Наближаємось до 100-ої річниці Хотинського повстання

Автор: admin

В наступному – 2019 році виповниться 100 років Хотинському повстанню проти румунської окупації, яке відбулося в період з 6 до 20 січня 1919 р. (за старим календарним стилем). За сучасним календарним стилем це буде період — з 19 січня до 2 лютого 1919 року.  Відповідно, в цьому році — 99-та річниця повстання. Та на жаль, незважаючи на такий тривалий період, що минув після тих бурхливих подій, в історії повстання досі, як не дивно, дуже багато «білих плям», пов’язаних з відносно поверхневим вивченням його історії.

Досі, єдиною цілком грунтовною працею по вивченню повстання можна вважати лише видання «Хотинское восстание. Сборник документов и материалов», Кишинев, «Штиинца», 1976). Але це все ж таки є лише збірник документів, який, зокрема, не показує хронологію подій. Решта історичних, науково-популярних праць та художніх творів на цю тему не достатньо точно відображають хронологію і, навіть, географію реальних подій.

Як писав О. Кучерявий на сайты «Гвіздівці» у статті «Спалах 1919 року», найвірогідніше, це насамперед, було пов’язане із плутаниною в датах за старим й новим календарними стилями, а також з аналогічною плутаниною, що викликана участю у повстанні двох різних, але при цьому однойменних населених пунктів (Атакі Окницького повіту і Атаки Хотинського повіту), які до того, ще й розташовані обидва на берегах Дністра, біля обох були мости і події в обох поселеннях відбувалися приблизно схожим чином. Не можна відкидати і окремі політичні чинники різних часів.

Наш сайт присвячував досить багато публікацій події цього повстання, у якому наші земляки брали найактивнішу участь. Список таких публікацій можна побачити наприкінці цієї статті. А зараз пропонуємо Вашій увазі мабуть самий точний за хронологією і, наскільки це було можливо — найбільш об’єктивний (на нашу думку) опис подій, пов’язаних з повстанням, представлений авторами книги «Гвіздівці: шляхами століть», що готується до публікації і в якій Хотинському повстанню присвячена окрема глава.

****************************************************************

О. Кучерявий, О. Мандзяк

«Хотинське повстання»

Політичні і воєнні події 1917 – 1918 рр. призвели до значних трансформацій на політичній карті Європи, викликаних появою низки нових держав, зміною територій і кордонів тих, що існували раніше. Так, в 1917 р. на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві появляється Українська Народна Республіка, в планах якої було приєднати також територію Буковини і Хотинського повіту. Але, плани так і залишилися лише планами.

9 лютого 1918 р. було підписано Брест-Литовський мирний договір, укладений між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією. Це був перший міжнародний правовий акт, який визначав УНР суб’єктом міжнародного права. Умови договору передбачали припинення воєнних дій, визначали західні кордони України, встановлювали дипломатичні й консульські відносини. Напередодні укладення мирного договору, 8 лютого 1918 р. між УНР і Австро-Угорщиною було укладено таємну угоду, а 4 березня 1918 р. – таємний додаток, згідно з яким Холмщина і Підляшшя мали відійти Україні. Області Галичини й Буковини стали українськими провінціями в складі Австро-Угорщини (так званий коронний край) з забезпеченням мовних прав їхнього населення, тобто УНР віддала австрійцям наш край в обмін на військову підтримку проти більшовиків.

В подальшому, 7 травня 1918 р. був підписаний Бухарестський мирний договір, укладений між Румунією та Центральними державами, відповідно до якого Румунія отримувала підтвердження права на Бессарабію і повинна була сприяти німецько-австрійським військам, які перекидалися через Бессарабію на південь України.

З весни 1918 р. Хотинський повіт знаходився під австрійською воєнною владою. Австро-угорські війська захопили Хотинщину 28 лютого 1918 р. Кордон між територіями, що були окуповані Румунією і Австрією, проходив по території Хотинського повіту – берегом ріки Прут і біля Липкан повертав в бік Дністра. Окупанти скасували всі рішення Гвіздовецького сільського революційного комітету, розпустили його, а його членів арештували. Теж саме відбувалося і в інших селах Сокирянщини.

В кінці жовтня 1918 р. у зв’язку з революцією в Німеччині і Австро-Угорщині Австро-Угорська монархія розпалась. Австрійські війська, що перебували в Україні відповідно до Брест-Литовського договору між УНР та країнами Четверного союзу, підписаного 9 лютого 1918 р., рушили додому. 24 жовтня вони залишили Хотинський повіт, а 28 жовтня – й Буковину. Земські збори Хотинщини цього ж дня заявили про відхід австрійських військ і «підтвердили прагнення повіту до возз’єднання з єдиною великою Росією»[1].

Але що з тої декларації? У Бессарабії знову розпочалося безвладдя. Щоправда, воно тривало недовго, адже ситуацією відразу скористалася боярська Румунія, яка 8-11 листопада 1918 р. окупувала Північну Буковину і Хотинський повіт, а разом із ними і Гвіздівці.

Сама по собі окупація відбулася більш-менш спокійно. Будь якого спротиву вона не отримала – не було від кого, адже селяни останнім часом звикли до постійних змін влади, розгубилися у цих військово-політичних процесах.

Майже одразу після захоплення румунськими військами Бессарабії, «Сфатул Церій» проголосував за об’єднання з Румунією. На засіданні 25 — 26 листопада 1918 року при відсутності кворуму 36-ю голосами було ухвалене рішення про безумовне приєднання Бессарабії до Румунії. Незабаром після прийняття цього рішення «Сфатул Церій» припинив своє існування.

Приєднання Бессарабії до Румунії не признавалося Радянським урядом і кваліфікувалася як анексія. На картах, що випускаються в СРСР, Бессарабія позначалася, як «територія, окупована боярською Румунією». Але при всьому цьому, наступні 22 роки Бессарабія входила до складу Румунії.

Встановлення нового порядку було вкрай жорстоким. Оголошення про встановлення влади «Романія маре» відбувалося наступним чином: населення було скликано до сільської управи через заклики соцьких і десятників: «Всім з’явитися до управи на сходку». Багато селян, знаючи по чутках, які надходили з центральної та південної Бессарабії — як поводяться з людьми румуни, тікали до лісу або ховалися в інших місцях. Але під лісом румунські вояки влаштували засідку, по хатах теж розшукували. Румунський офіцер зачитав указ короля про те, що Бессарабія є областю Румунії, що селяни повинні підкорятися румунським зако­нам.

При цьому, румуни і не намагалися представляти свій прихід у Північну Бессарабію, як якесь повернення споконвічних територій, як вони це розповідають сьогодні. Та й дійсно – молдавськими ці території були чималий час, але румунськими – ніколи! І у 1918 — 1919 роках румунські вояки цього не приховували. Один з перших наказів коменданта Сокирянського румунського гарнізону — капітана Молдована (це – прізвище) так і називався – «Становлення окупаційного режиму».

Насамперед, відповідно до цього наказу, сільські старости були зобов’язані виявляти зброю. За збереження зброї на будь кого накладали великий штраф і на три місяці саджали у тюрму. За перехід з України в Бессарабію арештовували. Заборонялося збиратися групами більш ніж по 4 чоловіки. Сходки мешканців дозволялися у виняткових випадках і лише за участю патруля. Після 20-ої години заборонялося ходити по селі, запалювати вогонь у хатах. У школах належало виконувати румунський гімн. Перехід з села до села дозволявся за спеціальними картками, з обов’язковою реєстрацією. На деякий період було заборонено продаж пшениці, жита, ячменю, вівса, кукурудзи, квасолі, бобів, чечевиці, картоплі, борошна, проса, насіння льону, прядива, соняшнику, конюшини, люцерни. Повністю було накладено заборону на продаж цигарок, вирощування і продаж тютюну, виготовлення і продаж спиртних напоїв, адже тютюнові і горілчані вироби були в Румунії державною монополією.

Бессарабське населення піддавалося нечуваним знущанням «сигуранци» (румунської охранки) і інших владних структур. У спогадах одного з наших героїчних земляків – гвіздовчанина Якова Георгійовича Барчука (1898 р.н.) про це відзначено особливо:

«[Настала осінь] 1918 р. Революція у Німеччині і Австро-Угорщині. Окупанти забралися, як кажуть, восвоясі. Та не довго нам довелося жити без окупантів. На зміну тим, що відійшли, прийшли інші — румуни, що встановили варварські порядки: грабіж, катування, на­сильство, що не знали ні меж, ні статі, ні віку. Ходять вояки «Ро­манія маре» по хатах шукати більшовиків і беруть з хати, що їм по­добається з домашніх речей і одежі, а тих, що чинять опір, б’ють до втрати свідомості. Пригадую такий випадок, а їх було безліч. Іду я якось вранці до свого старшого брата. Біля декількох хат ходить група румунських вояків. В цих хатах неймовірний жіночий і дитячий крик. Що ж там відбувалось? Грабіж і зґвалтування.

З народом поводились, як з тваринами. Пригадується і ніколи не забудеться таке. Я з своїм меншим братом Гаврилом молотимо до­ма на току ціпами хліб та враз чуємо заклики соцьких і десятників: «Всім з’явитися до управи на сходку». Знаючи, як поводяться з нами румуни, ми з братом рішаємо втекти у ліс, в урочище Волове (за 400—500 метрів від с. Гвоздівці[2]). Та натрапляємо на засаду і повер­таємось до управи, де бачимо таке видовище. До десятка озброєних вояків стоять з дрючками по обидві сторони хвіртки, пропускають через хвіртку в подвір’я управи, б’ють дрючками, незважаючи на вік, і улюлюкають, як на тварину. Тих, що пройшли цю обробку, построїли на подвір’ї і перевіряють по списку. Тих, що не з’явились, приводять, б’ють, ще й водою обливають. Після цієї обробки, ми з братом довго не могли підняти рук. Дісталось і нашому старому батькові. Після удару батько впав і каже: «Це, пане, за що?» А той його ще дрючком. Помститися зараз за батька ми не могли, бо вони озброєні, а ми ні. Румунський офіцер нам прочитав указ короля «Романія маре», що Бессарабія є зараз областю Румунії, ми повинні підкорятися їх зако­нам, при зустрічі з офіцером та солдатом Румунії скидати перед ними шапку та вклонятись»[3].

До головних уборів у румунських вояків взагалі було якесь не здорове ставлення. На стінах містечка Єдинці, яке тоді теж відносилося до Хотинського повіту, у 1918 р. було вивішене наступне оголошення: «Населення Єдинців повинне вітати румунських офіцерів у такий спосіб: Кожний перехожий повинен зупинитися, повернутися обличчям до начальства й із привітною посмішкою швидко зняти головний убір і зробити глибокий уклін до землі.

Щоб навчити населення строгому виконанню даного наказу, на вулицях міста в різні години дня будуть проносити мій кашкет, і всі зобов’язані привітати його, відповідно до пункту 1 даного наказу.

Начальник гарнізону Одиниці Думітреску.

Начальник поліції Елевтереску.

За голову Адміністрації Вулпе»[4].

Василь Строєску, який безпосередньо брав участь у місцевій націоналістичній молдавській контрреволюції, яка сприяла насильницькому захопленню Бессарабії румунським імперіалізмом, був змушений заявити в румунському парламенті:

«Румунські влади в Бессарабії гнітять населення самим звірячим образом. Суд там — коротка розправа, і самі міністри потурають беззаконням. Цивільні свободи зовсім скасовані військовим режимом. З болем констатуєш, що при колишньому російському управлінні становище було краще»[5].

Через нелюдське поводження (зрозуміло, що не через тютюн та горілку) народ взявся за зброю, по селах почастішали випадки вбивства окремих завойовників. В Гвіздівцях на перших порах було більш-менш тихо, але про деякі сусідні села це не скажеш. Так, наприклад, у перших числах грудня 1918 р. (за старим стилем) до багатого селянина с. Мендиківці Щербана прийшли три румунських солдати й почали вимагати коней для якоїсь поїздки. Останній відмовився допомогти їм, на тій підставі, що він вже їздив і черга не за ним. Заява про це викликає побиття Щербана прикладами. На крики збігаються сусіди й, побачивши, що збройні румуни б’ють їх односельця, біжать додому, хапають, хто що може, деякі – гвинтівки, і вертаються до місця побоїща, де вбивають одного й ранять двох румунів. За спогадами гвіздовчанина Якова Георгійовича Барчука, розправу над окупантами вчинили брати Яків Руснак та його брат Іван[6].

Із сусіднього с. Ходороуци, куди, мабуть, було повідомлено про подію, прибуває каральний загін, бере в коло село, і все населення Мендиківців поголовно виганяється в с. Ходороуци, де починається страшне, небувале пороття. Порють солдатськими лопатками так, що м’ясо летіло жмутами із селянських спин. Двоє не витримують і кидаються там же в Ходороуцах у колодязь. По закінченні побиття каральний загін вертається в Мендиківці й знищує господарства селян, які втекли від покарання.

Для похорону вбитого й померлих від ран румунів на місце події в Мендиківці скликаються священики, вчителі, сільські старости й інші представники з навколишніх сіл, і в їхній присутності відбувається обряд поховання, причому місцеве населення під час здійснення обряду поховання повинне було стояти на колінах в болоті[7].

Потім, за свідченням священика церкви с. Ломачинці Данила Корнєя, який був викликаний у Мендиківці у числі інших, всі запрошені були поставлені у два ряди, і між ними знову «перепороли» мендиківчан[8]. Але й цим не закінчилося — на селян була накладена контрибуція у сумі 3000 рублів, про що було вказано в циркулярному приказі № 5 командира 1-го батальйону 40-го полку «Калугарян» капітана Тінулєску.

Після того, деякі учасники цієї події, щоб уникнути розправи з боку окупантів, були вимушені втекти з села і переправитися на другий бік Дністра. Саме так, наприклад, зробили і вже згадані Яків Руснак зі своїм молодшим братом, які перебралися в Могилів-Подільський.

На початку січня в Хотинському і Сорокському повітах Бессарабії спалахнуло повстання. Села піднімалися одне за одним. Це повстання, по суті, з одного боку, мало організований характер, а з іншого – було стихійним.

Від початку воно відносно тривалий період готувалося окремими підпільними групами і організаціями колишніх фронтовиків. Повсюдно формувалися повстанські загони. Ініціаторами створення цих груп і їхніми активних учасниками були й українці, й молдавани, й росіяни із числа місцевих жителів. Ці групи почали збирати й готувати зброю. Найбільш активними центрами були м. Хотин, окремі села сучасного Хотинського району, село Романківці та містечко Атакі[9] Сорокського повіту.

Цю малоорганізовану боротьбу, знову ж таки, з різними цілями, підхопили різноманітні бессарабські організації, що діяли у різних місцях. Зокрема, в Одесі діяв Комітет спасіння Бессарабії, в якому провідну роль грали буржуазні елементи. А ті боялись народного повстання, намагалися не до­пустити його. У Києві існував Комітет бессараб­ських українців. У Тирасполі під назвою Берего­вих охоронних сотень переховувалися бойовики–емігранти. У Могилеві–Подільському діяв Комі­тет спасіння Бессарабії. Також, наприкінці 1918 року в містечку Жванець[10] Поділь­ської губернії емігранти з Хотинського повіту створили Міжнаціональний бессарабський союз. Усіх тих, хто входив у ці організації, об’єднува­ло одне — бажання визволити батьківщину від іноземного гніту. Такий настрій панував і серед населення інших земель, поневолених Румунією. В архівних документах містяться дані про те, що підготовка до повстання йшла одночасно в Бессарабії, Буковині, Добруджі, Трансільванії.

На окупо­ваній території цей рух був підхоплений «Національним союзом бессарабців» і комітетом «У захист Бессарабії», а безпосередньо діями окремих підготовчих груп почав керувати Хотинський вій­ськово–революційний комітет (голова — Й. Волошенко–Мардар’єв, члени — Н. Адажій, Г. Журавець та інші). У кінці листопада 1918 року у селі Дарабани відбулась нарада, на якій були представники із Хотина, із хотинських сіл Рукшин, Атакі, Каплівка, Долиняни, Дарабани, Ставчани, із села Кельменці. Усі виступаючі висловились за під­готовку до збройного повстання.

На другій нараді в селі Дарабанах у грудні того ж року для керівництва повстанням була створена Бессарабська Директорія в складі І. Дунгера, Т. Латія і Л. Токана та визначені завдання по створенню озброєних загонів, підтримці по­встання робітниками залізничних станцій Ларга і Окниця. Керівникам підпільних бойових груп М. Просвіріну, І. Дідику і А. Кандибі доручено переправитися на лівий берег Дністра, встанови­ти контакт з насильно мобілізованими у петлю­рівську армію селянами і через них дістати зброю та боєприпаси.

А за Дністром, ще з жовтня 1918 р. вже гуртувалися і створювали військові підрозділи ко­лишні солдати царської російської армії, що емігрували з Бессарабії: у Могилеві–Подільському – під керівництвом Георгія Барбуци і А. Старова; у Кам’янці–Подільському – Н. Адажія.

Хотинською Директорією передбачалось, що повстання розпочнеться навесні 1919 року, коли буде більш тепло. Та «Директорія», на жаль, не зуміла та й не знала, як вести маси до перемоги. ЇЇ склад під час підготовки повстання, і особливо в перебігу його, змінювався. На засіданні 5 (18 – за новим календарним стилем) січня 1919 р. «Бессарабський міжнаціональний союз» визначив у її складі І. Лискуна, Мотрюка, Лисака, Дунгера й Кондака. У своєму зверненні до народу від 6(19) січня 1919 р. Союз, оголосивши, що утворив Директорію, згадує в її складі Токана замість Кондака. С. Рубан (Бантке) у статті «Хотинське повстання і його значення», кажучи про склад Хотинської Директорії 10(23) січня 1919 р., згадує в її складі не Мотрюка, а Волошенка–Мардарьєва, підкреслюючи цим її неоднорідність: на одному полюсі Волошенко–Мардарьєв, що стояв на позиціях Радянської влади і який безпосередньо керував бойовими діями хотинських повстанців, на іншому — Лискун і Лисак з їх пропетлюрівською орієнтацією, але які, згодом, втекли з Хотинської Директорії в самий розпал повстання. Під час його придушення Директорію залишив також і Дунгер.

Та всі підготовчі групи були захоплені подіями зненацька і фактично втягнуті у повстання. Адже, «Не бачачи ні від кого захисту, населення стихійно повстало, прагнучи звільнитися від важкого ярма», – писали уповноважені від селян чотирьох волостей у своїй «Доповідній записці про стан Бессарабії, зокрема Хотинського й частини Сорокського повітів у цей час», яку вони адресували представникам Антанти в Одесі.

Цими прагненнями скористалися петлюрівці. З яких спонукань вони це робили, достеменно не відомо, але аналіз всіх подальших подій дає підстави вважати, що саме внаслідок підбурення з боку представника Української Центральної Ради І. Маєвського[11] повстання розпочалося раніше визначеного строку і досить стихійно.

І. Маєвський на той момент був отаманом «військ Могилівського району», де й дислокувався загін Барбуци. До того ж, Маєвський, хоча й незначно, але сприяв бессарабським партизанам у забезпеченні зброєю. Також він, чи то безпосередньо, чи то опосередковано (достеменно не відомо) увійшов до керівного складу повстанської Хотинської Директорії. В зв’язку з цим, до початку повстання він користувався у майбутніх повстанців досить значним авторитетом.

Маєвський обіцяв підготовчим групам і Хотинській Директорії саму широку підтримку з боку Директорії УНР та її військ. І саме Маєвський спонукав бессарабських партизан до більш швидкого переходу до активних бойових дій. Скоріш за все, це було якимось чином пов’язано з тим, що Червона Армія на той час вже почала досить сильно тиснути війська Директорії УНР і Маєвський розраховував на подальше вливання бойових загонів повстанців у лави петлюрівської армії.

В той самий час, бессарабці і самі горіли нетерпінням перейти Дністер та почати бити румунських загарбників, оскільки до них щоденно доходили відомості про звірства окупантів у рідних селах.

Г. Барбуца під тиском своїх солдат, які давно були готові до бою з окупантами і, повіривши Маєвському щодо всебічної підтримки з боку Директорії, вирішив розпочати виступ, досить вірно розрахувавши, що його підтримає більшість населення молдавських і українських поневолених сіл, як в районі Атак Сорокського повіту, так і в Секурянській, Романкоуцькій і Кельменецькій волостях Хотинського повіту.

У самих Атаках бійців Г. Барбуци в будь який момент були готові підтримати 40 колишніх солдатів – фронтовиків на чолі з М. Сливкою. До того ж, і в самому загоні Г. Барбуци було багато вихідців і з Сорокського повіту, з Сокирянщини і Кельменеччини. Зокрема, відомо, що серед них були Кучерявий Федір Филипович та ще 17 гвіздівчан, сокирянці Василь Штеплюк (командир взводу), Скутельник Микола[12], Корчовий Петро, Багрій Григорій Никифорович (згодом теж жив у Гвіздівцях)[13].

І, як наслідок, «Числа 5 – 6 січня за старим стилем розпочалося повстання в районі станції Окниця, містечка Атакі Сорокського повіту і містечка Секуряни. Із цих місцевостей румуни були витиснуті з боєм». А точніше, в ніч на 6(19) січня 1919 року загін, керований Г. Барбуцою, який, за різними відомостями, налічував від 400 до 600 бійців, переправившись через Дністер у районі Могилева-Подільського, наніс раптовий удар по румунських заставах і разом з місцевими партизанами виз­волив містечко Атаки[14].

Ці події відбувалися наступним чином: команду­вання партизанського загону, щиро розраховуючи на підтримку петлюрівців, попросило у них в якості допомоги бронепоїзд, що знаходився в Могильові. Але ті, не лише відмовили, а й несподівано відпові­ли вогнем по повстанцях. Та особовий склад бронепоїзда, серед яких були бессарабці, вийшов з під контролю свого командування і перейшов на бік бессарабських партизан.

Вночі партизанський загін, разом з бронепоїздом переправився через залізничний міст, напали на румунських вояків, розташованих в Атаках, і без жодного пострілу, в короткому бою ліквідували за допомогою населення всю їх військову частину. При цьому, як розповідав Ф.Ф. Кучерявий і інші гвіздовчани, прямо на мості повстанці повісили командира румунської дивізії – генерала Поеташа (він згодом був похований румунами у Сороках).

Загін Г. Барбуци, долаю­чи опір ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи міста і села. Населення з радістю зустрічало своїх, надаючи збройну допомогу. Вже перед світанком захопили вузлову станцію Окниця, райцентр Сокиряни та полустанок Гвіздівці (між Гвіздівцями і Сербичанами).

Одночасно, загін на чолі з А. Старовим переправився в районі села Наславча. У Секурянську волость з за Дністра вступили повстанці взводу Василя Штеплюка. В цілому, вже в перших боях у районі станції Окниця — містечок Атакі та Сокиряни взяло участь понад 2 ти­сячі повсталих, що мали на озброєнні п’ять гармат і тридцять кулеметів.

В Атаках повстанці збільшили міць петлюрівського бронепоїзда за рахунок захопленого румунського потягу, зробивши його який за допомогою залізничників також броньованим. Командували цим бронепоїздом матрос – більшовик Г. Муляр і сокирянець М. Скутельник. Після швидкого «дообладнання» бронепоїзд приєднався до повстанців.

Відразу потому, як розійшлися звістки про перші успіхи загонів Г. Барбуци, А. Старова, і В. Штеплюка, почалися стихійні спалахи повстань по селах всього краю. Віри в успіх повстання їм надавала надія на підтримку з боку УНР, підкріплена переходом на їх бік петлюрівського бронепоїзду. В реальності все сталося навпаки. Як тільки повстання спалахнуло, Директорія вирішила тримати нейтралітет, а згодом і взагалі зайняла по відношенню до повстанців зрадницьку позицію.

Та, незважаючи на будь що, загін В. Штеплюка і М. Скутельника за підтримки місцевих селян 7(20) січня визволили Сокиряни, Ломачинці, Михалкове, Непоротово, Сербичани, Романківці та інші села. Загін під командуванням Михайла Нягу[15], за підтримки кельменецьких повстанців, захопив станцію Ларга, тим самим перерізавши окупантам можливість отримання підкріплень. Точилися запеклі бої за станцію Сокиряни.

У Гвіздівцях 8(21) січня 86 селян, на чолі з Мироном І. Ткачем, Артемом М. Швецем, Митрофаном Петровичем Кострижем, озброєні сокирами, вилами, косами, напали на жандармів, захопили декілька гвинтівок. Звільнили з посади старосту – ставленика та прихильника румунського уряду. Бідняка Григорія Барчука обрали старостою, на допомогу йому обрали Артема Швеця, також бідняка. Вони і гвіздовчанин Кривкін Михайло, офіцер, налагодили зв’язок зі збройними групами на окраїні села. Озброєні селяни перепинали румунські обози з награбованим майном, повертали його населенню. Найбільш активними повстанцями, крім його сільських керівників, були Григорій Олійник, Петро Пазюк, Яків Кучерявий, Григорій Пижівський, Петро Тимчук, Арсеній Колісник, Яків і Григорій Барчуки та багато інших.

Ось що розповідав учасник січневого повстання гвіздовчанин Митрофан Петрович Костриж: «Я на вулиці, яка зараз проходить біля магазину, обеззброїв румунського солдата і завів його в приміщення поліції. Там були товариші Бойко Семен, Швець Петро. Схоплений мною румунський солдат, раптом вихопив з кутка гвинтівку і почав тікати. Ми його переслідували, солдат відстрілювався і при цьому був убитий Бойко Семен».

В районі Окниці, Секурян і полустанку Гвіздівці наступ повстанців був затриманий румунами, які одержали підкріплення залізницею з Бельць і Чернівців. Гвіздовчани, озброївшись гвинтів­ками, хто їх мав, вилами та косами, окремими групами зайняли підступи до села з боку містечка Бричани, с. Романківці і підступи до с. Клокушна. В таких групах було чимало стариків з вилами. Ці групи ліквідували невеликі підрозділи румунів, що намагалися добратися до місця бою. Увесь день 9(22) січня точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з перемінним успіхом.

В кінці дня 9(22) січня з настанням темряви постріли артилерійські і кулеметні з бронепоїзда було чутно все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба припинилася. Стало зрозуміло, що партизани відступили. Але всі гвіздовчани залишилися в селі. Кілька фронтовиків внесли пропозицію організувати підрозділи, взводи, роти, підшукати і утворити базу забезпечення боєприпасами, виділити здібних командирів, діяти компактно, в тому числі – поза межами села. Та більшість повстанців не погодилась: «Станемо кругом села і не пустимо румуна».

Та насправді повстанці не відступили. Просто їх дії, як і дії румунських підрозділів були відносно розрізненими і хаотичними. До того ж, партизани не мали змоги залишати у звільнених селах гарнізони, там залишалися тільки відносно організовані групи слабоозброєних селян.

І тільки лише «У ніч із 9 на 10 січня (22–23 січня, за новим стилем. – Авт.) в районі хотинських Атак[16] група селян зібралася зайняти мости через Дністер, для того щоб переправити в Бессарабію зібрану й закуплену у подільських селян зброю. Румунський патруль, помітивши повстанців, сповістив на свою батарею і вона відкрила вогонь. Звуки гарматних пострілів (їх було 40) послужили сигналом для всього населення Хотинського повіту, і воно – хто зі зброєю, хто з косою – виступило проти румунів. Ті румунські солдати й жандарми, які пручалися, були вбиті, а ті що здали зброю взяті в полон. 10 січня (23 січня, за новим стилем. – Авт.)Хотин і навколишні його села були в руках повстанців.

Та це була не просто група і не просто переправа зброї. Хотинська Директорія вирішила негайно підтримати фактичне розпочате повстання, і в ніч на 10(23) січня під її керівництвом Рукшинський і Ставчанський загони, у кількості 230 чоловік, під командуванням Н. Адажія і К. Єремецького зібралися у Хотинському лісі. Підступи до мостів пильно охоронялися румунськими військами, які звели дротяні укріплення, виставили кулемети. Захопити їх можливо було лише ударом зненацька, як з боку Дністра, так і з тилу. Сигналом до бою повинні були стати постріли петлюрівської артилерійської батареї (можливо, що за сприяння Г. Маєвського), що стояла в Жванці. Але збір за­гону у Хотинському лісі виявив кінний румунський па­труль. Артилерія окупантів обстріляла ліс. Вибухи снарядів і були сприйняті повстанцями як очікуваний сигнал. У темноті партизани наблизились до ворожих укріплень і кинулись на штурм. У цей же час інший загін повсталих у 300 багнетів під командою І. Бабича пішов у наступ на Атаки з лівого берега Дністра. В результаті рішучих дій переправи були захоп­лені, а село визволене від окупантів. Понад 100 румунських солдатів і офіцерів потрапили у полон, 10 кулеметів, багато рушниць і набоїв.

Румунські вояки, діючи, як вже було зазначено, теж хаотично і розрізнено, намагалися утримати ситуацію під контролем. Повсталі, не маючи належного зв’язку між собою, не знали в достатній мірі, ситуацію, яка складалася в цілому, а тому часто відступали: «На полустанку Гвоздівці вивантажився ешелон румун – до 500 чоловік. Повстанці вирішили уходити на Поділля. Направляю­чись до с. Сербичани, по путі ліквідували 6 румунських вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями. Атакували станцію Романківці, але безуспішно, адже вогонь станкових кулеметів не давав можливості підійти до вокзалу. 10(23) – 11(24) січня гвіздовчани біля с. Кормань переправились на човнах через Дністер (він ще тоді не став) і зупинилися у с. Калюс на Поділлі. Там об’єдналися з іншими повстанцями і рухаючись вздовж Дністра, то одним берегом, то іншим, пішли в бік Могилева–Подільського, дорогою знищуючи румунські і петлюрівські підрозділи».

Із району Атак об’єднані сили розпочали на­ступ на повітовий центр — Хотин. За цим загальне збройне повстання охопило всі села повіту. Було створено три полки – Анадольський, Данковецький і Рукшинський, а також кінний ескадрон, артилерійський дивізіон та значну кількість озброєних загонів селян.

11(24) січня Анадольський полк розгорнув наступ у напрямку Хотин – Кельменці – Ларга – Сокиряни, а Данковецький і Рукшинський діяли в інших напрямках – на Новоселицю, Ліпкани й Окницю. Разом вони незабаром очистили від румунських загарбників майже увесь Хотинський повіт.

Несподіваність такого масового виступу для окупантів забезпечила учасникам повстання серйозні успіхи. Зокрема, на Сокирянщині, майже у всіх селах було розгромлено румунську охорону, захоплено від 200 до 300 полонених і численні трофеї, в тому числі полковий прапор румунської прикордонної охорони.

Цікаво, що боротьбу бессарабців підтримали не лише мешканці українських сіл Буковини – повстали також селяни 6–ти сіл Сучавського повіту самої Румунії. Та і румунські солдати (і молдовани і румуни) не мали бажання битися з повстанцями, здавалися в полон, а окремі підрозділи у повному складі переходили на бік повсталих. Зокрема група румунських артилеристів перейшла на лівий берег Дністра і згодом вступила в інтернаціональний батальйон М. Кошелева і М. Ракоші.

Але румунські вояки поступово оговталися. У Хотинський і Сорокський повіти були стягнуті значні сили румунських військ: 1–й прикордонний полк, 1–ша кавалерійська дивізія, 8–ма та 9–та піхотні дивізії, загони спецпризначення. Значну допомогу їм надавали інші держави Антанти – у бойових діях безпосередню участь брали французькі артилерійські частини. Англійські офіцери стали інструкторами. Загальне керівництво по придушенню повстання, разом з румунським генералом Давідоглу, здійснював керівник англійської місії в Румунії генерал Гринглі.

В ніч з 12(25) на 13(26) січня 1919 р., десь після півночі Гвіздівці розбудив гуркіт артилерії та стрекотіння станко­вого кулемету. Снаряди рвалися десь між Гвіздівцями і Клокушною, потім гармати французької артилерійської батареї почали від краю лісу бити прямо по селі, підпалили 25 будинків. У принципі, гарматним вогнем було спалено весь сільський кут від лісу. Після того на село з кулеметним вогнем пішов броньовик, за ним до села вдерлася румунська кіннота. Чоловіки схопились за гвинтівки, коси, вила, але цей спалах повстання у селі був придушений.

Шістьох, в тому числі Григорія Барчука було розстріляно під лісом. З відомостей, що містяться у метричній книзі Гвіздовецької церкви за січень 1919 року, стало відомо, що серед розстріляних і застрілених румунськими солдатами 13(25) січня були також Матей Бучка, Василь Бучка, Спиридон (Стратон) Козороз, Ганна Урсуляк–Бойко. Поховати всіх їх румунські військові дозволили 16(28) січня. Також був смертельно поранений син Григорія Барчука – Ілля Барчук, який помер 16(28) січня. [280] Щодо 56–ти річної Ганни Урсуляк–Бойко можна, з досить великою впевненістю вважати, що то була мати Семена Бойко, який був вбитий ще 8(21) січня.

Чимало гвіздівчан арештували і відвезли в Сокиряни. Арештованих били прикладами, залізними прутами по спині, відливали водою і знову били. Потім 19 найактивніших учасників повстання перевезли до Ліпкан і судили військовим трибуналом. Вирок – 10 років тюремного ув’язнення. Згодом перевезли до тюрми «Буковець». А. Швець два тижні був у кайданах. В тюрмі «Дофтана» і на соляних копальнях він знаходився 10 років, повернувся до села в 1929 році.

 14(27) січня 1919 року румунські війська перейшли в повний наступ, 20 січня (2 лютого) лютого вони захопили місто Хотин, поступово розгромили й витиснули за Дністер розрізнені загони повсталих. Повстання зазнало поразки.

Частина гвіздовчан залишилася в районі села і декілька днів переховувалися та потім з’явилися. Щоправда, у ті часи наші селяни були досить дружними і стійкими, не видавали одне-одного і багатьом вдалося уникнути суворого покарання через недоведеність їх участі у повстанні – румуни, хоча і допитували їх, але таки залишили у спокої.

В цілому, стихійний характер повстання, відсутність керівного центру, який в достатній мірі об’єднав би їх, налагодив би зв’язок, вніс би в дії повстанців організованість, цілеспрямованість, непохитну волю до перемоги, нарешті – перетворив у національно–визвольну армію, прирекли повстання на поразку, незважаючи на його справді масовий характер.

Значною причиною поразки повстання була і відсутність військової допомоги з боку УНР та Червоної армії. Але, якщо, Червона армія була на той час далеко і не мала будь якої реальної змоги чимось допомогти, то УНР і її війська були поряд – через Дністер. Але вони не допомогли. І це при тому, що на словах вони вели пропаганду за створення республіки «Мала Буковина» у складі УНР, а непідготовлене повстання, незаплановане – раніше свого часу, розпочалося саме за провокацією петлюрівців.

Показова в цьому плані ситуація з полоненими (яка до речі, має пряме відношення до Сокирянщини):

«22 січня (9 січня за старим стилем. – Авт.) хотинські повстанці в районі сіл Коболчин і Михалкове захопили шість румунських солдат і переправили їх повітовому коменданту в м. Нова Ушиця. Отримавши про це донесення, виконуючий обов’язки подільського губкомісара Морозовський зробив наступне розпорядження: «Телеграфувати, що з румунами Українська народна республіка не воює, і ніяких полонених у нас не повинно бути на території Поділля. 26/I Морозовський». [177, с. 98]

Разом з тим «Директорія» періодично демонструвала свою недовіру бессарабцям (в тому числі мешканцям Сокирянщини), а ті в свою чергу відповідали петлюрівцям тим самим. Наприклад, в одному з повідомлень Ушицького комісара Куриленка та повітового коменданта Лігоцького вказувалося, що у Сокирянах є багато «зрадників українського народу» з числа тих, що піднімали повстання проти Директорії.

Але ж, хай би був той нейтралітет, але ж владні структури і військове командування Директорії УНР постійно й повсюдно сприяли румунській владі й військам у діях, спрямованих на придушення повстання, аж до обстрілів повстанських загонів, арешту, видачі румунам і навіть самостійних розстрілів учасників повстання. Петлюрівське командування домовилося з румунським про передачу румунам 96–ти керівників повстання. Щоправда потім цю кількість зменшили до 13–ти, а остаточно – до п’яти. [160] Про це розповідають доступні нині документи. Наприклад, в «Письмовому зверненні коменданта румунського гарнізону м. Хотина комендантові петлюрівського гарнізону Кам’янець–Подільського з вимогою видачі членів Хотинської Директорії й інших учасників Хотинського повстання» (датується не пізніше 5 лютого 1919 р.), читаємо:

«Румунський комендант виказує задоволення розшуком і арештом владою петлюрівської Директорії повстанців–більшовиків і просить у випадку арешту передати румунській окупаційній владі в Бессарабії через Жванець або Атаки Дунгера, Журавця, Токана, Бабича, А. Філипчука, Мардарьєва й ін.

Начальник ділянки Хотина й комендант гарнізону полковник Томоровяну».

Петлюрі й всій Директорії дуже не хотілося сваритися з Антантою, яка активно лобіювала румунські інтереси й румунські дії. Небажання надавати будь яку допомогу повстанцям також було пов’язано і з тим, що серед повстанців, в значній мірі, були розповсюджені більшовицькі настрої. Та головним чином, сприяння УНР румунській владі у придушенні повстання було пов’язано з активним військовим співробітництвом Директорії з Антантою і Румунією. В тому числі, Румунія не лише постачала Директорії боєприпаси й амуніцію (зокрема, із захопленого в Бессарабії майна царської армії та з того – яке надавала Антанта), але й потім – після придушення повстання, за згодою УНР, ввела на територію України (сучасних Вінницької й Одеської областей) свої війська з метою спільної протидії Червоній Армії. Крім того, петлюрівці, яких тиснула Червона армія не виключали, що саме на румунській території їм доведеться шукати притулку у разі поразки (до речи, так воно і сталося).

В той самий час, військове командування частин УНР, а ні повстанцям, а ні мірним біженцям з Бессарабії притулку не надавали, повсюдно намагалися повстанців роззброювати і арештувати. Командування військ Директорії УНР також активно роззброювало лівобережне населення, яке не дивлячись на румунські артилерійські обстріли, сприяло повстанцям. Судили також і своїх вояків, які були причетні до надання будь якої допомоги повстанцям. Щоправда, не завжди їм це вдавалося, в тому числі через саботаж з боку рядових петлюрівців.

До речи, саме таким чином сталося і з гвіздівчанами. Всі вони від початку були у складі загону Г.І. Барбуци, який після поразки повстання відступив за Дністер. І саме про них доповідав телеграмою Центральному інформаційному бюро Директорії УНР кам’янецький повітовий комісар Городник: «4 лютого (22 січня за старим стилем – Авт.) 1919 р. Київ. Центрінформбюро. Кам’янець. Губкомісару й місцевому інформаційному бюро. У повіті ніяких змін. До с. Баговиця[17] прибув загін Бессарабського повстанського полку Барбуци в кількості 600 чоловік, заступникові якого Рудю мною запропоноване роззброїтися, на що він погодився. Городник».

На рішучі дії проти повстанців петлюрівське командування не наважувалося. З одного боку – через значну підтримку бессарабських партизанів з боку подільського населення, з іншого боку Директорія була не проти поповнити ними свою армію. І бійцям загону Барбуци теж запропонували вступити в петлюрівське військо, та вони пам’ятаючи зрадницьку політику Директорії по відношенню до повстанців, у переважній кількості, не погодилися. Частина їх відразу пробралася на північ до Червоної Армії, а решта знову озброїлися, зібралися в районі м. Дунаївці. Та їх командирів – легендарного Георгія Барбуцу, а також Рудя, Сирбу, Просвіріна і Філюка петлюрівці заарештували, Барбуцу там же – у Дунаївцях розстріляли.

Після розстрілу Г. Барбуци і арешту деяких інших командирів повстанців та видачі румунам багатьох мирних біженців, бійці загону Барбуци та інші повстанці, в тому числі – всі гвіздовчани, які пішли за Дністер, розпочали активну боротьбу з петлюрівцями. Наприкінці березня 1919 р. повстанці сформували два партизанських полки — 1–й та 2–й Бессарабські, домовилися з місцевими підпільними більшовицькими організаціями і на початку квітня навіть заволоділи містом Кам’янець–Подільський, яке утримували до підходу частин Червоної Армії.

Не забули вони і отамана І. Маєвського – підірвали його залізничний вагон, але тому повезло – залишився живий.

У червні 1919 р. обидва Бессарабські полки увійшли до кадрового складу Червоної Армії, з них було сформовано 45–ту Червонопрапорну стрілецьку дивізію. А майже всі гвіздовчани та багато інших бійців з загону Г. Барбуци опинилися у складі кавалерійської бригади Г.І. Котовського. В їх числі: Марко Шеремет став командиром підрозділу; Григорій Артемович Олійник воював розвідником дивізіону; Федір Пилипович Кучерявий служив у бригаді ковалем (котовці за чорне волосся називали його «Фєдька – циган»), а його племінник Яків Гаврилович Кучерявий був рядовим бійцем. Бійці–котовці Яків Георгійович і Гаврило Георгійович Барчуки були нагороджені орденами Червоного Прапору. [160]

Після закінчення Громадянської війни Ф.Ф. Кучерявий та Я.Г. Кучерявий залишилися жити на лівому березі Дністра – в с. Єржово Рибницького району (нині – Придністров’я), до нього в гості приїжджав сам Г.І. Котовський. Олійник Г.А. оселився у Київській області. Про деяких інших учасників повстання і їх долю ми розповімо згодом…

Після придушення повстання на Хотинщині розпочалося звіряче кровопролиття, підпали цілих сіл, масовий грабіж цивільного майна провадилися в усьому Хотинському повіті. Навіть офіційне румунське повідомлення говорило: «Більшовицький рух у Хотинському повіті подавлено… Сім сіл зрівняно із землею… убито 5 тис. повстанців. Помста наших військ триває».

«Помста» регулярної армії беззбройному й беззахисному населенню тривала цілий місяць. Число вбитих перевищило 11 тис. Багато хто з повсталих були ув’язнені, заслані на каторгу.

Хотинське повстання було потоплено в крові, і це за задумом окупантів мало служити страхітливим попередженням бессарабському народу на майбутнє. Досить яскраво описав звірячі розправи окупантів над населенням при придушенні повстання французький письменник і суспільний діяч (1873 — 1935) Анрі Барбюс (Barbusse) у своїй книзі «Кати»: «Жителі Хотина були зібрані барабанним боєм у громадський сад, де їм відкрилося жахливе видовище: швець Василь Филько був прив’язаний до дерева, тіло його залите кров’ю, одяг висів жмутами. Він був оточений генералами й офіцерами, серед яких перебував головнокомандуючий окупаційними військами генерал Броштяну (той самий, котрий хвастався тим, що наказав потопити в Дністрі на початку бессарабської окупації 8000 більшовиків із Сорокського округу) і командуючий 4–ю дивізією генерал Попєску. Останній розлючено наносив удари нещасному робітникові, який страшенно лементував; інші офіцери допомагали Попєскові. Обуреним цією жорстокістю жителям пояснювали, що Филько засуджено до смерті за більшовизм і він повинен бути страчений у них на очах. Насправді ж «злочин» Филька був зовсім інший. За дві години до цього нещасний насмілився сказати солдатам, що вони не мають права безкоштовно відбирати товари.

Коли офіцери помітили, що Филько кінчається під їхніми ударами, вони влаштували стрілянину по цій живій мішені. Кожний вдалий постріл супроводжувався сміхом і жартами офіцерів. Тільки п’ята куля, яка потрапила в чоло, прикінчила нещасного. Його дружина й діти були присутні при цій жахливій страті. Тіло Филька залишалося прив’язаним до дерева впродовж трьох днів, щоб бути прикладом для інших».

В цілому про рівень звірств можна судити по словах майбутнього фашистського «кондукетора» – диктатора Румунії генерала Антонеску. Навіть цей нелюдь, у своєму виступі під час війни, а саме – 27.03.1942 р., сказав: «У 1919 році ми ледве не втратили Бессарабію з вини генерала Давідоглу, який знищив 7 сіл і розстріляв масу народу. Відомо, що через це і мирна конференція в Парижі зайнялася розглядом Бессарабського питання, тому що ми дикуни».

За публікацією сайту «Гвіздівці»

_________________________________________________________

[1] Боротьба трудящих Буковини за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Українською РСР 1917-1941 рр. Документи і матеріали. – Чернівці, 1958. – С. 128.

[2] село Гвіздівці в 1940-41 роках та з 1944 до 60-х років ХХ ст. називалося «Гвоздівці». Про походження назви села Гвіздівці можно прочитати на сайті у відповідній статті

[3] Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. – С. 195-199.

[4] Дольник А.Д. Бессарабия под властью румынских бояр (1918—1940 гг.). – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1945. – С. 146.

[5] Дольник А.Д. Бессарабия под властью румынских бояр (1918—1940 гг.). – Москва: Государственное издательство политической литературы, 1945. – С. 148.

[6] Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. – с. 204.

[7] Румынский произвол в Бессарабии (1918) // Красный архив: Ист. журн. / Гл. архив. упр. НКВД СССР. — Москва: Госполитиздат, 1940. – № 4 (101). – С. 90 – 91

[8] Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. – С. 102.

[9] Атакі Сорокського повіту (молд. Otaci) – нині селище Окницького району Молдавії (через Дністер від Могилів-Подільського).

[10] Жванець – нині село Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.

[11] Маєвський Іван – член Української Партії Соціалістів-Революціонерів, член Української Центральної Ради і Малої Ради.

[12] Скутельник Микола Филипович, народився в м. Секуряни Хотинського повіту в грудні 1893 р. Учасник Першої Світової війни, Хотинського повстання, командир ескадрону кавбригади Г.І. Котовського, учасник звільнення Одеси у лютому 1920 р., брав участь у боях проти Махна, Антонова, Тютюнника, воював з білополяками, тощо. Нагороджений 2-ма орденами Червоного Прапору. Після завершення Громадянської війни продовжив армійську службу, брав участь у війні з Фінляндією та у Великій Вітчизняній війни, зокрема, учасник оборони Севастополя. Нагороджений орденом Леніна, 3-ма орденами Червоної Зірки, багатьма медалями. Продовжував службу і після війни, пішов на пенсію у званні полковника, жив в Одесі.

[13] Спогади Кучерявого Федора Филиповича, Багрія Федора Григоровича; О. Бондар «Живий творець історії», «Дністрові зорі», № 10 (2620), 23.01.1969 р.

[14] Читайте: Курило В.М., Копилов А.О., Панчук М.І. Хотинське повстання. – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1989. – С. 54-56; Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинев: «Штиинца», 1976. – С. 195-204, 293-294.

[15] Нягу Михайло – бессарабський селянин, активний учасник Хотинського повстання, командир підрозділу загону Г. Барбуци. Після поразки повстання — командир дивізіону кавбригади Г.І. Котовського, в подальшому – легендарний командир 1-го кавалерійського Бессарабського полку кавбригади. Загинув від важкого поранення під час бою з білополяками під Любарем 24.06.1920 р. В якісь мірі саме він став прообразом всім відомого Петрі – червоного кінника з кінофільму «Свадьба в Малиновке», у виконанні Миколи Сліченка (режисер А. Тутишкін, екранізація однойменної оперети Б. Александрова, Ленфильм, 1967).

[16] Тут маються на увазі Атаки – село неподалік від Хотина, нині у складі Хотинського району.

[17] Баговиця – село у Кам’янець-Подільському районі Хмельницької області

Залиште свій коментар