Рушник вишивається, пісня співається

Автор: admin

Майстриня вишивки Г.Я. Крижанівська із Сокирян, як дорогоцінну реліквію, береже прапрабабусину вишивану сорочку, якій уже 215 літ

Буваючи в селах, збираючи легенди і перекази краю, довелось не один раз чути розповіді про вишиваний рушник, його красу і силу. Звичайно, що багато разів й сам торкався руками цього неповторного дива і неодмінного супутника нашого життя. Та все одно хвилююся, ніби вперше, як бачу його на стіні чи в стосику рукотворних виробів у когось із майстринь. Серце охоплює радість, і хочеться відразу побесідувати, розпитати все в людини, яка творить і береже цю красу.

От і з Ганною Яківною Крижанівською розмовляю про рушники. У неї вдома доводилось бувати не один раз – там справжнісінький вишиваний рай із її творінь голкою і ниткою. Але ж цього разу зустрів її у Сокирянському вищому професійному училищі. У свої майже 76 літ вона прийшла сюди не за знаннями, а щоб зустрітися з молоддю, повідати юнакам і дівчатам секрети своєї майстерності та розповісти про свою науку берегти народні традиції.

Розстелила вишиване диво на столі – і в залі враз повеселішало, стало сонячно і тепло, хоч за вікном панувала зима.

– Рушник, діти мої, – мовила із хвилюванням у голосі, – від слова «руш, вирушай». Колись це був відрізок полотна, який мати давала в далеку дорогу комусь із родини. Замотувала у нього хлібину, щоб голоду та холоду в дорозі не знав.

І той шматочок полотна оберігав материне чадо від усякого нещастя. Не випадково про рушник сьогодні маємо і вірші, і пісні, і вишивку.

Чимало рушників помережила різноколірними нитками Г. Я. Крижанівська. Краса і радість на полотні, звісно ж, прийшли до неї не відразу. Перед цим дитині, що зростала в селі Кормань біля батьків, довелось спізнати від матері та своєї бабусі Тетяни Іванівни Дикої, яка прожила 111 років і стала прапрабабусею всього села (про неї мав нагоду писати і автор цих рядків), як народжується домоткане полотно, яке не просто було дістати у сільській лавці чи на базарі. Тож доводилось самим вирощувати коноплі (раніше було можна – прим. адм. сайту). За цим заняттям жінки в роботі були майже цілий рік. Деяку науку з тієї праці винесла й Ганна Яківна. Вона пам’ятає, що в ті далекі часи люди біля хати густо сіяли коноплі, частіше всього на межі, щоб рушник із них оберігав на межуванні зі злом. Потім мамині і дитячі руки висмикували прядиво, складали у снопики і вимочували у воді – хто у ставку, хто у загатах річок, які збігали вниз до Дністра.

А згодом була ще більш трудомістка праця по видобутку конопляної нитки. Вимочене прядиво сушили, збивали батальницею, протирали на терлиці, розчісували на гребінках. І тільки після цього одержане повісмо пряли і ткали з нього рушники. Грубіша пряжа йшла для рушників на стіл, наприклад під хліб чи мамалигу, без якої не обходилось в жодній хаті, а з добре вичесаного повісма – на рушники в дорогу. Майстриня переказує розповідь бабусі, що спочатку на рушниках були дві сонячні смужки, щоб життя-дорога були не журними, а світлими і радісними. Вишивати ж кольоровими нитками стала пізніше, особливо захопило воно її, як нитки муліне в продажу появились. Бувало, сідала родина під солом’яною хатою на призьбу і кожен своєю справою займався: бабуся навіть у свої немолоді літа лущила кукурудзу, її син Іван, хоч давно вже був пенсіонером, в’язав рибальські сітки, оскільки Дністер знаходився поруч і попит на цю річ зростав, мама Оксана часто штопала якусь одежину, а вона, дівчина-школярка, допікала їх своїм дитячим вишиванням. Голка то колеться, то не там полотно протикає, а як траплялось, що зав’яжеться вузлик, дівчина усіх дорослих скликала на поміч. Більше всього допомагала бабуся Тетяна, вона особливо хотіла аби дитина навчилася рукоділля та вміла рушник чи сорочку вишивати. Виконувала усі її забаганки, підказуючи, який малюнок вибрати, де колір який покласти, а часом і підправляла ті перші роботи.

Під тією домашньою опікою Ганна й не помітила, як навчилася вишивання. Квіткові малюнки дедалі більше брали її у полон, їй хотілося намалювати ниткам синє небо, безкрає поле, що рясніє ромашками і маками, показати квітучий сад за селом. Умов і можливостей для цього в той час, на жаль, не було, тож дівчина бралася за все потроху: то серветку якусь вишиє, а то подушечку барвистим орнаментом прикрасить. За вишивання блузки чи рушника взялася пізніше – дуже непростою справою це було. Бабуся відразу помітила у внучки те захоплення, тому часто давала їй різні поради, а як був час, виймала зі скрині святкову сорочку і показувала дівчині, як майстерно на ній зроблено вишивку, як вдало підібрано барви, що колись дуже пасували їй до лиця. «У цій красі пробігли дівочі літа моєї мами. Дивлюсь і не вірю, що і я в ній свою молодість провела…» – казала старенька і не забувала повчати, що у вишівці «всього в міру має бути: і малюнка, і барв, і яскравості».

А згодом, як стала нездужати, бабуся Тетяна передала ту дорогоцінну річ із домотканого сакизового полотна у спадок дорогій внучці. Тоді ж вона й довідалась, що таку красиву сорочку пошила і власноруч вигаптувала ще її прапрабабуся Дарина, котра також немало прожила на світі.

Багато хто із сокирянців і не тільки вони знають про цей давній подарунок (писалось в газетах), тому, навідуючись у гості до майстрині, дехто неодмінно просить: «А покажіть нам ту сорочку, що бабуся вам подарувала».

Ганна Яківна з радістю дістає із скрині реліквію і задоволено мовить: «Ось дивіться, як гарно збереглася. Бордовий колір ниток лишень трохи побляк від часу, а сам виріб привабливий і модний. Подумати тільки – сорочці цій уже 215 років!»

Казала про це майстриня на зустрічі й з молоддю у профтехучилищі. І, здається, цим ще більше переконала молодих дівчат в необхідності вчитися вишивати і берегти спадщину своїх батьків, шанувати свою предківщину, свій рід. До речі, саме цей бабусин подарунок змусив Г.Я. Крижанівську по-справжньому зайнятися вишивкою. Каже, що після цього стала якось більше цікавитись минулим свого краю, довідалась, що вишивка у нас існує з давніх-давен. Вдома, а потім і на роботі, особливо, як чергувала у райвійськкоматі, здавалось, цілими днями не випускала голки з рук. Закінчувала один узор – бралася за інший, а коли стомлювалися очі від кольорів вишивки, відкладала її і починала плести із білих ниток ажурну сіточку для рушників та накидок.

Вишивала серветки, доріжки і наволочки на подушки, а також скатертини і простині, сорочки і навіть спідниці, які збереглися до цих пір у її домашній колекції. Та більше всього у майстрині таки рушників. Вони різні – маленькі, великі, що із плетеним узором, завдовжки 2,5–3 метри. Одні вишиті ромбиками, квадратиками, інші – у яскравих квітах. Дуже полюбилися їй троянди на рушнику. Вони великі й пишні, немов живі, сяють із полотна своєю радістю і красою.

– Рушник на Україні завжди був обов’язковою приналежністю, окрасою побуту і своєрідним обличчям оселі, а відтак і господині,– каже Г.Я. Крижанівська. Ним зустрічали рідних і гостей, народження немовляти, на рушнику піднімали сволок на хату, а відтак його дарували будівельникам. Може тому вона збирала узори для нього, де тільки могла: в журналах, подруг-вишивальниць, на виставках творів народного мистецтва, на яких демонструвала свою творчість не один раз. А деякі й сама придумовувала, комбінувала з кількох інших малюнків.

За тією працею ночі минали дуже швидко, і вона не шкодувала за відпочинком. Навпаки, щоб не заснути і не схибити у вишівці, тихенько наспівувала різних пісень. За якусь зиму-другу пригадала і вивчила чи не усі співанки, яких чула від матері і бабусі. Особливо хвилюючими і, може, десь повчальними були народні пісні «Віддавала мати дочку на чужую сторіночку», «Там, де Ятрань круто в’ється» та інші. Це особливо згодилося їй потім, як стала активною учасницею художньої самодіяльності і виступала перед глядачами в районному будинку культури та перед сільськими трудівниками.

Із цікавості запитав, скільки ж це тих рушників вигаптувала жінка за своє творче життя. Вона сказала, що не знає, а потім додала: «Мабуть, що більше сотні буде. Якщо врахувати середню їх довжину, то вийде, що близько 300 метрів полотна розшила майстриня своїми умілими руками. Усіх тих рукотворних виробів буде повна скриня. Та вона ніколи вишивки не продавала, а рушники завжди дарувала на щастя, на долю: доньці Раїсі, сестрі Олені, внуку Роману, правнучці Валерії, племінниці Олесі, іншим родичам, друзям і знайомим у Вашківцях, Романківцях, Селищі.

Якось проводилась в районі зустріч передовиків сільськогосподарського виробництва, на якій були присутні друзі по змаганню із Рязанської області, що в Росії. Майстриня вишивки демонструвала їм свої роботи і подарувала росіянам один із рушників, на якому красувались її улюблені троянди. Гості щиро дякували їй за дивовижну красу і в свою чергу вручили жінці скульптурну фігурку свого відомого на весь світ земляка-поета Сергія Єсеніна. Той подарунок майстриня зберігає у себе вдома заквітчаний рушниками.

Іншого разу відпочивала в Яремчі, де познайомилась із хорошою людиною з Києва. Коли прощалась, вручила їй на згадку рушник із українською вишивкою. Згодом у тієї подруги були зарубіжні гості, і вона подарувала їм на радість витвір буковинської майстрині. Ото ж поїхав рушник до Австрії… А потім подарунки від неї ще везли до Румунії, Італії та в інші куточки світу.

Невтомна берегиня української народної вишивки відтворила на полотні не тільки красу природи, частинку свого життя, долю Буковинського краю, а й деякі хвилюючі моменти з історії країни, у якій ще недавно жила. Її роботи, які не раз побували на міських, районних і обласних виставках народної творчості, тепер зберігаються в її домашній колекції і завжди, коли треба, бувають на очах у жителів Сокирян. Це, зокрема, і серія різних орденів. Серед них найбільш пам’ятним вважає орден «Перемога», який вишила на рушнику ще до 30-річчя Перемоги над загарбниками і Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років.

Пишається ветеран і ще одним своїм витвором, який змайструвала у 1980 році, коли у Москві відбувалися ХХІІ Олімпійські ігри. Їй вдалося вишити рушник, на якому була нанесена емблема незабутньої Олімпіади, вогонь якої проходив і по буковинській дорозі.

Г.Я. Крижанівська любить повторювати, що рушник – це пісня на полотні. То ж, незважаючи на старість, яка, здається, її не торкається (от тільки здоров’я вже не те), вона ще інколи відвідує ветеранський хоровий колектив «Доля», що діє при відділенні соціально-трудової і медичної реабілітації. Розучує нові пісні, виступає на сцені. Свого часу була однією із найактивніших учасниць самодіяльного народного театру районного будинку культури, де з успіхом виконувала драматичні ролі. А не так давно виступала у ролі циганки Рубіни – однієї з героїнь театралізованого дійства «Сокирянські вечорниці» у постановці клубу ветеранів «Вечорниці». Молоді і вже літні люди вдивлялись в її моложаве обличчя, розглядали барвисте циганське вбрання, яке вона сама собі пошила, низки намиста та квітчасту хустину на голові і не могли повірити своїм відчуттям: жінка-акторка ніби щойно зійшла з екранів відомого багатосерійного телесеріалу, що й тепер має продовження на телебаченні. Дякували ветерану-умілиці за відтворений образ і бажали, щоб вона й далі творила красу і радість, жила багато літ і додавала своєю творчістю і працьовитістю наснаги та впевненості в житті усім сучасникам.

…У невеличкому, але затишному будиночку, де живе Ганна Яківна Крижанівська, завжди повно квітів. У цьому царстві відзначила 76 років свого життя ця чудова майстриня. Нехай буде воно для неї радісним і щасним, адже поруч стільки краси! Вона усміхається із рушників, подушок, накидок, багатьох інших маленьких і великих виробів. І серед цього розмаїтого дива майстриня у вишиваній сорочці – справжня чарівниця. Літа її не старять, а квіти додають радості і наснаги.

Олександр Чорний, член Національної спілки журналістів України (тел. 097 523 72 98).

На авторскому фото: майстриня вишивки Г.Я. Крижанівська із дорогоцінним скарбом від прапрабабусі – вишиваною сорочкою, якій 215 літ.

2 комментария на «Рушник вишивається, пісня співається»

  1. Вікторенко в 22.03.2011 at 9:20

    І справді, рушник супроводжує людину усе життя.
    Особливо хвилююче відчуття, коли він вишиваний.
    Читав-перечитував матеріал і здається трохи більше пізнав нашу історію.
    Побільше би таких майстринь було на Сокирянщині.

  2. Dnistrova в 22.03.2011 at 18:09

    Неймовірна чарівність те вишиване диво!!!
    Я й сама спробувала вишивати , перебуваючи під його враженням.Розпочнеш, а відірватись уже й важко: хрестик за хрестиком — і ти справді у іншому вимірі.Та, щоб витвір був бездоганним , дійсно необхідна не аби-яка майстерність.Я рада ,що про таких людей розповідають,їх творчість не забувається.Нещодавно довелося мені побувати в музеї, де неймовірно чудові вишивки майстрині із Вижниці — Василини Прокопівни Коліщук.Погляду відірвати не можна! А вдома у мене зберігається рушник відомої майстрині із Вітрянки — Ганни Григорівни Василіки.Скільки таланту потрібно,щоб створити таку красу !

Залиште свій коментар