Педагогу з Сокирян Софії Володимирівні Богач – 80

Автор: admin

Юхим Гусар

 

БОГАЧ (Георгіян) Софія Володимирівна народилася 20 серпня 1938 року в м. Сокиряни Чернівецької області у сім’ї бідняка, в якій було четверо дітей. За фахом – педагог. Працювала учителем, директором школи у с. Коболчин. Подаю про неї есе «І два, мов сонечка, калачики» з книги «Діти війни», що вийшла друком у Чернівцях у видавництві «Місто».

Володимир Богач зі своєю судженою з усіх сил тягнулися, аби звити своє гніздечко – збудувати сяку-таку хатину, аби ластів’ята, їх було в них троє, четвертої дитини чекали, — мали дах над головою. То ж одна з найбідніших сімей в Сокирянах на самій околиці цього бессарабського містечка звела на одну кімнатку хатинку з лампача, замішаного на сльозах і поті. Вона була вкрита соломою і лише помащена глиною.

Йшов 1941-й рік. Якби там не було, а бідна родина з таким багатообіцяючим прізвищем Богачі жила у своїй хаті. І, здавалося, новий день буде кращим за попередній – бо ж таки жили з 1940-го року у своїй Україні, і можна було говорити рідною, а не румунською мовою, і можна було не ходити в найми до домнула Божескула, а газдувати самостійно.

Їй, Софійці, йшов тоді третій рочок. Що вона пам’ятає з тієї пори? Ласкаві жилаві руки тата, теплі, теплі. Здавалося, що колисатимуть доти її, аж поки не виросте. Її і найменшу сестричку, яка щойно народилася.

 

Але… почалася війна. Батька мобілізовують у трудову армію, і вона пригадує сльози матері та колючі щетинки, коли тато пригорнув її і поцілував у щічку. І пішов разом з іншими вуйками аж на Урал — саме звідти подав звісточку.

У Сокиряни повернулися румуно-фашистські солдати.

— Коли забирався батько, то залишив пуд жита і трошки кукурудзи – з цими статками ми, мама і четверо дітей, переживали дуже люту зиму 1941-го. Мали свої невеличкі жорна, то ж жорнували щодня по мисчинці збіжжя і варили сяку-таку бурду, добавляючи промерзлої картоплі чи цукрового буряка. А зима була такою, що вода в казані замерзала, і доводилося її вранці пробивати ступкою, аби щось зварити. Ми, діти, тісно притулялись один до одного, накинувши на себе всі, які були, лахи, перебивалися на печі, де було все ж тепліше, аніж на хаті.
Ніколи не забуду відчуття, замішаного на страхові і задоволенні, яке довелося пережити нам, чотирьом дітям війни однієї сім’ї. На Різдво румунські солдати рознесли в найбідніші сім’ї подаруночки: у них – хлібина, шматочок ковбаси, жменька цукру. Цукор просипався на ковбасу, і ми, дітки (мами дома не було), боялися, щоб то не була отрута – адже пригощали ворожі солдати. Чекали на маму – що вона скаже. Але запах від ковбаси пішов такий, що ми, голодні, не втримались від спокуси – відщипнули по крихітці, і швиденько запхнули в рот. Будь-що буде!

Я, здається, більше в житті ніколи не відчула такої смакоти. Тоді я вперше спробувала ковбаси, і той запах переслідує мене нині усе життя.

Тієї зими снігу намело стільки, що він майже досягав стріхи. З хати не могли вийти впродовж трьох днів – вийшли тоді, коли сусіди прорили до нас тунель, бо думали, що ми вже замерзли.
Весною стало трохи легше і жити, і дихати. Брат пас “людські” вівці, тож йому газди споряджали сякий-такий пайок. Мама купувала зерна соняшнику, несла їх за декілька кілометрів до сусіднього села Коболчин,  де була олійня, і “била” там олію. Продавала і олію, і макуху, то ж сяка-така копійчина була, аби прожити. Мали латочку землі, вирощували найпотрібніші овочі. Так і перебивалися, аж поки не повернувся батько.

А прийшов він у 1946 році. Здавалось би, стане легше жити. Але – нова біда. Почалася голодовка. З хати уповноважені від влади загрібали все до зернини. Батькові трошки вдалося приховати збіжжя. І він суворо його дозував. Видавав щоденно маленьку жменьку зерна. Добавляли кропиву, лободу, навіть, кукурудзяні качани, і пекли коржики, варили супи…

У школі нам, дітям, давали обід, який не втамовував голод. Але я з’їдала супчик, а хлібчик приносила додому, аби поділитися з братиком і сестричками. А ще пам’ятаю: в сусідки померла дитина, і вона запросила мене і мою сестричку на поминки. Жила тітка краще за нас, бо її чоловіка не брали в армію, то ж він усі воєнні і повоєнні роки підробляв. Ото ж мали більше від нас збіжжя. З поминків ми принесли по маленькому калачику з білого борошна. Вони, наче два сонечка, засвітилися на столі. Мама, як побачила ті калачі, дуже і дуже плакала…

Як склалася доля Софійки – дитяти війни? Софія Володимирівна Богач закінчила з медаллю школу в Сокирянах. Поступила на фізико-математичний факультет Чернівецького університету. Працювала учителем математики, заступником директора школи з навчально-виховної роботи, директором школи в селі Коболчин Сокирянського району. Понад 40 років віддала вихованню нових поколінь дітей.

Має гарну сім’ю. Удвох з чоловіком Миколою виростили дочку, сина, котрі подарували їм онуків.
І впродовж усього життя Софія Володимирівна пам’ятає ті два, мов сонечка, калачики та запах ковбаси, замішаної на страхові смакоти.

 

 

За публікацією у «Facebook»

 

Залиште свій коментар