Сокирянщина в «польових зошитах» музикознавця

Автор: admin

Пропонуємо вашій увазі витримки із книги українського музикознавця, дослідника українського музичного фольклору, доктора мистецтвознавства, професора Анатолія Івановича Іваницького (1936 р.н.) «Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії» (Вінниця: Нова Книга, 2014), у яких йдеться про Сокирянщину.

&&&

Експедиції 1984 — 1988 років. Керівник А.І. Іваницький. Північна Бессарабія (історична Хотинщина). Північна Буковина. Покуття

8 липня 1984 р., Чернівецька область[1].

Виїхали групою 8 осіб з Києва 4 липня. Зараз у селі Василівцях (офіційно Василівка) Сокирянського району. Їхалося з деякою непевністю: знаючи гуцулів з їхнім своєрідним типом поведінки та спілкування, з їхньою настороженістю, неохотою йти на контакт з чужими, — думав, що й тут будуть складності.

Проте ні: люди надзвичайно відкриті, щирі, доброзичливі. Слід сказати, що в цій частині Бессарабії не було різких історичних катаклізмів, через те, видно, збереглася відкритість, немає недовіри. Більш того: люди самі пропонують: «Я (ми) до вас прийду (прийдемо), коли скажите».

Запис від деяких жінок — Легкун Фросини (1919 р.н.), Легкун Ліди (1944 р.н.), Швець Катерини (1924 р.н.) вели в школі, де ми жили. Так само — від Уманець Олени («Горчачка» по-вуличному). Тут, до речі, як і на Поліссі, поширено прізвиська.

Легкун Фросина Василівна, без освіти, пенсіонерка, крупна жінка, з вузлуватими руками, з обличчям, випаленим сонцем (роками робота на повітрі). Співає в манері, дуже близькій до Твердохліб Наталії, яку я чув у 1970 році, коли був в експедиції з С. Грицою. Така ж «дрібна» техніка — фіоритури, розцвічування кожної майже нотки. Між іншим, в Луб’янці на Поліссі Степанчук також виконувала сама в такій же «технічній» манері. Напевно, одиночний спів у сольних піснях взагалі спирається (у талановитих співаків) на мелізматику («дрібну» техніку).

Але в піснях гуртових, коли Фросина Легкун їх співала одна, і завжди «баса», — вона «дрібної» техніки не вживала. Характер співу цілком відрізнявся від Степанчук Ольги. Спільне вловлювалося лише в сольній техніці одиночних пісень.

Зараз сольний спів і тут виходить з ужитку, хоча зберігається дещо ширше, ніж на Київському Поліссі.

Жанровий склад тут вузький: календарних практично немає, але немає й весільних! Це вже для мене було несподіванкою. Весільні знала тільки Мельник Єлена Матвіївна, 1904 р. н. І то небагато: в основному, це був тип «журних» пісень.

Поки що для мене не зрозуміло, чим тут викликаний занепад весільних наспівів. У 1920-х роках і, очевидно, у 30-х вони тут ще були. Одне з пояснень (щоправда, гіпотетичних) — жалібний тип перестав відповідати психології молодших поколінь. На Поділлі та в Центрі мажорні, чітко ритмізовані ладкання все ще здатні вдовольняти частину смаків: гумор текстів, пружність ритмомелодики. І ще одне пояснення: весілля за ритуалами тут набагато скромніше. По суті, головним моментом суботи є вінок («збирають вінок»). У неділю запалюють дві свічки і приспівують. Музично-пісенний бік весілля Бессарабії, отже, набагато стисліший і однохарактерний, ніж на Поділлі, у Центрі та на Поліссі. Можливо, одна з причин — що це вже окраїнні землі українського етносу.

Жіночий спів м’який, жінки нам співали динамічно скромно; угорі брали високі ноти (але безопорно), — явно є звичка до співу в головному регістрі. Але говорять, що на весіллі співають голосно — «як хто може», однак нам голосно ніхто не співав, хоч я й пропонував показати, як же співають на весіллі (не весільних, яких зараз немає, а різних, в основному гуртових).

Знов-таки, на Поліссі, варт було лише попросити, щоб заспівали «як на вулиці» — відразу ж, без вагань, жінки починали іти в голосній грудній манері. Отже, у Бессарабії спів таки «м’якший», з виходом за межі грудного регістру на безопорний фальцет.

іл. 001

Цікавий же й такий момент: коли я читав тексти пісень з УІІ випуску «Збірника українських пісень» Миколи Лисенка, жінки іноді щось пригадували, починали «шукати голос». Це часом не вдавалося і тоді (Мельник Єлена Матвіївна) говорилося:

— Не годна попасти на голос.

Оцей процес «пошуку» потрібного наспіву свідчить, що закріпленість тексту за певним наспівом тут існує, але вона не така міцна, як на Поліссі. А на Гуцульщині взагалі такого «закріплення» немає: там панує коломийкова структура і наспіви вільно мандрують від пісні до пісні.

… Незвичайно гарні, майже «карпатські» краєвиди навколо Василівців. Село розташоване в долині Дністра, а по обидва його боки – високі горби (як гори) оточують долину. Повне враження, що ти в передгір’ї Карпат, коли знаходишся в долині або ідеш ярами, як тут кажуть. «Яри» — це вузенькі долини маленьких (по 2-4 метри) притоків Дністра. Від Василівки, яка на рівнині по правому березі Дністра, хатки збігають в яри. Їх два. Один — Буків Яр, тягнеться, кажуть, кілометрів п’ять. У другому — сусіднє село Розкопинці (кілометрів сім завдовжки).

Але коли ми всі піднялися на гору, яка «височить» над Василівкою, відкрився зовсім несподіваний краєвид: зникло враження «Карпат» і стало ясно: село в долині, глибоко внизу, а рівнина починається на рівні їх «вершин», якими вони видаються знизу.

іл. 003

6 серпня, четвер, 1986 рік. Волошкове, Сокирянського р-ну.

Позавчора приїхали (я, Люся і Яна, тікали від Чорнобиля). Учора я записав 35 пісень — з них приблизно 12-15 в одно- і багатоголосих версіях. Більше половини (18-19) записав від 82-літньої Паладії Мудрик. Зовсім слаба, пересувається на милицях (3 роки тому стало погано з ногами). її пісні сильно відрізняються від тих, що співають гуртом жінки 50-60 років.

Різниця у вікові 20-25 років — і такий контраст. «Молодь» співає багатоголосо (лише) і смакує не так пісню (за її, скажімо так, художніми достойностями), як гуртове звучання.

Звідси, коли я сказав, що записав від Паладії Мудрик 20 пісень, її близькі сусіди (через 4-6 хат по тій же вулиці) сказали: «Ого!» і не виявили ніякого інтересу до самих пісень. Коли ж я поставив касету, жінки (Мудрик Ганна, Кушнір Вєра та ін.) тут же, користуючись тим, що пісня їм була відома, почали підспівувати з виводом, а коли я спинив магнітофон — відразу ж почали вголос співати іншої, потім ще іншої — і вже про Паладію Мудрик не згадували.

У середнього покоління (45-60 років) пісень небагато, немало з них або вивчені з телевізора, або запозичені від заїжджих. Порушення ритуалізованого традиційного побуту веде до незворотних змін в культурі й психології. Незабаром на зміну фольклору прийде фольклоризм.

Пошук Лисенкових варіантів з УІІ вип. послужив поштовхом до обстеження Хотинського повіту, але досі якихось суттєвих наслідків не дав. І, як це було з експедицією слідами З. Доленги-Ходаковського 1973 р., ще раз переконуюся: така постановка завдань може служити лише спонукою для початку польової роботи, яка потім відтісняється і їй на зміну приходить мета обстеження регіону.

…Частушок і жартівливих куплетів у Волошкові немає — як я не допитувався — годі. В селі існує три гурти (один я вже записав – Мудрик Ганна та ін.), другий — Катя Гусар, Анюта Рибак та ін., третій — Люба Попадюк, Марія Чорна, Марія Решетнік та ін. Усі — на різних кутках (або, як тут кажуть, куток — маґала). Цікаво, яким буде збіг репертуару у трьох гуртів. Як здається, співаки об’єднуються за територіальним (а не виробничим) принципом («на тій маґалі«). Але певною мірою впливає і виробничість (жінки з маґали «Новий план» працюють більше на фермі, тобто поруч).

Співаки різних гуртів, як правило, разом не співають.

Територіальність діє також тому, що взимку часто збираються близькі сусіди («Новий план» — у Ганни Мудрик): балакають, співають.

У репертуарі гуртів простежується смак до нового (з телебачення чи завізного) і притуплене сприймання свого, давнього, що ще тримається в пам’яті старих людей. У цьому розумінні поява в селі людини (місцевої чи прийшлої), яка так, як Ставчанська з Рукшина, переписувала б тексти в зошит і переймала від старих мелодії на слух, — чи не єдиний шлях більш-менш активного збереження традиції.

12 серпня, вівторок.

Село Іванів (чи Іванків) Кельменецького району. Співала Докія Федорівна Писларь, 1911 р.н. За списком Лисенка пригадала 19 пісень (!) із 43-х за списком. Це приємно, радує, хоча ця мета для мене вже відсунулася на узбіччя. Сама вона родом із села Селище Сокирянського району (4 км від Іванкова).

Лисенківські варіанти пригадують жінки 70-80-ти років. У віці до 60-ти — це тільки одиничні зразки. До 60-ти — це «молодь».

Село Коболчин. Був у Василя Івановича Гончара — виробляє чорну кераміку, гончар на прізвище і за професією. Потім був у далекому кутку, де співали Тетяна Ільківна Шевчук, 1927 р.н., Ольга Федорівна Бекір, 1934 р.н., епізодично приєднувався Федір Іванович Ковальчук, 1927 р.н. (чоловік Оксани Ковальчук). Важко було вмовити їх співати (а до того зібрати). Колись, кажуть, співали на полі. А тепер — лиш коли весілля, хрестини або толока (тут називають не так — маґала).

…Вчора був у селі Грубно — «кацапське» село (так і вони про себе кажуть). Переселенці з Росії, десь з ХУІІІ ст. Що дивно — звідки вони (з яких губерній, сіл), не пам’ятають — чи то з Івановської, чи Тверської, чи Московської, інші — не проти Дону. Але тут є загадка: багатоголосся і манера співу — те, що показував Дмитро Покровський із музики «сімейських» — розвинене 2-3-голосся. Отже, коли вони мігранти ХУІІІ ст. — вже тоді було багатоголосся? Інакше як пояснити, що цей стиль є в Прибалтиці (Білорусії), у Забайкаллі та ось тут, у Бессарабії?..

Село Грубно відчутно відрізняється від навколишності. У радгоспі працюють спроквола, але свої городи і садиби — зразкові. І це — «кацапи», які в Росії-матінці (чи мачусі?) вкрай безгосподарні, п’яниці і т.п. їх прибуток в окремі роки сягає 15 тисяч рублів з участка. Але гроші рідко витрачають, лише ощадливо — на будівлю, машину. Молодь з села виїздить, але значно менше, ніж із сіл українських. А ті, що виїхали, згодом повертаються: той зиск, що його дає приватне господарство, переважує міську цивілізацію. На збори, як казав секретар сільради Василь Михайлович (єдиний українець у селі), вдається зібрати лише з третього разу.

Умовити їх співати — тяжка річ. Перспектива виступу в Києві чи на телебаченні (а їх спів і пісні того варті) їх не приваблює. Мені доводилося «відбиватися» від настирних співачок з українських сіл, які, того не завжди варті, бажали попасти на «телевізію», а тут, де справді мистецтво високе, — їх ще й не вмовиш. Коли я почав розмову з Василем Михайловичем, той не був певен, що, прийди з Києва запрошення і оплачене відрядження, — чи вони ще й захочуть поїхати!

300 років еміграції, релігія (своя церква, свій батюшка в селі), особливо віра, релігія — головний цементуючий елемент моралі, — ось що є у Грубно. Історії власної немає (забули), але жива нитка історії — культура, мораль, релігія — позначається й досі, і з величезною силою в економіці. Старообрядці мусили виживати в умовах турецької експансії, потім — румунської, оточення українське — і вижили, і наче час і його примхи йдуть повз них — і бороди ще в пошані, і церкви тримаються своєї. Молодь осучаснюється, але до 20 років, а старшими стають — потихеньку звертають на своє «старовірство», особливо в плані моралі й господарювання.

Пісні російських старовірів

У серпні 1986 року я сів в автобус у Сокирянах, щоб дістатися до Іванківців Кельменецького району. Поперед мене сиділи двоє хлопців років 20-22-х. Я зацікавився їхньою говіркою: наче російська мова -і в той же час якась незвичайна, дивна — не наш «російськомовний» діалект, але й далеко не мова літературна. Прислухався. Чую: їдуть у Грубно. Я вже знав, що у Чернівецькій області є поселення російських старообрядців, які емігрували з Росії десь у ХУШ столітті. Про фольклор старообрядців я знав від московських колег. І тут подумалося: чому б не заїхати в Грубно? Кілометрів зо два від траси. Рюкзак на плечі — і пішов.

До того мені траплялися труднощі спілкування — з лемками, гуцулами. Непросто було їх «розговорити», не маючи рекомендацій. Але старовіри перевершили усіх. Як завжди, я зайшов до сільради, де головою був українець — чи не єдиний на все село. Зустрів мене люб’язно, але, зрозумівши мету мого візиту, доброзичливо застеріг: посприяє, проте успіху не гарантує. За цим пішла розповідь і факти: як тяжко «їх» зібрати на громадські заходи (політнавчання, збори тощо). Люди працьовиті, але інтереси у них не колективістські, а приватні: мають автомобілі, як мінімум, 50 — 100 тисяч «на книжці» (в ощадкасі), літні люди носять бороди, у селі є власна церква, молодь нікуди не виїздить, хлопці після армії вертають додому, шлюби беруть лише «між своїми» (не обов’язково в межах села, але щоб були старовіри або приймали при одруженні цю віру) — отака характеристика.

Після такого «вступу» він повів мене до школи, де саме йшов ремонт. Після досить тривалих переговорів з директором та робітниками (жителями села) наді мною «змилостивилися». Але за рахунок перерви на 30-40 хвилин. Співаки були переважно молоді (до 40-ка років). Наспівали з десяток пісень — і «вичерпали» відведений ними самими час.

іл. 004

  1. Из-за лесику, ле(е)су тём(м)ныва.

Вой ли, ой люли, ле(е)су тем(ы)ныва.

  1. Из-за садику за(я)зелё(но)ныва.

Вой ли, ой люли, за(я)зелёныва.

  1. Вьыхадила там(м) туча грозныя.

Вой ли, ой люли, туча грозныя.

  1. Туча грознмя, непагожыя[2].

Вой ли, ой люли, непагожыя.

  1. Што за тобой(и) тучой шли два молыдца.

Вой ли, ой люли, шли два молыдца.

  1. Йаны шли-прашли, стынавилися.

Вой ли, ой люли, стынавилися.

  1. Меж(и)ду сабою рызбранилися.

Вой ли, ой люли, рызбранилися.

  1. Вы же ни сор(и)тися, ни(е) брани(е)тися.

Вой ли, ой люли, ни(е) брани(е)тися.

  1. Вы па че(е)с(м)ныму рызайдитеся.

Вой ли, ой люли, рызайдитеся.

  1. Во ж каму йаднаму я(йа) дыста(йа)нуся.

Вой ли, ой люли, я(йа) дыста(йа)нуся.

  1. Как(ы) дыстан(йа)нуся па(йа)рню бра(йа)выму.

Вой ли, ой люли, па(йа)рню бра(йа)выму.

  1. Пар(е)ню бра(йа)выму, кучеря(йа)выму.

Вой ли, ой люли, кучеря(йа)выму.

  1. Лиж(и) ба русыму, не(е)жана(йа)тыму.

Вой ли, ой люли, не(е)жана(йа)тыму.

Навесні, зокрема на Пасху, на лісову галявину (навколо села Грубно ліс) ще на початку 1970-х років сходилося все село. Дівчата з хлопцями помалу, без якихось па рухалися по колу навколо пенька та співали цю пісню. Виконавці її визначають, як «карагодную на Пасху». Дівчата з хлопцями ставали трійками: дівчата з боків, хлопець їх тримає за руки. Ішли трійка за трійкою. Іноді хлопець розвертався обличчям назад і йшов, «задкуючи» — особливо тоді, коли у трійці вслід за ним ішла його симпатія.

Під час цього сеансу запису я з’ясував прізвища провідних співачок села: Агафія Попова (1916 р. н.), Анна Клакова (1930 р. н.), Євдокія Суржикова (1939 р. н.), Марфа Тугарова (1932 р. н.).

Знайшов одну з них. Була середина дня. Ніякі аргументи не діяли. Годин з п’ ять-шість я блукав по селу, дізнався багато цікавого (зокрема, й дещо із не такої давньої історії — як їх, російських старовірів, палили в першій третині ХХ століття). Однак звідки й коли вони переселилися — ніхто не пам’ятав. Навкруги була показна чемність, але ніякого бажання зрозуміти мої потреби. Нарешті, під вечір, наді мною чи то змилостивилися, чи вирішили, що «відв’язатися» від мене можна лише шляхом надання аудієнції. Зібралися М. Тугарова, А. Попова, А. Клакова, Є. Суржикова, заспівали кілька пісень (серед них особливо цікаві обрядові) і поодинці розійшлися, пославшися на невідкладні справи.

     1. Вдол(и) вулецы, э, вдол(и) вулецы,

Вдоль вулецы, мима кузнецы. (2)

  1. Ва кузнеце, ва кузнеце,

Ва кузнеце мыладыя кузнецы. (2)

  1. Йане кують, йане кують,

Йане кують ще й нываривають. (2)

  1. С сабой Дуню, ой, с сабой Дуню,

С сабой Дуню падгываривыють. (2)

  1. — Пайдём, Дуня, эй, пай(и)дем, Дуня,

Пайдём, Дуня, ва лисок, ва лисок. (2).

  1. Сарвём(ы) Дуне, ой, сар(ы)вём Дуне,

Сарвем Дуне лапушок, лапушок. (2)

  1. Сашьем(ы) Дуне, ой, сашьём Дуне,

Сашьём Дуне сарыфан(ы), сарыфан. (2)

  1. Наси(йае), Дуня, эй, наси, Дуня,

Наси, Дуня, ни мырай, ни мырай. (2)

  1. Пы пра(йа)зничк(ы)(йи)м(ы), пы празничкым,

Пы празничкым надивай, надивай. (2)

  1. Ва скрм(йы)нмчку, эй, ва скрынычку,

Ва скрынычку запирай, запирай. (2)

  1. Атку(а)л(и) взявся, эй, аткуль взявся,

Аткуль взявся тарыкан, тарыкан. (2)

  1. Прае(йа)л(ы) Дуне, эй, праел Дуне,

Праел Дуне сарыфан, сарыфан. (2)

Співають на масляну, катаючись на санях. Або: на масляну співають у хаті та підтанцьовують, хто як (вільно). Наспів такий же архаїчний, форма — пара періодичностей, типова для російського фольклору, зокрема — хороводних (танкових) пісень. Але текст жартівливий, він дуже мало зберіг язичницьких рудиментів — лише опосередковану символіку вогню через образи ковалів, володарів вогню.

Я був вдоволений. Досить сказати, що спів цих жінок був незрівнянно досконаліший, ніж попереднього гурту. І це ще одне підтвердження факту, що традиція зберігається старшим поколінням.

Спів старовірів породжує не один роздум. Перше — проблеми багатоголосся. У часи еміграції з Росії у їхньому церковному богослужінні побутував одноголосий спів (він і досі переважає). Теперішні церковні наспіви мають небагато спільного з фольклорним різнозвуччям старообрядців. У співі надзвичайно яскраво проступає редукція, огласовки (вокалізації), українізми, фарингальне «г». Щодо огласовок виникає небезпідставне припущення про збереження закону відкритих складів, характерного для мови Київської Русі. У живому мовленні це відсутнє, але у співі продовжує себе проявляти, зокрема й в українському народному, але у старовірів — набагато рясніше, набагато виразніше.

Особливо красномовним є релікт києво-руського мовлення, коли у співі оживає голосний неповного творення заднього ряду «Ъ» (ер — російською абеткою). Він чується однозначно. Я транскрибував тексти, застосовуючи при огласовках літеру «ы»:

Па гырам(ы), гырам(ы), там(ы) жары гьрять.

Вай ли, вой люли, там(ы) жары гьрять.

Але такого зразка пісенні тексти можна у їхній співаній фонетиці ще більше наблизити до архаїчної (старо-руської, яка явно оживає у співі старообрядців) вимови, застосувавши давнюю голосну неповного творення «ъ»:

Па гырам(ь), гырам(ь), там(ь) жары гырять.

Вай ли, вой люли, там(ь) жары гырять.

Враховуючи, що сказане належить до суто історико-фонетичних інтересів лінгвістики, я вирішив обмежитися цими теоретичними міркуваннями, а у співі транскрипцію відповідних явищ (досі практично зовсім не досліджених) подати традиційно-емпірично, тобто замість ер (ь) подавати ери (ы).

*********************

Джерело: Іваницький А.І. Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Анатолій Іваницький. – Вінниця: Нова Книга, 2014. — 356 с.: іл.,фото. (ISBN 978-966-382-512-0)

У книзі подано вибрані фольклористичні праці. Перший звід містить польові записки з музичними, етнографічними, побутовими спостереженнями, у тому числі нотатки про традиційну народну культуру сіл Луб’янка і Товстий Ліс, які згодом потрапили в зону чорнобильської трагедії. Другий звід – статті, написані за матеріалами фольклорних експедицій. Третій звід – статті теоретичні. Звід четвертий містить рецензії автора, а також колег на його праці. Видання адресоване науковцям, педагогам, студентам, шанувальникам народної музично-традиційної творчості.

__________________________________________

[1] Ці та подальші записки відтворюють побут і пісенну культуру історичної Хотинщини і є польовими документами до моєї монографії-збірника «Історична Хотинщина».

[2] У словах, набраних курсивом, звук “г” фарингальний.

Залиште свій коментар