Свято-Миколаївський чоловічий монастир

Автор: admin

Олексій Мандзяк

В наш час особливе місце в духовному житті Сокирянщини відведено Свято-Миколаївському скельному чоловічому монастирю. Останнім часом про цей скит, стало багато відомо в народі, опубліковані численні статті науковців, краєзнавців і журналістів. Але тема ця не вичерпана, праця з історичними й архівними матеріалами, а також дослідженнями науковців дає нові відкриття, при чому не тільки про далеке минуле, а й про недалеке буття часів наших дідів і прадідів.

Свято-Миколаївський монастир, відомий також як Непоротівський чи Галицький монастир (скит), тобто по назві розташованих поблизу населених пунктів. Обидві останні назви стали використовуватися відносно недавно – з XIX століття. І якщо історія села Непоротове документально фіксується починаючи з XV століття, то другий населений пункт відносно молодий.

Галиця – це невелике село в складі Михалківської сільської ради Сокирянського району. Перше з відомих поселень на місці сучасного села виникло на початку XIX століття, з ініціативи купця із Могильова Іоанна Галиця, який купив тут землю і ліс у 1800 році у непоротівського резеша Іордакія Босія (Босого). Трохи пізніше І. Галиця став співвласником села Ожеве, а також деяких інших сіл у Бессарабській області. Але 40-х років ХІХ століття хутір вже не фіксується в документах (але назва місця залишилася). Сучасне село Галиця виникло тільки в XX столітті.

У 1927 році кілька родин із села Непоротове, постраждалих від сильної повені, почали зводити будинки на місці, де зараз знаходиться село. До 1930 року це був вже окремий хутір в складі села Непоротове. У серпні 1941 року, після «другої води» чисельність проживаючих зростає за рахунок все тих же жителів с. Непоротове. За даними, зібраних румунськими чиновниками, в 1941 році в Галиці налічувавлося 19 дворів, в яких проживало 62 особи [37, с. 314]. Надалі хутір розростався за рахунок переселенців з сусідніх населених пунктів, насамперед із сіл Непоротове і Михалкове (Брозинські, Радевичі і ін.). Велика частина теперішніх жителів Галиці – це вихідці з села Непоротове – з кутів Гора, Долина, Куток і Яр, більша частина з яких опинилися в зоні затоплення [16, с. 87].

Сам монастирський комплекс знаходиться в урочищі Монастир на північно-східній околиці села Галиця – у верхній частині мису, на висоті 120 м над рівнем Дністровського водосховища. Основний комплекс печер знаходиться на правому боці Галицького яру. Ще декілька інших відомих печер розташовані в інших місцях поблизу.

Коли виник цей комплекс невідомо. Стародавніх писемних джерел, які б повідували про це не знайдено. Офіційна наука поки не має джерел, які свідчили б про точну дату заснування монастиря. Не зустріли ми ніяких записів про Галицький скит й у господарських грамотах і актових записах часів Молдавського князівства, які безпосередньо стосуються історії сучасних і зниклих населених пунктів Сокирянщини [10]. Окрім того, багато слідів давніх періодів функціонування монастиря були знищені при його реконструкції в 1904-1905 і 1925-1937 роках, а також коли у 1940 році були вивезені численні культові речі і монастирський архів. А перші відомі документальні свідчення про Галицький скит відносяться тільки до XVIII ст.

Дані про історію цієї справжньої перлини Сокирянщини ми можемо черпати тільки із досліджень археологів і істориків, які зробили велику роботу, яка, хоча і короткими кроками, але наближує нас до вирішення численних загадок минулого монастирського комплексу «Галиця».

АРХЕОЛОГИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Археологи і краєзнавці все більше схиляються в бік того, що вже в далекому минулому Галицькі печери використовувалися як культові споруди. Першими їх насельниками могли бути послідовники язичницьких культів, а з часом на їх місце прийшли християни. Влітку 1999 року ченцями Свято-Миколаївського монастиря, під час реконструкції верхнього ярусу печер, знайдено рештки жертовного місця чорноліської культури, тобто ранньозалізного часу [16, с. 78-79].

Видатний український археолог Борис Онисимович Тимощук (1919–2003), внаслідок проведених археологічних робіт дослідник прийшов до висновку що інтенсивний розвиток обителі почався в середині XII ст. Він вважав, що комплекс із трьох городищ, декількох селищ та печерного монастиря в районі Галиці (між селами Непоротове та Ломачинці) є рештками досить великого і добре укріпленого населеного пункту XІІ-XІII ст., і висунув гіпотезу, що це могли бути рештки давньоруського літописного міста Кучелмина [24, с. 29]. Це ж підтверджують дослідження Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ. Доктор історичних наук С.В. Пивоваров відзначає: «літописний Кучелмин варто пов’язати із городищами та поселеннями, розташованими між селами Непоротово, Галиця і Ломачинці» [17].

Це літописне поселення, яке в документах значиться як Кучелмин (Кучелмін, Кучелемін), за дослідженнями археологів, імовірно виникло у XI–XII століттях. На сторінках давньоруських літописів воно згадується двічі. Спочатку в контексті драматичних подій, пов’язаних із походом князя Івана Ростиславича, прозваного Берладником, на Галицькі землі в серпні-вересні 1159 року: «І прибуло до нього [Івана Ростиславича] половців багато, і берладників у нього скупчилося шість тисяч, і рушив він до [города] Кучелмина, і раді були [там] йому. А звідти він до [города] Ушиці рушив» [8, с. 273].

Вдруге поселення згадується в жовтні 1213 року: «А звідти прийшли вони нижче [від города] Кучелміна, думаючи, де перейти ріку Дністер. Та за божою милістю прийшли човни з [города] Олешшя, і переїхали вони в них через Дністер, і наситилися рибою і вином. Звідти ж приїхав Данило до Мстислава [Мстиславича]» [8, с. 376].

Із повідомлень літопису випливає, що Кучелмін був одним із південно-східних прикордонних форпостів Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівств і розташовувався на шляху до столиці князівства. Він відігравав важливу роль в обороні князівських земель від кочівників. Б.О. Тимощук розповідає, що оскільки Кучелмін був прикордонним містом Галицької Русі, то на підступах до нього були досить міцні оборонні укріплення, серед яких – і Ломачинецьке городище, яке розташовувалось за два кілометри на південь від давнього міста. На той час воно мало міцні укріплення, які складалися з високого земляного валу, укріпленого дерев’яними зрубами. Захищався Кучелмін і з півночі. Тут на його сторожі за 1,5 км від міста було городище Щовб, що біля с. Непоротового. Окрім цього, Кучелмін мав хороший природний захист, адже розташовувався «на високому, малодоступному березі Дністра, в місцевості, помереженій глибокими ярами».

Що сталося з Кучелмином і його мешканцями під час існування або після розпаду Галицько-Волинського князівства, невідомо. Є припущення, що ця фортеця ще деякий час існувала й пізніше. За дослідженнями істориків, імовірно, що в давнину, саме до річки Каютин, біля якої й розташовувався Кучелмин, простягалися володіння Шипинської землі – історична назва адміністративної одиниці на території Буковини за доби від Галицько-Волинського князівства до закріплення влади Молдавського князівства на цій території [14, с. 46].

Монастир же жив своїм життям, незважаючи на будь-які історично-політичні і адміністративно-територіальні зміни. Протягом століть він неодноразово спустошувався і наново заселявся. Обживаючи нову обитель, ченці піддавали гроти архітектурній обробці і доповнювали печерний комплекс штучними скельними приміщеннями. Буковинський науковець Богдан Тарасович Рідуш, який досліджував печери цього монастиря починаючи з 1995 року, відзначає, що основний монастирський комплекс складається з понад 20 штучних порожнин різних розмірів та призначення. Площі найменших, напевно, колишніх каплиць та комор, складають 2х2 м і до 2 м заввишки; господарські приміщення та келії досягають 3х3,5 м і до 3,5 м заввишки. Найбільше приміщення має ширину 4 м, довжину до 8 м і висоту до 3,5 м. Воно слугувало печерною церквою, підняте на 3 м вище келій, до нього ведуть кам’яні сходи. Далі схилом, на схід від основного комплексу, у лісі, знаходиться ще одна, окрема, вирубана у скелі «печера пустельника», вхід до якої обернений на північний захід. У скелях на лівому боці Галицького яру, навпроти основного монастирського комплексу, біля старої дороги до Непоротова знаходяться ще три печери. На поверхні скелі між останніми двома печерами – своєрідному скельному фризі, знаходяться численні зображення у вигляді хрестів різного ґатунку, окремих букв та знаків, примітивних малюнків. Кілька хрестів вирізьблено також на підлозі верхньої печери. У скельній стінці, що тягнеться від Галиці до Непоротова, приблизно на половині її довжини знаходиться великий грот, що складається із трьох нефів. Грот витягнутий на 44 м із заходу на схід. У його середньому нефі висота стеля сягає 4 м, а глибина гроту (від краю навісу) 5,6 м. На південній стіні середнього нефу вирізані 17 зображень шести раменних хрестів із косою перекладиною унизу. На східній стороні цього ж нефу знаходиться прямокутна напівніша для встановлення ікони. Один хрест та ніша для ікони зафіксовані також у західному нефі гроту. На скельному простінку між середнім та східним нефом гроту, на рівні підлоги видовбана неглибока напівкругла ніша висотою менше 1 м. Над нею також викреслені невеликі хрестики [22, с. 297-302].

ПЕЧЕРНА ЦЕРКВА

Віідомо, що у часи, коли вся Сокирянщина була у складі Хотинської райї скит був діючим. Тоді цей монастир називався «Високий скит» (в румунських джерелах – «Schitului Nalt», «Schitul Nalt»). 4 серпня 1758 року митрополит «Проїлавський, Томаровський, Хотинський, Узбережжя Дунайського і цілої України Ханської» Даниїл висвятив на священика ієродиякона Олександра Урєке і дав йому грамоту і благословення на служіння його в «Високому скиті», відомому нині, як Свято-Миколаївський монастир [44, с. 272; 45, с. 17; 35, с. 85-86; 42, с. 184-185].

Відомий український і російський поет, письменник, мовознавець, етнограф та фольклорист Олександр Степанович Афанасьєв-Чужбинський (1816–1875), який в середині XIX ст. брав участь в експедиції морського міністерства по Дніпру і Дністру і особисто побував у селі Непоротове, а також обстежив Галицький скит, вважав, що тоді пустельниками там були старообрядці: «Печери ці, в яких, за словами місцевих жителів, був монастир, і, наскільки мені відомо, монастир розкольницький <…> не могло бути місць більш зручних для розкольницьких монастирів, під час переселення розкольників з Росії» [1, с. 197-207].

Така думка, однак, у нього ні на чому не ґрунтується, не збереглося жодних відомостей того, що Галицький скит з прилеглими до нього частинами був колись старообрядницьким монастирем. Не підтримують цю ідею і сучасні науковці. Наприклад, відомий буковинський археолог, доктор історичних наук С.В. Пивоваров пише: «На припущення про використання печер старообрядцями мандрівника наштовхнула, слід гадати, близькість сіл, заселених цими переслідуваними за віру втікачами з Росії, як-от Білоусівки. Певні аналоги з розкольницькими скитами навіяв, очевидно, й потайний характер розташування наддністрянської обителі – в ущелині серед лісу. Однак, на відміну від «ведмежих закутків» Сибіру, де розкольники знаходили притулок, береги над Дністром ніколи не були безлюдними. Археологічні розкопки довколишніх урочищ виявили сліди багатьох культур, починаючи від палеоліту і трипілля, які змінювали одна одну, залишаючи обжиті місця наступникам. А відколи почали слугувати для культових обрядів і церемоній печери поблизу Галиці?» [16, с. 78].

На нашу думку, вірогідність того, що якийсь час у XVIII столітті ченці-старообрядці могли проживати в скиті біля с. Непоротова, поки не слід виключати. Періодичність спустінь і заселень цього скиту до XIX століття нікому із сучасних дослідників не відома, і тому впевнено говорити про те, що не могло бути тимчасового заселення старообрядцями спорожнілого скиту, передчасно. Зауважимо, що старообрядці проживали на Сокирянщині вже у першій половині XVIII ст. В 1850-х роках старообрядницька громада на чолі з так званим «Архієпископом Кубанським і Хотинської Райї» Анфімом намагалася побудувати кам’яну церкву у селі Вітрянка [19, с. 98-130; 10, с. 366-395]. Там же біля Вітрянки (десь в бік Кулішівки) функціонував старообрядницький монастир [12, с. 173]. Після кампанії 1769 року, часів Російсько-турецької війни 1768–1774 років старообрядці покинули с. Вітрянку – деяка їх частина оселилася в сусідніх селах, а інша пішла за межі Сокирянщини.

Велика громада старообрядців проживала в минулому і проживає нині в селі Грубна. Як відомо, територія сучасного села Грубна була заселена старообрядцями з так званої «Старої Грубни», в якій, в свою чергу, вони оселилися в першій половині XVIII століття. Старої Грубни» знаходилося ближче до сучасного села Гріманкеуць (рум. Grimăncăuţi) Бричанського району Республіки Молдова. Так ось, там місці «Нової Грубни» поки вона не була заселена проживали ченці-старообрядці, про що в 1890-х роках повідомляв священик сусіднього села Селище Георгій Якович Гербановський (1843–1922). Він пише: «Попередник мій, покійний (з 1886 року) священик К. Биховський, уродженець сусіднього з Грубна селом Новоселиця, який прожив 90 років і добре пам’ятав пересування наших військ з Туреччини в знаменний 12-й рік, розповідав, що в той час місцевість, яку займає Грубна, була вкрита суцільним лісом і, де тепер Грубна, в яру жило кілька старообрядницьких ченців, які мали кілька келій, відвідуваних рознощиками-коробейниками» [11, с. 20].

Але ким не були насельники Галицького скиту, у другій половині XVIII ст. вони були вимушені покинути його. Церковний історик Д.В. Щеглов у своїй статті «Про скасовані монастирі Бессарабії» опублікованій в 1898 році в «Кишинівських єпархіальних відомостях», спираючись на доступні йому джерела, повідомляє, що наприкінці XVIII ст. обитель розорили турки, і вона спорожніла [28, с. 509-510].

Через деякий час, у 1801 році скит відродили зусиллями овдовілого священика Здоїчевського (1751 р.н.). Він народився в містечку Шаргород Кам’янець-Подільської губернії, в сім’ї священика Парфенія Здоічевського. Отримав домашню освіту. В 1784 році висвячений на священика митрополитом Гавриїлом (Калімах). У 1801 році настоятелем Каларашовського скиту ієромонахом Пахомієм Здоїчевський був пострижений на ієромонаха з іменем Анатолій. Того ж року єпископ Романський Веніамін (Костакі) благословив його здійснювати богослужіння в церкві скиту біля села Непоротове Хотинської райї.

Прибувши у скит, ієромонах Анатолій привів у порядок приміщення, розвів фруктовий сад та виноградник. Собі у допомогу прийняв трьох співмешканців – ієромонаха Венедикта із Городищенського монастиря в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці, ченця Йосифа із монастиря Куніча, і біглого священика Миколу, без документів, і жив з ними, не маючи ніяких документів на землю [9, с. 10-12].

Але налагодити життя там так і не вдалося. За одними даними, закриття монастиря було викликано зіткненням ченців зі священиками навколишніх сіл, які виникли в результаті втручання ченців у їх парафіяльні справи. Саме ж втручання пояснювалося крайньою нуждою, яку відчували ченці. Побачивши в них конкурентів в священнодійствах, навколишні священики і вижили ченців [15, с. 67].

За іншими даними співмешканці ієромонаха Анатолія «часто відлучалися в село пиячити, а Анатолій повинен був залишати скит, шукати їх і приводити назад. Умовляння і догани, які він робив братії, нічого не допомагали. Слух про таку поведінку дійшов до молдовлахійського екзарха Гавриїла» [28, с. 509-510].

У 1809 році екзарх Молдавії, Валахії і Бессарабії Гавриїл (Бенулеску-Бодон), який до цього нічого не знав скит «Галиця», наказав його скасувати «за ненадання ніяких на оний документів і по іншим резонам» [28, с. 509-510]. Здоїчевського екзарх відправив у Каларашовський монастир. Інші ченці утекли невідомо куди [28, с. 509-510].

Після чергового спустіння скиту, печерна церква не була закинута і продовжувала використовуватися. Із клірових відомостей перших десятиліть XIX століття відомо, що 13-го липня 1809 року в селі Непоротове згоріла Свято-Димитріївська церква [25, с. 261]. Трохи більше за 7 років місцевий священик здійснював богослужіння і таїнства саме в печерній церкві відомого нині скиту «Галиця». Наприкінці XIX століття тодішній непоротівський священик Дмитро Праницький знав імена людей, які вінчалися в печерній церкві: «До спорудження в селі храму богослужіння і виправлення треб відбувалися у зазначеній печерній церкві. Так авторові цих рядків вказували на деяких селян, незадовго перед тим померлих, які були в цій церкві вінчані…» [20, с. 507].

Після 1816 року, коли в Непоротовому була побудована і освячена нова Свято-Димитріївська церква печерну церкву перестали використовувати. Але, приблизно в той же час відбулася ще одна спроба заселити Галицький скит. В деяких історичних джерелах згадується ім’я ігумена Галицького монастиря Серафіма, у якого також не заладились хороші відношення з місцевими священиками і церковнослужителями. Священик села Непоротове Дмитро Праницький, ґрунтуючись на розповідях старожилів цього села, на початку ХХ століття зазначає: «За розповідями, в першій чверті ХІХ ст. жив тут ігумен з декількома ченцями, які внаслідок скарги і неприємностей з боку причту побудованої в той час парафіяльної церкви, залишили це місце» [20, с. 507]. Залишаючи монастир, як переказували мешканці села Непоротове, Серафім висік на камені наступну курйозний напис: «Блажени изгнани правды ради, яко техъ есть царствіе небесное, а изгнавшее меня да будутъ проклятии» [15, с. 67].

Коли покинули скит ігумен Серафім з братією точно сказати не можливо, але сталося це до 1820 року. Ніяких свідчень про печерну церкву і скит ми не знаходимо в відомостях про Свято-Димитріївську церкву села Непоротове за 1820-1840 роки, проти як і в відомостях про інші церкви сусідніх сіл. Але при цьому, серед місцевих жителів ця церква, як і скит цілком продовжували шануватися як християнська святиня. Вже згаданий український письменник О.С. Афанасьєв-Чужбинський у своїх «Нарисах Дністра», виданих 1863 року, відзначає: «Печера біля Непоротова вшановується проте ж навколишніми жителями як місце колишньої святині, і провідник мені розповідав, що іноді народ приходить сюди на поклоніння і деякі побожні бабусі приліплюють до каменів воскові свічки» [1, с. 197-207].

Окрім того, в 1820-роках виникла традиція раз у рік влаштовувати хресний хід до колишнього монастиря. Є припущення, що до цього скит іменувався Свято-Георгіївським, а назву «Миколаївський» отримав після дива, що сталося тут на день святого Миколая у 1820-му році. У Консисторії Чернівецької єпархії Української Православної Церкви зберігається рукописний переклад «Короткої історії скиту Галиця» з румунського оригіналу, складеного у 1930-х роках. В цьому рукописі наведений переказ, що вночі перед 9 травня 1820 року троє рибалок, пливучи Дністром, побачили у небі над обителлю вогняний хрест. Вранці вони розповіли про знамення священику Свято-Димитріївської церкви села Непоротова Тимофію Марецькому, який також відправляв служби у печерній церкві монастиря. Того дня було церковне свято на честь перенесення мощів Святителя Миколая Мірлікійського у м. Барі Подільської губернії. До сільського храму зібралися люди, і пастир переказав їм усе. Після цього до печерної церкви, колись освяченої на честь Святого великомученика Георгія Переможця, здійснили хресний хід, який став потім щорічною традицією [21, с. 108-112].

Але існує й інша версія, яка була записана під час панування «других румунів» і включена в опис-характеристику населених пунктів Сокирянського округу, складеного румунською претурою в Сокирянах 10 липня 1943 року. Зокрема, там сказано, що в давні часи, коли засновувались села Непоротове, Ломачинці та інші, що лежать навколо монастиря, ліси тут були більш густі і великі, ніж тепер. Люди не ходили берегом річки Дністер, а йшли напрямки через ліс. Хтось із них увійшов у печеру, де нині монастир, і помітив там ікону Св. Миколая. Ту ікону забрали і віднесли в церкву села Ломачинці. Однак вранці, коли люди прийшли до храму, ікони в ньому не було. Почали шукати і на великий подив знайшли її в печері, звідки узяли. З того часу печеру облагородили, облаштували невеличкий імпровізований вівтар.

Як би там не було тривалий час печерна Свято-Миколаївська церква була одним із парафіяльних храмів села Непоротова. Щорічно 9 травня до печерної церкви влаштовувався хресний хід. У 1870-х роках офіційний дозвіл на це, внаслідок клопотання, було отриманий від архієпископа Кишинівського і Хотинського Павла:

«Ще напередодні, 8 травня в Непоротове перед вечерею збираються численні прочани з навколишніх сіл, особливо з-за Дністра з Подільської губернії. Багато при цьому визнають і Св. Тайн, причащаються. Після літургії здійснюється, за участю сусідніх священиків, хресний хід до печери. По дорозі у монастирському колодязі відбувається водосвяття і потім хресний хід прямує в печерний храм, де, за бажанням прочан, відбуваються молебні й акафісти св. Миколі. Після закінчення богослужіння, місцеві жителі пропонують прочанам трапезу, а хресний хід повертається в село» [20, с. 508].

У 1889 році в села Непоротове і Ломачинці приїжджав відомий історик, археолог і церковний діяч Дмитро Іванович Самбікін (1839-1908), знаний більше як владика Димитрій – з року 1887 року єпископ Балтський, а з 1890 року – єпископ Подільський і Брацлавський. На Сокирянщині з дослідницькими цілями єпископ Димитрій відвідав скит Галицю та деякі печери між селами Ломачинці й Непоротове. Деяким дослідникам це дає підстави припускати, що, можливо, в Кам’янець-Подільських архівах збереглись які-небудь матеріали, зібрані під час цієї поїздки, які б зафіксували вигляд скиту до його реконструкції в 1903-1905 і 1924-1937 роках.

На самому початку XX століття по Дністру разом подорожували прозаїк і вчений-мистецтвознавець Дмитро Олександрович Пахомов (1872 р.н.) і художник Володимир Миколайович Федорович 1871-1928). З їх опису подорожі «По Дністру на човні» (1905 р.) ми дізнаємося, що вони відвідували і Галицький монастир. Д.О. Пахомов пише: «Досить велику зупинку ми зробили біля села Непоротове, поблизу якого є великі печери. До печер прокладена хороша дорога в дві версти довжиною, але можна залізти на гору і по стежці, пробитою пастухами. Я залишився вартувати човен, а товариш поліз оглядати печери, одна з яких була дуже велика і глибока; на обрив вона виходила трьома арками, які впираються на масивні стовпи. Окрім головної печери, яка служила церквою, були ще кілька невеликих келій» [18, с. 636].

Вже після закінчення реставраційних робіт в Галицькому скиті, по Сокирящині подорожував Петро Артемович Несторовський (1870–1932) – відомий український мандрівник, історик та етнограф, який сам був родом з Хотинського повіту. В другій своїй книзі – «На Півночі Бессарабії, Подорожні нариси», яка була видана у 1910 році в Варшаві, Несторовський розповідає про монастир біля села Непоротове, а так само про місцеві печери і все те, що з ними пов’язано (легенди, перекази). Із його опису ми дізнаємось, що на той час монастирська церква була закрита, а ключ від неї знаходився у церковного старости Свято-Анастасієвської церкви села Непоротове. Відкривалася Свято-Миколаївська церква тільки в визначені дні. Як і раніше щорічно 9 травня влаштовувався хресний хід:

«Щорічно 9-го травня в цьому монастирі влаштовується «відпуст». Полягає він між іншим в урочистому хресному ході з сільської церкви до печери. Ще напередодні в Непоротове збирається багато народу з сусідніх сіл, особливо подолян із-за Дністра, великих взагалі любителів «відпустів». Хресний хід прямує звичайно по звивистій гірській дорозі, засіяної по обидва боки чагарником до монастирського колодязя в лісі, а звідти до печерної церкви» [15, с. 67-68].

З самого початку XX століття майже до 1917 року закинутий Галицький скит періодично досліджували аматори старовини і науковці. Їх звіти публікувалися в місцевій пресі та наукових виданнях. Завдяки цьому ми взнаємо про стан скиту на той час. Так, наприклад, у 1903 році в «Кишинівських єпархіальних відомостях» була опублікована стаття тодішнього священика села Непоротове Дмитра Васильовича Праницького, яка називається «Старовинний церковний пам’ятник» і присвячена саме Галицькому скиту. В ній автор подає описання скиту і деякі дані до його історії, зокрема, він пише:

«На півночі Бессарабії, в мальовничій місцевості Хотинського повіту, на самому березі р. Дністра, розкинулося с. Непоротове. Над ним, з південної та західної сторони, височіють скелі, покриті густим лісом. На південь від села, за милю, на вершині однієї з цих скель і в самій скелі, що виходить виступом до Дністра, збереглися, за словами старожилів села, сліди колишнього тут монастиря св. Миколая.

Гора, на якій розташований монастир, з прилеглими околицями носить назву Галиці. <…> З самого села на дуже значній висоті згаданої скелі видно великий отвір: це вхід в видовбану в скелі невелику і невисоку печеру, до якої ведуть дерев’яні сходи, що спускається на невеликий майданчик. Дорога до неї йде кругова. Щоб потрапити в печеру, спочатку потрібно піднятися на гору проїжджою дорогою і потім йти по галявині лісу до монастирського колодязя; звідси, взявши в сторону (праву) по звивистій стежці над урвищем скелі, що висить над р. Дністром і порослим чагарником, ми вийдемо на майданчик перед печерою. Чим ближче до майданчика, тим стежка розширюється, і видно видовбані в скелі невеликі прокопчені ніші, очевидно служили монастирськими келіями.

Печера має форму церкви завдовжки близько 3-2 сажень; задня частина печери, цілком ймовірно, служила вівтарем, на що вказує велика арка посередині і два малі аркообразні отвори з боків. Ймовірно, це сліди колишнього тут іконостаса з царськими і бічними дверима. На місці престолу стоїть невеликий столик, по стінах висять старовинні застарілі ікони грубого листа на полотні з грецькими написами. На задній стіні печери знаходиться ікона, яка зображує перенесете мощів св. Миколая. Деякі ікони, за словами селян, їх перенесли туди з парафіяльної церкви. Ліворуч від входу в печеру знаходиться також видовбане в скелі приміщення, що служило, за словами старожилів, дзвіницею. З правого боку печери можна насилу піднятися на вершину гори. Там, кажуть, було приміщення ігумена монастиря. На вершині гори, над печерою, збереглися сліди кладовища: могильні кам’яні плити і хрести зі стертими написами, здається, грецькими. Тут є кілька фруктових дерев і виноградних кущів – все це залишки монастирських садів.

Недалеко від описаної печери є інша довга печера. Дехто намагався було пройти її, але не могли: від задушливого повітря гасла свічка. Разом з тим передавали, ніби одного разу в цю печеру була загнана лисиця, яка вийшла в протилежний отвір в ущелині біля сусіднього села, в 5 верстах, – Ломачинець» [20, с. 506-507].

Після публікації цієї статті єпископ Кишинівський і Хотинський Іоаків (І.А. Пятницький), того ж 1903 року, дав розпорядження виділити кошти на реставрацію церкви скиту. В 1904 році були розпочаті роботи, під час яких споруджено новий іконостас і престол [26, с. 340-341]. У 1905 році всі роботи були закінчені, але заселення ченців за різними причинами так і не відбулося.

В 1906–1915 роках, періодично до Галицького скиту приїжджав відомий своїми дослідженнями з церковної історії та археології Бессарабії, видатний громадський діяч, надвірний радник Василь Григорович Курдіновський (1871 р.н.). Після першої своєї поїздки в село Непоротове в 1906 році, він відзначив: «Збереглися залишки храму монастирського, висіченого в скелі. До минулого 1905 р. храм печерний був в напівзруйнованому стані. У 1905 р. храм відремонтований, приведений до ладу, престол в ньому освячений на честь св. Миколая Мірлікійського Чудотворця та відбувається в ньому Божественна літургія» [6, с. 868; 7, с. 158].

В збірнику «Найдавніші типові православні церкви Бессарабії» (рос. «Древнейшие типичные православные церкви Бессарабии»), який побачив світ у 1918 році в м. Кишиневі, В.Г. Курдіновський оповідуючи про бессарабські монастирі, про Галицький скит пишне наступне: «Храм знаходиться на настільки стрімкій кручі, що до нього було б дуже важко добратися, якби не сходи, які влаштували при оновленні храму» [4, с. 1].

ВІДРОДЖЕННЯ

Справжнє відродження Свято-Миколаївського монастиря відбулося тільки у 1920 роках. Сталося це завдяки зусиллям румунського єпископа Віссаріона (Пую) (1879–1964) – випускник Богословського факультету Бухарестського університету, з січня 1907 року до липня 1908 року навчався в Київській духовній академії. 1 вересня 1918 був призначений ректором Кишинівської духовної семінарії, а два місяці по тому також благочинним (екзархом) монастирів Бессарабії. З травня 1923 року до листопаду 1935 року – голова відновленої Хотинської єпархії.

Єпископ Хотинский Віссаріон був не байдужим до церковної історії, деякий час він очолював Бессарабське церковне історико-археологічне товариство в м. Кишиневі. Відоме його особливе ставлення до історії чернецтва і монастирів, і зокрема історії і сьогодення бессарабських монастирів. Вивчаючи їхню історію по друкованим джерелам і рукописам, він при можливості обов’язково їх навідував. У 1919 році в місті Кишиневі побачила світ його книга «Монастирі Бессарабії» («Mănăstirile din Basarabia»). У своїй праці Пую описав докладно місцезнаходження монастирів, етапи в будівництві монастирських церков, пов’язавши їх з діяльністю того чи іншого настоятеля [43].

1 грудня 1920 року Віссаріоном був складений список стародавніх церков і монастирів Кишинівської єпархії, на які потрібно було звернути особливу увагу. Серед інших був вписаний і скит «Галиця» [31, с. 84, 90].

У 1924 році єпископ Віссаріон приїхав на Сокирянщину і відвідав закинутий Свято-Миколаївський скит біля с. Непоротова. Особисто обстеживши територію монастиря, він наказав екзарху монастирів Хотинської єпархії архімандриту Мелхіседеку (Димитріу) відновити діяльність цього скиту [40, с. 183].

Бажаючих подвизатися у печерах не було знайдено. Перші чотири ченці прибули до скиту «Галиця» за розпорядженням єпископу із монастиря Рудь Сорокського повіту в 1925 році. Тоді ж на кам’яній плиті, яка була в монастирі зроблено напис: «Цей монастир названий Галиця, розташований в скалі на березі Дністра в комуні Непоротове Хотинського повіту. Заснований у 1806 році з благословення духовного наставника цих місць Веніаміна Костакі, Митрополитом Молдавії».

Першими настоятелем, з 7 вересня 1926 року, став ієромонах Антоній (Греку). Але, з огляду на похилий вік тривалий час керувати обителлю новий ігумен не міг та і не хотів. На заміну йому, з того самого монастиря Рудь, був направлений ієромонах Євфимій (Ізмана), який так і не зміг тут прижитися, і дуже скоро покинув скит, практично нічого не зробивши.

Обидва ці настоятелі не змогли зробити значний крок у справі відновлення життя і Галицькому скиті. Екзарх монастирів Хотинської єпархії, архімандрит Мелхіседек (Димитріу) в доповіді від 27 січня 1927 року про стан монастирів Хотинської єпархії на 1926 рік, відзначав, що скит Галиця, разом зі скитом Мегура в Белецькому повіті мають поки чисто формальний характер і відбувається пошук бажаючих в них оселитися [33, с. 38]. 1 березня 1931 ієромонахи скиту Рудь Євфимій (Ізмана) і Антоній (Греку), за порушення постанов архієпископа і недотримання чернечого статуту, були віддалені з Хотинської єпархії [38, с. 70].

У 1928 році настоятелем Галицького монастиря призначено ієромонаха Протерія (Писаренко) з Сахарнянського Благовіщенського скельного чоловічого монастиря. Постановою від 26 квітня 1928 року єпископ Хотинський Віссаріон затвердити порядок здійснення публічного збору благодійних пожертв для забезпечення функціонування нововідкритого Галицького монастиря і зокрема обладнанням жител (келій) для ченців [34, с. 119].

Протягом декількох місяців, в більшості за допомогою мешканців Сокирянщини, як простих селян, так і поміщиків, в скиті були проведені численні роботи. Зокрема, житель села Непоротове Василь Шамбра пожертвував 15 дубів і інший будівельний матеріал, а поміщиця села Ломачинці Марія Георгіївна Крупенська разом зі своїм сином Георгієм Матвійовичем Крупенським дали на монастир 840 штук черепиці і дерев’яних конструкцій на суму 5000 лей [41, с. 135].

Вже у другій половині червня 1928 року екзарх монастирів Хотинської єпархії, архімандрит Даниїл (Чуботару) запрошував єпископа Віссаріона навідати Галицю у зручний для нього час. І у серпні того ж року, в ході канонічної інспекції єпархії, Преосвященний Віссаріон прибув на Сокирянщину. Побувавши в православній Свято-Димитріївській церкві села Білоусівка, він відправився у скит Галиця, де його зустрів ієромонах Протерій [32, с. 142-143].

В 1929 році на пожертвувані кошти було куплено 5 га ріллі й 1 га лісу [27, с. 21]. В 1930 році ченці збирали перший значний врожай. Того ж року в Галицю знову прибув єпископ Віссаріон, який тоді оглядав ввірену йому єпархію [36, с. 213]. Єпископ залишився задоволеним, а старцю Протерію, за його сумлінну службу і працю надав подяку з відповідною грамотою. На той рік в печерах Галицького скиту проживало 2 монаха і 7 послушників [30, с. 18].

У 1936-1937 роках у скиті «Галиця» зроблено значний ремонт церкви, майже всю її подовжили і розширили чи не в два рази. Змінили іконостас, спорудили башту для дзвіниці і зробили підлогу. Із старовинних предметів тоді в монастирі можна було бачити ікони Св. Миколая, Матері Божої і Господа Ісуса Христа, які мали вже столітній вік, хоча й дати живопису на них не вказувалось. Серед книг оповідачі вказали румунський молитовник, який був без року випуску, але за писемністю датувався 1810-1815 роками. Ще один молитовник і пісенник на кирилиці значився з 1757 року. Крім цього, церква володіла такими старослов’янськими книгами як «Релігійна книга у трьох частинах» 1717 року, «Книга із восьми частин» 1870-го року і «Книга реєстрації духовних служб» за 1766 рік.

Храмове свято у 1930-х роках відзначалось з великим розмахом. Приїжджали прочани із Хотинського, Белецького і Сорокського повітів і навіть із Кишинева: «Як зачнуть підводи з людьми їхати, то кінця-краю їм не видно… На довколишніх пагорбах від приїжджого люду, як-то кажуть, яблуку було ніде впасти..» [16, с. 81]. Процесія на чолі з монахами ходила святити криничку «У Левадах», яка збереглася до наших днів [16, с. 112]. У 1937 році на це в цьому святі прийняв участь єпископ Хотинський Тіт (Теодор Сімєдря).

В другій половині 1930-х років загальна кількість монахів і послушників складала дванадцять осіб [27, с. 21]. Періодично їх кількість на деякий час збільшувалася. Пов’язано це було з відомою практикою відомою під назвою «епітимія», яка полягає в несенні будь-яких особливих труднощів і подвигів і вчинення будь-якого доброго діла, угодного Богу, для виправлення життя і згладжування неправди гріха, зцілення хворобливого стану душі грішника. Наприклад, у 1938 році, в якості покарання, за неналежний проступок, на 30 днів був визначений на послух в Галицький монастир псаломщик села Деркеуць 2-го округу Сорокського повіту Гавриїл Оцел [39, с. 332]. Того ж року і за тою ж причиною в скит «Галиця» на 30 днів прибув псаломщик села Бумбеца Белецького повіту Іоанн Спижавка [39, с. 332].

Монастир мав своє господарство і худобу: «Народна пам’ять про вже далекі часи, коли у печерах над Дністром господарювали ще попередники нинішніх монахів. Очевидцям тієї довоєнної пори нині вже за 70, та й зосталося їх у довколишніх селах одиниці, але вони все ще піднімаються до монастиря стежкою понад схилом, зупиняються навпроти печер і вишукують у закапелках пам’яті фрагменти розбитої мозаїки минувшини. «Ось тут стояла опора, за допомогою якої монахи витягували воду з Дністра. А тут були кухня і їдальня. А он у тій крайній печері, здається, тримали худобу…» Xтось ще пам’ятає смак здоровенних кавунів із монастирського баштана, хтось – межу між монастирським і панським полями (від неї й досі зберігся кам’яний хрест скраю городів)» [16, с. 81].

В 1940 році, коли братія скиту взнала, що король Румунії Кароль II прийняв ультимативну ноту Радянського Союзу й погодився передати Бессарабію та Північну Буковину СРСР, було вирішено виїхати до Румунії. Щоправда, не всі з цим були згодні і не всі це встигли зробити. Ієромонах Даніїл (Гроапе) вивіз частину майна і архіви монастиря коли вже по Сокирянщині ходили радянські вояки. Цей чернець, до того як оселився у скиті «Галиця» служив Богу в монастирі Рудь, а 1 липня 1925 року за розпорядженням єпископа Хотинського Віссаріона призначений тимчасово управляючим скитом Добруша в маєтку Сербешти, що належав Добрушському чоловічому монастирю в ім’я Святителя Миколая Чудотворця.

Більше року скит «Галиця» був закритий. Хоча за ним наглядали деякі із селян із найближчих сіл (Непоротове, Ломачинці). На добровільних засадах деякий час там знаходився сторож.

 

РОКИ ВІЙНИ

 

Після того, як влітку 1941 року радянські війська остаточно залишили територію Сокирянщину і вона знову була включена до складу Румунії, вже у серпні-вересні того ж року в скиті «Галиця» церковними чиновниками була проведена інвентаризація майна. Восени 1941 року скит знову був заселений – перше приїхало троє, а на початку 1942 року прибуло ще декілька. За даними на 1942-1943 роки в Галицькому монастирі було 13-15 насельників. За розпорядженням митрополита Буковини, Хотина та Мармарощини Тита (Т. Симєдря), настоятелем призначили ієромонаха Паісія (Спінєй).

Вісті про те, що скит знову заселили монахи і послушники (серед яких було декілька вихідців із сіл Сокирянщини) швидко розбіглися по Сокирянщині, і вже у першій половині 1942 року в монастирській церкві було здійснено декілька вінчань і хрещень дітей. Як розповідали місцеві жителі: «Ті «другі монахи» ще відправляли службу, святили паску й воду, хрестили дітей і проводжали галичан та непоротівчан в останню путь, однак храмове свято вже проходило без колишнього розмаху. Йшла війна…» [16, с. 82].

Після звільнення Сокирянщини від фашистських окупантів у березні 1944 року скит знову таки спустів. За переказами записаними місцевими краєзнавцями, наприкінці березня – початку квітня 1944 року «румунських монахів» співробітники НКВС в білих сорочках вивели на берег Дністра і розстріляли, а тіла потопили [23, с. 22-23]. І тільки деяким із них вдалося спастися. Зокрема, за розповідями краєзнавця М.М. Шундрія, серед тих, кому вдалося уникнути катування був уродженець села Ломачинці, Марко Миколайович Шундрій [27, с. 22-23].

Відзначимо, що документальних підтверджень розстрілу ченців Галицького монастиря не знайдено, і вся інформація про це ґрунтується на переказах місцевих жителів. При чому має місце плутанина, коли саме це могло статися. За одними переказами це відбулося в 1944 році, а за іншими – влітку 1940 року: «після 28-го червня 1940-го одного дня (чи ночі?) приїхав «чорний ворон» і кудись забрав монахів. Без вороття. А ще подейкують, буцімто їх вивезли човном на середину Дністра і потопили. У всякому разі, достеменних свідчень про подальшу долю «перших монахів» Галицького монастиря і досі не виявлено» [16, с. 82].

Сходи, які влаштували при оновленні Свято-Миколаївського печерного храму Галицького скиту в 1904-1905 роках. Фото 1915 року

За іншими даними насельники покинули скит ще до приходу Червоної армії. Більшість із них виїхала на територію Молдови і Румунії. Деякі із них перебралися у діючі монастирі, а інші служили при сільських церквах. Наприклад, вже згаданий ієромонах Паісій (Спіней), за даними на 1946-1949 рр. служив священиком при Свято-Михайлівській церкві села Фрумушика, яке нині розташоване у Флорештському районі Республіки Молдова.

 

ЗАНЕПАД

 

Практично одразу після звільнення Сокирянщини від румунських і німецьких окупантів 1944 року радянською владою була проведена інвентаризація нерухомості скиту «Галиця» (як його називали в офіційних документах того часу). Під час цієї інвентаризації, на яку приїхала група військових і штатських на декількох грузовиках, в Свято-Миколаївській церкві розпилили на частини іконостас і завантажили на машину. Місцевим жителям, які цікавилися подальшою долею іконостасу казали, що його забирали до музею в Чернівці. Але куди насправді його відвезли донині не відомо.

Згідно з інвентарним описом, на той час скит займав наступні приміщення:

  1. Церква розміром 40-45 м3 з повним церковним начинням, пристосована для богослужінь; 2-4 кімнати (келії) з дерев’яною підлогою, світлі, розміром 18-24 м2 кожна.
  2. Велике приміщення з одним вікном і підвалом для кухні й комори.
  3. Приміщення для худоби, колодязь з придатною для питва водою.
  4. Ділянка в 1 га., де ростуть плодові дерева й виноградник [2, с. 230-231].

Після вирішення, що печерний монастир для нової влади культурних чи господарських потреб не являє, керівництво РПЦ отримало дозвіл на використання колишнього монастиря в своїх інтересах. Так почалися спроби відновити Свято-Миколаївський скит «Галиця». Тоді скит цілком міг забезпечити ченців орною землею, житлом і підсобним господарством.

Відзначимо, що можливості відкрити Свято-Миколаївський монастир сприяли й заходи з боку держави, вжиті нею в перші повоєнні роки. Зокрема, взаємні зобов’язання держави і монастирів були визначені двома Постановами РНК СРСР від 22 і 29 серпня 1945 року. Вони узаконювали існування і функціонування на території країни чернечих обителей, наказували радянським органам не перешкоджати діяльності монастирів. Зокрема, за монастирями були збережені будівлі, земля і худоба. Ченці були звільнені від сплати податків на землю та будівлі, а також на холостяків [5, с. 224]. 29 травня 1946 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про православні монастирі», яка регламентувала їх права і обов’язки. Монастирям, які не мали землі, виділялися земельні ділянки із державного фонду з розрахунку не більше 0,15 га на кожного мешканця монастиря. Дозволялося займатися тваринництвом, птахівництвом і промислами, мати необхідний сільськогосподарський інвентар, організовувати кустарні майстерні. Але при цьому, спеціальним пунктом було вказано, що господарства монастирів залучаються, починаючи з 1946 року до обов’язкових поставок державі зерна, картоплі, продуктів тваринництва за нормами, встановленими для одноосібних селянських господарств і приміських державних і кооперативних підприємств даної округи [3, с. 52].

Згідно дослідженням кандидата історичних наук С.С. Яремчука, в кінці 1944 року в скиті «Галиця» оселився ієродиякон Йосиф Левицький (1886 р.н.). Він народився в селі Сербичани Хотинського повіту, в сім’ї псаломщика. В 1920 році вступив до монастиря Рудь в Сорокському повіті. У жовтні 1921 року за підтримки архієпископа Віссаріона Пую цей монастир, після того як був закритий в 1846 році, був знову відкритий. В цьому монастирі Й. Левицький знаходився на послуху до 1929 року. Далі був переведений у Буковинську митрополію. В 1930-х роках проходив послух у монастирях Буковини: Свято-Миколаївському Яблунівці, Свято-Іоано-Богословському монастирі «Хрещатик» та ін. В 1939–1944 роках знову проживав у монастирі Рудь.

У квітні 1945 року ієродиякон Йосиф звернувся до Чернівецького єпископа Феодосія (Є.П. Ковернинський) з проханням прийняти його у молитовне спілкування з Московським Патріархатом і призначити у скит Галиця, що і було позитивно вирішено. В листопаді 1945 року він був висвячений в ієромонаха і призначений священиком Свято-Миколаївської церкви скиту Галиця [29, с. 63].

Незабаром після цього – 4 травня 1946 року єпископ Феодосій отримав листа від жительки села Галайківці Мурованокуриловецького району Вінницької області Олени Магаляс. У ньому піддавалась критиці поведінка ієромонаха Йосифа. Зокрема, писалось про те, що Йосиф взяв у монастир молоду жінку – Ганну Орган із трирічною дитиною і хворою матір’ю. Усі вони проживали з монахом в одному будинку, за що отримали від людей назву «батюшкіна сім’я». Отже, Олена Магаляс просила перевести ієромонаха Йосифа в інший монастир, а сама висловлювала бажання переїхати у скит. При цьому вона обіцяла, що з нею приїдуть ще 2 священики й сестри Галайківського монастиря з Вінниччини.

Як відзначає вже згаданий історик С.С. Яремчук, для вирішення даної справи єпископ Феодосій призначив настоятельницею скиту Галиця монахиню Вероніку (Бушило) із Свято-Введенського жіночого монастиря (м. Чернівці) і доручив їй разом із Сокирянським благочинним М.М. Нікітським розібратися в цій справі. 27 травня 1946 року монахиня Вероніка доповідала, що Г. Орган чесна й працелюбна жінка, а всі звинувачення проти неї – це наклеп. Також указувалось те, що прийняти жінок у монастир відбулось через клопотання благочинного. В монастирі також деякий час проживала Катерина Петрівна – жінка 70-ти років, яка незабаром покинула його. Монахиня Вероніка писала про те, що О. Магаляс у монастир не просилась, бо сама бажала бути настоятельницею. Ієромонаху Йосифу в цьому листі була дана позитивна оцінка.

Думку Вероніки (Бушило) підтвердили своїми листами благочинний М.М. Нікітський та його батько, який був псаломщиком. Благочинний писав про те, що він оселив у скиту Ганна Орган тому, що вона вдова і їй не було де жити. О. Магаляс він оцінював як авантюристку. Ще у березні 1946 році вона робила спроби домогтись сприяння благочинного у планах стати настоятельницею скиту. Вона привозила із собою священика-вдівця Мундія з Вінницької області, який бажав прийняти чернецтво і служити у монастирі. Також вона відвідала деяких священиків Сокирянського району. При цьому вона представлялась настоятельницею скиту і просила грошей для обробітку монастирської землі. Отримавши таку інформацію, 11 червня 1946 року єпископ Феодосій припинив справу проти ієромонаха Йосифа Левицького за недоведеністю, а 19 червня він отримав листа від Олени Магаляс, в якому вона вибачилася за свої випади і дуже просила не передавати справу до суду [29, с. 63-64].

Після цих подій Вероніка (Бушило) переїхала до Свято-Введенського жіночого монастиря в Чернівцях, а Йосиф Левицький продовжив жити в скиту, хоча і не служив, а числився як сторож, оскільки не мав антимінса (не котрому можна служити Святої літургії.). Про це він доповідав єпископу Феодосію листом від 31 грудня 1946 року Через те, що церква була недіючою, вона не мала прихожан, не було грошових зборів і т.п. Жив Й. Левицький лише за рахунок городу.

У січні 1947 року єпископ Феодосій вирішив призначити в монастир нового настоятеля, а ієромонаху Йосифу запропонував одержати антимінс для монастирського храму та іноді служити також у Свято-Анастасіївській церкві с. Непоротове.

В цей час до єпископа Феодосія приїхала монахиня Галайківського жіночого монастиря Віра Магаляс, яка зуміла переконати єпископа Чернівецького і Буковинського Феодосі в тому, що вона організує переїзд до скиту Галиця 18 монашок колишнього Галайківського Спасо-Преображенського монастиря. 19 лютого 1947 року єпископ Феодосій виніс рішення про переїзд до скиту Галиця монахинь Галайківського монастиря й організацію там жіночого монастиря. Ієромонаху Йосифу пропонувалось сприяти монахиням у переїзді й організації монастирського життя. 5 квітня 1947 року єпископ Феодосій сповіщав ієромонаха Йосифа про те, що монахиня В. Магаляс призначена тимчасово виконуючою обов’язки настоятельниці скиту Галиця. Й. Левицькому пропонувалось передати все майно по акту і після цього зайняти священицьке місце парафії села Вітрянка Сокирянського району. Монахиня Віра через Сокирянського благочинного отримала дотацію від Єпархіального управління в розмірі 3 тис. крб. для обробітку монастирської землі. Одночасно вона домоглася від райвиконкому прийняття рішення про передачу скиту 5 га землі. Після цього було виорано 1,5 га землі і півгектара засіяно кукурудзою [29, с. 65].

Через деякий час до архієрея дійшли звістки, що монахині закритого Галайківського монастиря розійшлись по своїх домівках і ніколи не мали бажання переїжджати у Галицю. Отже, це була видумка В. Магаляс. Одночасно відповідними органами проти неї було висунуте звинувачення у співпраці з окупаційною владою в роки війни. В результаті єпископ Феодосій звільнив її з посади ігумені з формулюванням: «За аферизм, темне минуле й уведення в оману єпископа» і наказав передати все майно за описом ієромонаху Й. Левицькому. В червні 1947 року вона здала майно і покинула монастир. 19 червня 1947 року єпископ Феодосій благословив проживання в скиті ієромонаха Йосифа в ролі сторожа, який, між іншим, і не покидав скит.

Після від’їзду з Галиці В. Магаляс та її доньки єпископ Феодосій мав бажання перемістити туди частину монахів із Хрещатика, однак останні відмовились. В 1948 році уповноважений Ради у справах РПЦ виношував план переселення в Галицю 26 монашок, разом з рухомим майном, із закритого жіночого старообрядницького монастиря у Білій Криниці. Єпископ Феодосій добився дозволу Ради у справах РПЦ і рішення було схвалено Радою Міністрів по справах релігійних культів УРСР. Але самі черниці не виявили бажання переїжджати і залишилися в Білій Криниці, а деякі, одержавши дозвіл, від’їхали до родичів. Всіх лякали погані побутові умови й віддаленість монастиря [2, с. 230-231].

1 жовтня 1949 року єпископ Чернівецький і Буковинський Андрій (Сухенко) видав розпорядження про заборону ієромонаху Йосиф Левицькому у священнодії. Розпорядження зобов’язувало ієромонаха Йосифа здати все монастирське майно і прибути в Єпархіальне управління, звідки направитись в один із монастирів Молдови. Також архієрей попереджав, що якщо Йосиф протягом 10 днів не з’явиться до нього, то буде позбавлений сану й чернецтва. В 1950 році Йосиф Левицький був вимушений покинути скит [29, с. 66-67]. За одними даними, далі він проживав в селі Непоротове, а за іншими – повернувся в рідне село Сербичани, де і помер [27, 22-23].

Майно він передав новопризначеному охоронцю – псаломщику Ф. Кривому. В тому ж 1950 році в Галицю з Хрещатика був переведений послушник Митрофан Войтенко. В 1953 році стався обвал скельної породи, який пошкодив споруди обителі. Тоді відпали фасадні стіни, прибудовані до печер – частина їх сповзла в яр, а частина лежала на майданчику перед монастирем. Пізніше брили з цегли та бетону були розібрані деякими місцевими жителями під фундаменти своїх новобудов [23, с. 14].

Після цієї подія, у 1954 році покинув скит послушник Митрофан Войтенко. В 1957 році з Галиці пішов і сторож – псаломщик Ф. Кривий, який перебрався на проживання до свої родичів. У звіті Чернівецької єпархії 2003 року говорить, що Галицький монастир «на початку 50-х років був приписаний до Свято-Іоанно-Богословського Хрещатицького чоловічого монастиря, але з 1957 року був закритий владою і покинутий». Після цього настало повне запустіння скиту, яке тривало декілька десятиліть.

 

НОВЕ ЖИТТЯ

 

У 1999 році монастир відвідали архієпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій (О.В. Березовський) та архімандрит Мелетій (В.В. Єгоренко), а також братія із Почаївської Лаври і Хрещатинського Іоанно-Богословського монастиря та священики з навколишніх сіл. Ченці чоловічого православного Свято-Іоанно-Богословського Хрещатицького монастиря Української Православної Церкви (УПЦ МП), вирішили відродити обитель біля Галиці, на що взяли благословення правлячого архієрея Чернівецької єпархії. 28 грудня 1999 року ця ініціатива отримала схвалення Священного Синоду Української Православної Церкви. Першими поселенцями стали ієромонахи Амвросій та Сергій, монах Венедикт та ієродиякон Феодосій. Настоятелем монастиря призначили ієромонаха Амвросія (М.М. Доник).

Перші ченці прибули в Галицю ще на початку 1999 року. Місцеві жителі дали їм для тимчасового проживання вільну хатину, допомогли з харчами, а наприкінці березня зусиллями галицьких господарів розпочалися відновлювальні роботи у закинутому до цього скиті. Заручившись підтримкою жителів навколишніх сіл, ченці одразу взялися за роботу. Перша служба в відроджуваному монастирі відбулася вже на Великдень у тому ж році. Пізніше, на пожертви паломників, парафіян сіл Сокирянщини, а також завдяки участі благодійників з числа підприємців та представників місцевої влади, вдалося облаштувати житлові келії, влаштувати господарські будівлі та монастирську печерну Свято-Миколаївську церкву. Турботами тодішнього голови Сокирянської райдержадміністрації Василя Козака у скит провели світло, проклали до нього дорогу. За даними річного звіту Чернівецької єпархії за 2003 рік, монастир мав два печерних храми – старовинний Свято-Миколаївський та новий преподобного Святого Антонія Великого (2003 р.), низку пристосованих під келії і трапезну печер, невеликий корпус.

Також у східному крилі обителі збереглася печерна келія монаха-самітника. Чернець Сергій (Печерський) пише про цю келію наступне: «У ній добре збереглися сліди аскетичного побуту Божого угодника. Отвір під вхідні двері, пази для поличок, на яких зберігалися книги і невигадливе домашнє начиння, куточок, пристосований під іконки, підстава печі – ось практично і все, що можуть побачити паломники. Але характерною деталлю печер, де жили самітники, є довгасте поглиблення в скельній підлозі. Причин, заради яких вирубувалися ця кам’яна ніша, відразу кілька. По-перше, монах там спав для більшого умертвіння тіла, щоб змирився дух. По-друге, ця яма виглядала як гробниця, від постійного споглядання якої святий подвижник завжди пам’ятав про те, що всі ми смертні і прийде час постати йому перед лицем Господа. І по-третє, в прилеглій стіні видно паз, в який засувалася плита. Після смерті самітника його тіло клали в це поглиблення і закривали надгробною кришкою. Так там і зберігалися його мощі. Деякі з сьогоднішніх паломників розповідали, що вони приїжджали до руїн монастиря в 60-х роках XX століття і пам’ятають, що в печері ще знаходилися людські останки, але в 1995 р. коли прийшли дослідники, печерка вже була порожньою. Можливо, що ті, хто боровся з церквою Божою, випередили християн» [23, с. 16-17].

Сьогодні монастир «Галиця» живе за звичайним чернечим статутом. Безперервна молитва становить основу життя його братії. День в монастирі починається о шостій годині ранку читанням полуношниці, канонів і акафісту Ісусу Найсолодшому, на яких братія молиться за всіх православних християн, про яких були подані поминальні записки. У недільні та святкові дні богослужіння з літургією починається на годину пізніше звичайного. Ченці самі заготовляють на зиму дрова і самі готують собі їсти. Ж свій город, кілька кіз і овець

Звідусіль у Свято-Миколаївський монастир їдуть люди, щоб вінчатися, хрестити дітей, святити паски, і просто, щоб побачити своїми очима цю унікальну пам’ятку історії християнства і перлину духовного життя.

Обитель має своє подвір’я в місті Чернівці. В 2009 році там освячено місце під будівництво каплиці Святого великомученика Пантелеймона [13, с. 530].

________________________________________________________

 

Джерела:

  1. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – СПб., 1863;
  2. Варварич Л. Ліквідація Білокриницьких монастирів в Чернівецькій області у повоєнний період (1945 – 1947 рр.) // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць б Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, кафедра етнології, античної та середньовічної історії. – Чернівці: Золоті литаври, 2007. – Том 2 (24);
  3. Данилець Ю.В., Міщанин В.В. Православна церква на Закарпатті в часи «Сталінщини» (1946 – 1953 рр.) // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: «Історія». – Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 2013. – Вип. 1(30);
  4. Древнейшие типичные православные церкви Бессарабии (Часть 1-я) / Издано под редакцией преподователя Кишиневской духовной семинарии Василия Курдиновского. – Кишинев: Епархиальная типография, 1918. (ТБЦИАО, вып. 10.);
  5. Иосиф (Павлинчук), иеромонах. Кишиневско-Молдавская епархия в период с 1944 по 1989 год. Ново-Нямецкий монастырь, 2004;
  6. Курдиновский В. Список древнейших церквей Бессарабской губернии (окончание) // КЕВ, 1908. – № 22-23;
  7. Курдиновский В. Список древнейших церквей Бессарабской губернии//ТБЦИАО, 1910. – Вып. 10;
  8. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; Відп. ред. О.В. Мишанич. – Київ: Дніпро, 1989;
  9. М.Г. [Ганицкий М.] Бессарабская старина. IV. Скит Галица // КЕВ, 1881. – № 1;
  10. Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015;
  11. Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии // КЕВ, 1893. – № 1-2;
  12. Мельников П. Исторические очерки поповщины. Часть первая. – Москва: Университетская типография, 1864;
  13. Монастыри Украины: Справочник. / Автор-составитель В.А. Дятлов. – Киев: Издательский отдел Украинской Православной Церкви, 2013;
  14. Нариси з історії Північної Буковини. – Київ: Наукова думка, 1980;
  15. Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. – Варшава: Изд. автора, 1910;
  16. Пивоваров С.В., Чеховський I.Г. На Дністрі на «О Украине Галичьской» (матеріали та дослідження Дністровської комплексної археологічно-етнографічної експедиції ЧДУ в селі Галиця Сокирянського району Чернівецької області). — Чернівці, 2000;
  17. Пивоваров С.В. Історичний розвиток населення межиріччя Верхнього Пруту та Середнього Дністра в ХІ – першій половині ХІІІ ст. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – Чернівці, 2007;
  18. Пахомов Д. А. По Днестру на лодке // Исторический вестник – Санкт-Петербург, 1905. – Т. 99. – № 2;
  19. Полное собрание сочинений П.И. Мельникова (Андрея Печерского)./ Издание второе. – Том 7. – СПб.: Издание Товарищества А.Ф. Маркс, 1909;
  20. Праницкий Д. Старинный церковный памятник // КЕВ, 1903. — № 19;
  21. Рідуш Б. Непоротівський (Галицький) печерний монастир: стан та перспективи дослідження // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – Т. 1;
  22. Рідуш Б. Скельно-печерні природно-антропогенні комплекси в ландшафті Дністровського каньйону // Річкові долини. Природа-ландшафти-людина. Збірник наукових праць. – Чернівці-Сосновець: «Рута», 2007;
  23. Сергий (Печерский). «И на сем камне Я создам Церковь Мою…». Краткая история Непоротовского Свято-Николаевского мужского пещерного монастыря / По благословению высокопреосвященнейшего Онуфрия, митрополита Черновицкого и Буковинского. – Черновцы, [Б.г.]. – С.13;
  24. Тимощук Б.О. Слов’янські гради Північної Буковини. – Ужгород: Карпати, 1975;
  25. Халиппа И.Н. Сведения о состоянии церквей Бессарабии в 1812–13 гг. // ТБГУАК, 1907. – Т. III;
  26. Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011;
  27. Шундрій М. М. Історія церкви с. Ломачинці. – Сокиряни, 2006;
  28. Щеглов Д. Об упраздненных монастырях Бессарабии // КЕВ, 1898. – № 16;
  29. Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004;
  30. AAC, 1930;
  31. Bâzgu E. Un repertoriu al bisericilor de lemn și zid din Basarabia, alcătuit de Arhimandritul Visarion Puiu la 1920// Buletin Ştiinţific. Revista de Etnografie, Ştiinţele Naturii şi Muzeologie (Serie Nouă) / Muzeul Naţional de Etnografie şi Istorie Naturală a Moldovei. – Chișinău, 2014. – Vol. 21 (34);
  32. Cercetări canonice // EH, 1928. – № 17;
  33. Dimitriu M. Darea de seamă despre monăstirile și schiturile din eparhia Hotinului, din punct de vedere administrativ, economic și cultural, pe anul 1926 // EH, 1927. – № 5-6;
  34. Hotărîre Episcopală // EH, 1928. – № 15-16;
  35. Gumenâi I. Cîteva consideraţii noi privind întemeierea episcopiei Hotinului // Revista de istorie a Moldovei. – Chișinău 2001. – № 1-4;
  36. Iavorschi D. Vizite canonice // EH, 1930. – № 17;
  37. Indicatorul localităţilor din România: datele recensământului general din 6 aprilie 1941. – Bucureşti: Imprimeria Institutului Statistic, 1943;
  38. Mișcarea în cler // EH, 1931. – № 6;
  39. Mișcarea în cler // EH, 1938. – № 22;
  40. Monăstirile si schiturile din Episcopia Hotinului în anul 1928 // EH, 1928. – № 19-20;
  41. Multumiri // EH, 1928. – № 15-16;
  42. Pagini din istoria monahismului ortodox în revistele teologice din România. Aşezăminte monahale / Carte tipărită cu binecuvântarea Înaltpreasfinţitului Pimen, Arhiepiscop al Sucevei şi Rădăuţilor. – Bucureşti: Editura Bibliotecii Naţionale a României; Editura Mitropolit Iacov Putneanu, 2011;
  43. Puiu V. Mănăstirile din Basarabia. – Chişinău: Luceafărul , 1919. – 95 p. (RSIAB‖, vol. XI.);
  44. Russo D. Studii istorice greco-române. Оpere postume. – Bucuresti: Fundaţia pentru Literatură şi Artă» Regele Carol II», 1939. – Volumul I;
  45. Simedrea T. Vechea Episcopie a Hotinului // Biserica Ortodoxă Română. – București, 1943. – Anul LXI, № 1-3.

 

 

 

(Глава із книги краєзнавця Олексія Степановича Мандзяка: Православна Церква на Сокирянщині / Мандзяк Олексій Степанович, автор і упорядник. – «Сокирянщина», 2016. – С. 295–319)

Фото Дениса Кучерявого (2010 рік) та Олександра Крайнього, 2015 рік

 

Залиште свій коментар