЧО, ф. 117,, оп. 1, спр. 200.

[137] Алфавитный список дворян Ясского цынута Бессарабской области 1821 года. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, спр. 53. – Арк. 69об – 70.

[138] Решения Гражданского Кассационного Департамента Правительствующего Сената за второе полугодие 1872 года. – СПб.: Типография Правительствующего сената, [Б.г.]. – С. 2721-2722; Дело Бессарабского Дворянского Депутатского Собрания о дворянстве рода Черкез. – НАРМ, ф. 88, оп. 1, спр. 2347.

[139] Bacalov S. Nobilimea Basarabiei în secolul al XIX-lea. Despre descendenţii clucerului Nicolae Cerchez // Prutul. Revistă de cultură. Serie nouă, anul IV (XIII). – Huşi, 2014. – № 2 (54). – P. 112.

[140] Корсаков А.Н. Воспоминания московского кадета (1833-1834) // Русский архив. – Москва: Типография Лебедева, 1880. – Кн. 1, № 2. – С. 456-457; Киов В.И. Записки «Из воспоминаний о братце Косте», 1837—1848 гг. / Публ. Е.М. Варенцовой // Российский Архив: История Отечества в свидетельствах и документах XVIII-XX вв.: Альманах. – Москва: Студия ТРИТЭ: Рос. Архив, 2007. – Т. XVI. – С. 421-423, 436.

[141] Биографический словарь. Высшие чины Российской Империи (22.10.1721-2.03.1917). Т. III. Р-Я. / Сост. Е.Л. Потемкин. – М., 2017. – С. 446.

[142] Месяцеслов и общий штат Российской империи на 1839 год. – СПб.: Типография Императорской Академии Наук, 1839. – С. 841.

[143] Список имеющим знаки отличия беспорочной службы. Часть VI. За 1843 год. – СПб.: Типография Императорской Академии Наук, 1844. – С. 337.

[144] Сын отечества. Журнал истории, политики, словесности, наук и художеств. Книга седьмая. – СПб.: Типография К. Жернакова, 1848. – С. 26.

[145] Посемейный список Бессарабской области Хотинского уезда, потомственного дворянина Карла Осипова сына Гродзкаго, проживающего в селении Коболчин. Составлен 28 августа 1835 года // Дело Бессарабского дворянского депутатского собрания с посемейными списками дворян, не признанных в сем звании по Хотинскому уезду (14.06.1835–30.08.1835). – НАРМ, ф. 88, оп. 1, д. 817. – л. 200-201.

[146] Московский некрополь. Том 3: (Р–Ө). – Санкт-Петербург: Типография М.М. Стасюлевича, 1908. – С. 312.

[147] Московский некрополь. Том 3: (Р–Ө). – Санкт-Петербург: Типография М.М. Стасюлевича, 1908. – С. 312.

Залиште свій коментар