Поріднила пісня серця

Автор: admin

Іван НАГІРНЯК

Якось Іван Іванович Гончар, заслужений працівник культури України, який створив славнозвісний Новодністровський хор «Калина», сказав мені: «Ваші Ломачинці – надзвичайно співуче село». Ті слова припали до душі, бо то й справді так. Люблять і вміють у Ломачинцях співати. Кожна зустріч родичів чи друзів закінчується піснею. Особливо натхненно вона лунала на весіллях. На жаль, лунала, а не лунає. Як зараз бачу Василя Калинійового, Івана Брузінського, Михайла та Василя Коцюрубів, Михайла Скутельника, Семена Дубину, Василя Закуреного, Михайла Нагірняка, Григорія Глушка, Івана Твердохліба та багатьох інших парубків і молодих чоловіків, що ставали в коло, обнімалися руками, утворюючи живе перевесло, котре мовби зв’язувало їх в одне ціле. Прокашлювались. Хтось починав: «Ой чий то кінь стоїть…» Інші підхоплювали: «Що сива гривонька…» І вже зринала в небеса злагодженим багатоголоссям пісня. Так величаво. Так гарно. Кожне слово торкалося серця, окрилювало його і воно, втішене чарівним піднесенням, летіло вслід за мелодією у вись, до зірок… Співала і моя душа.

Співали й на роботі. Найчастіше, коли в колгоспі заготовляли силос, чи в жнива, як жіночки їхали в кузові вантажної машини на тік. Варто було Парасківі Ковбасючці затягнути своїм дзвінким голосом пісню, як її тут же підхоплювали. І вже гаряча днина насолоджувалася тими наспівами, що збадьорювали дух, проганяли з тіла втому.

Давно то було. Ще тоді, коли про телевізори рідко й говорили, а про комп’ютери ніхто й гадки не мав. Коли між людьми панували відкритість і щирість. І як приємно, що отой місточок між минулим і сьогоденням у Ломачинцях не зачах. І це завдяки й невтомним, талановитим, відданим пісні жіночкам народного колективу «Берегиня», очолюваного Марією Василівною Маковійчук, здібним музикантам Дмитру Васильовичу Павлюку та Ігорю Федоровичу Чабану.

І вже в наш час, у 2013 році, я мовби повернувся в оті щемливі роки свого дитинства і юності. Ми з дружиною Євгеною Семенівною при Божій і людській допомозі видали книжку «Таїнство світлого празника» – невидумані оповідання з нашого дитинства. І великий поціновувач та організатор народної творчості, завідуюча Ломачинецькою сільською бібліотекою Лідія Петрівна Боднарюк запросила на зустріч із читачами.

Приємно спілкувалися із земляками. Згадували, ділились враженнями від написаного та прочитаного. І тут на середину імпровізованої сцени вийшли сільські артисти: Сергій Закурений, як дві краплі схожий на свого батька Василя, його дружина Ніна, донька Крістіна і мама Сергія Ольга Микитівна. За мить розправила крила пісня, сіючи в серцях присутніх насолоду. Тоді й виник задум написати про цю співочу родину. Але через їхню зайнятість довго не вдавалося зустрітись. То Сергій Васильович череду пасе, то вони оббивають горіхи, то збирають, а відтак здають яблука… Осінь ніяк не відпускала їх від землі. А наробитись є біля чого. Три гектари паю на полі і в колишньому колгоспному саду, два городи в селі, свиня, гуси індики, кури… Роботи в цих людей повно, але без пісні не обходиться жодного дня.

– Ми не тільки самі співаємо, – розповідав Сергій Васильович, коли ми врешті зустрілись, – а й сусідів заохотили до компанії та пісні. Сім’ї Андрія Мотрина, Івана Петрика, Євгена Хміль так і чекають неділі. А як втішалися білим світом Віктор Образцов, Михайло Бурлака, Семен Боднарюк, Євгена Березовська, царство їм небесне, то пісні лунали на всю вулицю…

Сергій із Ніною та донькою Крістіною живуть у хаті діда Ніни Василівни Дмитра. Їхній син Василь з невісткою Аллою й онучкою Нікою – в Новодністровську. І теж охочі до пісні. Хата Закурених хоч і не нова, але добротна. Стараються, щоб родинне обійстя довго служило і гарно виглядало. Викопали криницю, провели опалення, насадили різноманітних квітів. Найбільше втішають погляд троянди і майори, які Ніні особливо до душі. Їхнє господарство на краю села. За кілька метрів – уже глибокий яр, який тягнеться через Куютин аж до Дністра. Куютин – то своєрідний хутір, де стояло понад річечкою з десяток хат, господарі яких мали водяні млини. Серед них – і прадід Сергія Закуреного Григорій та дід Іван. Немає вже ні тих хат, ні мельників, ні млинів. На їхньому місці розлилися води Дністровського водосховища. Тільки пам’ять ще береже отих людей, оті краєвиди чарівної місцини. І ту пам’ять, теплінь прадідівських стежин свято береже і прославляє в натхненній творчості Сергій Васильович Закурений та його родина.

– Від кого ж ота любов до пісні, до музики? – запитую його і чую у відповідь:

– Насамперед від тата й мами. У нашій хаті завжди була рідною пісня. А тато ще й на гармошці грав. О, як я мріяв із дитинства навчитись грати на гармошці! І найщасливішим був на Різдво. Батьки разом із друзями йшли колядувати. Були серед них і Гріша Глушко, і Вася Коцюруба з гармошками. Наколядувавшись, всі йшли до когось за стіл, а гармошки залишали у нас. Я по черзі на них грав, точніше рипав. А вже в 5 класі тато купив мені баян.

Самотужки Сергій і ним оволодів. Із сьомого класу вже виступав на шкільній сцені. Як член комітету комсомолу відповідав за культмасовий сектор. Організація та проведення шкільних вечорів лягла і на його плечі. І ота неспокійна, творча круговерть приносила задоволення. Здібність і працелюбство юнака не залишились непоміченими. У дев’ятому класі директор сільського будинку культури Лідія Петрівна Маковійчук пропонує йому півставки художнього керівника. Погоджується. І вже живе у вихорі агітбригад, концертів, поїздок по селах… А тут директор школи Федір Семенович Харчевніков підлив масла у вогонь:

– Сергію, вчителя музики у школі нема. Іди повчись – і до нас. Бачиш, школу нову будуємо. У рідному селі робитимеш те, що любиш…

Окрилений тими словами, підсобляв під час канікул будівельникам, що зводили школу. А отримавши атестат зрілості, вступив на музичний відділ Чернівецького педучилища. Після першого курсу – армія, відтак знову навчання і в 1983 році дипломованим спеціалістом прийшов молодий вчитель музики на перший свій урок.

Щедрими творчими врожаями колосилися три роки на педагогічній ниві. І враз перспективний вчитель мов на високий мур наткнувся на чиновницький бюрократизм та чванство. Не міг потерпіти несправедливість. Залишив школу. Працював вантажником на хлібозаводі в Новодністровську. Оволодів професіями коваля та газоелектрозварника. Переймав життєву та професійну мудрість у славних односельчан – головного механіка колгоспу Павла Федоровича Жука та завгоспа Івана Макаровича Горгана. А як розвалився колгосп, заробляв на хліб для сім’ї і в селі, і за його межами. І ніколи не забував про пісню, про сцену. Слава Богу, що й дружина Ніна Василівна Беженар, у котру закохався, коли вона навчалася в дев’ятому класі, а він вчителював, людина творчої натури. Пісня їм і справді жити й працювати допомагає. Оту любов і повагу до пісні підхопили й діти. Наприклад, Крістіна вже в чотири роки заспівала на сільській сцені під татів супровід «Чорнобривці». Нині вона в сьомому класі, а вже виступала і в Новодністровську, і в Сокирянах, і в Чернівцях. У місті енергетиків на конкурсі «Пісенний струм» удостоїлась другого, на новорічному караоке – першого місця, стала переможцем районного конкурсу «Рідна пісня», дипломантом обласного.

Знаменно, що Сергій Васильович і сам пише пісні. Слова і музику. Їх більше десяти. Усі вони продиктовані серцем. Як і ось уривок цієї, що написана для тітки Марії.

В село Ломачинці вернуся,

Де народилась і зросла,

По стежці юною пройдуся

Туди, у яр, на край села.

Батьків давно уже немає,

Лиш серце болем защемить,

Я знову юність нагадаю

І неба чистого блакить.

Приспів:

А в хаті маминій так пахне свіжим хлібом,

В млині по колесі хлюпочеться вода,

І мовби в сні, в роки ті молодії

За татом я біжу, щаслива й молода…

Має Сергій Васильович пісні й на слова інших авторів. Особливо вдалою вийшла пісня про Новодністровськ, автором слів якої є поетеса Інна Гончар.

– Сергій буває й серед ночі встає, вмикає світло і – до столу. Пише. То ноти. То слова, – в очах Ніни Василівни іскриться приязнь до чоловіка.

– Яке ваше життєве кредо? – запитую Сергія Васильовича.

Відповідь ще більшу викликає повагу до цього талановитого, скромного чоловіка-трударя:

– Робити людям добро.

– А як ви вважаєте, що найчастіше сіє між людьми ворожнечу?

– Заздрість… Коли б усі переймали, запозичували у мудріших, талановитіших від себе отой Божий дар, той жили б у гармонії…

 

За публікацією газети «Дністрові зорі»

Залиште свій коментар