Перші гусари — бессарабці!

Автор: admin

Розпачливі сміливці, молодці, красені й поети… Відкинутий на147852 ліве плече ментик, хоробро заломлений ківер, вуси, шабля. Кому не знайомі портрети гусарів?! Їхні подвиги й бурхливе життя описані в романах, працях істориків, відзначені в театральних постановках і художніх кінострічках. При цьому мало кому відомо, що наші предки мали саме безпосереднє відношення до цього військового формуванню, що 300 років служило Російської імперії.

Гусарами в XV столітті (угорською «хусар», означає «один із двадцяти) називали кінних воїнів угорського ополчення, що поділялося на роти по 20 — 25 вершників. В 1707 році Петро Великий для захисту південних кордонів за західним прикладом створив свою легку кінноту. Першу гусарську частину набрали в південній Росії із сербів, валахів і молдаван (при цьому слід зазначити, що в ті часи до молдаван у військовому відношенні зараховували усіх мешканців і вихідців з майбутньої Бессарабії, в тому числі українців – прим. адм. сайту).

Це військове формування з кількох сотень митецьких воїнів спочатку називалося Валашською хоронгвією. У мирний час кіннотники несли прикордонну і сторожову службу за місцем проживання, у військовий час – брали участь у боях. Полки складалися з найманих воїнів, їх утримання російській скарбниці обходилося в копієчку.

Після Прутського походу 1711 року Валашську хоронгвію розпустили. Але як тільки почалася Російсько-турецька кампанія (1735-1739), легка кавалерія знову повернулася до регулярної російської армії. Навесні 1739 року вона наголову розбила турків. Важливу роль у вікторії зіграли гусари — вихідці з Балканських країн. Семирічна війна переконала імператора в необхідності добре навченої і організованої кінноти. І легкі кіннотники, як ще називали гусарів, зайняли своє місце в регулярній армії. Царський указ 1741 року узаконив існування гусарських полків.

Перші гусарські полки виникли на території нинішньої України й носили назви — Сербський, Угорський, Грузинський і Молдавський.

Гусари, на відміну від важкої кавалерії, вели розвідку і бойову охорону малими загонами. Їм доручалися найбільш ризиковані й важкі завдання. Летучі ескадрони гусарів вчиняли рейди й набіги на тили й комунікації супротивника. Зухвалі й складні операції вимагали від гусарів особливого мистецтва у їзді верхі, володіння зброєю, відваги, спритності, ініціативи. Служба в гусарських полках вважалася самої небезпечною. Самі молодці жартували, що гарний гусар не доживає до 35 років…

В 1807 році генерал-майор А.П. Мєліссіно, чудовий кавалерист, учасник штурму Ізмаїла, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеню, одержав наказ сформувати нове з’єднання. Свою назву гусарський Лубенський полк одержав від місця Лубни (Полтавської губернії), де спочатку перебував. Шеф полку і його офіцери доклали чимало зусиль, щоб перетворити в армійське формування юрбу добровольців.

646982Спочатку воно складалося з відставних чиновників, семінаристів, купців, міщан, дворян, селян, священнослужителів. Це були греки, серби, молдавани, німці, французи, поляки, цигани, хрещені євреї й навіть негри. Через кілька десятиліть 8-й гусарський Лубенський полк перетворився у загін, що відмінно воював.

У 70-ті роки XIX століття до тихого Кишинева увійшов 8-й гусарський Лубенський полк. Старі газети розповідають, що городяни зустрічали військових з радістю. Вишикувавшись вздовж вулиць, кишиневці голосно вітали кавалеристів. З багатьох вікон назустріч лубенцям летіли квіти. На балах замигтіли сині мундири, розшиті сріблом. До речі, гусарський мундир був незвичайним. Він складався з доламана — короткої сукняної куртки зі стоячим коміром. Поверх її надівалася ще одна куртка-ментик. Гусари носили вузькі рейтузи, чикчири і короткі ботики. Костюм доповнював пояс, на голові чорний ківер з білим султаном і шнурами. Парадний мундир, що шився власним коштом, утримання коня та побут офіцерові обходилися дуже дорого. Тому в XIX столітті у гусарах служили представники заможних родин.

До речі, реальну кавалерист-дівицю Надію Дурову (а не Шурочку Азарову, про яку розповідає фільм «Гусарська балада»), брак коштів змусив перевестися з Маріупольського гусарського полку у Литовський уланський, де служба обходилася дешевше.

Військові забезпечили заробітком багатьох городян. В районі Інзової гори (нині Пушкінська гірка) кавалеристи орендували стайні. Поставка фуражу стала дуже вигідною комерцією для кишинівських підрядників. Добродії офіцери знімали квартири по всьому місту. Хоча в гусарах і служили нащадки заможних сімей, але звички й вимоги змушували більшість військових жити невідповідно до своїх статків. Місцеві лихварі послужливо відкривали їм кредити. У строк борги поверталися рідко, гусари відбувалися внеском відсотків. Векселі переписувалися із включенням відсотків на відсотки в потрійну суму реальної застави.

Але ніхто не сумував. Одержить офіцер гроші з дому, розплатиться з лихварем, і знову – набирати борги. Якось один з офіцерів запустив сплату відсотків. До гусара прийшов судовий пристав з виконавчим листом і заявив, що змушений описати все майно боржника. «Описуйте, якщо потрібно», — зітхнув гусар, сидячи в кріслі й потягуючи вино. Коли приставши закінчив свою роботу, військовий незворушно заявив, що із усього майна йому належить лише склянка, все інше – власність господарів. І такі історії в полку траплялося на кожному кроці.

Загибель Олександра II в 1881 році змінили життя армійців. Царювання Олександра III почалося з докорінної реорганізації кавалерії. В 1882 році армійські, уланські й гусарські полки перейменували в драгунські. 8-й гусарський став іменуватися 24-м драгунським Лубенським полком. Змінилася не тільки нумерація полків, але й форма, озброєння та лад. Замість доломанів і чикчір ввели мундири нового зразку, шаблі замінили на шашки, карабіни поступилися місцем гвинтівкам системи Бердана № 2. Гусари змирилися з новим озброєнням і новими вимогами служби. От тільки не хотіли знімати свої, вкриті славою, доламані, з якими було пов’язане бойове минуле гусарів. І імператор дозволив доносити стару форму до кінця року.

В один час Лубенським драгунським полком командував потомствений військовий полковник Євгеній Петрович Грессер. Свій день він починав з об’їзду розташування полку, відвідував манежі й казарми. Тактичні заняття для штабних офіцерів Євгеній Петрович проводив о 8 вечора у себе в будинку. На навчання нікого не доводилося «заганяти». Оскільки після теорії й практики усі збиралися за киплячим самоваром разом з родиною полковника, що складалася з його дружини Надії Павлівни, трьох пасербиць і пасинка. За чаєм начальник штабу дивізії полковник Каменський, маючи рідкі здатності, розбирав завдання, виконані підлеглими. Після цього багато хто всідалися за картковий стіл. Гра ішла невелика, і програвав найчастіше хазяїн будинку.

Задоволений загальним пожвавленням Грессер кликав офіцерів вечеряти. За столом засиджувалися подовгу, гострили, жартували, почуваючи себе легко й просто. Завдяки Грессеру в полку зберігався дух товариства, що зародився серед однополчан під час Російсько-турецької кампанії.

Офіцери являли собою дружну родину, що складалася з яскравих особистостей. Поручика Олександра Івановича Зілоті любив весь полк. Красеня високого зросту, завжди бездоганно одягненого, знало, звичайно, і все місто. Одна з його сестер була дружиною губернатора. Зілоті рідко перебував вдома. Ранок гусара починалося з відвідування кондитерської Манькова. «Пити каву в кондитерській, — запевняв поручик приятелів, — обходиться дешевше, ніж купувати вугілля».

Олександр не відносився до картярів і гульвіс. Його пристрастю були коні. Нелюбов до лінійної фронтової служби коштувала поручикові доган, позачергових чергувань і навіть гауптвахти. Але в Олександрі жила душа спортсмена. Він улаштовував перегони, в’їжджав на улюбленому жеребці Карабасі по сходам з будинку, перескакував через ґрати бульвару, і якось навіть у центрі міста перестрибнув через чийсь фаетон.

Втім, гусари не тільки гуляли й танцювали на балах. Всю зиму в полку відбувалися теоретичні заняття. Після здачі іспитів командирів розпускали по частинах. Починалися ескадронні, а потім полкові навчання. Із червня до липня полк перебував на «траві», займаючись заготівлею сіна на зиму. Для цього ескадронні командири орендували у поміщиків із Зайкан, Цинцерен, Бачоя величезні сінокісні луги. Після закінчення трав’яного постачання полк стягався до штабу й направлявся в Бендери на бригадні і дивізіонні збори. До початку серпня полк відбував на маневри з піхотою й артилерією.

Гусари були бажаними гістьми в кращих будинках Кишинева. Одним з вірних друзів полку вважався відставний київський гусар старих часів Гаврило Костянтинович Катаказі. Володіючи величезним статком, Катаказі часто влаштовував вечори для своїх улюбленців. Будинок його стояв під Інзовою горою, неподалік від гусарських стаєнь. І коли полк повертався з навчань, Катаказі, почувши сурмачів, виходив за ворота й зазивав офіцерів поснідати. Лубенці полюбляли заїжджати до Гаврила Костянтиновича розговітися на Великдень після заутрені. І на радість хазяїна будинку часто влаштовували кінні турніри, демонструючи свою спритність і гарну виучку. Звичайно, у числі перших отут блищав поручик Зілоті.

Одним з нововведень, що відволікають військових від розваг, стало введення в кавалерійських полках мисливських команд. Вони повинні були навчити наїзників швидко орієнтуватися на місцевості, долати перешкоди, знаходити сліди, тощо. За нову справу узявся жагучий мисливець Масалітінов, що мав гарних борзих собак. Помічником до нього приставили поручика Костянтина Карузо. Робота мисливських команд стала першим кроком до польових вправ, які з’явилися в навчальних програмах військових навчальних закладів тільки через 15 років…

Лейб-гусари біля водопою. Художник Мікєшін Міхаїл Осипович. 1853

Восени 1888 року місто відвело місце для полкового цвинтаря. Першим офіцером, чиї останки поховали на новому цвинтарі, став командир 5-го ескадрону ротмістр барон Олександр Іванович Мєдем. Барон залишив чималий статок. Сад і гроші перейшли до єдиної сестри. А рухоме майно Мєдем заповів своїм денщикам і вахмістрові 5-го ескадрону… Попрощався полк і з героєм Садінського бою, полковником Левенталем, що мав іменну золоту зброю «За хоробрість». З виду непривітний, він мав рідку доброту, часто виручав молодих корнетів, які прогуляли все, що мали. Причому, завжди давав половину запитуваної суми.

У середині 80-х до Кишинева приїхала трупа опереткових артистів. Прикрасою трупи була примадонна — красуня К. Одного чудового дня один з корнетів Лубенського полку, побачивши на вулиці Александрівській екіпаж артистки, прогалопіював у її колеса. Не встиг корнет повернутися додому, як його викликали до Левенталя. Зустрів штаб-офіцер корнета суворо — не подав руки. «Не можна забувати, — сказав він суворо, — що полк прийнятий у суспільстві. У той час як ви під’їхали до екіпажа К., на вулиці стояло багато дам і панянок з будинків, у яких бувають добродії офіцери». Корнет зізнався, що вчинив необачно. Після бесіди Федір Федорович запросив гостя за стіл. З розмови з’ясувалося, що корнет має великі утруднення в коштах, а у нього має відбутися вечеря з акторкою. І грізний вихователь видав офіцерові суму, щоправда, наполовину менше запитуваної.

Майже 40 років простояв полк гусарів у Кишиневі. 14 березня 1907 у місті пройшли свята з нагоди столітнього ювілею Лубенського полку. За вірне служіння Батьківщині й престолу його нагородили новим штандартом з написом «1807-1907» і Александрівською ювілейною стрічкою. В 1914 році гусари пішли на Першу світову й більше не повернулися до Кишинева. Час до Жовтневої революції, вони, як і інші кадрові полки російської армії, провели на фронті. Згодом колишні гусари пройшли шлях багатьох тисяч царських військових, що опинилися в окопах громадянської війни, а потім залишили Росію. В 1951 році 39 сумських гусарів, що залишилися живими, відсвяткували у Парижу та Сан-Франциско 300-річчя свого полку.

Слід «наших» лубенців канув у Лєту. На старому цвинтарі біля церкви Єлени й Константина (біля цирку) загубилася могилка поручика Олександра Зілоті, що застрілився у віці в 27 років внаслідок раптово виниклої психічної хвороби.

У 2000 році до Національного архіву Молдови звернулася дивна відвідувачка. Показавши малюнок з напівстертим написом «генерал Грессер», вона попросила допомогти їй знайти родичів покійного. Їй пояснили, що це навряд чи здійсненно: він похований більше ста років тому.

Більше відвідувачка не з’явилася. І слід генерала Євгенія Петровича Грессера, доброго «папаши» Лубенського полку, якого в 1891 році його вихованці провадили на полковий цвинтар, загубився остаточно…

Тарнакин Владимир, Соловьева Татьяна

Бессарабские истории / Ист.-краеведческие журналистские расследования / Владимир Тарнакин, Татьяна Соловьева. – Кишинев: Pontos, 2011 (F.E.-P. «Tipogr. Centrală»).

За перекладом і публікацією сайту «Гвіздівці»

Залиште свій коментар