Репресовані священики та церковнослужителі Сокирянщини

Автор: admin

Олексій Мандзяк — автор і упорядник29

Аронян Володимир Іванович, народився 15 липня 1901 року в селі Каларашовка Сорокського повіту Бессарабської губернії (нині в Окницькому районі Республіки Молдова), в сім’ї псаломщика, що служив при Миколаївській церкві того ж села, Іоанна Федоровича Ароняна і його дружини Февронії Михайлівни[1].

У 1944 — 1945 роках В.І. Аронян служив псаломщиком при Христо-Різдвяної церкви села Волошкове, яке нині знаходиться у складі Сокирянського району Чернівецької області. Там же, 24 березня 1945 року заарештований співробітниками Управління Народного комісаріату державної безпеки Чернівецькій області (УНКДБ ЧО). 29 травня 1945 року військовим трибуналом військ НКВС Чернівецької області, за антирадянську агітацію, за ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР, засуджений до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ). Реабілітований Чернівецькою обласною прокуратурою 3 липня 1992 року[2].

Гербановський Микола Георгійович

Гербановський Микола Георгійович

Гербановський Микола Георгійович (1876 – 1941), народився в селі Селище Хотинського повіту Бессарабської губернії (тепер в складі Сокирянському районі Чернівецької області України), в сім’ї священика Георгія Яковича Гербановського (1843 – 1922). Закінчив Кишинівську духовну семінарію. У 1901 році, 3-го вересня, висвячений на священика до Свято-Анастасіївської церкви села Непоротове Хотинського повіту (тепер в складі Сокирянському районі Чернівецької області України). 7 березня 1912 року, відповідно до прохання, переміщений до церкви Покрова Богородиці села Селище Хотинського повіту[3].

28 травня 1941 заарештований Кельменецьким районним відділом Народного комісаріату державної безпеки СРСР (НКГБ СРСР) — як соціально небезпечний елемент, згідно ст. 54-13 КК УРСР. Не був засуджений. Помер 5 вересня 1941 року в місцях тимчасового позбавлення волі. Справу припинено слідчим відділу УКДБ при РМ УРСР по Чернівецькій області 5 грудня 1964 року, в зв’язку зі смертю обвинуваченого. Реабілітований Чернівецькою обласною прокуратурою 27 жовтня 1989 року[4].

Був одружений з Вірою Гаврилівною (1884 р.н.) — дочка священика села Мендиківці (сучасна Олексіївка Сокирянського району).

Демешко Іван Іванович, народився в 1920 році в селі Цибулеве Знам’янського району Кіровоградської області України. Заочно закінчив Інститут іноземних мов. Під час німецько-фашистської окупації служив псаломщиком, а з 1943 року — дияконом в Кіровоградській області. У 1945 році висвячений на священика єпископом Одеським Сергієм. У 1946 році переїхав до Чернівецької області, де служив у різних приходах[5].

4 березня 1952 року заарештований співробітниками Управління Міністерства державної безпеки СРСР (УМДБ СРСР) Чернівецької області. На час арешту був настоятелем Петропавлівської церкви містечка Сокиряни. 12 липня 1952 року, Особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОСО МГБ СРСР), за зрадницьку діяльність і антирадянську агітацію, засуджений за статтями 54-1 «а», 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР на 25 років позбавлення волі в виправно-трудових таборах[6].

У вересні 1956 року звільнений зі зняттям судимості. Далі служив у Чернівецькій області. У 1956 — 1957 роках — у Верхніх Станівцях. У вересні 1957 року виїхав у Львівську область[7]. Реабілітований Чернівецькою обласною прокуратурою 11 квітня 1994 року[8].

Мав дружину і двох дітей.

Додевич Микола Федорович, народився в 1903 році на Волині. Згідно з дослідженнями історика С.С. Яремчука, в 1912 — 1922 роках Н.Ф. Додевич навчався в духовних навчальних закладах м. Кременець, який нині розташований в Тернопільській області України. У 1922 — 1925 роках працював — частково псаломщиком, а частково службовцем в різних радянських установах в Шепетівській окрузі Кам’янець-Подільської області (нині Шепетівського району на півночі Хмельницької області). У 1925 — 1932 роках працював педагогом у Шепетівській окрузі, а в 1932 — 1941 роках — у Києві. У вересні 1941 року два тижні перебував у концтаборі м. Києва. У лютому 1942 року Київським єпископом Пантелеймоном (Петром Рудиком) висвячений на священика і служив до вересня 1943 року на Київщині. З жовтня 1943 року по червень 1944 служив у Дунаєвецькому районі Кам’янець-Подільської області (нині Хмельницької області). Далі служив при Свято-Покровсьій церквиі в селі Селище Кельменецького району (нині у складі Сокирянського району), обслуговуючи також сусідні села Молодове і Василів.

Заарештовували його  30 грудня 1944 року. Після звільнення в Чернівецьку область не повернувся[9].

Жерегій Петро Пилипович

Жерегій Петро Пилипович

Жерегій Петро Пилипович (1906 – 1977), народився 14 грудня 1906 року в селі Корестоуци Хотинського повіту (нині в Окницькому районі Республіки Молдова), в сім’ї виконуючого посаду псаломщика (з 8 травня 1902 року[10]) при Свято-Василівській церкві села Корестоуци Хотинського повіту, Філіпа Миколайовича Жерегія і дружини його Софії Миколаївни, вінчаних першим шлюбом. 2 січня 1907 року хрещений в церкві де служив його батько, хресними батьками були місцевий священик Василь Михайлович Бирка (Бирке) (1872 — 1965) і матушка Феодосія (Теодосія) Опанасівна, а також псаломщик села Гліная Хотинського повіту (тепер в Єдинецькому районі Республіки Молдова) Марк Федорович Гроссул[11].

У 1920 році закінчив Кишинівську духовну семінарію. Деякий час служив дяком при церкві села Лунга Сорокського повіту. З 1928 року перебував у шлюбі з донькою відомого бессарабського священика М. Гербановського[12].

У 1929 році висвячений на священика, а далі направлений до церкви при Різдва Богородиці церкви села Михалкове Хотинського повіту. 1 липня 1930 року затверджений на посаді[13]. В тому ж році почав вчителювати в місцевій «народній школі», яка розташовувалася в його будинку. У спогадах старожилів цього села, о. Петро більш відомий їм як Жеряга, «людиною був грамотною, знав українську, російську, латинську, німецьку та румунську мови».

Служив у селі Михалкове при «перших румунах», «других румунах» (1941 — 1944 рр.) і в час існування Радянського Союзу. Заарештований 20 жовтня 1948 року. Особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОН МДБ СРСР), засуджений за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР, до 8-ми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах[14].

Звільнився в 1955 році. З 1956 року знову служив священиком при церкві села Михалкове[15]. В 1973 році, 7 липня (24 червня), в день свята Різдва Хрестителя Господнього Іоанна, нагороджений палицею. 25 грудня 1974 реабілітований Чернівецьким обласним судом. Помер в 1977 році.

Зінкевич Іван Герасимович, народився 6 листопада 1893 в селі Гірко-Полонці Луцького повіту Луцького повіту Волинської губернії (тепер у Луцькому районі Волинської області України), в селі Герасима Зінкевича та Єфросинії. Служив священиком у приході Святого Георгія села Кульчин, яке нині розташоване в Ківерцівському районі Волинської області. У 1930 роках піддавався репресіям з боку польської окупаційної влади: «є симпатик українського націоналістичного руху і керівник «Просвітянська хата» в Кульчині. В стосунках до Панства польського — нелояльний. Священик Зінкевич Іван 31 липня 1938 року під час проповіді в храмі у Кульчині сказав: «Ворог замикає церкви на Холмщині», закликав парафіян молитись і постити за ворогів, за що був караний старостою Луцького повіту»[16].

У 1945 — 1947 роках служив священиком при церкві села Коболчин Чернівецької області. 15 січня 1947 року  заарештований Сокирянським районом відділом Міністерства державної безпеки СРСР (СРВ МДБ СРСР). 16 травня 1947 року засуджений Чернівецьким обласним судом за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 1, 54-11 КК УРСР, до 5-ти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Але, 18 вересня того ж 1947 року, після перегляду справи, термін покарання змінено на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Реабілітований Чернівецькою обласною прокуратурою 22 січня 1992 року[17].

Іванішин Олександр Маковійович

Іванішин Олександр Маковійович

Іванішин Олександр Маковійович (1862 — 1937), народився 30 серпня 1862 року в містечку Сокиряни Хотинського повіту Бессарабської області. З дитинства добре знав Святе писання, житія православних святих, а також був навчений грамоті в місцевій народній школі. В 1893 році пострижений у ченці з ім’ям Афанасій в Свято-Пантелеймоновому монастирі, який також відомий як Руссікон або Новий Руссик — один з 20-и «правлячих» монастирів на Святій Горі Афон у Греції. В 1912 році О.М. Іванішин був змушений повернутися на батьківщину. Справа в тому, що в листопаді 1912 року півострів був зайнятий військами Грецького Королівства. Греція фактично анексувала Святу Гору Афон. До цього, після розпаду Османської імперії існував проект кондомініуму, тобто участі всіх православних держав Європи в управлінні Святою Горою. Але рішучі дії Грецького уряду і Перша світова війна на не дали здійснитися цим проектам.

Після повернення на батьківщину, він направляється в Московський Богоявленський чоловічий монастир, де став служити в монастирській Пантелеймонівській каплиці. В 1920 році о. Афанасій зведений у сан ієромонаха, а з 1925 року (за іншими даними з 1926 р.) став служити священиком при Воскресенській церкві на Семенівському кладовищі в Москві. В цей період він став відомий багатьом віруючим Москви. За його проповідями стали стежити представники спецслужб нової влади атеїстів.

20 серпня 1934 року заарештований Управлінням НКВС СРСР по Московській області, з обвинуваченням — «контрреволюційна антирадянська діяльність». 13 серпня 1934 року в Московське управління НКВС, а також до прокуратури була передана секретна доповідна записка, в якій повідомлялося, що «проживає в Москві ієромонах Афанасій, він же, Іванішин Олександр Маковійович, спираючись на широкі кола церковників, розвинув активну діяльність по підготовці віруючих до переходу Церкви на нелегальне становище».

Звинувачувався також у тому, що нібито видавав якусь Н.В. Іванову-Васильєву за дочку Государя Імператора Миколи II, Велику Княгиню Анастасію. Від «свідків» чекістами були отримані відомості, що ієромонах Афанасій (Іванішин) «був відомий серед широких кіл церковників, як монах-подвижник Старо-Афонського монастиря, що мав значну кількість своїх шанувальників». «Інформатор» докладно показав про нелегальні службах ієрея Афанасія на таємних квартирах істинно-православних християн і його проповідях. Він говорив в них про руйнування і осквернення храмів, про арешти невинних кліриків і віруючих, про те, що «диявольські колгоспи розорили всіх селян і зморив голодом», що «робітники і особливо селяни страшно змучені і чекають моменту для повстання», а головне переконував віруючих, що «радянська влада довго не протримається». При цьому, посилаючись на диво порятунку «спадкоємців царської сім’ї», отець Афанасій урочисто проголошував, що «радянська влада скоро впаде», і нарешті «на російському престолі буде імператор Михайло Олександрович».

На допитах ієромонах Афанасій відмовився підписати обвинувачення у створенні таємних церков на квартирах у Москві, проведенні нелегальних служб і присвят у чернецтво, постійно відповідаючи на всі питання слідства, що нічого не знає. 7 жовтня 1934 року Олександру Маковійовичу разом і іншим обвинуваченим був представлений «Обвинувальне заключення». Він був засуджений до 5 років заслання в Північний край, і 11 грудня 1934 року відправлений в Архангельськ. У 1937 році, 22 вересня Іванішин знову піддається арешту, з обвинуваченням у контрагітації: «Говорив про знищення віри Христової, стверджував про неминучість відкриття в майбутньому церков». Засуджений до вищої міри покарання через розстріл, який був проведений 27 жовтня 1937 року.

Реабілітований 12 грудня 1957 року[18]. За іншими даними — 16 червня 1989 року[19].

Ковбасюк Гаврило Васильович (1888 р.н.), освіта початкова. Після звільнення Сокирянщини від фашистських окупантів, служив при церкві Різдва Богородиці села Михалкове Сокирянського району. 20 жовтня 1948 року заарештований. 26 лютого 1949 року, особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОН МДБ СРСР), засуджений за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР, до 5-ти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ). Реабілітований Чернівецьким обласним судом 25 грудня 1974 року[20].

Кострицький Афанасій Васильович (1891 р.н.), народився в колонії Нерушай Бессарабської губернії (нині село в Татарбунарському районі Одеської області України). Закінчив Кишинівську духовну семінарію. 1 травня 1915 року визначений псаломщиком до Різдва-Богородичної церкви села Михалкове Хотинського повіту. Надалі служив священиком у с. Хаджи-Курда Суворівського району Ізмаїльської області — сучасне село Комишівка Ізмаїльського району Одеської області України. 28 квітня 1941 року заарештований співробітниками УНКВС по Ізмаїльської області. Його звинуватили за ст.ст. 54-10 ч. 1 і 54-13 КК УРСР, у тому, що він «був активним членом контрреволюційної фашистської партії кузістів, мав тісний зв’язок з керівниками Ізмаїльської повітової організації Руссу та Мунтяну. В 1937 р. по завданню Мунтяну прийняв керівництво місцевою організацією партії в селі Хаджи-Курда. Провадив контрреволюційну пропаганду в церкві та агітацію проти Радянського Союзу. Після встановлення радянської влади проводив антирадянську роботу, направлену на зрив заходів партії та уряду на селі. Підбурював жінок села до відкритого виступу проти членів сільради з метою їх усунення. Висловлював побажання поразки СРСР у можливій війні з Німеччиною…»[21].

На початку війни разом з іншими ув’язненими Ізмаїльської в’язниці його направили в Свердловську область і утримували у в’язниці № 2 села Нижня Тура. В обвинувальному висновку від 15 січня 1942 року слідчий НКВС пропонував розстріляти «попа-кузіста». Однак Особлива нарада при НКВС СРСР 12 березня 1942 року постановила за участь у контрреволюційній партії ув’язнити А.В. Кострицького і направити у виправно-трудові табори на 10 років. Відбував термін ув’язнення в Івдельському таборі НКВС (Свердловська область)[22].

Михайлюк Макарій Миколайович

Михайлюк Макарій Миколайович

Михайлюк Макарій Миколайович (1890 — 1970), народився в селі Рудківці Подільської губернії (зараз в Новоушицькому районі Хмельницької області України) в родині заможних селян Миколая та Палагни Михайлюків. З дитячих років багато читав, дотримувався посту і часто бував у церкві. Для молитов усамітнювався в полі або в лісі. Прислуговував у церкві, звідки його силою забрали на фронт Громадянської війни, де дивом врятувався від смерті. Став священиком у рідному селі. В 1930 році на Великдень комсомольці підлили соляної кислоти замість святої води в чашу. За опікунство прихожан отримав десять років в’язниці. З 1945 року служив священиком при Архангело-Михайлівській церкві селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області. Мав велику повагу від односельців[23].

Михайлюк М.М.

Михайлюк М.М.

Старожили Ломачинці розповідають дуже цікаву історію, яка пов’язана з батюшкою Макарієм. У середині 1960-х років, коли колгоспникам нараховували трудодні і у мирян практично не було грошей, церкву обклали високим податком. Де взяти гроші? Представники районної комісії раз за разом приїжджали до церкви. Одного разу вирішили забрати батюшку в тюрму, а церкву закрити. Члени комісії навідалися до нього додому, а він був у церкві і все це бачив. Закрив церкву і на дворі напроти вівтаря став на коліна і просив Пресвяту Матір Божу Покровительку Небесну врятувати церкву і його. Розповідають, що по Божій волі отець Макарій для членів комісії був невидимий. Вони шукали його вдома, біля церкви цілий день, а він увесь цей час молився. Вони ходили як сліпі, знаючи, що він десь є, але нічого не бачили. Так і поїхали без нічого. А церква при всіх владах була відкрита, служила і служить усім людям по сьогоднішній день[24].

У Макарія Миколайовича та матушки Марії (1896 р.н.) була єдина дочка — Фекла Макарівна Михайлюк (1922 р.н.). За спогадами ломачинецьких старожилів, вона знала напам’ять усю літургію, гласи, кондаки, тропарі і церковний річний календар.

Назаревич Олександр Петрович (1879 — 1937), народився 1 серпня 1879 року в селі Гвіздівці Хотинського повіту Бессарабської губернії, в сім’ї псаломщика Петра Петровича Назаревича (1855 р.н.)[25]. Закінчив два класи Єдинецького духовного училища. Деякий час служив позаштатним псаломщиком, допомагаючи батькові при Свято-Димитріївській церкві того ж села Гвіздівці. Після того, як Бессарабія відійшла Румунії, він проживав на території СРСР. За даними на 1930 рік – служив в сані священика в селі Сирскоє Воронезької області Російської Федерації.

20 січня 1930 року трійкою при ПП ОПГУ по Центрально-Чорноземній області був засуджений за статтею 58-10 КК РФСР до 5 років заслання в Північний край. В 1932 році перебував 2 місяці в ув’язненні.

Після повернення із заслання служив при церкві с. Грязновка Трубетчінського району Воронезької області (нині територія Липецької області). Там, 10 серпня 1937 року о. Олександр був знову заарештований з звинуваченнями в «участі в церковно-монархічній організації» по груповій справі «Слідча справа єпископа Олександра Торопова та ін.»[26]. Пред’явлені звинувачення категорично не визнав. Постановою трійки УНКВС по Воронезькій області від 15 жовтня 1937 року, за ст. 58-10-2, 58-11, засуджений до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок приведений у виконання 15 жовтня 1937 року, в Липецьку.

Реабілітований постановою президії Липецького обласного суду від 17 вересня 1960 року.

Оржеховський Михайло Лукич (1895/1896 – 1988), народився на території Молдови. З 1919 року служив псаломщиком при церкві села Гвіздівці Хотинського повіту. У 1941 році, під час другої румунської окупації, взяв участь в суді над місцевими комуністами, яких засудили до розстрілу. Після звільнення села радянськими військами, був заарештований і згідно з відомостями отриманим від старожилів села Гвіздівці, засуджений до 25-ти років позбавлення волі. Офіційні документи говорять про те, що насправді його засудили до 10 років таборів. Після звільнення, згідно переказам старожилів, повернувся і служив дяком у селі Коболчин. У 1954 році висвячений на священика і кілька десятиліть служив у парафіях Чернівецько-Буковинської єпархії. Саме під час його служіння в селі Ожеве, там була закрита місцева церква Преподобної Параскеви[27]. Дослужився до протоієрея. Помер в 1988 році[28].

Попович Феодор Максимович, ієрей. До Другої світової війни проживав у Вінницькій області де був підданий репресіям з боку комуністичного режиму. Після звільнення Хотинщини повернувся в Бессарабію, – служив священиком при церкві Преподобної Параскеви села Ожеве, як мінімум в 1944-1945 роках[29]. Далі проживав в селі Сербичани, де помер у 1948 році і похований на церковному подвір’ї.

Самборський Микола Данилович (1903 — 1972), народився 6 грудня 1903 року в селі Осламів Новоушицького повіту Подільської губернії (нині в Віньковецькому районі Хмельницької області України), в сім’ї дрібного банківського службовця. Його мати — дочка псаломщика — виховала сина в благочесті й глибокій вірі[30].

Навчався в Кам’янець-Подільській семінарії, а також у духовній семінарії румунського міста Галац (Seminarul Teologic Ortodox «Sfântul Apostol Andrei» Galaţi), яку закінчив у 1924 році. Далі навчання продовжив на Богословському факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1929 році зі званням кандидата богослов’я[31].

У 1931 році був висвячений в сан пресвітера і до 1934 року служив при церкві села Кельменці Хотинського повіту. Далі служив священиком у різних приходах сучасного Сокирянського району: село Непоротове (1934-1942 рр.), Кулішівка і Вітрянка (1942 — 01.05.1944), Коболчин (1944-1945). У 1947 році визначений на місце священика при Архангело-Михайлівській церкві села Вашківці Сокирянського району Чернівецької області[32].

Там же у Вашківцях був заарештований 20 жовтня 1948 року. Особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОН МДБ СРСР), засуджений за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР, до 8-ми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах[33].

Звільнений у 1956 році, і практично відразу, після повернення в Чернівецьку область, поступив на службу. Служив священиком у приходах Сокирянського та Кельменецького районів. Останні 15 років служив у Свято-Миколаївському храмі в селі Грушівці Кельменецького району. У 1970 році вийшов за штат, але потім на деякий час знову повернувся до служби. У січні 1972 року за станом здоров’я остаточно вийшов за штат[34].

Помер 1 квітня 1972, на 69-му році життя, в м. Кельменці Чернівецької області. Там же похований. Вже після смерті, 25 грудня 1974 року реабілітований Чернівецьким обласним судом[35].

Відомо, що отець Микола був у шлюбі. Його дружина була вчителькою при школах сіл Непоротове і Ломачинці[36]. 15 березня 1944 евакуювалася разом з 8-річною дочкою в Румунію[37]. Там продовжила педагогічну діяльність, за даними на 1945-1948 роки працювала в школі села Голець (рум. Goleţ) повіту Северин, в селі Броштень, (рум. Broşteni) повіту Мехединць[38].

Федишин Ілля Пантелеймонович (1905 р.н.) — псаломщик при церкві Святої Параскеви села Ожеве. 20 жовтня 1948 року заарештований, і 26 лютого 1949 року, Особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОН МДБ СРСР), засуджений за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР, до 8-ми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Реабілітований Чернівецьким обласним судом 25 грудня 1974 року[39].

Холдевич Іоанн Ксенофонтович (1866 — 1937) — з родини

Холдевич Борис Іванович

Холдевич Борис Іванович

духовного звання. Народився в селі Непоротове Хотинського повіту (тепер Сокирянського району Чернівецької області України). Закінчив Кишинівську духовну семінарію. Деякий час служив понадштатним паламарем Балкоуцького приходу. 22 липня 1886 року висвячений на священика до Свято-Димитріївської церкви села Білоусівка Хотинського повіту. 17 лютого 1887 року направлений на місце священика при Хотинській Царе-Костянтинівській церкві, де ступив на посаду померлого священика Миколи Запольського. 14 вересня 1888 року призначений на посаду законоучителя Першого приходського училища м. Хотин. Трохи пізніше, в 1891 році — переміщений на місце священика до церкви села Ленківці. У 1906 році направлений до церкви селища Рукшин Хотинського повіту. В 1913 році нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня.

В кінці 1918 року відмовився приводити до присяги королю Румунії місцевих селян, через що був зміщений з посади[40]. Учасник Хотинського повстання 1919 року: «надав повстанцям пару коней для артилерії і благословляв всі загони повсталих рукшинців на боротьбу з окупантами»[41]. Був уповноваженим селян Рукшинської, Данкоуцкої, Клішковської і Грозинської волостей для клопотання перед консулами Франції, Англії та США в Румунії про вжиття заходів до припинення злодіянь румунських окупаційних військ до виведення їх з Бессарабії[42].

Після придушення повстання був висланий за Дністер — проживав у селі Вовковинці Хмельницької області, де 26 жовтня 1937 року був заарештований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Трійкою УНКВС Кам’янець-Подільської області 14 листопада 1937 року засуджений до розстрілу. 27 листопада 1937 вирок виконаний. Реабілітований прокуратурою Хмельницької області 29 вересня 1989 року[43].

Був одружений з Євгенією Дмитрівною. Деякий час була законоучителькою Рукшинської церковно-приходської школи[44]. Мали кілька дітей — дочка, сини Клим, Борис (1900 р.н.) і В’ячеслав (1901 р.н.).

Клим (Климентій) Іванович Холдевич (1887 — 1938), теж священик, після 1918 року проживав на території Радянського Союзу. У 1930-х рр. знаходився на виселення у м. Абакан Красноярського краю, де 7 травня 1938 року був заарештований. 14 червня 1938 року «трійкою при УНКВС Красноярського краю» засуджений до розстрілу. Реабілітований в 1957 році.

Борис Іванович Холдевич, народився в селі Ленківці сучасного Кельменецького району. В 1907-1910 рр. навчався в Рукшинському народному училищі, потім до 1919 року — в Хотинській гімназії. Під час літніх канікул 1916 року служив в інженерній дружині, штаб якої розміщувався в школі с. Рукшин, в якості табельщика. Брав участь у Хотинському повстанні. Закінчив гімназію в Кам’янці-Подільському, вчителював і директорував у школах Поділля. Екстерном закінчив у 1929 році педагогічний інститут. Потім переїхав працювати у школи Московської області. В 1937 — 1946 рр. перебував на висланні на Колимі, де працював агрономом, бригадиром кінного заводу. Після 1946 року працював у Казахстані, а з 1955 і по 1961 роки — знову у школах Москви і Московської області[45].

Черноуцан Олександр Мінович (1883 — 1937), в офіційній біографії вказано, що він народився в 1882 році в містечку Сокиряни Хотинського повіту Бессарабської губернії. Запис в метричній книги свідчить про те, що в реальності він народився 10 січня 1883 року в селі Маркоуцах Хотинського повіту Бессарабської губернії, в сім’ї священика Веденсько-Богородичної церкви села Маркоуц, Міни Олександровича Черноуцана (1842/1843 р.н.) та матушки Єлизавети Георгіївни Стадницької (? — 1894). Там же в Маркоуцах він був хрещений 15 січня 1883, хресними батьками були священик села Комарова, Георгій Григорович Стадницький (1824 — 1901) та його дружина Марія Аксентьевна[46].

8 квітня 1888 року Міна Олександрович Черноуцан визначений священиком до Свято-Петропавлівської церкви в Сокирянах. Там, Олександр Черноуцан навчався в Сокирянському народному училищі, де його батько був законовчителем і керував хором. На початку XX століття, після закінчення Кишинівської духовної семінарії навчався в Санкт-Петербурзькій духовній академії, яку закінчив у 1907 році, з присвоєнням звання кандидата богослов’я.

На початку січня 1908 року направлений в м Кутаїсі на посаду помічника доглядача в Кутаїському духовному училищі. З 10 серпня того ж року він уже помічник доглядача в Пінському духовному училищі. На цій посаді він пробув до 29 березня 1910 року, після чого до 12 вересня 1916 був на тій же посаді в Мінському духовному училищі. За старанність і відповідальність до займаної посади в 1913 році нагороджений орденом Святого Станіслава 3 ступеня.

Далі його переводять в Нижній Новгород, в Нижегородське духовне училище, також на посаду помічника доглядача, яку виконував до 15 серпня 1918 року. В 1917-1918 рр. затверджений членом Всеросійського Помісного Собору православної церкви з обрання як мирянин від Нижегородської єпархії. Активно брав участь у дебатах, наприклад, в обговоренні питань про клятви на старі обряди, про сучасний стан церкви і припинення громадянської міжусобиці. Після закриття роботи Собору Олександр Мінович висвячений на священика. Деякий час він служив священиком у м. Воткинськ, Удмуртія. Потім знову повернувся в Нижній Новгород, де був призначений священиком у храмі Воскресіння Христового.

У 1926 році о. Олександр піддається арешту. Вирок — 3 роки заслання. У 1928 році знову засуджений на три роки з відбуванням покарання у виправно-трудовому таборі. В 1931 році, на початку січня на Особливій нараді при Колегії Об’єднаного державного політичного управління знову засуджений до 3 років заслання, — в Північний край. В усіх випадках звинувачення були багато в чому схожі, і, загалом, зводилися до наступного — пропаганда чи агітація, що містять заклик до повалення, підриву або ослаблення Радянської влади, контрреволюційна пропаганда.

Після повернення із заслання, висвячений в протоієреї і направлений служити в м. Арзамас, де був благочинним 1-го округу Арзамаського району. На початку вересня 1937 року в Арзамасі були проведені масові арешти «церковників», серед заарештованих був і священик Олександр Черноуцан. Його з безліччю прихожан заарештували прямо під час служби. Звинувачення практично ті ж самі, що й раніше (горезвісні статті: 58-2, 58-8, 58-11). Не витримавши умов слідчого ув’язнення, визнав себе винним за всіма пунктами звинувачення. 23 жовтня 1937 року Особлива трійка при НКВС СРСР по Нижегородській області (орган позасудового винесення вироків) виносить вирок — вища міра покарання — розстріл.

Реабілітований 26 липня 1989 року[47].

Шундрій Степан Михайлович (1882 — 1959), народився в селі Ломачинці Хотинського повіту Бессарабської губернії, в сім’ї місцевих селян. Отримав домашню освіту. З 1 вересня 1908 року перебував на посаді вчителя співу в Ломачінецькому двокомплектному народному училищі[48]. В 1917 — 1928 роках служив псаломщиком при Архангело-Михайлівській церкві села Ломачинці[49]. Також, деякий час, до 15 жовтня 1921 року служив псаломщиком при церкві Великомученика Дмитра Солунського в селі Білоусівка[50]. Далі — регент церковного хору в Ломачинцях.

У 1947 році був заарештований — забирали з села міліціонери з районного центру. Звинувачувався в зриві плану хлібоздачі. Завезли його в м. Нова Ушиця, разом з ломачинецькими жителями М.С. Твердохліб і Варварою Федорівною Твердохліб. Згідно  його розповідям, записаних місцевим краєзнавцем Михайлом Михайловичем Шундрієм, якийсь час над ними всіляко знущалися, навіть влаштували імітацію розстрілу. Через місяць відпустили додому. Помер і похований у Ломачинцях.

Був одружений з Олександрою Єфремівною (1891 р.н.)[51].

___________________________________________

[1] Метрическая книга, данная из Кишиневской духовной консистории в Свято-Николаевскую церковь села Каларашевки 2-го округа Сорокского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших на 1901 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 6, д. 321.

[2] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 473.

[3] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 536.

[4] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 482.

[5] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 346.

[6] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 485.

[7] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 346.

[8] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 485.

[9] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 346 – 347.

[10] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1902. — № 10. – С. 275.

[11] Метрическая книга, данная из Кишиневской духовной консистории для Свято-Васильевской церкви с. Корестоуц 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших на 1907 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, д. 70.

[12] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 347.

[13] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1930. – № 14. – P. 151.

[14] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 477.

[15] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 347.

[16] Рожко В.Є. Українські православні святі історичної Волині ІХ-ХХ ст. Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: «Медіа», 2003. – С. 126 – 127.

[17] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 475.

[18] Мандзяк О.С. Чернець із Сокирян: Олександр Іванович Іванішин // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – 2011. – С. 190 – 192; За веру Христову: Духовенство, монашествующие и миряне Русской Православной Церкви, репрессированные в Северном крае (1918-1951): биографический справочник/ сост. С.В.Суворова. Архангельск: Православный издательский центр, 2006. – С. 33; Николаева Т.Е., Судариков В.А., Чапнин С.В.. Православная Москва: Справочник монастырей и храмов. Москва: Издательство братства святителя Тихона. 2001; Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слёз…». Гонения на Истинно-Православную Церковь в СССР. По материалам следственных и лагерных дел – Москва: Серебряные нити, 1998.

[19] Афанасий (Иванишин Александр Маккавеевич), иеромонах – http://arhispovedniki.ru/cardfile/461/?sphrase_id=963

[20] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 477.

[21] Михайлуца М.І. Репресії духовенства на Одещині у 1940-1945 рр. (на матеріалах архіву УСБУ в Одеській області) // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: збірник наукових статтей. Вип. 34. – Київ, 2007. – С. 357 – 358; Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ – НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті – 1940-ві рр.) // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. Науковий і документальний журнал. – Київ: Видавництво НПУ ім. Драгоманова, 2004. – № 1/2 (22/23). – С. 438.

[22] Михайлуца М. Здійснення органами ДПУ–НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-ті –1940-ві рр.) // З архівів ВУЧК — ГПУ — НКВД — КГБ. Науковий і документальний журнал. – Київ: Видавництво НПУ ім. Драгоманова, 2004. – № 1/2 (22/23). – С. 438 – 439; Михайлуца М.І. Релігійна політика румунської окупаційної влади в Південній Бессарабії і Трансністрії (кінець 1930-х — 1944 рр.). – Одеса: Optimum, 2006. – С. 43 – 44.

[23] Шундрій М.М. Гордість і слава села Ломачинці // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 4. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. – С. 160 – 161.

[24] Шундрій М.М. Історія церкви села Ломачинці // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – 2011. – С. 127 – 128.

[25] Ведомость о Свято–Дмитриевской церкви с. Гвоздоуць 5 округа Хотинского уезда за 1896 год.

[26] Книга памяти жертв политических репрессий Липецкого края с ноября 1917 года: В 2 томах. / Сост. рабочая группа: Б. Н. Петелин (пред.), С. А. Разбирин (зам. пред.) и др. – Липецк, 1997. – Т. 1. С.176; Список священнослужителей и мирян ставших жертвами массовых репрессий 30-х гг. по Липецкому благочинному округу/ Сост.Богодеев Петр, прот. (Воронежский Епархиальный Вестник. 1992. N 8.) – С. 24; Алфавитный список репрессированных в годы Советской власти священно- и церковнослужителей // Записки Липецкого областного краеведческого общества. – Липецк, 2002. – Вып. 3. – С. 232-299.

[27] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 122.

[28] Вечная память почившим [Оржеховский М. Л., протоиерей, Черновицкая епархия] // Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1988. – №7. – С. 43.

[29] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 40.

[30] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 – 27.

[31] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 – 27.

[32] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 350.

[33] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 472.

[34] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 –27.

[35] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 472.

[36] Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1936. – № 214, 14 septembrie. – P. 12.

[37] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 350.

[38] Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1946. – № 175 bis, 31 iulie. – P. 4 B; Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1948. – № 26, 2 februarie. – P. 14 B.

[39] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 479.

[40] Гайсенюк Я.С. Рукшин на зламі століть. Книга друга. – Чернівці: «Зелена Буковина», 2010. – С. 136.

[41] Гайсенюк Я.С. Рукшин на зламі століть. Книга друга. – Чернівці: «Зелена Буковина», 2010. – С. 136.

[42] Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинев: «Штиинца», 1976. – С. 92 – 93.

[43] Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Хмельницька область. / Редакція тому: В.Д. Гаврішко (голова) та ін.; упорядники: Л.Л. Місінкевич, Р.Ю. Подкур. Біографічні довідки: П.М. Воскобойнік, Ю.А. Довгань, Л.А. Кривега, В.М. Пажинська. – Кн. 3. – Хмельницький, 2010. – С. 617.

[44] Формулярный список о службе чина духовного ведомства Холдевич Евгении Дмитриевны, законоучительницы Рукшинской церковно-приходской школы Хотинского уезда Бессарабской губернии. – Российский государственный исторический архив (РГИА), ф. 796, оп. 438, д. 4590.

[45] Гайсенюк Я.С. Рукшин на зламі століть. Книга друга. – Чернівці: «Зелена Буковина», 2010. – С. 135 – 137.

[46] Метрическая книга, данная из Кишиневской духовной консистории в Веденско-Богородичную церковь с. Маркоуц 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших на 1883-й год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, д. 125.

[47] Иеромонах Дамаскин (Орловский). Мученики, исповедники и подвижники благочестия Российской Православной Церкви ХХ столетия: Жизнеописания и материалы к ним. — Кн.1. – Тверь: «Булат», 1992; Забвению не подлежит: Неизвестные страницы нижегородской истории (1918 — 1984 гг.). – Кн. 2. / Сост. Л. П. Гордеева, В. А. Казаков, В. В. Смирнов. — Нижний Новгород: Волго-Вятское книжное изд-во, 1994; Мандзяк О.С. Спадкоємець священицького роду: О.М. Черноуцан // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – 2011. – С. 193 – 194.

[48] Сведения о Ломачинецком двухкомплектном народном училище (к 1-му декабря 1910 года).

[49] Шундрій М.М. Історія церкви села Ломачинці // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – 2011. – С. 125.

[50] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1921. – № 11-12. – P. 4.

[51] Исповедная роспись выданная из Кишиневской духовной консистории для Свято-Архангело-Михайловской церкви села Ломачинец 5-го округа Хотинского уезда.

2 комментария на «Репресовані священики та церковнослужителі Сокирянщини»

  1. Кривий Юрій в 23.06.2015 at 17:52

    В мене є стара фотографія з священником Макарієм і прихожанами церкви с. Ломачинці.

  2. admin в 03.07.2015 at 23:20

    Кривий Юрій, дякуємо за фото

Залиште свій коментар