Хотинське повстання і жінки

Автор: admin

Ми вже писали про Хотинське повстання проти румунської окупації Північної Бессрабії. Воно тривало як раз в ці дні 1919 року. Сьогодні ми представляємо  Вам вірші романківецького поета (а також — письменника, журналіста, краєзнавця) Василя Васильовича Гандзія, які присвячені долі бессарабських жінок у часи, коли полихало повстання.

Бились о землю лютневі сніги

На дворі листопадом віяло

І памороззю билось до вікон.

Якесь незвично – сизе   вириво

Доби  нової сили міряло

І маревом стелилося у сон.

В оселях вікна мліли каганцями,

Ще димарі коптили неба синь.

І стріхи озивались горобцями,

Пташиний вберігаючи спочин.

Собачий лай надривно і тривожно,

Як-то бува у пізно-пізний час,

Гонив селом  щось на  недобре схоже,

І гавкіт той втікав за перелаз…

Аж тут, як тут перед дверима

З’явились «гості» в чорних башликах,

Із «гверами»* і ранцем за плечима

Та ще в старих — не наших постолах.

Тут же вчувся незнайомий голос.

Іноязико-змерзлий баритон

Просив у газди попоїсти чогось,

На кілька нот підвищуючи тон.

«І хто його просив сюди,  скажіте?»-

Спитав мужик сусіду мужика.

Аж затремтіли на деревах віти,

І впали клапті з зайди башлика…

А він, вояка: «Буна зіва, мошу!

Мамаліга, бринза, єсте? Прошу».

Повів так «чемно» солдафон із  волі,

Що вже аж газду  вразило до болю.

«О Господи! – хазяїн обізвався.-

У чині « фрунташа»* , а так розперезався,

Що вже йому хоч меду подавай.

Як ніби він не зайда, а Мамай

Ще з тих часів, як злі монголи

Топтали дико наше поле»…

«Та ви, пане домнуле»,- голосом жінки

Озвалась привабна  красуня Орися,-

Скажу  вам, не з тої загінки

Нашу  землицю  орати  взялися»…

І ще наче горлиця в небі нічному

В сміливому леті і русі

Незламною стала в пориві людському,

Взірцем  у слов’янському  дусі!

І шана, і слава, і пам’ять народна,

І пломінь земної любові,

І Божа молитва, свята, благородна,

Увічнилась в серці   її і у слові!

 *************************************

Тривожне і грізне    

То був початок тої  перебранки,*

О який схрестилися мечі.

Вогнем палали ті лютневі ранки

І те повстання людне уночі…

В церквах тривожно задзвонили дзвони,

В містах і селах – метушня.

Єднались мужні у загони

На  тлі збентеженого дня.

Зійшлись у братнім, дружнім русі

Хоробрі, мужні і стійкі,

Одарки, Таньки і Марусі,

В коханні ніжні і палкі.

О! Як  боляче й незвично

При зброї жінку зустрічать!

Ії незламну і величну

На барикади виряджать…

Та що тут вдієш! Клич свободи,

Чуття Вітчизни, вольний дух

Повсталим зрушені народом

Розколихали люд довкруг…

*************************************

Раптом…

Раптом за селом озвались кулемети.

І так зненацька, наче білий світ

Зірвавсь у прірву чорної планети,

Аж в небі місяць, мов дитя, поблід.

За мить чи другу  звідти, із — за тину,

Покликав газда дівчину Горпину.

Вона так гучно плакала – ридала,

Бо ж на повстання татка проводжала..

 ****************************************

Поривне

Бились о землю лютневі сніги.

Холодні гули вітровії.

Устали на прю дністрові береги

В пориві до волі й надії.

Зі сходу і  півдня  осель Буковини

За зброю узялись повіти.

Бессарабської  раті народні дружини

З’єднались  в борні  моноліти.

«Батьки із синами, брати і сестриці,

До зброї!  До зброї! До зброї!

Здолаємо сили поривні і криці,

Ворожої сили чужої»…

Першою жінка у цьому свавіллі

Терпіла зухвалу наругу.

Вона ж бо  любові і честі хотіла,

Долаючи  болі і тугу.

І все ж не корилась, не падала духом,

Свободи воліла  — не рабства.

Збентежена  ходом  повстання і рухом,

Чужого цуралася панства.

Бурхливою хвилею котиться час,

Історії плин не вгаває,

І жінка в наземному царстві окрас

Мадонною в тім виглядає.

 *****************************************

Їх було вісімнадцять…

…Їх було вісімнадцять.* А сила незмірна.

Судьба у борців їх покликала лави,

Бо днина настала уже буревійна-

Заради свободи постать, а не слави.

Вісімнадцять імен!.. Стільки життів і болей!

О, доле людськая! О, скривджена доле!

О, земле, землице! Надія і біль!

Такого терпіння у тебе звідкіль?..

Вже й днина у днини спокою благає,

Червоно сльозиться струмінь ручая,

І мати над сином руки ламає: —

 «Озвися, дитино! Кровино моя!»

Втікав чорний день, Кудись тиша пропала.

І знову матуся синів загукала:

 «Синочки мої! Орли чорноокі!»

Гуділи, тремтіли поселля  широкі,

І вчули той голос, озвались герої

І встали на прю за Землю і Волю!

Публікація по книзі В.В. Гандзія «Бессарабаська Мадонна»

Залиште свій коментар