Церковнопарафіяльні школи Північної Бессарабії 2-ої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Автор: admin

І.В. Зибачинський

 

Значне пожвавлення будівництва шкіл та поширення писемності відбулося в Російській імперії із запровадженням церковнопарафіяльних шкіл (далі – ЦПШ). Не залишилася осторонь цього процесу і Північна Бессарабія. Мета даної розвідки дослідити етапи становлення системи церковних шкіл, їх структури, значення для розвитку всієї освіти регіону.

Базою для написання статті стали архівні фонди просвітніх установ та земської організації Хотинського повіту: училищної ради[1], інспекторату народних училищ[2], єпархіальної училищної ради[3], земської управи[4]. Особливо цінні матеріали містяться в церковній періодиці – щомісячнику «Кишиневские Епархиальные Ведомости»[5]. До джерельної бази можна віднести опубліковані напрацювання земств Бессарабії у галузі освіти та благоустрою[6]. Історіографія проблеми, через слабку її вивченість, досить обмежена. Слід відмітити праці радянської доби «Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР»[7] та «Очерки по истории школ Бессарабии и Молдавской ССР первой половины ХХ века»[8]. До сучасних досліджень можна зарахувати статті російських вчених – С. Римського[9], І. Сучкова[10], В. Абрамова[11] та інших.

У пореформений період на території Російської імперії існувала досить складна система початкової (нижчої) освіти. Вона поділялася на елементарну, середню та вищу. Елементарна освіта здобувалася у т.зв. «народних школах» – земських, міністерських, пізніше церковнопарафіяльних, та приватних училищах. Протягом 2-3-х років учні вивчали російську та церковнослов’янську мови, арифметику та Закон Божий. Середньо-початкову освіту давали двокласні п’ятирічні школи з додатковою програмою по вивченню географії, історії, математики тощо. Досить каламбурну, однак абсолютно офіційну за назвою «вищу початкову» освіту можна було отримати у міських, повітових та приватних багатокласних училищах[12].

На кінець ХІХ ст. утвердився наступний поділ навчальних закладів: більшість елементарних («народних») шкіл знаходилося під опікою земства, практично всі двокласні училища підпорядковувалися Міністерству народної просвіти та міським думам. Останнім та приватним особам належали і вищі початкові заклади. Створення окремої ланки ЦПШ поліпшувало і одночасно ускладнювало непросту освітню ситуацію в Росії.

Згідно з освітньою реформою 1864 р., керувати народними школами мали «училищні ради» – колегіальні органи, що вирішували широкий спектр питань: плату вчителів, їх прийом на роботу та звільнення, закупівлю підручників, відкриття нових навчальних закладів тощо[13]. Практично відразу верховодити в училищних радах почали представники місцевих органів самоуправління царської Росії – земства. Маючи фінансові можливості та повноваження на регіональному ґрунті, земства зробили шкільну справу одним із пріоритетів своєї діяльності. 13 червня 1884 р. Олександр III підписав «Правила про церковнопарафіяльні ніколи»[14]. Згідно з ними, мав створюватися особливий тип школи, який був би підпорядкований новоствореному церковному органу – єпархіальній училищній раді.

Ще до 80 рр. XIX ст. в повітах Бессарабії духовенство відкривало церковні школи. У Хотинському повіті на 1881 р. існувала одна ЦПШ (у с. Перебиківцях)[15]. Однак, за «Положенням про народні училища» від 1871 р., вона була у віданні повітової училищної ради. Після 1884 р. всі вже існуючі та новостворені ЦПШ входили до мережі училищ, які не були підвідомчі ні загальній училищній раді, ні інспекторату народних училищ (керував міністерськими та здійснював контроль за рештою шкіл), а утворювали окрему ланку в системі початкової освіти імперії.

Розвитку церковної школи сприяла особлива прихильність до останньої самого Олександра ІІІ, який щомісячно вимагав довідки про стан новостворених шкіл. Завдяки цьому цей церковний навчальний інститут на початку його існування був забезпечений матеріальною та державною допомогою. Не можна не відзначити, що введення ЦПШ у систему освіти Росії було викликано бажанням створити «поза земську» мережу шкіл (з можливим майбутнім прицілом на її поглинання та переданням всієї освіти до Відомства Православного Сповідання), яка би більше піклувалася про виховання та навчання дітей за уварівським принципом «православ’я – самодержавство – народність», і намаганням обмежити компетенцію земських установ.

Воліючи як скоріше розв’язати проблему неписемності в імперії, влада впроваджувала церковні училища з певною відмінністю від загальноприйнятих норм. Так, в земських однокласних училищах був 3-х річний термін навчання. Вважалося, що за цей час (дитина досягала шкільного віку у 8 років) учні мають засвоїти необхідні знання, щоб вміти читати, писати, рахувати та володіти базовими знаннями про оточуючий світ. У ЦПШ були запроваджені декілька типів шкіл: однокласні (базові школи ЦПШ), єдиною їх відмінністю від подібних земських та міністерських навчальних закладів був 2-х річний термін навчання; школи грамоти (елементарний тип – 1,5-2 р. навчання); двокласні та учительські училища.

Освітянські новації, направлені на швидкий результат, на жаль, не дали очікуваних результатів. Діти у дворічних однокласних церковнопарафіяльних училищах не повністю засвоювали та опановували необхідну програму, швидко втрачали набуті знання. Тому, не встигнувши відсвяткувати своє десятиріччя, церковні школи з 90-х рр. ХІХ ст. перейшли на земський трьохрічний термін. Школи грамоти також показали свою недосконалість і, починаючи з ХХ ст., єпархіальні училищні ради потрохи перетворюють їх на однокласні училища.

На час прийняття закону про ЦПШ у Хотинському повіті діяло 52 народні школи[16]. У більшості сіл не існувало ніяких шкіл, їх населення було практично поголовно неписемним. Відкриття ЦПШ у таких селах давало можливість дітям здобувати елементарні знання. Перші такі школи в повіті було відкрито у 1884 р. одразу після підписання «Правил». Поміщик, відставний генерал-майор К. Лішин (відомий громадський і земський діяч), цього ж року відкрив у власному будинку, що знаходився у с. Рестео-Атаки (нині с. Дністрівка) церковну школу. Підтримуючи надалі цей учбовий заклад, він щорічно асигнував на потреби школи 300 крб. – суму на той час досить значну[17]. Також у 1884 р. розпочала свою діяльність ЦПШ у с. Керстенцях[18].

На 1890 р. в повіті існувало 14 ЦПШ: 6 однокласник та 8 шкіл грамоти[19]. На кінець XIX ст. їхня кількість значно збільшилася: була побудована двокласна школа в селі Ленківцях, нові однокласні училища та школи грамоти, що довело церковну мережу до 62 шкіл[20].

У 1899 р. була відкрита специфічна церковна другокласна учительська школа в місті Хотині[21]. Загалом, на 5 жовтня 1917 р. (час переходу церковних шкіл повіту до відання земств) шкільна мережа єпархіальної училищної ради краю нараховувала 78 ЦПШ: одну другокласну, три двокласні, 68 однокласник та 6 шкіл грамоти. З них 48 перебували у власних приміщеннях, 12 – в церковних, 18 – у найманих[22]. На поч. ХХ ст. ЦПШ займала друге місце в регіоні після земських училищ за кількістю учбових закладів (78 проти 90) та дітей, що отримали освіту. Північна Бессарабія була одним з небагатьох регіонів губернії, де були подібні пропорції. Так, у Сорокському, Бєльському та Оргеївському повітах ЦПШ складали більшість училищ, а у Кишинівському та Бендерському вони поступалися лише школам Міністерства Народної Просвіти. Це все пояснюється значною увагою та новаторством Хотинського земства у галузі освітньої справи. Слід відзначити і значну активність Православної церкви на теренах Північної Бессарабії у сфері народної освіти. На поч. ХХ ст. в Хотинському повіті було 43 «правильно організовані» церковнопарафіяльні школи (не враховуючи школи грамоти, учительську школу та однокласні училища без власних приміщень)[23], у Бєлецькому повіті – 49[24], Сорокському – 42[25], Оргеївському – 48[26], Кишинівському – 32[27].

Важливим каталізатором прискореного будівництва ЦПШ у Північній Бессарабії була не тільки підтримка уряду, але і усвідомлення більшою частиною населення необхідності розповсюдження писемності серед народу. До такої свідомої категорії населення можна віднести частину місцевого дворянства та духовенства, для яких «розповсюдження писемності та релігійно-морального виховання» було «ділом святим та угодним Богу»[28]. Одним із активних діячів північно-бессарабського кліру по розповсюдженню просвіти був о. Василь Дашкевич. Син священика, уродженець с. Клишківці, він у 1886 р. закінчив Кишинівську духовну семінарію, був рукопокладений і 4 роки працював місіонером Хотинського повіту[29]. З 1891 р. В.Дашкевич починає поєднувати пасторські обов’язки з працею законовчителя парафіяльного училища в Хотині та з різними посадами у Хотинському повітовому відділенні єпархіальної училищної ради. У липні 1896 р. о. Василь був призначений Хотинським повітовим наглядачем церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти, у жовтні цього ж року – головою Хотинського відділення єпархіальної училищної ради. Через два роки він також обійняв посаду наглядача за викладанням Закону Божого та релігійно-моральним вихованням у земських та міністерських школах Хотинського повіту[30], був депутатом земських зборів, брав участь у виставках, присвячених шкільній справі, що влаштовувалися у різних частинах імперії, доклав багато зусиль для зміцнення ЦП училищ Північної Бессарабії. Будучи консерватором та твердим прихильником церковно-народної школи, він виступав за чітку взаємодію різних систем освіти у краї для подолання неписьменності, ратував за гуманістичну педагогіку, широке застосування наочного матеріалу, підняття рівня освіти вчителів тощо. За невтомну працю на ниві освіти В.Дашкевич неодноразово нагороджувався, мав єпископські податки.

Отже, в Північній Бессарабії з поч. 80-х рр. ХІХ ст. до захоплення її Румунією Православна церква розбудувала наступну мережу церковнопарафіяльних шкіл: 6 шкіл грамоти, 68 однокласних училищ, 3 двокласні школи та Хотинську церковну учительську («другокласну») школу. Розглянемо окремо кожну ланку мережі церковнопарафіяльних шкіл.

Школи грамоти потужно відкривалися до поч. ХХ ст. Як вже було вказано, це були учбові заклади найелементарнішого типу з 1,5-2-річним терміном навчання. Як правило, саме вони відкривалися у церковних приміщеннях – сторожках, квартирах священиків, найманих приміщеннях тощо[31]. Як можна побачити з даних Таблиці 1, школи грамоти активно відкривалися до поч. ХХ ст. і складали переважну більшість мережі ЦПШ. На 1890 р. їх було лише 8 з 14, а у 1898 р. – вже 32 з 62 шкіл. Такий інтенсивний розвиток мав свою зворотну сторону: побудовані наспіх школи грамоти не були забезпечені відповідним персоналом, підручниками і, як наслідок, – не мали змоги ефективно боротися з неписьменністю. Через ці причини відношення до цих установ було негативне як з боку інших освітніх структур, так і з боку селян. Останні з крайньою неохотою відкривали школи грамоти у своїх селищах. З поч. ХХ ст. єпархіальна училищна рада практично повністю припиняє відкриття шкіл грамоти, а вже існуючі – поступово (шляхом побудови відповідних приміщень, зміни штату) перетворює в однокласні церковнопарафіяльні училища. Таким чином, до 1917 р. шкіл грамоти поменшало до 6, а однокласних ЦПШ побільшало до 68.

Таблиця 1. Церковнопарафіяльні школи Північної Бессарабії

Однокласні училища єпархіальної ради, як вже було сказано, з 90-х рр. ХІХ ст. перейшли з дворічного на трьохрічний термін навчання. Учбова програма в них була розширеною, однак по тих самих предметах, що і в школах грамоти, земських та міністерських училищах. Учні вивчали Закон Божий, церковнослов’янську грамоту, російську мову, чистописання, арифметику та церковний спів[32]. На останній предмет зверталася особлива увага і щороку члени єпархіальної училищної ради складали перелік найкращих учнівських хорів. Найчастіше відзначався хор училища Рестео-Атак, яким опікувався вже згадуваний поміщик К. Лішин. Як і в інших регіонах Бессарабії та Росії, в ЦПШ робилися спроби запровадити викладання ремесел (створення ремісничих класів) та військової гімнастики. Деякі ініціативні вчителі запроваджували заняття, не пов’язані з якоюсь певною програмою. Так, викладач Бернівської школи грамоти П. Букатович у 1890 р. розпочав уроки з бджільництва[33].

Важливим почином Православної церкви на північно-бессарабських землях стало відкриття другокласних шкіл. Ці заклади з 5-річним навчанням були бажаними і жаданими для селян. При можливості останні намагалися відкрити у себе саме другокласні училища. Окрім загальних предметів елементарної школи, в цих закладах вивчали географію та російську історію. Особи, які закінчували ці школи, вважалися в селянському середовищі «напівінтелігентами» і після здавання певних іспитів мали право викладати в однокласних училищах. По заведеній традиції в Північній Бессарабії земства займалися відкриттям тільки однокласних училищ, другокласні будувалися МНП (до Першої світової війни працювало 5 другокласних училищ цього відомства). Єпархіальна училищна рада побудувала у краї 3 другокласні училища у Ленківцях, Клокушній і в містечку Ліпкани[34].

Не маючи власних кваліфікованих педагогічних кадрів, єпархіальна училищна рада була змушена залучати до учбового процесу грамотних, але сторонніх школі людей – відставних солдат, псаломщиків («дячків»), осіб з початковою освітою, інколи заняття проводили місцеві ієреї. На перший погляд, було би логічно доручити керівництво і ведення уроків саме представникам кліру, але школа через широкий спектр предметів вимагала таких кадрів, які би повністю присвячували себе їй. Місцеві священики фізично не могли поєднувати власні обов’язки з щоденною працею вчителя. Тому залучання ієреїв до роботи вчителя припинилося досить швидко. Надалі одиниці місцевих батюшок навчали сільських дітей грамоті та арифметиці. Однак священик залишився у ЦПШ у якості законовчителя – він допомагав дітям засвоїти основи Православної віри, Закону Божого, Біблії тощо. У цій ж якості священики працювали у земських, міністерських, приватних та інших училищах, однак з певною відмінністю: священики у власних школах працювали безкоштовно, а в усіх інших отримували офіційною мовою «винагороду» – 50 крб. на рік.

Для вирішення насущного кадрового питання було вирішено створити інститут двокласної (вчительської) ЦПШ. їх розбудова у Бессарабії припадає на другу половину 90-х рр. ХІХ ст. У 1899 р. двокласна школа була побудована у м. Хотині, вона мала за мету «підготовляти вчителів та вчительок для шкіл грамоти». Туди приймалися особи, що закінчили курс у початкових навчальних закладах, мали вік від 13 до 17 р. і обов’язково були православного сповідання[35]. Хотинська двокласна школа розташовувалася у власному зручному приміщенні, мала класні кімнати, гуртожиток на 25 чоловік (пізніше був розширений до 32 місць), недалеко від школи – фруктовий сад на п’ять десятин. Учнівський склад закладу у різні роки коливався від 20 до 50 чоловік. Педагогічний колектив нараховував 5 осіб: завідуючого, законовчителя, старшого вчителя, вчителя зразкової школи та просто вчителя. Школа була розбита на три відділення (перше, друге та вчительський клас), де посилено вивчалася програма з мови, географії, історії, фізики, геометрії, гігієни та дидактики. Крім того, час від часу учням Хотинської двокласної школи читалися «спецкурси» по історії розколу (старообрядського руху)[36].

Всього по Бессарабській губернії з 1896 р. було побудовано 6 двокласних шкіл: 4 чоловічі та 2 жіночі[37]. З ідеологічних причин радянський дослідник О. Андрус називав ці учбові заклади «найгіршим типом» церковних шкіл[38]. Насправді (потрібно віддати їм належне) вони готували майбутніх народних вчителів, давали можливість селянським та міщанським дітям отримати більш якісну освіту. У 1917 р. під час австрійської окупації цього краю рішенням Хотинської міської думи місцева двокласна школа була перетворена на «Українське вище початкове училище»[39].

Як і у більшості регіонів Російської імперії, у Північній Бессарабії не було чіткого часу для початку і закінчення річних занять. Цей час приурочувався до кінця та початку польових робіт. У ЦПШ він коливався від 1 жовтня по 1 листопада (початок) та серединою березня-квітня (закінчення)[40]. Зрозуміло, що батьки, заклопотані господарськими проблемами, невчасно відправляли дітей до школи, що відбивалося на їх успішності.

Кошти на церковну освіту в Хотинському повіті надходили здебільшого від синоду, дещо від сільських громад, приватних осіб, пожертвувань церков і монастирів. Бюджет Хотинської повітової єпархіальної училищної ради 1903 р. складався з таких внесків: 11523 крб. від – синоду, 5029 крб. – від сільських громад, 2697 крб. – від приватних осіб, 2080 крб. – від монастирів, 1166 крб. – від приходів тощо[41]. Інколи допомагали місцеві поміщики. Так, дворянка с. Каплівки М.Бєльська, щорічно надавала на утримання ЦПШ у с. Дарабанах (нині – Анадоли) 400 крб.[42]; К. Лішин, окрім підтримки училища і хору в с. Рестео-Атаки, щорічно жертвував на потреби шкіл 1000 крб. Землевласники В. Занга (с. Сербичани), І. Дефто (с. Котельня), М. Занга (с. Кулішівка) повністю за власний рахунок утримували місцеві ЦПШ[43]. Можна навести цікавий факт стосовно пожертви на будівництво однієї з північно-бессарабських ЦПШ відомого петербурзького священика о. Іоанна Кронштадського, пізніше канонізованого Православною церквою[44]. Слід зазначити, що наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. меценатами були виключно великі землевласники та дворяни, а з 1910-х рр. у подяках та звітах згадуються окремі заможні селяни.

У повітовому відділенні по управлінню церковними школами 3 особи були від земства, 7 священиків, 9 чиновників з МВС та один з МНП[45]. У звіті церковного відомства зазначалося: «Матеріальну підтримку церковним школам надало Хотинське земство, відпускаючи по 500 крб. на придбання для церковних шкіл класного приладдя та навчальних посібників. До позитивних явищ можна віднести те, що деякі із земських начальників надають свою підтримку як у відкритті церковних шкіл, так і в їх матеріальному забезпеченні»[46]. Церковне відомство з повагою ставилося до земських шкіл і в принципі визнавало їх перевагу, говорячи, що вони «… для селян є більш бажаними, ніж школи церковнопарафіяльні та МНП, оскільки в їхньому утриманні селяни участі не беруть, а земство повністю за свій рахунок утримує їх та споруджує для них чудові приміщення»[47].

При відкритті ЦПШ перед селянами ставилися умови, подібні до земських: одночасна виплата 1 тис. крб., відведення під сад і будівлю громадської землі[48]. Однак різниця між ЦПШ та земськими школами була досить відчутна. У земських школах працювали особи з більш високою кваліфікацією, які мали за плечима вчительську семінарію, двокласну школу чи, принаймні, ґрунтовну домашню освіту (діти дворян).

Більшість вчителів ЦПШ 80-90-х рр. ХІХ ст. – священики, псаломщики, менша частина – особи, які закінчили духовні училища. Переважна більшість церковних шкіл того часу знаходилася в найманих приміщеннях, у церковних і громадських спорудах, тоді як земство в обов’язковому випадку будувало для своїх шкіл власні приміщення. З часом становище дещо покращилося: у церковних школах з’явилися власні кадри, підготовлені в спеціальних закладах, для училищ будувалися приміщення.

Становище вчителів ЦПШ, порівняно з їхніми земськими колегами, було набагато гірше. Більшість учителів ЦПШ отримували на рік від 120 до 150 крб. Середня ж плата земських учителів коливалася від 250 до 360 крб., тоді як вчителі нижчої церковної школи (випускники єпархіального училища) отримували від 150 до 300 крб.[49]. Часопис «Народний учитель» свідчив про становище вчителів ЦПШ: «Праця вчителя, між тим, каторжна. Навчання доводиться вести з трьома відділеннями в якійсь «курній» хатинці, навіть соромно називати її шкільним приміщенням. У такій школі постійна нестача письмових та навчальних посібників… У школі не вистачає одного, не вистачає іншого»[50].

Важке матеріальне становище вчителів приводило до того, що на вчительську посаду у ЦПШ важко було знайти особу, яка б була знайома зі справою народної освіти. З таких причин діти селян, які навчалися в окремих ЦПШ, залишалися напівписьменними. Селянство було обурене тим, що громада не тільки утримувала церковну школу в селі, але була змушена оплачувати обов’язковий податок на освіту, яке стягувало повітове земство. Інколи виходило так, що громада сплачувала більше коштів на податок земству, ніж йшло на утримання ЦПШ у своєму селі. Саме тому селяни з часом намагалися передати власну церковну школу до відомства земств. Так, Гинкоуцька громада (сучасна Молдова) звернулася до земської управи щодо відкриття земського училища: «…з приводу існуючої в нашому селі церковнопарафіяльної школи, на утримання якої наша громада щорічно витрачає 87 крб. 50 коп. Крім того, з нашої громади щорічно надходить в Хотинське земство по 1 крб. з надільного господаря, усього – 447 крб. на утримання існуючих у повіті земських шкіл, які діти наші не відвідують, таким чином, щорічно ми несемо подвійні витрати на утримання шкіл»[51].

Церковне відомство ревно ставилося до власних шкіл. Так, у 1900 р. дві однокласні ЦПШ у селах Грименкеуць та Трибисеуць (сучасна Молдова) за рішенням громад через агітацію земських діячів перейшли до Хотинського земства[52]. Завідуючий Щербинецькою ЦПШ Г.Бабин рапортував начальству, що відкрита земська школа повністю переманила учнів і на селі має місце справжній бойкот церковної школи[53]. Але при додатковому розслідуванні єпархія дізналася, що конфлікт був спричинений непопулярністю серед селян самого с. Бабина, якого негайно перевели на інший прихід.

Незважаючи на своєрідну специфіку, церковна школа не була суто клерикальним закладом, навчальні предмети в ній були практично ті ж самі, що і в земській школі. У ЦПШ Північної Бессарабії навчались учні, що представляли і неправославні конфесії. Так, у 1903 р. церковні училища Хотинщини відвідувало 2739 осіб, з них 2648 були православними, 13 – католиками, 13 – старообрядцями та 65 – іудеями[54]. Всі «інославні» учні вивчали ті ж самі предмети, що і їх однолітки, за виключенням Закону Божого. Загалом, керівники єпархіальної училищної ради воліли навіть більш залучати представників інших конфесій до місцевих церковнопарафіяльних шкіл, особливо старообрядців. З урахуванням на останніх була побудована ЦПШ з «місіонерським характером» у с. Грубно (селище компактного проживання старовірів)[55].

Для подолання неписьменності серед дорослих церковне відомство намагалося, поруч із земством, запровадити недільну школу. Наприкінці ХІХ ст. при 4 ЦПШ повіту проводилися недільні заняття[56]. Великі надії покладалися на недільну церковну школу в Хотині, яка була організована у 1899 р. на пожертви та асигнування земства. Персонал школи складався з 3-х священиків та 15 вчителів «різноманітних звань та становищ»[57]. Однак невдовзі відвідування школи значно скоротилося і її було ліквідовано.

Церковні школи взяли участь у формуванні т.зв. «шкільної мережі» краю (об’єднання різних освітніх структур для подолання неписемності). На 1913 р. до неї увійшло 55 ЦПШ[58]. Не включені були церковні школи Хотина та 12 різних сільських шкіл. Останні – через відсутність власної будівлі чи її неналежний стан. У м. Хотині працювало 4 ЦПШ: двокласна вчительська, однокласне училище при цій же школі, два училища при Миколаївській та Покровській Соборній церкві[59].

Ось як описує вплив ЦПШ наглядач єпархіальної ради: «Помітно, що як тільки відкривається в приході церковна школа, через декілька років у храмі Божому чітко і ясно чується читання школярів… Кількість богомольців внаслідок цього збільшується»[60]. «Вплив церковної школи на місцеве населення рік від року стає все помітнішим. Відсоток писемних серед населення з кожним роком збільшується. Молоде покоління, під впливом школи, стає моральнішим та поводить себе благопристойніше, що не лишається без користі і для старших, які не бажають слугувати поганим прикладом дітям і тим послабляти добрий вплив школи, самі починають утримуватися від лайки, пияцтва та інших, звичних серед простонароддя пороків…»[61]. Таким чином, запровадження з 1884 р. нової системи церковнопарафіяльних шкіл в якості противаги земській школі, намагання урядових консервативних кіл протиставити ЦПШ земським освітнім установам дало освіті Північної Бессарабії додатковий поштовх до розвитку. Завдяки церковним школам велика кількість дітей мала можливість отримати елементарні знання. Діяльність близько 80 ЦПШ у краї сприяло подоланню неписьменності, підняттю загального культурного рівня населення. Церковні школи та училища, не дивлячись на всі труднощі, посіли важливе місце у справі надання простому люду початкової освіти, успішно продовжували свою діяльність аж до їх передачі земству в 1917 р.

 

Джерело: Зибачинський І.В. Церковнопарафіяльні школи Північної Бессарабії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету. Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2006. – Том 16: На пошану професора А.О.Копилова. – С. 220-231.

 

____________________________________________

 

[1] Державний архів Чернівецької області (далі – ДАЧО). – Ф.227: Хотинська повітова училищна рада.

[2] ДАЧО. – Ф.219: Інспекторат народних училищ Хотинського повіту.

[3] ДАЧО. – Ф.375: Хотинська повітова єпархіальна училищна рада.

[4] ДАЧО. – Ф.42: Хотинська повітова земська управа.

[5] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1884-1914 гг.

[6] Отчеты, доклады, сметь, раскладки Хотинской уездной земской управы и постановления XXXI Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1899 года. – Хотин, 1900; Отчеты, доклады, сметы, раскладки Хотинской уездной земской управы и постановления XLII Очередного Уездного Земского Собрания созыва 1910 года. – Хотин, 1911; Школьная сеть с кратким обзором состояния начального образования. – Кишинев, 1907. – Вьп.1: Кишиневский уезд. – 102 с.; Вьп.2: Оргеевский уезд. – 83 с.; Вьп.3: Белецкий уезд. – 120 с.; Вьп.4: Сорокский уезд. – 114 с.; Вьп.5: Хотинский уезд. – 108 с.; Вьп.6: Бендерский уезд. – 110 с.

[7] Очерки истории школы и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина XIX века. – М: Педагогика, 1976. – 600 С.

[8] Андрус О. Очерки по истории школ Бессарабии и Молдавской ССР первой половины XX века. – Кишинев: Шкоала Советикэ, 1951. – 251 С.

[9] Римский С. Церковная реформа 60-70-х годов ХІХ века // Отечественная История. – 1995. – № 2. – С. 166-175.

[10] Сучков И. Социальный и духовный облик учительства России на рубеже ХІХ-ХХ веков // Отечественная история. – 1995. – № 1. – С. 62-77.

[11] Абрамов В. Земство, народное образование и просвещение // Вопросы истории.-              1998. – № 8. – С. 44-61.

[12] Очерки истории школь и педагогической мысли народов СССР. Вторая половина XIX века. – М: Педагогика, 1976. – С. 95.

[13] Абрамов В. Земство, народное образование и просвещение // Вопросы истории.-              1998. – № 8. – С. 45.

[14] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1889. – № 8. – С. 335-337.

[15] ДАЧО. – Ф.227. – Оп.1. – Спр.2. – Арк. 62.

[16] Там же. – Спр.4. – Арк. 108.

[17] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1890. – № 24. – С. 1074-1103.

[18] Там же.

[19] Там же.

[20] Там же. – С. 60.

[21] Там же. – 1903. – № 5. – С. 48.

[22] ДАЧО. – Ф.42. – Оп.2. – Спр.152. – Арк. 5.

[23] Школьная сеть с кратким обзором состояния начального образования. – Кишинев, 1907. – Вып.5: Хотинский уезд. – С. 3.

[24] Там же. – Вьп.3: Белецкий уезд. – С. 3.

[25] Там же. – Вьп.4: Сорокский уезд. – С. 3.

[26] Там же. – Вьп.2: Оргеевский уезд. – С. 2.

[27] Там же. – Вьп.1: Кишиневский уезд. – С. 3-4.

[28] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1876. – № 3. – С. 86.

[29] ДАЧО. – Ф.219. – Оп.3. – Спр.5. – Арк. 1.

[30] ДАЧО. – Ф.375. – Оп.1. – Спр.23. – Арк. 1.

[31] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1891. – № 23. – С. 754-768.

[32] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1899. – № 12. – С. 295-297.

[33] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1891. – № 23. – С. 754.

[34] ДАЧО. – Ф.375. – Оп.1. – Спр.69. – Арк. 1.

[35] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1904. – № 15. – С. 283-284.

[36] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1903. – № 5. – С. 40-41.

[37] Андрус О. Очерки по истории школ Бессарабии й Молдавской ССР первой половины XX века. – С. 16-17.

[38] Там же.

[39] ДАЧО. – Ф.42. – Оп.2. – Спр.152. – Арк. 56.

[40] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1891. – № 23. – С. 759.

[41] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1904. – № 19. – С. 5.

[42] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1899. – № 21. – С. 41.

[43] Там же. – С. 41.

[44] ДАЧО. – Ф.219. – Оп.3. – Спр.4. – Арк. 10.

[45] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1899. – № 24. – С. 60.

[46] ДАЧО. – Ф.219. – Оп.3. – Спр.14. – Арк. 25.

[47] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1906. – № 28. – С. 17.

[48] ДАЧО. – Ф.375. – Оп.1. – Спр.14. – Арк. 5.

[49] ДАЧО. – Ф.219. – Оп.3. – Спр.4. – Арк. 30.

[50] Сучков И. Социальный и духовный облик учительства России на рубеже ХІХ-ХХ веков // Отечественная история. – 1995. – № 1. – С. 66.

[51] ДАЧО. – Ф.42. – Оп.1. – Спр.1. – Арк. 3.

[52] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1901. – № 19. – С. 11.

[53] ДАЧО. – Ф.375. – Оп.1. – Спр.14. – Арк. 16.

[54] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1904. – № 19. – С. 3.

[55] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1906. – № 23-24. – С. 11.

[56] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1901. – № 22. – С. 33.

[57] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1900. – № 19. – С. 29.

[58] ДАЧО. – Ф.219. – Оп.2. – Спр.36. – Арк. 2а.

[59] ДАЧО. – Ф.375. – Оп.1. – Спр.69. – Арк. 1.

[60] Кишиневские Епархиальные Ведомости. – 1899. – № 12. – С. 307-308.

[61] Кишиневские Епархиальнье Ведомости. – 1899. – № 21. – С. 36-37.

Залиште свій коментар