Склеп, що нагадує мавзолей

Автор: admin

У свої дитячі роки мені не раз доводилось чути від старших людей у селі Вашківці Сокирянського району про кам’яний склеп біля церкви, над яким велично здіймався гранітний хрест, що заворожував у той час і своєю грандіозністю, і якимось неймовірним зблиском на сонці відполірованої поверхні. А як випала нагода ще й навчатися в школі, що була поруч церкви і цієї ошатної і таємничої усипальниці, ми часто потай від учителів задивлялись на неї навіть із шкільних вікон і міркували, хто ж там міг бути похований.

Вчителі про це не говорили, а як і приходилось їм щось сказати, відбувались скупою фразою: »То поховання якогось багатія».

Отож ми так нічого і не відали про склеп, який багато хто називав мавзолеєм, бо на церковному подвір’ї він виглядав добротно і багато, а на Великдень, коли тут збиралися люди чи не з усіх Вашківців та сусідніх сіл, щоб посвятити пасху, він здавався справжнім палацом, який випромінював скорботу і тугу, нагадував твердиню, що береже пам’ять про добрих людей, охороняє шматочок нашої історії.

За радянських часів сюди рідко коли хто-небудь навідувався, а місцеве начальство взагалі трималось поодаль від цього місця. Тому в багатьох складалось враження запустіння і бездоглядності, якоїсь нічийності гробниці. І цим невдовзі скористалась ватага хлопчаків, яким думалось, що в склепі заховане золото чи інші коштовності, якими можна поживитись. Щоб ніхто не бачив, вони нишком пробралися в підземелля і в пошуках скарбів вчинили там безлад і наругу.

Маєток поміщиків Казимірів в селі Вашківці

Колишній староста церкви Семен Михайлович Марчук розповідав, що ті шибеники поруйнували ніші, в яких були захоронення, поламали кріплення, позабирали деякі речі, що їм потрапили під руку. Але замість золота і коштовностей вони знайшли собі неславу і прокляття від мирян.

Згодом, церква і люди допомогли залікувати рани цій монументальній поховальній споруді. Склеп наче одержав друге дихання і, як і раніше, привертає погляди кожного, хто проходить поруч чи навідується сюди із цікавості, щоб розпитати в священика про його історію. Через роки мені також пощастило побувати у склепі, і перше, що подумалось після його оглядин, – це справжнісінький сільський мавзолей. Адже споруда зроблена не монолітним бетонним ковпаком, а вимурувана з каменя, як мовиться, під розшивку, має архітектурну довершеність і навіть нині виглядає по-сучасному. Вона має широкі центральні двері з ажурної металевої решітки і двоє вужчих дверей по боках. Вгорі – гранітний хрест, який міцно тримається на кам’яному заокругленні і надійно чатує спокій тут похованих.

– Труну з покійником заносили через центральні двері, ставили на спеціальні підставки і тут таки ж, через наземні двері, на ритуальних рушниках опускали вниз на стіл для відспівування, – пояснював староста Свято-Михайлівської церкви Василь Іванович Василіка, з яким довелось бесідувати. Згодом він прочинив двері, що зліва від центральних, і запропонував спуститись вниз.

Під ногами – вузькі, але цілком звичні кам’яні східці, які завертають трохи праворуч і ми за якусь мить уже опинились у невеличкій кімнаті, посеред якої стояв той самий стіл для ритуального відспівування покійника. Він із каменю, раніше, як розповідають, виглядав дуже оригінальним і сяяв позолотою. Були також вінки і підсвічники з металу. Але з часом стіл став «розсипатися», а вінки і підсвічники в роки запустіння знищили.

Про незвичайність мавзолею свідчить і те, що всередині, на глибині кількох метрів, він має хрестоподібну форму. У двох рівнях знаходяться п’ятнадцять ніш у вигляді печей. Деякі місцеві дослідники-аматори описують у своїх розвідках, що печей було менше, але це не так. Шість із них, як пригадував уже згадуваний С.М. Марчук, були поховані, а решта залишалися вільними. Ніші-печі закривались металевою запірною плитою, через яку проходила залізна штаба, що прикручувалася гайками з обох боків. З часом, а головним чином після того, як тут «похазяйнували» бешкетники, штаби зняли і печі замурували.

У підземеллі – темно, відчувається підвищена вологість, хоча розробники і ті, хто споруджував гробницю, передбачили і влаштували вентиляцію та дренажну систему, без якої споруда не вистояла б уже більше ста літ. Бесідували про це уже на поверхні, і довідались, що розмір склепу приблизно 15 на 15 метрів, а у висоту до верхівки хреста – 7,5 – 8 метрів. Кажуть, що його споруджували кілька років разом із облаштуванням кам’яного фундаменту-муру навколо церкви, який є і нині.

Хто ж був ініціатором спорудження склепу, на чиї кошти він зведений і хто в ньому захоронений? Ці питання ми задавали багатьом старожилам, цікавились опублікованими матеріалами, архівними документами. Врешті, із збірника матеріалів «Церковне життя в Хотинській єпархії» під упорядкуванням і редагуванням К. Томеску довідались, що «у Васкауцах (так називалось раніше село – прим. авт.) церква Св. Арх. Михаїла побудована з дерева в 1891 році на кошти Федора Казиміра; має 939 господарів українців; настоятель отець Фьодор Солтицький, народився 1 березня 1874 року, випускник духовної семінарії, служив з 1899 року, на цьому місці з 1907-го». А от склеп, за переказами людей, спорудив його син – місцевий поміщик, крупний землевласник і філантроп, дворянин Костянтин Федорович Казимір.

Варто сказати, що знову ж таки від людей відомо, що майстри були різні, в тому числі й сільські. Дехто згадує, що до цього причетний і рід Гончарюків, зокрема, дід відомого в селі у 60-их роках минулого сторіччя Бориса Гончарюка – Микола. Він був майстровою людиною, шанував віру в Бога і завжди усе робив на совість. А от архітектора пан привозив нібито аж з Італії, на курортах якої, як видно із спогадів, багато разів подовгу відпочивала мати пана Казиміра – Варвара Василівна. Цілком імовірно, що бував у цій країні й сам Костянтин Федорович, оскільки із тих же спогадів відомо, що там навчалися і лікувалися його вихованці, молодь, якою він опікувався.

Свідченням італійського почерку в архітектурі гробниці є й те, що зарубіжних фахівців Казиміри привозили і на спорудження церкви, а відтак і для будівництва десь у ті часи й оригінальної каплички, якій понад 100 років. Крихітна служителька православної віри хоча й зазнала природного старіння і невеликої реконструкції, проте збереглась до цих днів у селі. Кажуть, що, як і склеп, це витвір архітектора Бертоліно, прізвище якого й зараз можна прочитати на капличці.

Зберігаючи в пам’яті ті давні часи, багато вашківчан-старожилів і досі з повагою і вдячністю говорять про К.Ф. Казиміра. Після закінчення в Москві Петровсько-Розумовської сільськогосподарської академії він деякий час провів за кордоном, багато мандрував, вивчаючи європейське життя і збагачуючи свої пізнання. Мріяв про наукову діяльність, але смерть батька змусила повернутися на батьківщину, де він, спадкоємець володінь Васкауци в Хотинському і Чорнольовки – в Сорокському повітах, повністю віддається сільському господарству.

Стіл для відспівування

Очевидним є той факт, що в Казиміра було велике господарство не тільки у власних маєтках, кількість яких зростала за рахунок одержуваних у спадок, але й у своїх родичів, які доручали йому управління. Поміщик володів 9 тисячами гектарів землі та мав нерухоме майно, що оцінювалося більш як чотирма мільйонами рублів. Окрім маєтків у Васкауцах і Чорнольовці, йому належало також велике торгове містечко Єдинець, де також був його маєток, у якому він любив відпочивати. За деякими спогадами, тут з його ініціативи чи на його кошти споруджено народний дім з бібліотекою, читальним залом, чайною, а також добротно декорований театр і бульвар.

Відомо також, що йому належали землі в Мендиківцях (Олексіївці), а також незаселені в той час масиви, де нині розташовані села Нова Слобода, Шишківці, Струмок та залізнична станція Васкауци.

Застосовуючи свої агрономічні знання, слідкуючи за успіхами сільськогосподарської науки і впроваджуючи її, він створює цілісну, висококультурну і різнобічну систему господарства, де всі галузі були доведені до високої інтенсивності. Про його господарство подані відомості в книзі «Всея Россія», яка надрукована в Санкт-Петербурзі в 1899 році. У розділі «Выдающіяся хозяйства Россіи» в ній написано, що грунти у володіннях Казиміра – багатющі чорноземи, які не знають досі ніяких добрив. Господарство – вільне, тобто без встановленої сівозміни; сіють тільки те, що найбільш підходить до тієї чи іншої ділянки, має надійний збут і є в даний час вигідним.

Крім звичайних злаків і кормових трав він культивує різні інші культури – льон, боби, багато сортів квасолі, гороху, розширює площі червоної конюшини як азотовмісної культури для посіву за нею озимої пшениці. Вважаючи, що «треба вирощувати все, що може рости і давати дохід», у розмові з вихованцями, часто називав своє господарство «лавочкою, де все знайдеться». Газета «Одесский листок» писала в той час, що наскільки добре велося господарство видно із того, що в його маєток кожного літа з’їжджалися на практику учні середніх і вищих агрономічних навчальних закладів. Та відомо, що гостювали тут не тільки студенти, а й спеціалісти, люди, що були не новачками в господарських справах. Поміщик, який чудово знав ботаніку і дуже любив розводити в себе різні рідкісні рослини, дерева і кущі, залюбки показував їм свої екземпляри дивовижних рослин, часто називаючи їх по латині. Із захопленням і радістю він розповідав, звідки вони походять і які мають особливості.

Доволі обширним у той час було тваринництво. Причому, худобу розводили різноманітних порід. На першому плані – вівці: 1200 голів білої цигейської, чорної і білої чушки. Крім цього, помісі каракульської з місцевою, стогоман – помісь цигея, пирния і чушки.

Діяв кінний завод, де утримувались знамениті ардени, першерони, англійські, карабахи і всілякі між ними помісі. Виписуючи дорогих плідників, вирощував цінні екземпляри тварин для верхової їзди та ремонтних коней для селян. Дізнаємося також, що дуже зручно було споруджено конюшні з манежем. Із кровних арденів тут виводили чудову породу напіварденів, що стали досить витривалими робочими кіньми в плугах та інших засобах обробітку землі і перевезенні вантажів.

Багата душею людина, яка глибоко відчувала мистецтво, особливо живопис і музику, прагнула вносити красу й у навколишній світ, що оточував її. Найперше свідчення цьому – вашковецький маєток, що мав чудову архітектурну форму і міг прикрасити не тільки село, а й будь-яке місто. У ньому був зимовий сад, оранжерея, багатюща бібліотека, що являла собою не тільки читацький, а й великий науковий інтерес, містилося ряд інших принадних, в хорошому розумінні цього слова, місць. Кажуть, хто бачив панський будинок хоч на якомусь фото, може відразу збагнути, інтуїтивно відчути, що це своєрідний культурний оазис, і він сам по собі представляв витвір мистецтва.

Особливо вражав розкішний сад-парк, влаштований за англійською манерою. Фруктових дерев у ньому було небагато, зате росло чимало хвойних, а також канадська тополя, каштани. Тут «знаходили втілення його естетичне почуття і любов до природи, олюднені, облагороджені, що відтворили поетичну душу господаря».

Прогулянки по парку, який пан охоче показував гостям, відкривали все нові й нові види: алеї з дерев і кущів, поляни, квітучі клумби, бесідки, живі загороді. Найбільше він любив дивовижно довжелезну алею старих ялин, про яку писали, що «подібної їй навряд чи знайти де-небудь у Бассарабії».

Для людей, для села К.Ф. Казимір побудував лікарню, приміщення якої як реліквія і досі зорить віконцями-очима на центральну дорогу села із каштанової алеї, яка була висаджена в той час тут, а також поштмейстерську, цегельний завод, баню і найголовніше – школу. До речі, ту саму, з вікон якої ми задивлялися на ще одне його дітище – склеп, що схожий на маленький палац. Будучи високоосвіченою, багатою, інтелігентною і душевною людиною, він опікувався школою постійно, був головою комісії по прийомці випускних екзаменів. Особисто цікавився навчанням і життям сільських школярів, допомагав бажаючим з них у подальшому навчанні сільськогосподарських професій та в здобутті освіти медсестер і вищої освіти.

Перечитавши, здається, усе, що потрапляло на очі, а також перегорнувши чимало бессарабських газет до 1900 року у відділі газет Національної бібліотеки ім. Вернадського в Києві, вишукуючи відомості про вашковецького поміщика, довідався, що на проценти із відкладеного ним у недоторканий капітал, мільйона рублів щорічно одержуували освіту 600 чоловік. Кожного року на стипендії витрачалось не менше 140 тис. рублів. На кошти Казиміра навчалися в нижчих школах, середніх навчальних закладах, в університетах Москви, Петербурга, Києва, Одеси, а також за кордоном – у Франції, Швейцарії, Італії. Із вашківчан за його підтримки також багатьох було направлено на навчання. Наприклад, Василя Олексійовича Гуцула, Василя Антоновича Лєсніка, Петра Савича Іващука послали до Петербурга вчитися на церковних служителів, а Марію Рус – до Одеси на хористку. Одним із багатьох його вихованців був і Пантелеймон Семенович Боканча, який закінчив Гринауцьку сільськогосподарську школу, став сільським писарем, а згодом працював у бессарабських газетах, залишивши теплі і щирі спогади про пана-доброчинця.

Читаючи спогади багатьох про вашковецького поміщика, дедалі більше розумієш, що життя вимірюється не так прожитими літами, як здійсненими справами. Крім уже сказаного, цей великий гуманіст і філантроп, як всюди написано про нього, знав кожного свого вихованця, переписувався, цікавився успіхами, вникав у потреби. «Коли весною чи осінню Казимір приїжджав до Одеси, у вестибюлі «Лондонського готелю», в якому часто зупинявся, було переповнено студентами, – читаємо в спогадах, де йдеться про просвітницьку діяльність. Нерідко бачачи виснажене обличчя вихованця, відразу направляв його до лікаря або давав грошей на лікування і посилене харчування».

Велику роботу проводив п. Казимір у земстві, вважаючи його «основою і провісником конституційного правління», мріяв створити якусь справу, що об’єднувала б прогресивних земців, переконував друзів про необхідність відкриття за його сприяння в Бессарабії «прогресивного органу преси», хоч, як відомо, він був опікуном і меценатом багатьох газет і журналів. Однак настає спад суспільних настроїв, протидіють консервативні партії і ця ідея залишається не здійсненою. Варто сказати, що Костянтин Федорович був головою агрономічної секції Бессарабського товариства природокористувачів, з його ініціативи і при його підтримці виник і видавався журнал «Бессарабское сельское хазяйство» – орган, що об’єднував агрономів, господарів, рільників і садівників краю.

Ніша для поховання

Про нього залишилося чимало відгуків у літературі. В романі нашого земляка із села Романківці, молдавського і українського літературознавця і прозаїка, доктора філологічних наук, академіка К.Ф. Поповича «Скривджені долі» мовиться, що про К.Ф. Казиміра «свого часу багато говорили, сперечалися, писали. І він робив добрі справи не для того, щоб цим прославитися. Він, як і всі люди доброго серця і широкої душі, був далекий від гучних словесних похвал».

Ще більше про колишнього вашковецького поміщика, який народився у 1860 році в багатій родовитій сім’ї і був з роду молдавських бояр, які після приєднання Бессарабії до Російської імперії визнані у дворянстві і внесені у першу частину родословної книги Бессарабської губернії, сказано в енциклопедії «Советская Молдавия». К.Ф. Казимір, як зазначається в ній, – природодослідник і просвітник, доктор природничих наук. Він викладав у вищих навчальних закладах західної Європи. Після повернення на батьківщину вивчав фосфати Бессарабії, став організатором Гринауцької сільськогосподарської школи, запровадив раціональну систему землеробства (багатопільні сівозміни, добрива, рядкові посіви, американський пар). Крім цього, проводив досліди по штучному лісорозведенню, був членом Бессарабського товариства природодослідників.

Вже після реформ 1890–1892 р.р., які скоротили права земського самоуправління і посилили вплив адміністрації, п. Казимір стає постійним учасником губернських з’їздів земських і міських діячів, захищає попередні ідеали земства. «В числі інших вибирається делегатом на з’їзди земських діячів у Москві. Є одним із організаторів і бере участь в розробці програми по політичних, економічних і соціальних реформах місцевого життя партії прогресистів Бессарабії, офіційне відкриття якої відбулося в 1905 р.»

В цей час Вашківці стають, так би мовити, столицею невеличкого з’їзду прибічників і однодумців К.Ф. Казиміра. Тут 16 жовтня 1905 року в його родовому маєтку відбулися збори земських і міських діячів Хотинського і Сорокського повітів, членів партії прогресистів Бессарабії, на яких він одержує повну підтримку і як результат у наступному році обирається членом Першої Державної думи Росії від Бессарабії.

Депутатській діяльності, громадським справам, турботам в сільськогосподарській сфері він віддавав усі свої сили і знання. Однак дуже скоро занедужав і 12 червня 1910 року помер.

Друковані джерела свідчать, що на похорони зійшлися і з’їхались понад 10 тисяч чоловік. На фото, яке було зроблене у той скорботний і спекотний день, видно, що майдан перед церквою, а також прилеглі вулиці повністю запруджені людьми. Вони прощалися із своїм односельчанином, добрим і чуйним другом, про якого в газетах потім напишуть, що «він не був казково багатим, але був казково добрим. Таких у цілому світі мало».

Поховали К.Ф. Казиміра звичайно ж у склепі біля церкви. Дивлячись на цю монументальну споруду через більш як 100 літ, перегортаєш у пам’яті розвідане і прочитане про свого мудрого і людяного земляка і думаєш, що десь тут, неподалік усипальниці, виступали його друзі, численні шанувальники, представники студентства, вихованці… Із документів бачиться: на цьому місці були представники з різних куточків Бессарабії – з Кишинева, Хотина, Бричан, Єдинець, Могилева Подільського. Під стінами цього склепу тримала слово молодь – студент з Київського університету С.А. Каменецький, представник Київського комерційного інституту С.І. Новаковський, слухачка Одеських жіночих вищих курсів З.Б. Левіна …

Тепер, через роки, стало відомим, що в склепі покоїться не тільки прах сільського поміщика, а й чи не вся його велика родина: батько Федір, мати Варвара, яка не витерпіла горя і покинула світ вже через рік після смерті сина.

Цілком очевидно, що тут захоронено й інших членів родини, навіть їх діда. Про це ж бо натякається в спогадах про похорони в книзі «Вінок на могилу друга молоді К.Ф. Казиміра». А в одного із його друзів, який побажав залишитися невідомим і підписався в книзі ініціалами «І.М.», сказано, що коли він підійшов до усипальниці, то побачив перед собою декілька надмогильних плит і хрестів. На всіх були акуратні написи. Один з них був зроблений у віршованій формі, причому, текст виписаний молдавською мовою.

Пробігаючи очима цей текст кілька разів, мені подумалося, а чи не приховується в ньому якийсь секрет. Довелось перекласти віршований напис, запросивши для цього фахівців. І це було зроблено не даремно, оскільки в тексті містилася досить важлива інформація. Написане майже сто років тому, як виявляється, – посвята всій родині Казимирів. Вона і розкриває деякі таємниці вашковецького мавзолею. Ось що читаємо в ній:

«Під цим могутнім каменем

Поховані останки багатьох:

Двох братів і трьох сестер.

А це їх імена:

Ласкар, Янку, Профірія,

Анастасія і Марія.

Хай Бог їх поминає в імперії небес.

Біля них давно схоронено любимого отця,

Котрий заповідав поховати біля ніг своїх дітей,

Щоб тут лежати навіки».

Далі за цим текстом, як пише той же «ІМ», називалося ім’я улюбленого батька – Іоніке Казиміра, який помер 1827 року. Можемо здогадуватися, що це був дід покійного К.Ф. Казиміра, якого, можливо, тут перезахоронили.

Таким чином сільський мавзолей біля церкви зберігає в собі і якусь таємницю, але очевидним є те, що в ньому почиває достойна людина і великий її рід.

Олександр Чорний, журналіст.

м. Сокиряни.

_________________________________________

На знімках: загальний вигляд склепу; репродукція панського маєтку у Вашківцях; стіл для відправлення обряду; ніша для захоронення. Фото автора.

3 комментария на «Склеп, що нагадує мавзолей»

  1. Сергій в 15.02.2012 at 21:22

    Минуле цікаве для нас багатьма звершеннями. От і склеп-мавзолей у Вашківцях приємно вразив як своєю формою. так і своєю історією.
    Навіть не сподівався, що на Сокирянщині є така давня гробниця. Весною поїду подивитись на реліквію. Шкода тільки, що панський маєток не зберігся.

  2. Mityka в 16.02.2012 at 19:40

    Мавзолей біля церкви? Це неймовірно і дуже цікаво. Читав із захопленням. Хочеться побачити насправді як воно. Весною як весною, а літом мабуть треба буде поїхати та все це побачити своїми очима )).

  3. Dnistrova в 17.02.2012 at 4:30

    Мені довелось бачити цей склеп-усипальницю здалеку. Однак я й думки не мала, що він являє собою невеличкий мавзолей! Там же містяться своєрідні підземні зали…
    Дуже приємно, що збереглась до наших днів ця монументальна споруда. З матеріалу видно, що при бажанні там і екскурсії для туристів можна проводити. А що?…

Залиште свій коментар