Попереду кордон

Автор: admin

Серед моїх бойових нагород є орден Червоної Зірки. Цією нагородою яфорсир Днестра особливо дорожу, тому що одержав її за звільнення краю, у якому й залишився після війни. Живу я Чернівцях, а з’єднання, у якому я воював, звільняло Північну Молдавію й деякі райони Чернівецької області.

Часто буваю в Молдавії, на місцях колишніх боїв. І от вирішив написати про те, як все це було в ті березневі дні 1944 року.

Правда, не всьому викладеному нижче я був безпосереднім свідком. Та й навряд чи рядовий офіцер міг бути свідком багатьом подіям. Часом ми, сидячи в окопах або місячи бруд на дорогах наступів, не знали навіть, що діється в сусідньому полку. Коли ж пройшов час і пам’ять знову повернулася до фронтових днів і ночей, кожному з нас хотілося гранично точно встановити, яке місце в великих подіях займали його рота, батальйон, полк, дивізія.

Так у кожного учасника війни якісь приватні епізоди фронтового життя складалися в цілісну картину подій великого масштабу. Тому, повторюю, те, про що я хочу розповісти, це не тільки й не стільки особисто мої спостереження. Це, скоріше, сума вражень, відомостей, спогадів, які я виніс із зустрічей з однополчанами, з тими, хто йшов тими ж самими фронтовими дорогами[1].

Весна 1944 року рано дала про себе знати. Випадали рясні сніги, йшли часті дощі, бували й заморозки, і відлиги. Дороги війська до того розмісили, що всякий рух транспорту по них було майже неможливий.

Нам належало розгромити Уманське угруповання супротивника й опанувати спочатку рубежами Ладижин — Гайворон, а на другому етапі форсувати Дністер і завдати удару по ворогу в напрямку Ліпкан, щоб потім вийти на колишній Державний кордон СРСР.

Командуючий фронтом маршал І.С. Конєв перебуваючи у дивізіях 40-ої армії, сказав генерал-лейтенантові Ф. Ф. Жмаченку[2]:

— Думаю, ви розумієте, що обстановка, яка сформувалася, вимагає від нас вести наступальні операції з високою маневреністю, швидкими темпами, без тривалих пауз для підготовки цих операцій.

Готувалася до цих важких боїв і наша 42-я гвардійська стрілецька дивізія. Командував нею генерал-майор Ф. А. Бобров[3]. Тільки через багато років після війни мені вдалося зібрати деякі скупі біографічні відомості про нашого генерала. Тоді ж ми, офіцери, знали про нього зовсім мало, як, втім, обмаль знали про минуле командирів і в інших з’єднаннях.

Федір Олександрович Бобров народився в березні 1898 року в бідній селянській родині в селі Бобри Вітебської губернії. Змалку він пізнав важку працю землероба. Перша світова війна. Він мобілізований до царської армії. Пізніше дев’ятнадцятирічний Бобров бере активну участь у революційних подіях 1917 року. Ще пізніше організував з колишніх солдатів Червоної гвардії загін. Був начальником команди станкових кулеметів.

У період громадянської війни Ф.А. Бобров захищав Петроград, воював на Східному й Південному фронтах, одержав важке поранення. Але життя своє назавжди зв’язав з армією. Вона й виховала в ньому всі необхідні якості командира.

Бобров добре знав і розумів солдата, розумів значення політичної роботи серед бійців. Тоді, у березні, на одній з нарад командирів і політпрацівників дивізії Бобров говорив:

— Ми повинні готувати до важких боїв кожного солдата. Слово політпрацівника отут здобуває подвійну вагу — адже наше завдання полягає в тім, щоб вийти на священний Державний кордон СРСР.

У період підготовки військ до наступу генерал Бобров особисто проводив по дкілька зборів у кожному полку. Він умів просто й зрозуміло розповісти солдатові про бойове завдання, надихнути його.

5 березня, на світанку, артпідготовка сповістила про початок наступу в Умансько-Ботошанській операції. Зламуючи оборону супротивника на ріці Гірський Тикач, гвардійці 136-го полку майора Л.Я. Уставщікова[4] вдарили по фланзі ворога, а 132-й полк 42-ої дивізії під командуванням Героя Радянського Союзу П.І. Шурухіна[5] за підтримки вогню танкового корпусу форсував ріку. Протягом двох тижнів тривали завзяті бої. Гвардійці дивізії потіснили супротивника, форсували ріку Південний Буг і з ходу першими увірвалися в райцентр Ладижин, звільнили один за одним низку населених пунктів України.

За успішні бойові дії маршал І.С. Конєв оголосив гвардійцям подяку.

За ці ж бої 42-га стрілецька дивізія була нагороджена орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеню, а заступник командира полку по політчастині майор Л.С. Смовзюк, капітан В.Д. Кононов, старший лейтенант М.Т. Голубєв, рядовий А.І. Шатохін були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу.

Генерал Бобров завжди був там, де важче, де негайно була потрібно його особиста присутність. Гвардійці любили свого командира. Вони вірили йому, вважали, що якщо генерал з ними, то фашисти будуть розбиті, перемога буде неодмінно здобута.

Розвиваючи наступ, дивізія просунулася північніше Могильова-Подільського. Із захопленням цього міста належало форсувати Дністер. Ріку потрібно було перебороти якнайшвидше, тому що в цьому районі правобережжя в руках супротивника важливі залізничні вузли – Окниця й Ліпканы, які забезпечували німецьку оборону живою силою й боєприпасами. Але спочатку потрібно було розвідати правий берег — завдання не з легких.  Її й доручили виконати начальникові розвідки 127-го полку майорові І.П. Зимі. Операція доручалася самому начальникові розвідки ще тому, що Іван Павлович Зима працював до війни начальником геологорозвідувальної партії в Сокирянському і Новоселицькому районах[6]. Він добре знав місцевість, тому що пройшов зі своєю партією кожний кілометр узбережжя.

У ніч на 20 березня група розвідників переправилася на правий берег Дністра й захопила маленький плацдарм. Охороняти його залишили сержанта Кабильчика з п’ятьома автоматниками, а Зима, сержант Чередник і два автоматники пішли до села Волошково. Протягом дня розвідники визначили розташування вогневих точок і місця можливого опору супротивника. Увечері, повертаючись до ріки, розвідники помітили двох німців, що йшли з переднього краю оборони в село. Організували засідку. У штаб дивізії повернулися з «язиком». За цю операцію розвідники були нагороджені орденами, а Герой Радянського Союзу І.П. Зима одержав п’яту нагороду – орден Вітчизняної війни 1-го ступеню. Дивізія готувалася до форсування Дністра: були приведені до ладу надувні човни, у підрозділах знаходили підручні засоби для переправи, артилеристи протитанкового дивізіону майора П.С. Трощилова займали бойові позиції для підтримки вогнем наступаючих.

Першим форсував Дністер у ніч на 23 березня 127-й полк майора Середи. За ним переправився 136-й полк майора Уставщікова, а 132-й полк підполковника Шурухіна прикривав правий фланг дивізії від оточеного фашистського угруповання в районі Ханьковці – Жереб’ївка, яке добивала 133-я стрілецька дивізія.

І все ж найпершою на правому березі опинилася стрілецька рота лейтенанта Островського. Відразу ж з’явилися освітлювальні ракети супротивника, по наступаючим був відкритий безладний вогонь ворога, але вони все ж досягли берега й зайняли плацдарм. Для його зміцнення командир передового батальйону Л.І. Дряпа швидко організував переправу 2-ої роти лейтенанта Ніколаєва.

Сапери капітана Скоробогатька під обстрілом супротивника оперативно переправляли один підрозділ за іншим. Надійними помічниками наступаючих бійців були артилеристи, які підтримували вогнем передові частини. Нічний бій на правом березі ріки усе більше й більше озлоблявся, але на світанку, коли переправився 136-й полк, опір супротивника було зломлено. Були звільнені населені пункти Волошково й Василівка, а плацдарм розширився до 8 кілометрів по фронті.

Жителі села Волошково радісно зустріли наших воїнів. А ще до цього Іван Перевізник[7], Опанас Решетник, Артем Гуцул та інші з ризиком для життя допомагали нашим солдатам швидше переправитися через Дністер.

Зима Иван ПавловичУ нічних боях дивізія знищила більше 470 чоловік супротивника, захопила три склади. Самохідне знаряддя, 60 чоловік полонених і багато військової техніки.

Ранком наступного дня першим продовжив наступ 136-й полк майора Уставщікова. Полкова розвідка доповіла, що гітлерівці закріпилися перед Сокирянами. Тоді командир полку вирішив обхідним маневром атакувати супротивника. Гвардійці із флангу досягли окраїни Сокирян і з лементами «ура!» стрімко кинулися в атаку. Переляканих фашистів всюди зустрічав автоматний вогонь, кулеметні черги, вибухи гранат. Флангові атаки надали можливість уже до 11 годин звільнити районний центр Сокиряни.

Супротивник відступив на залізничну станцію в трьох кілометрах від районного центру. Звідти він почав кілька контратак за підтримки бронепоїзду. Гвардійці батальйону І.М. Дудури стримували контратаки, у той час як рота автоматників старшого лейтенанта І. Слєпого й стрілецька рота В. Мєшкова потай обійшли ворога з тилу. Раптовим спільним ударом супротивник був розбитий, а станція Сокиряни була звільнена. У цих боях дивізія знищила більш, ніж 200 гітлерівців, захопивши трофеї й полонених. У той самий час на лівому фланзі вела наступ на залізничну станцію Окниця 163-я дивізія. Спільними з нашою дивізією зусиллями угруповання супротивника в завзятих боях було знищене, а 24 березня робітниче селище й залізнична станція Окниця були теж звільнені.

Але після цього 42-я дивізія, як передова ударна група армії, продовжила виконувати завдання виходу на Державний кордон СРСР у районі Ліпкан. Зломивши опір супротивника дивізія опанувала населеними пунктами Коболчин, Гвоздівці, Мендиківці, Олексіївка. При відступі німці спалювали будинки, грабували місцеве населення, розстрілювали місцевих жителів. Так, у селі Гвоздівці вони розстріляли П.С. Тимчука, І.А. Видиша, М.П. Матковського й інших[8]. Звільняючи села, ми завжди зіштовхувалися з фактами дивовижних злодіянь гітлерівців. Бійці горіли прагненням швидше очистити нашу землю від коричневої чуми.

Але ворог був ще сильний. Обстановка часто мінялася. Супротивник почав контратакувати великими силами, стримуючи наше просування на захід. 136-й полк відбивав люті атаки з району Требісоуць, артилеристи 91-го полку намагалися зупинити наступ танків і самохідних гармат, а 132-й полк, зробивши обхідний маневр, з ходу вступив у бій, допомагаючи іншим полкам відбивати контратаки. Гвардійці вистояли. Ворог через їхню оборону не пройшов, залишивши на полі бою 3 танки, 2 самохідні гармати, 5 гармат, 8 кулеметів, більше, ніж 350 солдатів і офіцерів.

Більш вдало йшли справи на лівому фланзі, де наступав 127-й полк майора Середи. Полк захопив населений пункт Перерита, а 232-я стрілецька дивізія захопила Тіцкани. Це вирівняло становише на правому фланзі в напрямку Ліпкан. Переслідуючи ворога, 136-й полк рішучим ударом опанував населеним пунктом Бластінєшти, а потім Шерєуцами й Ліпканами. Це вже був кордон.

Ворог на ділянці бойових дій дивізії була відкинутий на територію Румунії. Тисячу дев’ять днів і ночей у завзятих боях ми йшли до цієї заповітної мети — досягти кордону СРСР.

Безмежною радістю були наповнені серця наших гвардійців. Не звертаючи уваги на близькість ворога, вони салютували з автоматів, кричали «ура! », обіймалися й цілувалися, кидали догори шапки, пили холодну воду із Пруту.

Командири й політпрацівники в бойових повідомленнях відзначали масовий героїзм гвардійців у боях за звільнення південної частини Буковини й Бричанського району Молдавії.

26 березня Москва 24-ма залпами з 324-х гармат сповістила про чудову перемогу воїнів 2-го Українського фронту, що вийшли на Державний кордон СРСР.

За успішні бойові дії на території Буковини й північної Молдавії, за вихід першими на Державний кордон 42-я гвардійська стрілецька дивізія була нагороджена орденом Леніна, а командир дивізії Ф.А. Бобров орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеню. За мужність і вміле керівництво бойовими діями багато бійців, командири й політпрацівники були нагороджені орденами й медалями нашої Батьківщини. За участь в операції по виходу на Державний кордон СРСР був нагороджений орденом і автор цих рядків…

Незабаром дивізія одержала наказ перенести бойові дії на територію Румунії. У ніч на 27 березня підрозділи батальйону Дряпи 127-го полку форсували Прут у районі Перерита. Наступного дня в районі Ліпкан ріку форсував 136-й полк. Зав’язалися бої за розширення плацдарму на території Румунії. Гвардійці вибили фашистів з населених пунктів Крайнічени, Редєуці, Дарабань. Однак зненацька для нас надійшов наказ: зайняти оборону.

Нас, що вступили на територію Румунії, тепло привітали жителі селища Дарабань. Вийшли назустріч із червоним прапором, піднесли хліб-сіль. Стихійно виник мітинг. Влади селища дякували наших воїнів за звільнення від фашистського поневолення. З коротким відповідним словом виступив генерал Ф.А. Бобров:

 – Воїни Червоної Армії прийшли на вашу землю не для захоплення території Румунії, а для знищення фашизму. Радянський солдат, вихований Комуністичною партією в дусі інтернаціональної дружби й миру із трудовим народом, нікому шкоди не заподіє, а тому жителі селища можуть жити й працювати спокійно.

Після перекладу мови командира дивізії на румунську мову по всій площі прокотилося багаторазове «ура!».

Увечері в театрі й парку жителі організували танці. Голосно грали радянський і румунський оркестри. Усе нагадувало мирну обстановку, хоча на передовий щосили тривала стрілянина…

42-я гвардійська стрілецька дивізія взяла активну участь в Яссько-Кишинівської операцій. Вранці 20 серпня гвардійці перейшли в наступ й протягом двох діб зламували оборону супротивника в передгір’ях Карпат — у районі Парканського укріпрайону.

При прориві оборони ворога командир окремої штурмової роти сержант Микола Кучерявий повторив героїчний подвиг О. Матросова. У ході наступу батальйон заліг перед замінованим дротовим загородженням. Обійти його в горах було неможливо. З найближчих дотів строчили німецькі кулемети, які ще щільніше притискали наших бійців до землі. Командир відділення Кучерявий[9], оцінивши обстановку, швидко піднявся й крикнув:

— Уперед, гвардійці! За Батьківщину!

Він швидко підбіг до дротового загородження й кинувся всім тілом на нього. Потужний вибух розкидав в усі сторони кам’янисту землю, стовпи, обривки дроту. У прохід, що утворився, кинулися гвардійці.

Указом Президії Верховної Ради СРСР гвардії сержанту Кучерявому Миколі Даниловичу за його подвиг було посмертно надано звання Героя Радянського Союзу. Він навічно зарахований до списків військової частини.

Переборюючи передгір’я Карпат, дивізія зайняла міста Пятру, Тиргу-Нямц, Бистриця й багато інших населених пунктів.

23 серпня Румунія вийшла з війни. Але бої з німецькими частинами на території Румунії тривали.

25 вересня ми почали наступ в районі Регії в північній Трансільванії, де 132-й полк під командуванням підполковника П.І. Шурухіна зустрів завзятий опір гітлерівських військ. Генерал Бобров вирішив прискорити просування полку. Надихнувши гвардійців особистим прикладом, він сам кинувся в атаку. Але супротивник обрушив на наші позиції й наOLYMPUS DIGITAL CAMERA наступаючих масований артилерійський вогонь. У цьому бої загинув смертю героя стійкий і хоробрий генерал Федір Олександрович Бобров[10]. Звістка про це блискавично рознеслася по наступаючих ланцюгах. Лютим штурмом воїни вибили супротивника з рубежів, погнали його далі.

Батьківщина високо оцінила бойові подвиги Федора Олександровича Боброва, надавши йому посмертне звання Героя Радянського Союзу.

Зараз у Чернівцях у міському парку стоїть пам’ятник, на якому висічене ім’я генерал-майора Федора Олександровича Боброва. Він був представником старої більшовицької гвардії й через все своє життя проніс щиру любов до партії. Він знав і цінував силу прикладу в бої, тому й ходив у критичні моменти в атаки. Може, з погляду полководницького мистецтва це був не зовсім виправданий прийом, але Бобров все ж використовував його до кінця своїх днів. Але адже і його полководницьке мистецтво було оцінено двома орденами Леніна, трьома орденами Бойового Червоного Прапора, полководницькими орденами Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, медалями.

У нашій гвардійській стрілецькій дивізії не тільки сам генерал Бобров був героєм. Крім нього ще 26 чоловік носили це звання, а командир 132-го полку Павло Іванович Шурухін удостоївся його двічі…

Ордена, медалі… Вони були добуті на важких шляхах війни. Але на цих шляхах було здобуто щось більше — воля й щастя народне.

В. І. Баранов, гвардії капітан юстиції у відставці

Літературна обробка Є. Ткачука.

Джерело: В боях за Молдавию : [Сборник / Сост. С.Г. Герась, И.З. Кока; Лит. обработчики В.Б. Репида, В.И. Нарожный]. — Кишинев : Картя молдовеняска, 1988. – С. 54 – 60.

Переклад на українську та примітки – сайт «Сокирянщина».

 


[1] Картина, описана автором, дійсно є не повною, що є цілком природним, оскільки по зазначених самим автором причинах, в основному відображає тільки дії підрозділів 42-ої гвардійської стрілецької дивізії. У той самий час, територію Сокирянщини звільняли також підрозділи 133-ої стрілецької дивізії полковника Бєлодєда В.И., дії якої в опис подій практично не потрапили.  Але це не применшує значимість цих спогадів.

[2] Жмаченко, Пилип Феодосійович (1895 – 1966), Герой Радянського Союзу (1943), генерал-полковник (1945).

[3] Бобров Федір Олександрович (1898 – 1944) – учасник Першої світової, Громадянської і Великої Вітчизняної війн, Герой Радянського Союзу, посмертно (1945).

[4] Уставщіков Леонід Якович (1914 г.р.)

[5] Шурухін Павло Іванович (1912 – 1956) – двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1945), генерал-майор (1953).

[6] Зима Іван Павлович (1914 – 1979), Герой Радянського Союзу (1943). В Чернівецькій області він працював за направленням Київського геолого-розвідувального управління. Основна діяльність І.П. Зими на Сокирянщині була пов’язана з топографічними і геологічними дослідженнями.

[7] Перевізник – мабуть сільське прізвисько.

[8] Тут має місце декотра неточність. Гвіздовецьких комуністів П.С. Тимчука, І.А. Видиша і М.П. Матковського розстріляли румунські вояки ще у 1941 р.

[9] Кучерявий Микола Данилович – командир відділення 132-го гвардійського стрілецького полку 42-ої гвардійської стрілецької дивізії 40-ої армії 2-го Українського фронту, гвардії молодший сержант; народився 21.08.1924 р. в селі Мазурівка Тульчинського району Вінницької області. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24.03.1945 р. йому посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

[10] 25 вересня 1944 року Ф.О. Бобров приїхав до ріки Бистриця з метою огляду зруйнованого мосту через неї. Він наказав інженерним частинам прискорити відновлення мосту й сів у машину, маючи намір їхати на іншу ділянку фронту. При розвороті машина Боброва наїхала на міну. Одержавши смертельні поранення, генерал-майор Бобрів помер через кілька хвилин. Він був похований у братській могилі в Центральному парку міста Чернівці.

На ілюстраціях:

1. «Форсування Дністра». Картина полковника Віноградова А.Д.

2. Зима Іван Павлович.

3. Пам’ятник в с. Волошково Сокирянського р-ну. Фото О. Чорного.

__________________________________________________________

Публікація — 2013 рік.

Залиште свій коментар