Топонімія Сокирянського району

Автор: admin

Раніше ми вже публікували на сайті  статтю видатного українського мовознавця Ю.А. Карпенка «Особливості гідронімічного словотвору» . Карпенко Юрій Олександрович (1929 – 2009) родом з м. Малина Житомирської області, закінчив Львівський університет (1953), з 1956 року — викладач, з 1958 — завідувач кафедри української мови, з 1965 — декан філологічного факультету Чернівецького університету. З 1968 року працює в Одеському університеті ім. І.І. Мечникова — завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства, з 1978 — завідувач кафедри російської мови, з 1991 — завідувач кафедри української мови, з 2001 — професор кафедри української мови. Він доктор філологічних наук (1967), професор (1968), академік Академії наук вищої школи України (1996), член-кореспондент Національної академії наук України (2006), заслужений діяч науки і техніки України (2009).  Підготував 62-х кандидатів наук і 5 докторів наук.

***

На цей раз ми представляємо Вашій увазі вибірку топонімічних досліджень Карпенка Ю.А. щодо назв сіл Сокирянщини із книги «Топонімія східних районів Чернівецької області (1965 р.). Але одночасно, відзначимо, що навіть не зважаючи на беззаперечний науковий авторитет Юрія Олександровича, не варто відноситися до цього його дослідження, як до істини в останній інстанції і одночасно не варто, якщо не сподобалися якісь висновки вченого, відразу гостро на це реагувати. Адже це лише наукове дослідження, що базувалося на наявних у вченого джерелах та версіях, і воно при цьому аж ні як не позбавлене і не може бути позбавлене окремих помилок…

 

&&&

 

БІЛОУСІВКА (Біл.) с. Укр. — рос. село. Нар. укр. Білоусівка (Біловусівка, Биливусівка, Білвусівка); -вки; -вці; білоусівский; рос. Белоусовка; белоусовский. Село згадується з XV ст. як Билосовци — 22 серпня 1447 р. (Кост., II, 288), 1470 р. (Богдан, І, 155). Щодо ідентифікації див. Кост., II, 291-292. Це — утворення від антропоніма Білоус, з фонетичним чи графічним стягненням оу>о. У XIX ст. дане село часто іменувалося Гилишьука (Переп. 1817), Гилишевка (Алф. 1859), Гелишовка (Защук, Материалы, І, 156). Порівняно з давнішим варіантом тут маємо словотворчу заміну суфікса -івці на -івка і переорієнтацію топоніма на особове ім’я Білеш, з молдавським переходом бі>гі (пор. Констан., 202). Серг., 341, уважає цю форму несекундарною, саме з неї виводячи топонім Білоусівка. Однак варіант Білоусівка, теж із заміною старого -івці на -івка, розуміється джерелами як давніший. Так, Переп. 1817 називає це село Гилишъука, але зазначає, що тут «єсть и старое селище на южной окраине села, именуемое у жителей Билиусъфка». Пор. ще Белоусовка (Карта 1843) тощо. Оскільки топонім значно давніший від приходу в це село російських старообрядців-липован (пилипонів), переказ про його походження від імені провідника старообрядців Білоуса не підтверджується. У рос. період одна частина села становила державний маєток, а друга була приватною (вільною). Тому село розділилося на дві частини, які названі у Сл. 1923, 348, відповідно Belousovca та Belousovca-Vlad (= владения), а в Адм. 1926, 337: Belousovca-Stat і Belousovca-Liber. Останнє джерело інформує про їх перейменування на Belousovca-Mare та Belousovca-Mica. Ці назви, як і введене пізніше зовсім інше ім’я села Пелинешти (ЧОДА, 19, 5, 346, пор. молд. пелин «полин»), не закріпилися. Сам поділ села на дві частини має тепер інший ґрунт — етнічний: у селі розрізняють Українську сторону і Російську сторону. Відзначимо, що на території сусідніх Сербичан є так зване Пилипонське поле. За переказом тут колись було поселення російських старообрядців — пилипонів, яке називалося Пилипи. Мешканців цього поселення вирізали турки. Імовірно, тут уперше зупинилися старообрядці, які згодом осіли в Білоусівці.

 

БРАТАНІВКА (Млд.) с. (УРСР 1946-х.); Братьянівка; -вки; -вці; братьянівський. Місцеве населення добре пам’ятає, що село це виникло у 1928 р. коли велика повідь примусила переселитися сюди кілька сімей, які мешкали раніше в яру. Першим оселився тут Гаврило Павлович Левентир, тому поселення стали звати Гаврилівкою. Однак румунські власті з цією назвою не погодились і присвоїли новому поселенню іншу, утворену від прізвища відомих реакціонерів, керівних діячів боярської Румунії, братів Іона і Вінтіле Братіану. Ті, хто не знає історії цього села, виводять його назву з брат, братан, вдаючись до хибної етимології. Тому нар. форма Братьянівка і перетворилась у Братанівка. Цим пояснюється збереження назви. Перед нами випадок, коли перейменування конче необхідне. Доцільно було б відновити вжиток народного імені Гаврилівка.

 

ВАСИЛІВКА (Всл.) с; Василівці (Вас’илівці); -ців; -цах; василівский. Згадане без назви, описово в грамоті 14 січня 1447 р.: село «на Днистри… на устие Кобылчина, где ест млин» (Кост., II, 273). Василівка знаходиться саме при впадінні р. Коболчі у Дністер. Ім’я села назване картою Боплана Под.: Waszsilowcze, Наявний у цій формі суфікс -івці представлений і пізнішими згадками села: Василивцы (Карта 1920), з романізацією: Василеуцы (Карта 1843), Василіуцы (Алф. 1859). У кількох документах виступає словотворчий варіант назви села з суфіксом -ів: Vasileul (Реєстр 1771), Васълеу (Переп. 1817, 16). Форма ж з суфіксом -івка, яка тепер є офіційним іменем села,— наймолодша і в народі майже не вживана. Однак вона відповідає напрямкові словотворчих перемін місцевої топонімії. Від особового імені Василь.

 

ВАШКІВЦІ (Вшк.) с; Вашкауци (Васківці, Вашківці, Васкауци, Васкавуци, Вашкавуци); -ц; -цах; вашкауцкий, васківский, вашківский, васкауцкий (оф. вашковецький). З XVII ст.: Вэскэуции — 22 серпня 1651 р., з описом меж села (Бога, VII, 47), Васкауць (Реєстр 1771), Васкъуцъи (Переп. 1817, 19), Васкауцы (Карта 1843), Васкоуцы (Алф. 1859). Звук ш фіксується у назві пізно, лише в XX ст., і з’явився він тут, імовірно, під впливом буковинських Вашківців (див. ТГР, 19). Від особового імені Васко. Пом’якшення в цьому імені відсутнє за аналогією до місцевої твердої вимови прикметникового суфікса -ский.

 

ВЕРБОВА (Ол.) — зникле село. Вказане картою Боплана Под. на захід від Василівки: Werbowa. Місцеві мешканці зберегли пам’ять про це поселення, на місці якого тепер знаходиться поле з іменем Вербова (на території Олексіївки). Не виключено, що саме з цим селом ідентифікується «село Саличее», назване грамотою 20 грудня 1437 р. серед маєтків Михайла Дорогунського (Кост., І, 545), пор. молд. салче, салчие «верба». Село Саличее знаходилось у суч. Чернівецькій області, бо назване в грамоті 1437 р. між Санківцями та Керстенцями. Задовільної ідентифікації для нього досі не знайдено (пор. Кост., І, 547). Якщо висловлене припущення є вірним, перед нами рідкісний приклад старого слов’янського перекладу романської топонімічної назви.

 

ВЕРТЕП (Ол.) — зникле село, знаходилося між Олексіївкою та Вашківцями. Згадується 22 серпня 1651 р. в описі меж Вашківців: Vertop (Бога, VII, 47), також у 1660 р.; Вэртоп (Бога, XI, II). Тепер на території Олексіївки є пересічена місцевість Гиртопи і став Коло Гиртопів. Із слов. въртъпь, вертепь «печера» (Срезневський, І, 464), звідки з переходом в>х також і молд. хыртоп «вибоїна, кітловина».

 

ВИШНЕВА (Лом.) — зникле село, знаходилося на Дністрі біля Ломачинців. Згадується з XV ст.: Вишнивци — 1437 р., Вишневци — 1447 р. Вышнивець — 1456 р. (Кост., І, 549; II, 273, 577). Запустіло десь у кінці XVIII ст. Переп. 1817, 15, вказує його не як окреме село, а як «старе селище» на території Ломачинців: Вишнеова. Однак частина населення тут ще лишалася. Село назване у Сл. 1923, 356: Вишинева, а в 1925 р. воно навіть було перейменоване на румунський лад: Вишиноая (Адм. 1926). Тепер цього села немає. Місцеве населення, згадуючи про нього, вживає назву Вишнева, або Вишньова. Назва ця походить від вишній «верхній» (пор. свідчення грамоти 1456 р.), і лише згодом вона зблизилася з назвою плодового дерева вишня.

 

ВІТРЯНКА (Віт.); Вітрянка (Вітрянка); -нки; -нці; вітрянский. З XVIII ст.; Vitrianca (Реєстр 1771), перекручено Ветріанка (Карта Шміда 1774), Витрянка (Переп. 1817, 14), пор. Ветерянка (Карта 1843). Алф. 1859 містить варіант Ветряна, створений, імовірно, самим упорядником. Від вітряний.

 

ВОЛОШКОВЕ (Влш.) с; Волошків (Волошково); -кова; > -кові; волошківский. Фіксується з XVIII ст. у формах: 1) чол. р. з молд. артиклем Voloșcovul (Реєстр 1771), Волошковул (Переп. 1817). У 1810 р. поміщик А. Куза пред’явив 11 грамот, які підтверджували належність йому цього села Волошковул (Гіб., XIX, 122). Даний факт промовляє за те, що село існувало і до XVIII ст. 2) Чол. р. без артикля: Волошкові, (Алф. 1859). 3) Жін. р.: Волошкова (Карта 1920), так і в Сл. 1923, 356. Вживана тепер форма сер. р. з’явилася найпізніше під впливом слова село. Штефанеску, 28, 226, виводить назву цього села із слов’янського найменування румунів волох, висновуючи звідси, що село засноване румунами. Однак словотвір назви підказує, що вона утворена не безпосередньо від волох, а від похідного волошко чи волошок, яке більше сходить на прізвисько людини, ніж на загальну етнічну назву. Село за національним складом українське.

 

ГАЛИЦЯ (Нпр.) х., об. (в УРСР 1946 немає); Галиця; -ці; -ці; галицький. З XIX ст.: Галица — зазначається що в 1806 р. при цьому хуторі виник однойменний скит (ЧОДА, 19, 5, 346, арк. 22-23). Тут є горб Галиця, вказаний у Сл. 1923, 354. Він і передав поселенню свою назву. Такий же топонім є в протилежному західному куті Чернівецької області (ТГР, 23). Наголошене а в першому складі топоніма не дозволяє прямо пов’язувати його з голий, пор. голиця «поле, очищене від дерев» (Грінченко, І, 300). Однак корінь у топонімі найімовірніше той же самий, лише з чергуванням голосних о – а. Цей же варіант кореня наявний в укр. гал, галець, галява «поляна в лісі», рос. прогалина тощо.

 

ГВОЗДІВЦІ (Гв.) с; Гвоздівці (Вуздівці, Гваздоуци, Вуздувуци); -ців (Вуздувуц); -цах; гвоздівскйй (оф. гвоздовецький). Згадується в грамоті 1432 р., яка дійшла в пізнішому переказі (Кост., І, 329). Як свідчить підтвердження цієї грамоти, дане в 1503 р. (оригінал), назва села мала тут форму Гвоздовци (Богдан, II, 230). У XVIII ст. фіксується варіант з відпадінням початкового г: Вэздэуции (Реєстр 1771), Въздъуцьи (Переп. 1817, 18). У цей час назва вживається вже з романізованою формою суфікса, пор. ще Гвоздэуць — 1836 р. (Бога, II, 132), Гвоздеуцы (Карта 1843), Гвоздауцы (Алф. 1859). Від гвіздь «цвях», але у функції особового імені. Відантропонімічне походження назви засвідчується тим, що в селі й тепер поширене прізвище Гвоздовський.

 

ГРОЗИНЦІ (Ол.) х., об.; Грозинці; -ців; -цях; грозинский. Назву хутора, імовірно, перенесено від с. Грозинці (див. вище), з західної частини кол. Хотинського повіту. Вихідці з цього села заснували й с. Слобідку (Вар.), яке знаходиться точно на 80-кілометровій лінії с. Грозинці — х. Грозинці. Див. Браїлівка. Щоправда, у розглядуваній назві можна було б вбачати відбиток топоніма, засвідченого текстами XV ст.: от Няговцовь горе Раковцомь до Грозина хотаря — 1429 р. (Кост. І, 261), от Няговцовь и от Грози и от Костича старим хотаремь — 1431 р. (Кост., І, 317). Однак тут йдеться про територію, розташовану далі на схід, у МРСР, хоч ліва притока Пруту Раковець своїм верхів’ям майже досягає Сокирянського району Чернівецької області. Ідентифікація поселення із згаданим у XV ст. маєтком неможлива й тому, що дана назва між XV і XX ст. зовсім не згадується.

 

ГРУБНА (Грн.) с. Російське село. Нар. рос. Грубна (форма може розумітись і як сер. р. — з фіксацією акання, і як жін. р.); Грубнава (Грубны); у Грубном (у Грубне); грубненский, — усі рос. форми завжди з проривним г; укр. Грубно —сер. р. (Грубна —жін. р.); грубинский. Вказується у Реєстрі 1771 з описовою етнічною назвою Lipoveni ottam, тобто «липовани звідти», інакше — приїжджі росіяни-старообрядці (пор. ТГР, 41). Переп. 1817, 19, подає вже сучасну назву Грубна, причому вказує, що крім липованського села Грубна існує ще «старое селище, у жителей именуемое Грубна». Місцевий переказ дійсно інформує про перенесення села на нове місце. Перенесене поселення навіть іменувалось певний час Новое Грубно, але згодом означення в назві втратилось, оскільки старе поселення зовсім спустіло. Тепер Новое Грубно — висілок у МРСР, мешканці «якого називають Грубну (Грн.) Старое Грубно. У джерелах XIX ст. панує форма Грубна, (Алф. 1859 та ін.), хоч деякі тексти подають множинний варіант Грубны (Карта 1920), Grubny (Карта XIX ст.). Населення виводить назву села від товстих, грубих дерев, які тут росли. Прикметник грубий є імовірним джерелом топоніма.

 

ДЕМИДЯНИ (Ол.) — зникле село. Згадується в описі меж Вашківців (Вшк.) у документі 22 серпня 1651 р., що дійшов у рум. копії: Demedeni (Бога, VII, 48). Пор. у рум. оригіналі 1660 р.: Dimideani, тобто Димидяни (Бога, XI, 12). Пам’ять про це село зберігається одним топонімом на території Олексіївки. Тут є поле на ім’я Селище, про яке розповідають, що на ньому було невелике село Нимидини, знищене в давнину. Від особового імені Демид. Оскільки суфікс у топонімі стоїть не після шиплячого, його варіанти -яни та -єни (-ень) чітко розрізняються як слов’янський та романський. Після шиплячого — пор. Ворничани, Зарожани тощо — перехід а>е міг відбутися і на українському ґрунті (ТЦР, 45). Віднесення топоформанта -яни взагалі до молдавських (Серг., МСЗ, 131, Зозуляни) — безпідставне.

 

ДУБОВАЯ (Віт.?) — зникле село, згадане 14 січня 1447 р.: села на Днистри, (на) име…Дубовая и Непоротова (Кост., II, 273). Можливо, знаходилося біля Кулішівки, де є тепер поле (без лісу) з назвою Дубина. Назву Дубина мають також ліси у сусідніх селах Михалкові, Білоусівці та Кормані. Для здогадки, що Дубовая — це колишня назва Вітрянки чи Михалкова (Кост., II, 276), ніяких підстав немає. Топонім Дубовая — субстантивований нестягнений прикметник, що вказує на характер рослинності.

 

ЗАЛІЗНИЧНИЙ (Сок.) х., об. (в УРСР 1946 немає); Секурени (Сокиряни, Залізница). Під назвою Залізничний Ч. 1961 має на увазі поселення при залізничній станції Секурени, яка віддалена від райцентру Сокирян на 3 км.

 

КАРЛИКІВ (Ол.) — зникле село, знаходилося біля Олексіївни, на північний захід від неї. Згадується в XVII-XIX ст.: Карлакэул — 22 серпня 1651 р., тричі, в описі меж сусідніх з Олексіївною Вашківців (Бога, VII, 47-48), Карлакэу (Реєстр 1771), Карлакъу (Переп. 1817), Карлакеу (Карта 1843), Karlakeu (Карта XIX ст.). У текстах XIX ст. голосний а між л та к заступлений звуком и: Карлыкеу (Алф. 1859) Carlicov (Памфіле, 29) тощо. Ця заміна, імовірно, відбиває вплив лексеми карлик «людина надто низького росту» Місцеве населення добре пам’ятає про це зникле село. На його місці тепер знаходиться поле Карликове. Серг., 341, наводить цей топонім у формі Карлыкеу, етимологізуючи його з тур karlik «посудина для снігу», su «вода». Тюркське джерело топоніма підтверджується й тим, що село Карликеу, як повідомляє Раск. 1881, називалось інакше Татари. Однак пояснення М.В. Сергієвського треба уточнити: давнішою вихідною основою назви є форма Карлак-, а не Карлик-; елемент су в утворенні топоніма участі не брав.

 

КИРИЛІВКА (Шеб.) х., об.; Кирилівка; -вки; -вці; кирилівский. Адм. 1926, 337, вказує це поселення під назвою Chirilovca, пропонуючи перейменувати його на Chirilianca. Від особового імені Кирило.

 

КИСЕЛІВКА (Ром.) х., об. Нова назва замість Кисельбаж. Нар. Кисилівка (Кисилбас); -вки; -вці; кисилівский. Стара назва — неясна. Перейменування — за її співзвучністю з кисіль.

 

КОБОЛЧИН (Коб.) с; Коболчин (Кобулчин, Кобовчин, Кобувчин, Кобучин, Кубучйн); -на; -ні; коболчинский, кобувчииский. Згадується 22 серпня 1447 р. як Кобылчин (Кост., II, 288). Пор. Кабылчинь на карті Шміда 1774. З іншим вокалізмом другого складу і в множині назване у 1470 р.: два села на име Кобльчини и Билосовци на Днистри (Богдан, І, 155). Форму множини, але з румунізацією словотвору, містить і Реєстр 1771: Cobilcenii, також Переп. 1817, 17: Кобълчений. Додамо, що в рум. період варіант на -ень став офіційним іменем села: Кобылчень — 1943 р. (ЧОДА, 19, 5, 346). У XIX ст. в російських джерелах назва села фіксується як Кобольчинь (Карта 1843; Защук, БО, 276). Село розташоване на притоці Дністра, яка в грамоті 14 січня 1447 р. названа Кобылчином: на устие Кобылчина, где ест млин (Кост., II, 273). Місцеве населення іменує цю притоку Коболча або Коболчанка. Село назване, отже, за іменем ріки. Гіб., XII, стор. IV-V, виводить цей топонім (разом з іншими спорідненими) з слов. кобила. За місцевим переказом назву села утворено від особового імені Коболчан — так нібито звали першого поселенця.

 

КОРМАНЬ (Шеб.) с; Кормань; Корманя; у Кормані; корманский. З XVIII ст.: Cormanul (Реєстр 1771), пор. Козманъ> (Карта Шміда 1774) — з помилковим з замість р, що пояснюється, очевидно, неправильним прочитанням назви, переданої засобами латинської графіки. Пор. ще Корманий Переп. 1817, 14). Потік Корманул, притока Дністра, згадується в документі 26 серпня 1632 р., що описує межі сусіднього з Корманем с. Кулішівка: поченше от уст Корманул аж до обрьшїю Корманул (Бога, VI, 28). Самого села тоді ще не існувало, бо інакше воно було б назване в цьому документі. Назву села взято, отже, від потоку. Гідронім же Корманул) не можна відділити від укр. керма, керманич. Щодо різниці у вокалізмі першого складу пор. з одного боку рос. корма, кормило, а з другого — фіксацію імені села у російських джерелах XIX ст. як Кирьмень (Алф. 1859), Кермань, при Кермане (Защук, Материалы, І, 93, 90). Важливо, що місцеві перекази також пов’язують назву цього села, розташованого на Дністрі, із плотогонною справою, хоч і виводять її з корм «їжа»: тут, розповідають, раніше села не було, а було зручне місце, де зупинялися плоти і плотарі брали корм у населення. Пор. ще рум. corman «полиця плуга», звідки виводить назву цього села Серг., 340, зараховуючи її до безумовно молдавських.

 

КУЛІШІВКА (Віт.) с; Кулешівка (Кулишівка, Колішів-ка); -вки; -вці; кулешівский. З XV ст.: Колешевци — 14 січня 1447 р. (Кост., II, 273). Не виключено, що це ж село згадується десятьма роками раніше, у тексті 1437 р.: у вишній конець Кулисева где Радул сидил (Кост., І, 541). Було б привабливо знайти словотворчо простішу назву села, пор. ще ім’я Кулішівки на карті Боплана Под.: Kouleczow. Однак ідентифікація згадки 1437 р. з Кулішівкою дуже сумнівна. Суфікс -івці представлений у назві села ще в пам’ятці 1632 р.: селом Колишеуцим (Бога, VI, 27). Але вже в документі 1593 р. який дійшов, правда, в пізнішій рум. копії, фіксується заміна цього суфікса на -івка: Кулишэука (Бога, XV, І). Пор. також Колишеука (Реєстр 1771), Кулишьука (Переп. 1817, 14), Кулишовка (Алф. 1859). У рум. період село було офіційно пере-іменоване у Кулишкэуць (Адм. 1926, 337), проте ця нова назва не закріпилась. Етимологія топоніма неясна. Ім’я Кулішівка легко виводиться з куліш, однак місцеве населення цієї страви не знає. Може приваблювати також виведення топоніма з колесо, — і місцева легенда твердить, що давнім ремеслом жителів села було виготовлення коліс (до речі, в селі поширене прізвище Колесник), — проте при такому поясненні залишається незрозумілим перехід сушу топонімі. Словотвір назви у старих текстах промовляє за її антропонімічне походження.

 

ЛОМАЧИНЦІ (Лом.) с; Ломачинці; -нець; -нцах; ломачинский (оф. ломачинецький). З XVII ст.: Lomaczince (Боплан Под.), Ломочинции (Реєстр 1771), Ломачинцы (Алф. 1859). Переп. 1817, 15, містить словотворчий варіант назви з суфіксом -иниця: Ломачиница. Від ломака. У рум. період село за співзвучністю було перейменоване в Лэмыица (ЧОДА, 19, 5, 346), пор. молд. лэмыицэ «помаранчеве дерево».

 

ЛОПАТІВ (Млд.) с. (УРСР 1946-х.); Лопотово (Лопотів, Лопатів); -ва; -ві; лопотівский. Імовірно від лопіт «стукіт» (Грінченко, II, 377), пор. лопотати. Оф. форма перебудувалась під впливом лопата.

 

ЛОПАТОВО (Шеб.) х., об. з Корманем; Лопотово; -ва; -ві; лопотівский. За походженням це частина села Лопатів (див. вище), яке межує з Корманем. Місцеве населення пам’ятає, що цю частину заснував Григорій Пилипович Рудько.

 

МИХАЛКОВЕ (Мхк.) с; Михалків (Михалково); -кова; -кові; михалківский. З XVII ст.: Михалкэу — 1672 р. (Бога, III, 5), Михалкивъ (Карта Шміда 1774), Михалкъу (Переп. 1817, 15), Михалковь (Карта 1843). Пор. з молд. артиклем: Мыхалкэул (Реєстр 1771). З дорадянських джерел лише Сл. 1923, 350, подає назву не в чоловічому роді: Mihalcovo або Mihalcova. Відзначимо, що в згаданому тексті 1672 р. назва села фіксується у двох варіантах — Михалкэу та Михалкэуць. Село Михалківці у старій Хотинській волості згадується з XVI ст.: Михэлкэуць — 1553 р. (Гіб., XIX, 62), Михълкъуціи — 1636 р. (Бога, VIII, 4). Однак його розташування на р. Сухій Вилії (Сухо Вилїя, Вилиа сакэ) виключає, здається, ідентифікацію з с. Михалковом. У рум. період назву села було замінено на Михэйлянка (Адм. 1926, 337). Джерелом цього перейменування, можливо, став місцевий переказ, за яким село колись називалося Магалянкою. Ім’я Михалкове утворено від особового імені Михалко.

 

МОЛОДОВЕ (Млд.) с; Молодова (Молодово, Молодава); -ви; -ві; молодівский, молодавский. З XVII ст.: Meladowa (Боплан Под.), Molodova — 1659, 1665 р. (Бога, XVI, 4, 9), Молодова (Переп. 1817, 12). У джерелах XIX ст. трапляється й форма сер. р., що виникла, імовірно, під впливом слова село: Молодово (Алф. 1859) та ін. Від молодий; щодо наголосу пор. молодший. У рум. період село перейменоване на Moldova (Адм. 1926, 337), щоб підігнати його назву до Молдова «Молдавія». Така ж назва села трапляється і в давніх текстах, наприклад у Реєстрі 1771. Але там вона є нетенденційною, відбиваючи фонетичну редукцію голосного другого складу.

 

НЕПОРОТОВЕ (Нпр.) с; Непорбтів; -това; -тові; непоротівский. Згадується з XV ст. у формі жін. р.: Непоротова — 14 січня 1447 р. (Кост., II, 273), Neporotova (Реєстр 1771), Нипоротова (Переп. 1817, 15), Непоротова (Карта 1843). У XIX ст. назва фіксується також у формі сер. р.: Непоротово (Алф. 1859). Пор. обидва варіанти у Сл. 1923, 354; Neporotovo, Neporotova. У джерелах зустрілися ще варіанти, імовірно графічні (недописки) Neporota (Боплан Под.) і Непороть (Карта Шміда 1774). У рум. період село спочатку було перейменовано на Neporotoveni (Адм. 1926), а пізніше запроваджувалась форма Поарта Нягрэ – 1943 р. (ЧОДА, 19, 5, 346), тобто «Чорні ворота». Ці громіздкі нововведення не закріпилися. Назва неясна. Не виключене віддієслівне походження: придністровське село Непоротове було засноване, можна гадати, на березі не поритому ярами.

 

НОВА СЛОБОДА (Вшк.), с. (УРСР 1946-х); Слобідка (Вашківська Слобідка); слобіцкий. З XIX ст.: Слобозъя Васкъуцъи (Переп. 1817, 20). До цієї згадки у Переп. 1817 додано, що це «старое селище». Топонім пов’язується з сусідніми Вашківцями.

 

НОВООЛЕКСІЇВКА (Ол.) с. Нова назва замість Пол-Мендикауци. Нар. Нова Олексіївка (стару назву у формі Пів-Миндиківці пам’ятають, але не вживають); Нової Олексіївки; у Новій Олексіївці; олексіївский. З XIX ст.; Поль-Мендыкауцы (Алф. 1859), Полмендикоцы — з пропущеним в (Карта 1920), Пол-Мындыкэуць (Сл. 1923, 354). Елемент пол «половина» у місцевій топонімії набув певної продуктивності на означення менших, дочірніх поселень відносно більших, материнських. Див. ТЦР, 43. Це слов’янське запозичення уживається в старих молдавських (румунських) текстах і з прямим значенням «половина», наприклад: пе пол сат — 1754 р. (Гіб., XVIII, 168), Пол сат Баеница от цэнуту(л) Сучевии — 1775 р. (Б., VI, 256), пол сат Грумзэзнь — 1815 р. (Бога, II, ЗО). Українським живомовним відповідником елемента пол була, звичайно, форма пів, тому народна форма старого імені села звучить Пів-Миндиківці. Цікаво, що елемент пол у назві замінювався на «Новий» двічі. Крім переіменування 1946 р. було ще згодом забуте перейменування 1925 р. коли за румунським королівським указом було введено назву Мендекэуции-Ноуи (Адм. 1926, 337), пор. Мендикэуць-Ной — 1943 р. (ЧОДА, 19, 5, 346). Див. Олексіївка.

 

ОЖЕВЕ (Всл.) с; Вожів (Ожів, Ожово); Вожова; у Вожові; вожівский, ожівский. З XV ст.: Ожогов — 14 січня 1447 р. (Кост., II, 273). Засвідчена тут форма назви села фіксується і в деяких пізніших документах: Ожоговь (Св. 1812— 1813, 261; Карта 1920). Однак частішою в джерелах є форма із стягненням (нерідко вживалась з молд. артиклем чол. р.); Ошовул — 1652 р. (Б., І, 257), Ojovul (Реєстр 1771), Очовул (Переп. 1817, 16). Назву села зафіксовано також у сер. р.: Ожово (Карта 1843), Ожево (Алф. 1859), також у жін. р.: Ojeva (Сл. 1923, 354). Назва неясна. Серг., 340, відносить її (у формі Ожогов) до слов’янських. У рум. період село було перейменоване на Оєнь (ЧОДА, 19, 5, 346), пор. рум. oaie «вівця».

 

ОЛЕКСІЇВКА (Ол.) с. Нова назва замість Мендикауци. Нар. Олексіївка (стару назву Миндиківці пам’ятають, але не вживають); -вки; -вці; олексіївский. З XVI ст.: Мэндэкэуции — ЗО жовтня 1553 р. (Гіб., XIX, 62), 1638 р. (Б., І, 220); Мэндикэуции — 1587 р. (Гіб., XIX, 206), Реєстр 1771; Мандэкэуць—1651 р. (Бога, VII, 47), Мъндъкъуцъи (Переп. 1817, 24), Мандыкауцы (Алф. 1859), Мендиковцы (Карта 1920). Назву цю утворено від особового імені Мендик, Миндик. Дане ім’я — слов’янське похідне на -ик від молдавського антропоніма Манду, пестливої форми від Діамант (пор. Констан., 259, 324), Серг., 341, 349, уважає цей топонім неясним. Нова назва села Олексіївка зберігає пам’ять про майора Олексієва (точніше — Алексєєва), який загинув у 1944 р. при звільненні села від фашистських загарбників. Оскільки перейменування обґрунтоване, воно повністю витіснило у мові місцевого населення стару назву села.

 

ПОКРОВКА (Млд.) с. (УРСР 1946-х.); Покровка; -вки; -вці; покровский. Від покрова «релігійне свято», імовірно за часом заснування поселення (на покрову). Пор. аналогічне утворення покровка — «яблоня, плоды которой созревают к концу сентября» (Грінченко, III, 279).

 

РИШИНЦІ (Мхк.) — зникле село, знаходилося на Дністрі біля Михалкова. Згадується з XV ст.: села на Днистри, (на) име Колешовци и Рьшчинци — 14 січня 1447 р. (Кост., II, 273); един дорог что идет от Шърбичени до Рьшчинци — 1632 р. (Бога, VI, 28). Вказане також картою Боплана Под. з перекрученим іменем Recznuo на Дністрі між Кулішівкою та Непоротовим. Зникло десь у кінці XVIII ст. Переп. 1817 у статті про Михалкове повідомляє: «Есть и одно старое селище к северу от села, именуемое у жителей Рьшъница». Тепер у Михалкові є. лише поле Ришинске і пам’ять, що на тому полі колись існувало село Ришинці. Слов’янське утворення на -инці від особового імені Ришка (пор. Констан., 361).

 

РОЗКОПИНЦІ (Всл.) с. (УРСР 1946 – Розпопинці); Роскопинці; -ців; -цях; роскопинский. Імовірно, це село назване серед маєтків Михайла Дорогунського 20 грудня 1437 р. з таким описовим іменем: еще село где Роспоп доли у Бинева (Кост., І, 541). Щодо ідентифікації див. Кост., І, 550. Перекручено село назване картою Боплана. Под.: Raropicze. Пор. ще Распопинцы (Переп. 1817, 16), Роспопенцы (Карта 1843). Алф. 1859 вказує для цього села Распопинцьі ще інші назви Старафіесіевка або Махмудовка (Защук, Материалы, І, 94 — Старофисіевка або Махмутовка). Від роспопа, роспоп «піп-розстрига», лексема вживалась і у функції особового імені. Пор. у грамоті 1442 р.: слуга нашъ Миклъушь Распопь (Кост., II, 96) тощо. Зміна назви у Розколинці — результат зближення її з дієсловом розкопати.

 

РОМАНКІВЦІ (Ром.) с; Романівці (Романківці, як архаїзм — Романкоуци, рідко — Романівка); -ців (Романовец); -цах; романівский (пор. Романівске поле у Новоолексіївці), романківский, романкоуцкий, романкауцкий (оф. романковецький, у практичному вжитку як оф. форма — романківецький). З XVII ст.: Romancowce (Боплан Под.), Романкивцы (Карта Шміда 1774), також із словотворчою романізацією: Романкэуць (Реєстр 1771), Романкъущъи (Переп. 1817, 13), Романкауцы (Алф. 1859). Сл. 1923, 354, роком заснування села чомусь вважає 1565 р. Від особового імені Роман, Романко.

 

СЕЛЕЦЬКИЙ ЯР (Слщ.) х., об.; Селецкий Яр. Вказується на карті 1843 як «х. Селище» — окреме поселення біля села Селище. Топонім вказує на яр, розташований біля Селища (див. нижче).

 

СЕЛИЩЕ (Слщ.) с; Селище; -ща; -щі; селищанский, топонім Селецький Яр (див. вище) вказує на можливість прикметника селецький (оф. селищенський). Можливо, це село згадане у 1629 р.: сат…Селица че-и ын цинутул Хотинулуй пе Нистру (Гіб., XI, 51). Пор. з цією фіксацією прикметникову форму селецький. Трудність ідентифікації полягає в тому, що с. Селище розташоване на деякій відстані від Дністра. Певні фіксації поселення відносяться до XVIII ст.: Силиште (Реєстр 1771), Сълище (Переп. 1817, 12), Селище (Карта 1843, Алф. 1859), Sselischtsche (Карта XIX ст.). Від селище — тип поселення. Серг., 340, зараховує цей топонім до слов’янських, що «вказують на самі умови свого виникнення».

 

СЕРБИЧАНИ (Срб.) с; Сербичани (Сирбичани); -н; -нах; сербичанский. З XVII ст.: Шербичнни, къ Шърбиченим — 1632 р. (Бога, VI, 27—28), пор. в іншому документі 1632 р.: Шэрбичень (Бога, VII, 14), також Шербичении (Реєстр 1771). У пізніших документах назва подається уже з початковим с, яке є результатом несуміжної дисиміляції шиплячих у давнішій формі Шербичани: Сърбичении (Переп. 1817, 16), Сербичаны (Алф. 1859) та ін. Поширене в місцевих переказах і підтримане Серг., 340, 348, виведення назви з укр. серб або молд. сырб «серб» заперечується давньою її формою з початковим ш. Топонім утворено від особового імені Шербич чи Шербик (джерело обох цих форм — антропонім Шерб, пор. Констан., 381).

 

СОКИРЯНИ (Сок.) смт.; Сукиряни (Сокиряни); -н; -нах; сукирянский, сокирянский. З XVII ст.: Szokyrany (Боплан Под.). Ця найдавніша фіксація недвозначно вказує на форму Сокиряни, представлену й тепер у народному вжитку. Однак досить давно українська сокира вихідної основи була доповнена молд. відповідником секуре «сокира» — з’явився варіант Секуряни або, з романізацією також і суфікса, — Секурени: 1) Сэкэряни — 1666 р. (Бога, X, 14), Секуряне (Карта Шміда 1774), Сикуряны (Карта 1843), Секуряны (Алф. 1859); 2) Сэкурении (Реєстр 1771), Съкурении (Переп. 1817, 17), Secureni (Сл. 1923, 256). Топонім походить, таким чином, від укр. сокира. Але це було не відоме знаряддя для рубання, а Сокира з великої літери: будова топоніма підказує, що його утворено, найімовірніше, від якоїсь назви місцевості, пор. долина — Долиняни тощо. Додамо, що на території порівняно близького до Сокирян села Романківців є поле з назвою Сокира. Серг., 340, невірно виводить цей топонім з молд. секуре, вважаючи його безумовно молдавським.

 

СТРУМОК (Вшк.) с. (УРСР 1946-х.). Нова назва замість Казимиряни. У Ч. 1961, стор. 60, стара і нова назви помилково інтерпретовані як різні населені пункти, вказано, що х. Казимиряни об’єднаний з с. Струмок. Нар. Казиміряни; гн; -нах; казимірянский. Переп. 1817, 20 повідомляє, що половина сусіднього із Струмком с. Вашківців та ряд інших прилеглих маєтків належить Йону Казимиру (Казъмир). Від цього прізвища і утворено топонім Казимиряни. Нова назва села теж має своє обґрунтування: на сході села є велика балка, яку здавна називають Струмок.

 

ТОПОРІВКА (Млд.) х., об. з Братанівкою; Топорівка; -вки; -вці; топорівский. Це — перенесена назва, взята від імені села Топорівки (оф. Топорівців — див. нижче). Топонім вказує, звідки прибули засновники. Поселення виникло після 1918 р., бо раніше Топорівці належали до Австро-Угорщини і були відділені від цієї місцевості державним австро-російським кордоном. Див. Браїлівка.

 

ЧЕРНЯНИ (Коб.) — зникле село, відповідно до місцевого переказу знаходилося біля Коболчина, де є ще одна назва того ж кореня — Чорний ліс. Документальних підтверджень існування цього села Чернян не знайдено, щоправда Переп. 1817, 17, зазначає, що біля Коболчина «єсть старое селище пониже села», але не подає для цього селища окремої назви, вказуючи, що воно теж називається Кобылчени.

 

ШЕБУТИНЦІ (Шеб.) с; Шебутинці (Шибутинці); -нців (-нец); -нцях (-нцах); шебутинский (оф. шебутинецький). З XVII ст.: Sobutence (Боплан Под.), Шибутинцы (Алф. 1859). Документи подають назву села ще у двох варіантах — словотворчому: Шиботиница (Реєстр 1771), Шъбутиница (Переп., 1817, 14) та фонетичному, з початковим ч: Tschubutinzy (Карта XIX ст.), Чубутиниш (Карта 1843; особливий кінець назви з’явився тут через графічну помилку). Сл. 1923, 356, імовірною датою заснування села називає 1596 р. Думка про походження топоніма від молд. чюботз «чобіт» (Серг., 340, наводить фонетично ближчі народні варіанти лексеми — шобота, шюбота) потребує уточнення. Топонім утворено від прізвиська людини, а вже прізвисько взяте від названої молд. лексеми. При цьому назва Шебутинці аж ніяк не належить до «безумовно молдавських». Словотвір засвідчує її безумовно слов’янське походження. Антропонім же, від якого утворено цю назву, був за походженням молдавським.

 

ШИШКІВЦІ (Впік.) С; Шишківці (ЯК архаїзм – Шишкауци); Шишковец (рідше Шишківців); -цах; шишківский (оф. шишковецький). Імовірно, це село згадується у документі 4 березня 1652 р. між селами Ожеве (недалеко Шишківців) та Деревківці (у МРСР): Шишкэуць (Б., І, 257). Однак у довідниках XIX ст. це село не згадується. Щодо походження топоніма див. вище.

 

Скорочення назв сільських, селищних та міських Рад:

Біл. — Білоусівка (Ск., Кл., Ск.)

Віт. — Вітрянка (Ск., Кл., Ск.)

Влш. — Волошкове (Ск., Кл., Ск.)

Всл. — Василівна (Ск., Кл., Ск.)

Вшк. — Вашківці (Ск., Кл., Ск.)

Гв. — Гвоздівці (Ск., Кл., Ск.)

Грн. — Грубна (Ск., Кл., Кл.)

Коб. — Коболчин (Ск., Кл., Ск.)

Лом. — Ломачинці (Ск., Кл., Ск.)

Млд. — Молодове (Ск., Кл., Кл.)

Мхк. — Михалкове (Ск., Кл., Ск.)

Нпр. — Непоротове (Ск., Кл., Ск.)

Ол. — Олексіївна (Ск., Кл., Ск.)

Ром. — Романківці (Ск., Кл., Ск.)

Слщ. — Селище (Ск., Кл., Кл.)

Сок. — Сокиряни, смт. (Ск., Кл., Ск.)

Срб. — Сербичани Ск., Кл. Ск.)

Шеб. — Шебутинці (Ск., Кл., Ск.)

 

Джерело: Карпенко Ю.О. Топонімія східних районів Чернівецької області (Конспект лекцій). – Чернівці, 1965. – 62 с.

 _____________________________________________________________________________

 

З іншими працями видатного українського мовознавця Юрія Олександровича Карпенка (1929–2009), в тому числі, які стосуються Чернівецької області, можна ознайомитися на сайті Філологічної школи Юрія Олександровича Карпенка  http://karpenko.in.ua/

 

 

Топонімія Сокирянського району

 

4 комментария на «Топонімія Сокирянського району»

  1. Danil в 28.04.2017 at 23:27

    А що за Грозинці в Сокирянському районі? Це що — зникле село?

  2. admin в 29.04.2017 at 9:32

    Так, Грозинці — зникле село. Біля кожної назви села у дужках є скорочення, яке застосоване автором для опису. У тих випадках, коли село не існує, зазначене скорочення існуючого села, яке розташоване найближче до зниклого. У випадку з Грозинцями — (Ол.), тобто поряд з Олексіївкою

  3. відвідувач в 29.04.2017 at 11:36

    Щось я не зрозумів. Коли в Гвіздівцях жили люди з прізвищем «Гвоздовський»? Та й ще з поширеним? Де ви це взяли?

  4. admin в 01.05.2017 at 22:12

    відвідувач, це не ми взяли. У публікації зазначений автор цієї праці. Більш того, знаючи, що у цій досить давній праці (1965 рік) відомого вченого є чимало дещо сумнівних гіпотез і деякі явні невідповідності, ми перед публікацією про це повідомили та роз»яснили, що науковець користувався тими відомостями, які зміг зібрати на той час. Щодо прізвища Гвоздовський у Гвіздівцях, те мабуть десь він таке вичитав, або хтось, сам ні чого не знаючи, надав вченому таку невідповідну інформацію. Зрозуміло, що сам він у кожному селі Чернівецької області не міг бути. Стосовно більш реального (на наш погляд) походження назви Гвіздівців, можете почитати у відповідній статті на сайті «Гвіздівці»

Залиште свій коментар