Педагог з Ломачинців

Автор: admin

Як відомо, на території Російської імперії до революції 1917 р. священство було особливим, досить замкнутим станом. Сини священиків ставали також священиками, а дочки  досить часто виходили заміж за «своїх» же, ставали попадями. Людина, яка виросла у сім’ї священика, краще, ніж звичайна людина, розумів на що йде та що це за служіння.

При цьому, духовний стан як ідеологічна основа імперії мав певні пільги з боку держави. Духовні особи були звільнені від податей, від військової повинності. Діти священиків мали й цивільні пільги. Якщо вони не ставали священиками, вони мали певні переваги при надходженні у світські навчальні заклади і на державну службу. Одиницям навіть вдавалося вислужитися по відомствах громадянської служби, стати відомими й значимими фігурами в державі.

До числа таких фігур можемо віднести Петра Федоровича Паховського. Він народився в с. Ломачинці, Секурянської волості Хотинського повіту Бессарабської області в 1841 році[1] . Його батько, Федір (Феодор) Антонович Паховський був потомственим священиком. В 1837 році закінчив Кишинівську духовну семінарію. Служив священиком у деяких бессарабських селах, а також у сані протоієрея в Іллінській церкві у Кишиневі.

Його син 1863 р. також закінчив Кишинівську духовну семінарію. Але на цьому свою освіту не закінчив. І в цьому ж році Петро Паховський поступив у Київську духовну академію, котру в 1867 році закінчив у званні магістра.

Після повернення до Кишинева він якийсь час займається викладацькою діяльністю в Кишинівській духовній семінарії. Попутно призначається також на посаду інспектора народних училищ Бессарабської губернії. За активну та старанну роботу його затверджують у чин титулярного радника.

Паралельно займається вивченням праць отців церкви. Так, в 1870 у Кишинівських єпархіальних відомостях друкують його дослідження «Твір Святого Іринія проти єресі»[2]. В 1873 — 1874 р. разом із протоієреєм Михайлом Антоновичем Ганицьким (теж випускник Київської духовної академії), Петро Паховський безпосередньо редагує Кишинівські єпархіальні відомості[3].

В 1875 році Петро Федорович залишає Бессарабію, його переводять на роботу в Тавричеську губернію, про що в «Журналі Міністерства народної освіти» повідомляли: «Затверджуються … інспектор народних училищ Бессарабської губернії, титулярний радник Паховський – директором відкритої в с. Преславі Бердянського повіту, учительської  семінарії, з 3-го жовтня 1875 року»[4] .

Преславськая вчительська семінарія готувала вчителів для сільських народних шкіл, що знаходилися у веденні міністерства освіти. На навчання приймалися представники всіх станів, але в основному селяни. Наприклад, у 1880-х роках з 177 семінаристів 149 були дітьми селян. Сам Паховський, у написаній ним брошурі «Історичний нарис Преславської учительської семінарії», що була надрукована з дозволу опікуна Одеського навчального округу, відзначав:

«Майбутній контингент учителів для народу із середовища народу – самий надійний і вірний; тут релігійний дух, моральні початки, повага до існуючого строю та порядків становлять ті непохитні основи, які несуть у життя народну світло щирої грамотності…Крім моральної стійкості, майбутні вчителі із селянського стану не роз’єднані з інтересами й життям народу, легше помиряться зі своїм скромним, але високим покликанням, чим захожі в народне середовище просвітителі…»[5]

У новій посаді Петро Федорович проявив себе найкращим образом. Коли він приїхав у Переслав, то зштовхнувся з безліччю проблем самого різного характеру. У відсутності турботи з боку місцевого начальства, становище відкритої семінарії виявилося досить жалюгідним, про що пише й сам Паховський: «Вчасно відкриття, семінарія не мала ніяких навчальних посібників, не мала класних і інших меблів і повинна була задовольнятися одним столом і стільцем, тимчасово позиченими у волосному правлінні, і декількома, присланими з Одеси опікуном навчального округу лавами»[6] .

Взявшись за роботу, Паховський підключив всі свої особисті зв’язки, звертався за допомогою до повітових, губернських і навіть міністерських чиновників. Так, наприклад, відомо, що справа зрушилася з ініціативи тодішнього міністра освіти Д.О. Толстого. Завдяки Паховському значно був посилений викладацький персонал і поліпшено їхнє матеріальне становище. Він домігся наявності в семінарії лікаря: «п. Директор просив управу посприяти в призначенні в Преслав лікаря або досвідченого фельдшера»[7] .

Завдяки зусиллям Петра Федоровича багато уваги в семінарії приділяли оволодінню учнями педагогічною майстерністю. Для цього в Преславі було відкрите двокласне зразкове училище, що стало базою для серйозної педагогічної практики семінаристів. У результаті випускники вчительської семінарії були добре підготовлені до роботи в школі й сприяли деякому підйому навчальної справи в сільських навчальних закладах наприкінці XIX ст.

Його праці дістали належну оцінку. До нього дуже тепло й з великою повагою стали ставитися учні й учителі семінарії, а також місцеве болгарське населення Преслава. Він був бажаним гостем в домах губернських чиновників, його запрошували в місцеві навчальні заклади[8] .

Про його заслуги було відзначено в постановах Бердянських земських зборів: «…завдяки теплому співчуттю до справи директора Семінарії П.Ф. Паховського та всіх викладачів, яким не можна не принести щирої вдячності Земства…»[9]… В 1878 р., коли відбувся перший випуск у семінарії, Російський государ нагородив Петра Федоровича орденом Святого Станіслава 2-го ступеню[10] .

Через роки його направляють на нову дільницю роботи. У чині статського радника він вертається в Бессарабію, у м. Акерман. Там він протягом 5 років працює на посаді директора місцевої чоловічої прогімназії — загальноосвітня установа в Російській імперії із програмою молодших класів гімназії.

Як і раніше, у прогімназії Петро Федорович із великим ентузіазмом і педагогічною майстерністю віддається своїм обов’язкам. Люди, що спостерігали особисто його ретельність, відзначають: «…він стільки зробив для довіреного йому училища, що придбав загальні симпатії та щиру повагу всіх громадян, товаришів по службі та учнів. Як на одну із численних благих справ, що виникнули з ініціативи П.Ф., укажемо на устрій при чоловічій прогімназії досить витонченої гімназичної церкви, спорудженої завдяки невтомній енергії П.Ф. Всі учні любили Петра Федоровича за ту доброту й поблажливість, які він виявляв до них під час занять і іспитів»[11] .

Там же, в Акермані Петро Федорович Паховський помер, після тривалої й тяжкої хвороби. Трапилося це 8 жовтня 1891 р. На похорони, які відбулися 9 жовтня, зібралися багато жителів Акермана, у тому числі деякі відомі діячі Бессарабії.

Олексій Мандзяк


[1] Христианская периодическая печать на русском языке, 1801 – 1917: Вспомогательные указатели. / Г.Л. Андреев.– Т. 3. – N.Y.: Norman Ross Publ. Inc. , 1998. – С. 96.

[2] Паховский П.Ф. Сочинение Св. Иринея против ересей. – Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев. 1870, № 8, 489—505; № 12, 618-34; № 20, 567-(?); № 24, 742-54. [Исследование не закончено].

[3] Насправді, Петро Паховський почав редагувати Кишинівські єпархіальні відомості з кінця 1870-го року, в якості помічника редактора.

[4] Правительственные распоряжения // Журнал Министерства народного просвещения.  – СПб, 1875. – Т. 182. – С. 118.

[5] Барон Н. Корф. Наши учительские семинарии. Исторический очерк // Вестник Европы. – Т. 100. – СПб., 1883. – Вып. 2. – С. 802.

[6] Барон Н. Корф. Наши учительские семинарии. Исторический очерк // Вестник Европы. – Т. 100. – СПб., 1883. – Вып. 2. – С. 796.

[7] Постановления Бердянского уездного земского собрания очередного созыва с 20 по 28 октября 1876 года и чрезвычайной сессии созыва 9 января 1877 года: с приложением докладов уездной управы. – Бердянск: 1877. – С. 267.

[8] Недерица Е. Письмо в редакцию // Одесский Вестник. — № 50. — Одесса, 1877. — С. 4.

[9] Постановления Бердянского уездного земского собрания очередного созыва с 20 по 28 октября 1876 года и чрезвычайной сессии созыва 9 января 1877 года: с приложением докладов уездной управы. – Бердянск: 1877. – С. 265.

[10] Правительственные распоряжения. III Высочайшие награды // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб., 1878. – Т. 196. – С. 29. (Самый младший по старшинству в иерархии государственных наград, главным образом для отличия чиновников. II степень — золотой крест меньшего размера на шейной ленте.)

[11] Известия и заметки // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1891. — № 20. – С. 654 – 655.

Залиште свій коментар