Хотинське повстання: спогади Адажія Н.Л.

Автор: admin

НP8316499-1апередодні чергового ювілею Хотинського повстання ми розповімо ще про одного з активних його учасників і керівників — про Адажія Ничипора Леонтійовича.

Ничипір Леонтійович Адажій народився в 1883 році в селі Ставчани, що нині входить до складу Хотинського району Чернівецької області, у родині селянина-бідняка.

Солдат російської армії, учасник 1-ої світової війни Ничипір Леонтійович Адажій був направлений до Петрограду від імені свого полку, щоб привітати Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Після окупації румунськими військами Бессарабії (1918 рік) Ничипір Леонтійович повертається в рідне село й бере участь у боротьбі проти загарбників. Він стає головою Ставчанського революційного комітету, а безпосередньо під час другої фази повстання командував ставчанським повстанським загоном і був одним з керівників повстання.

Після придушення повстання Адажій іде за Дністер, де на чолі загону, що складався з повстанців, бере участь у боротьбі проти петлюрівців, за встановлення Радянської влади в Кам’янці-Подільскому. Після Громадянської війни працював в органах Рад народних депутатів і в державних органах.

Умер Ничипір Леонтійович 25 січня 1961 року в м. Кишиневі.

Далі представляємо Вашій увазі особисті спогади Адажія Н.Л. про події повстання та події, які відбувалися вже після повстання. Спогади записані в 1955 — 1956 роках[1].

**************************************

Адажий Н.Л… У березні 1918 р. австрійці окупували Північну Бессарабію. Почалися арешти, побиття народу. Повернулися поміщики, які за допомогою німців почали забирати в населення худобу й вимагали, щоб відновили економії… Молоді люди розійшлися в різні сторони, але домогтися нічого не могли. Коли почалася революція в Німеччині, молодь повернулася додому, почали здобувати зброю, залишену австрійськими частинами, що уходили, хоча населення мало зброю, що була придбана під час розпаду царської армії.

У Північній Бессарабії знову було безвладдя. На Україні господарювали петлюрівці. До нас у м. Хотин приїхали петлюрівські представники, які запропонували, щоб Північна Бессарабія приєдналася до України. Однак земські збори (орган, що складався з великих землевласників — прим. адм. сайту) відхилили пропозицію петлюрівців.

У листопаді 1918 р. румунські бояри почали окупувати Північну Бессарабію. У кожному селі румуни зганяли чоловіків у певні місця, де їх тримали під вартою, а самі з підводами ходили по дворах і забирали гарний одяг і продукти харчування. Цією операцією керували, крім румунських офіцерів, три поміщики с. Мошани (поблизу Ліпкан). Вони в 1922 р. одержали по заслугах. Народ піддавався небаченим стражданням. Почали скликатися групові підпільні наради.

В останніх числах листопада 1918 р. на великій нараді в с. Дарабани, на якому були присутні з м. Хотина товариші Латій, Кандиба, Токан і Дідик, із с. Рукшин — Шестобуз і Довганюк, із с. Атаки — Дунгер, із с. Каплевка — Дралюк, із с. Кельменці — Раренко, Воробьєвский і Крючков, із с. Долиняни — Діков, із с. Дарабани — Просвірін, із с. Ставчани — Адажій, було вирішено розійтися по селах і підготувати населення до повстання, що й було зроблено. На наступній нараді була вибрана Бессарабська Директорія, куди ввійшли Дунгер, Латій, Токан. Шестобузові було доручено організувати Рукшинський загін. Мені було доручено організувати Ставчанський загін. Раренко, Воробьєвскому й Крючкову — проводити роботу серед залізничників станцій Ларга й Окниця. Просвіріну, Дідику й Кандибі доручили переправитися на лівий берег Дністра, встановити зв’язок з петлюрівськими солдатами й з молодшим комскладом для того, щоб вони нам допомогли зброєю й живою силою. Довганюку, Дікову й Дралюку — відправитися в ті села, де були жандармські пости, організувати загони, які повинні будуть напасти на пости після початку повстання.

Коли ця робота була пророблена, у перших числах січня 1919 р. у Дарабанах була скликана третя нарада, на якій було ухвалене рішення почати повстання.

У ніч на 21 січня 1919 р. було вирішено, щоб Рукшинський і Ставчанський загони зійшлися в Кам’яному Яру, з північної сторони м. Хотина, напали на мости, які були на р. Дністер, навпроти м. Жванець, для того, щоб уможливити переправу зброї. Просвіріну доручено було перейти через Дністер у м. Жванець і дати два артилерійських залпи з батареї, що стояла на лівому березі Дністра. Це мало бути сигналом до повстання. У ніч на 21 січня зійшлися в Кам’яному Яру. Там була й наша Директорія. Незважаючи на конспірацію, румуни знали про підготовку до повстання, тому що, коли ми зібралися в Кам’яному Яру, на нас напав румунський ескадрон кавалерії[2]. Наші загони спустилися в с. Пригородок і пішли в напрямку до мостів. Коли ми підійшли до мостів, румуни відкрили вогонь. З м. Жванець пролунали два артилерійських залпи. Почався рукопашний бій. З нашої сторони втрат було мало. Було убито одну людину: Кваснюка із с. Ставчани. Ми повели наступ на село Атаки… (сіло Хотинського району – прим. адм. сайту). Ескадрон кавалерії повів наступ на м. Хотин. До ранку місто було захоплене повстанцями… Ми забрали всі боєприпаси, які перебували у Жванці, селах Брага й Городок. Забрали гармати, які, однак, були без панорам. Вранці петлюрівська влада хотіла перешкодити переправам через Дністер, щоб припинити переправу зброї на правий берег, але нічого не змогла зробити, тому що солдати (рядові петлюрівці – прим. адм. сайту) були на нашому боці, і населення нам допомагало.

25 січня Північна Бессарабія була очищена від бояр. У той самий день, 25 січня, до нас у місто прибули парламентери із Чернівців. Що вони говорили, я не знаю, тому що я був на фронті. 26 січня румуни перейшли в наступ по всьому фронті, під час якого палили будинки, не залишаючи живої душі.

У нас скінчилися боєприпаси, а дістати ніде було. Усюди видні були клуби диму, [чулося] ревіння худоби, гавкіт собак, плач матерів, ридання дітей. Батьки були на фронті, а матері з дітьми, хто на візку, хто пішки, попрямували до Дністра. Ті, кому довелося переходити Дністер у районі Хотина через мости, переправилися без жертв, а ті, кому довелося переходити Дністер нижче, сильно постраждали. Хто потрапив у човен, хто [пішов] по льоду, а деякі потрапили під лід. Одні стогони й ридання. Дністровські води змили пролиту кров і понесли трупи в Чорне море. Народ Лівобережжя прийняв наших дітей в обійми. Дітей саджали на грубку поруч зі своїми, худобу ставили в сарай поруч зі своєю.

Незабаром почалися переслідування й арешти з боку петлюрівської влади. Директорія відмовилася від нас. Дунгер перебрався в Польщу, Латій здався Петлюрі (петлюрівцям — прим. адм. сайту), але, незважаючи на наші страждання, ми почали збиратися й на одній з нарад вирішили організувати наприкінці лютого 1919 р. у Жванці Хотинський ревком, куди увійшли Волошенко (Іринін), Шестобуз, Дралюк, Воробьєвський і Адажій. Ревком вирішив надіслати два чоловіки до Києва, в Український революційний уряд. Ревком вирішив направити мене й одного зі членів ревкому — Івасюка (Житарюка). Я залишив дружину й трьох дітей у чужих людей. Без копійки в кишені нелегально йшли ми 500 кілометрів. Добрався до Києва, зайшов у губвиконком до тт. Косіора й Хейфеца, з якими мав бесіду протягом двох годин…

…Я разом з Івасюком відправився, перебралися через фронт і добралися до Кам’янець-Подільського. Там я не знайшов нікого зі своїх. Я випадково зустрів якогось Фельдмана, що мені розповів, що петлюрівська Директорія довідалася, що я поїхав до більшовиків, і вжила репресивних заходів стосовно бессарабських партизанів. Багатьох посадили у в’язниці, багато хто перейшли в Галичину, а інші погодилися вступити в петлюрівське військо.

Організували в Дунаївцях Бессарабський полк. Полком командував наш партизан Барбуца. Однак, одержавши зброю, [партизани] повстали проти петлюрівської Синьої дивізії. Але повстання було подавлено петлюрівцями, а Барбуцу розстріляли.

Фельдман мені також сказав, що в Кам’янці [перебуває] Дідик, що живе нелегально. Нам вдалося знайти Дідика, який мені сказав, що в нього є знайомі петлюрівські солдати, що працюють у збройовій майстерні на польських фільварках. Там саме був розташований штаб 4-го кінно-артилерійського полку. Дідик мене повідомив, що окремі солдати налаштовані проти Петлюри. А в артилерійському полку є якийсь Капустін Яків із с. Широуци. Капустін пішов з Бессарабії на Україну ще під час окупації Бессарабії австрійцями, а зараз працює в артилерійському полку в посаді бунчужного. Мені вдалося поговорити з бунчужним Капустіним. Вирішили організувати повстання. День повстання був призначений на 2 квітня 1919 р.

У призначений день я, Івасюк, Дідик, Фельдман з Хотина прийшли у двір збройової майстерні й штабу артполку. Зброярі перевіряли кулемети. Був відкритий кулеметний вогонь по площі, де навчалися петлюрівські солдати. Я зі своїми товаришами й зброярами накинувся на штаб. Проводи (телеграфні – прим. адм. сайту) були обрізані. Штаб був нами взятий. Капустін відкрив артилерійський вогонь по Должецькому лісі, де проходила дорога в Галичину. Я кинувся зі зброярами до в’язниці. Ми звільнили ув’язнених. Петлюрівські солдати кинули зброю, розбіглися хто куди. Я відправився в старе місто на Губернську площу, де перебувала петлюрівська Директорія, але там нікого не знайшли.

Я доручив Капустіну організувати в Кам’янець-Подільському вартовий батальйон. Просвіріна я призначив командиром артилерії. Нягі доручив організувати кінний загін. Андрєєва призначив головою ревкому. Ніч провели в остраху. Ранком з’явилося велике поповнення. Став з’являтися народ. Я з Адамовичем поїхав зустрічати Червону Армію. У м. Дунаївці зустрів 14 кавалеристів Червоної Армії. Потім повернулися в Кам’янець-Подільський і почали організовувати Радянську владу. Був організований Кам’янець-Подільський ревком, а також Хотинський ревком на чолі з Волошенком. Був організований також Хотинський вартовий батальйон. Я був командиром цього батальйону, а також начальником гарнізону й командував цією ділянкою фронту…


[1] Чернівецький краєзнавчий музей, фонди, інвентарний № 12345-II1-5739, лл. 145— 150. Передрук з книги «Хотинское повстання», Кишинев, «Штиинца», 1976

[2] обізнаність румунів про можливість дій повстанців в районі Хотина 21 січня не є дивною, адже повстання вже 2 доби тривало на теренах Сорокського та Хотинського повітів. Природно, що жандарми посилили пильність, виявили підготовчі плани повстанців та не встигли до них досить ретельно підготуватися.

Залиште свій коментар