Нариси Дністра Афанасьєва-Чужбінського

Автор: admin

Переправляючись зі Старої Ушици знову в Бессарабію до селища Корманя, і рухаючись берегом за течією, я зупинився лише в селі Ломачинцях, як для відпочинку, так і тому, що в його околицях мені належало познайомитися і із древніми печерами, і з єврейською колонією, і з містечком Калюсом (Под. губ[1].), нарешті, з декількома десятками ліпован[2] у Білоусівці. На щастя в Ломачинцях жив освічений росіянин-поміщик, Е.М. К-ий [Крупенський], і в сімействі його надзвичайно приємно проходили мої вечори після денних праць і скитань. Поміщик робив для мене всілякі полегшення в моїх пошуках, і я не пам’ятаю подібної стоянки в усій Бессарабії.

Велике село Ломачинці чудово тим, що по всій цій місцевості від Хотина до Сорок, ніде немає такого чудового стройового лісу, а тому що економія відпускає його за дешевою ціною своїм царанам[3], та й селянська садиби відрізняються тут міцністю й зручністю. Все селище, майже покрите суцільними садами й розкидане по ярах, так і проситься під олівець живописця.

Саме в той час царани збиралися на мітинги з нагоди переходу від поссесора  до керування самого власника, і мені вдалося бачити ці чисто народні сходки не як офіційній особі, а як простому глядачеві. Сходки ці відбувалися біля корчми, біля якої я й був присутній. Притім в мене було трохи знайомих царан, яких я постарався піддобрити, і за допомогою їх  пустити поголоску селищем, що не маю нічого спільного ні із чиновниками, ні з поміщиками, а роблю свою справу по Дністру й цікавлюся лише народними звичаями. Я бачив мирські сходки у Великоросії, де народ збирався для переділу землі, але там суперечка, шум, сварки залишали в мені неприємне враження. Трапилося мені бачити громаду й у Малоросії під час вибору старшин, але й тут справа відбувалася не без лементу й сварок, тому що в кожного кандидата була своя партія; і ці сходки не залишали мені втішного спогаду.

Але в Ломачинцях, можу сказати, вперше я бачив нашого простолюдина в юрбі рівних, де спільний інтерес однаково керував всіма й де, які б ні існували у минулому домашні дрязги й особистості поступалися місцем серйозній розмові. Мені надзвичайно було цікаво бути присутнім при подібних зборах, на яких були представники сімейств для обговорення суспільної справи. Принаймні, мені здавалося, що на ломачинській сходці зникли всі розбіжності — і багато одягнутий руснак[4] підходив дружньо до сусіда у витертій світці, і старий без звичайного резонерства розмовляв з молодим, і довго народ розмовляв окремими кружками. Я забув, однак же, сказати про привід цих мітингів. Е.М. К-ий з якогось приводу хотів відібрати маєток від посессора[5], отже, царанам доводилося застосовувати умови, і хоч контракт, що був запропонований справжнім поміщиком був набагато ліберальніше колишнього, однак вони не зважилися прийняти його без ґрунтовного обговорення.

Про побут бессарабського царанина читач має поняття з перших розділів і знає, що селянин цей стиснутий загальними положеннями, і тому немає нічого дивного, якщо він недовірливо дивиться на самі вигідні умови самого гуманного поміщика, підозрюючи неодмінно запасну думку з боку останнього. З попередніх розмов із селянами я знав, що вони були незадоволені посессорським керуванням і нетерпляче бажали увійти в безпосередні відносини зі справжнім власником, про якого озивалися дуже добре; але в рішучу хвилину задумалися.

Я сидів із двома літніми руснаками, з яких з одним довго якось розмовляв у полі, а з іншим познайомився у своєї господарки. Входячи по черзі в кружки, вони повідомили мене хід справи. Але мене цікавив не результат питання, тому що я був упевнений у згоді громади на умови, а хотілося послухати народних ораторів, які повинні ж були опанувати загальною увагою.

Зрозуміло, що в поміщика прихильників бути не могло, тому що кожний царанин мав свою частку інтересу в суспільній справі, а розбіжність могла виникати тільки від різного розуміння предмету й від більшого або меншого ступеня своєкорисливості. Нарада окремих кружків відбувалася дуже довго, так що я почав втрачати терпіння. Нарешті потроху кружки змішувалися, народ переходив з одного в інший, звичайна розмова здалеку була схожа на гудіння бджіл у вулику, ставала виразніше, і незабаром юрба згустилася в щільну масу, з якої виділився приосадкуватий літній руснак і зняв шапку перед громадою. Це був царанин років під п’ятдесят із сухорлявим приємним обличчям, одягнутий не багато, ні бідно, з довгим світлим волоссям й швидким проникливим поглядом. Коли він вклонився зборам і потім величаво одягнув шапку, вся громада змовкла, так що на площадці, де пролунав гул, не чутно було слова й тільки навколо, де стояли жінки й діти, виразніше почали лунати голоси, що виражали зовсім інші інтереси… Я намагався не проронити жодного слова. Руснак чистим, звучним голосам почав виголошувати промову. Для кращого розуміння я перекладу її на російську[6].

— Ви хочете знати, як я думаю. Добре, я скажу вам, як я думаю. Навколо нас, по всьому повіті, царани й немає казенних селян — значить можна було надивитися, як і  де живуть люди. Не знаю, чи бачив хто, щоб царанинові було гарно, а я, зізнатися не бачив і не чув. Виходить, нашим братам «куди не кинь – усе клин» – краще нічого не видумаєш. Наш поміщик ніколи не пригноблював нас, як інші, а інший раз зглядався на якого-небудь бідняка або кого осягало лихо. Ми знаємо, що є гірше – слід взяти його пунти[7] (прийняти його умови).

Оратор скінчив, і довкола нього захвилювалася юрба й знову зашуміла. Через невеличкий час вийшов уперед високий руснак із просіддю. Він говорив голосніше й зберігав суворий вираз обличчя. Він наполягав на необхідність вимагати в поміщика деяких полегшень і зазначив, що хоч він і не сподівається на успіх, однак, не заважає зажадати.

— Не буде із цього нічого, відгукнулося кілька людей, і ще не розсердився б він.

Отут відбулася легка суперечка консерватизму з лібералізмом, але однак було вирішено до прийняття умов попросити невеликих пільг, і для цього обрані були депутати, яких негайно ж і почастувала громада.

Бачив я потім цих самих царан на подвір’ї у поміщика. Е.М. К-ий стояв по між них і розмовляв з ними миролюбно руснацькою мовою. У загальному значенні його умови  були прийняті, йшла справа про деякі деталі, щоб згодом не могло виникнути взаємних непорозумінь.

Незважаючи на те, що царани взагалі народ пригноблений і заляканий, я не помітив між ломачинськими руснаками ні підлесливості, ні низькопоклонництва. Громада поводилася з достоїнством і, мені навіть здалося, зі усвідомленням того, що власник брав участь у їхніх інтересах.

Взагалі перебування в Ломачинцях залишило в мені саме втішне враження, і я можу сказати, поклавши руку на серце, що ніде в Бессарабії я не бачив такого забезпечення в побуті поміщицького селянина й відсутності тих зловживань, які суцільно й поруч існують у власницьких селищах.

Напевне цей пейзаж описує Афанасьєв

На захід від Ломачинець через густий ліс лежить невеличке село Непоротове, біля якого знаходяться чудові печери. В один ранок відправився я туди на пошуки в супроводі тямущого хлопця. Перейшовши поле, а потім ліс, ми підійшли до невеликого тину, що окружали гарний виноградник. За огорожею стояла хата, де перебував із сімейством сторож відставний або безстроковий солдат, у якого треба було запитати дозвіл пройти до печер через сад, інакше нам був би довгий шлях в обхід і важка дорога. Сторож не лише не вчинив опір, а й запропонував провести нас і показати все цікаве.

Минувши виноградник і пробравшись прямо по траві до обриву, ми знайшли одну поздовжню стежку, по якій зробили ще кроків сорок. Стежка ця вела до Дністра й являла собою незвичайно крутий спуск, яким можна було йти тільки тому, що по обидва боки росли дерева, але вони ж приховували вид на ріку, так що незнайомому з місцевістю невідомо ні ступеню висоти, на якій перебуваєш, ні проти якого місця подільського берега лежить ця дорога. Залишаючись на одній площадці, провідник розсунув гілки й запросив мене йти за собою. Чіпляючись абияк за суки й камені, ми вийшли нарешті на широку дорогу, що піднімалася під іншим кутом і пішли ліворуч, назад у гору, під навислими скелями самих примхливих обрисів. Зненацька провідник повернув вправо, вліз на уступ і запропонував мені зробити те ж. Секунда — і переді мною відкрилася чудова панорама наддністрянщини.

Ми опинилися на вершині стрімчака, що видався та висів десь у вісімдесяти сажнях над рікою, створюючи гострий кут скелі, що повертає у величезну ущелину, що спускається в дністровську долину. Декілька аршин вище — і починалися відомі печери, куди вже легко було добратися по уступах.

Печери ці, у яких, за словами місцевих жителів, був монастир, і, як мені відомо, монастир розкольницький, цікаві якщо не по залишках стародавностей, то по своєму оригінальному устрою. Уявіть собі досить широку галерею, вирубану в горі й підперту натуральними стовпами. У поглибленні є трохи ніш, з вирізаними в стінах хрестами, і от усе, що представляється поглядам мандрівника. За словами одного грека поміщика, подібні печери відносяться до перших століть християнства, коли християни, переслідувані язичниками, ховалися в неприступних місцях для відправлення свого богослужіння. Мені здається, навіть це могли бути й просто житла дикунів, хоча й не вважаю цю гіпотезу за істину. Згодом, звичайно, не могло бути місць більше зручних для розкольницьких монастирів, під час переселення розкольників з Росії.

Печера біля Непоротова поважається навколишніми жителями — як місце колишньої святині, і провідник мені розповідав, що іноді народ приходить сюди на поклоніння й деякі набожні бабусі приліплюють до каменів воскові свічі. Сліди вугілля й золи провідник мені пояснював, говорячи, що ця справа пастухів, які в непогоду, холодну погоду забираються під галерею, розводять вогонь і гріються, а іноді готовлять їжу. Але на цій галереї можна просидіти довго з великим задоволенням. Вид на далеку околицю, краса стрімчаків, яскрава зелень лісу, що йде уступами до ріки, за яких правильними рядами зеленіють поля кукурудзи, удалині, за пагорбом біліють костьол і палаццо в  містечку Калюсі — все це в стані зайняти навіть і того, хто звик до пейзажів Наддністрянщини.

До довершення картини кілька великих орлів, шумлячи крилами, хотіли спуститися на скелю, але побачили нас, поспішно зробили крутий поворот і понеслися вище спіральними колами. Порода тутешніх орлів набагато крупніше тих, яких мені вдалося бачити по берегах Дніпра. За словами провідника, вони живуть у сусідній ущелині й не проти поласувати домашнім птахом.

Відпочиваючи на розі галереї у високого стовпа, звідки мені були видні придністровські пейзажі й вся глибина дикої ущелини, я із задоволенням подумав, що можу ще прийти сюди помилуватися чудовою даровою панорамою, але знаючи з досвіду стомлюючу дорогу, почав розпитувати в провідника, чи не можна як-небудь пробратися із саду, як-небудь пряміше.

— Ми ходимо, відповідав він, тільки треба звичній людині.

— А близько?

— Так тільки піднятися на гребінь, і в саду.

Я просив мене назад вести найкоротшим шляхом, що виявився відразу біля печери. Небезпеки великої не має, тому що вузький прохід по кам’яному косогорі має декілька досить міцних уступів, на які ступати добре, і тільки потрібно небагато цілковитого самовладання або, краще сказати, звички не розгубитися, йдучи кілька кроків по окраїні прірви. Вилазити на гребінь можна навіть без особливих зусиль<…>

Користуючись близькістю селища Білоусівки, мені хотілося подивитися на побут ліпован, хоч поверхово, хоч мимохідь, тому що я не мав ніякого приводу пожити трохи часу між ними. Самий зручний для цього випадок надала мені поїздка на ярмарок у містечко Сокиряни, куди шлях лежить через Білоусівку, і я призупинився на ліпованській половині, попросившись в одній хаті відпочити з дороги.

с. Білоусівка. Церква старообрядців

Огрядна молода жінка пустила  мене в більшу чисту кімнату й залишилася розмовляти із мною. Майже всі чоловіки виїхали на ярмарок, так що моя спроба не увінчалася успіхом. Якийсь старий, однак ж, зайшов у хату й, косячись, подивився на мою особу. Я попросив молока й хліба, що охоче було виконано господаркою, але хоч у неї багато бачив я в поставці посуду, вона виходила кудись і принесла із собою миску й ложку. Чоловічий і жіночий костюми, начиння, господарські приналежності, бачені мною надворі, усе було за зразком великоросійським. Старий народився вже тут і, за його словами, не знав — звідки вийшли його предки, хоч я й підозрюю, що він просто не хотів мені сказати цього. Він, однак ж, розпитував, чи не чиновник я, навіщо заїхав у їхню сторону й інше. Пошук мій виявився досить невдалим, тому що в інші хати входити було б ніяково, і я обмежився розпитами про господарство, промисловість, на що одержав самі невизначені, ухильні відповіді. «Жити, мол, нам добре, ніхто не кривдить, урожай рік на рік різниться, ми нікуди не їздимо», от і все.

Звичайно я знав, що білоусівські ліповани мають зносини зі своїми одновірцями не лише в Бессарабії й Херсонській губернії, але й в Австрії, однак розпитувати про це не було ніякої можливості. Я натякав, що бачив ліпован у Хотині й Грубному, однак це ні до чого не призвело. Старий обмінювався з господаркою швидкими поглядами, з яких я зрозумів, що в Білоусівці мені робити нема чого. Перед від’їздом я ледь міг умовити господарку взяти з мене гроші за молоко, від яких вона відмовлялася під тим приводом, що кожний зобов’язаний нагодувати й напоїти дорожнього. Я пройшовся пішки селом й миттю перенісся у Великоросію, і хоч властиво хати позбавлені північного характеру, але всі господарські будівлі й приналежності різко відрізняються від бессарабських. Світловолосі хлопчаки в червоних сорочках з косим коміром, підперезані нижче живота, з батіжками грали в конячки; дівчинки в одних льолях, але з хусточками на головах, розділяли їх своїх братів і веселим сміхом оголошували вулицю.

Містечко Сокиряни (офіц. Сікуряни), весь ринок якого забудований великими єврейськими будинками, являло під час ярмарку незвичайний рух. Вся площа й вулиці, що прилягали, були загачені візками й народам, що складалися із трьох національностей: руснацької, молдавської і єврейської. У юрбі ходили власницькі й посессорські сімейства, що вирізнялися з маси вбраннями, прийомами й деякою пихою. Ярмарок був, властиво, так званий чорний, де переважно продавалася худоба, але як Сокиряни останнім часом почали суперничати із Бричанами, те в місцевих євреїв можна знайти всяку контрабанду, і в крамницях ви дістанете все, що завгодно.

Старий єврейський будинок в м. Сокиряни (один з декількох, що залишилися)

Але мене цікавило молдавське плем’я, з яким незабаром довелося познайомитися. Тип схожий на малоруський, тільки жінки взагалі дуже гарні, і, незважаючи на польові роботи, уміють зберігати свої миловидні обличчя від засмаги, закриваючись хустками й особливого роду покривалами. Говір змішаних прислівників приємно діяв на мої слух і не можна було не дивуватися здатності євреїв, що розмовляли на трьох мовах так саме вільно, як на своєму власному. Вважаю не зайвим згадати, що на ярмарку я чув лайливі фрази незвичайно цікавої конструкції. Молдавани щодо цього досить великі фахівці, і якщо непристойна лайка ввійшла в плоть і кров руснаків, те останні цим зобов’язані — молдаванам. Початками моїх слабких пізнань у молдавській мові, були саме лайки, тому що, лунаючи щохвилини в моїх вухах, вони залишалися мимоволі у пам’яті, у той час, коли я навіть не знав їхнього змісту.

За винятком нового для мене елементу, сокирянський ярмарок не відрізняється суттєво від інших сільських ярмарків, і тому вважаю зайвим вдаватися у докладний опис, тим більше, що, не знаючи молдавської, я не міг підслухати ніяких цікавих розмов. Я помітив лише, що євреї й деякі руснаки говорили молдавською, але останні інакше не виражалися, як на своїй мові, і всі, до кого з них я не звертався з питаннями, відповідали мені: нушті (не знаю).

Рухаючись берегом з Ломачинець, я вже почав зустрічати виноградники, які дотепер попадалися ще як розкіш, але, чим далі за течією, тим з’являлися частіше й почали ставати предметом промисловості.

Між селищами Ожевом і Наславча один поміщик просив навіть мого сприяння — не в змозі чи я допомогти царанам із цієї нагоди. Путьове відомство[8] зібралося клопотати про бєчьовник[9], внаслідок положення, що уздовж судноплавних рік, берега на відстані десяти сажень повинні бути очищені від дерев для полегшення кодолового шляху, і збиралися рубати виноградні сади, що прилягали до самого берега. Зрозуміло, я не міг зробити ніякій допомозі, хоча мені й дуже видно було, що збиралися прикласти букву закону там, де вона суперечити щирому його змісту…».

А. Афанасьєв-Чужбінський

Публікація по: Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – СПб., 1863. – С. 197 – 207. Матеріал наданий для публікації на сайті істориком-письменником Олексієм Мандзяком

Довідка для відома: Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбінський (дійсне прізвище Афанасьєв; 28 лютого (12 березня) 1816 року народився в селі Ісківци Лубенського повіту Полтавської губернії. Помер у 1875 році у Санкт-Петербурзі. Російський і український поет, письменник, перекладач, етнограф; писав російською і українською мовами, перекладав з польської і французької мов.


[1] Подільської губернії.

[2] росіяни старого віросповідання, «розкольники».

[3] селяни Бессарабії, які не відносилися до казенних селян. Вони і до земельної реформи 1860 р. були вільними

[4] в даному випадку мається на увазі місцевий мешканець, якій розмовляє на місцевому діалекті української мови

[5] посессор – орендар земельної ділянки

[6] на сайті зроблено зворотній переклад

[7] спотворене слово «пункти»

[8] Відомство шляхів сполучення

[9] тягловий спосіб пересування рікою, коли наймані працівники йдучи берегом (т. зв. бєчьоввник), тягнуть за допомогою товстої бєчєви річкове судно проти течії.

Залиште свій коментар