Ціна Великої Перемоги

Автор: admin

Минуло 55 років з того часу, як переможно закінчилася Велика Вітчизняна війна радянського народу над фашистською Німеччиною, а питання про ціну нашої перемоги над агресором продовжує залишатися актуальним. Не тільки тому, що визначення й осмислення ціни перемоги виявилося значно більше важке й суперечливим, ніж визначення й осмислення ціни минулої війни, але головним чином тому, що цей процес постійно ускладнюється й утрудняється ідеологічними, політичними, націоналістичними й іншими соціального толку обставинами.

У їхньому числі: тлумачення військової перемоги у відриві від політичних, соціальних, економічних і інших факторів; відрив кількісних показників ціни перемоги від якісних параметрів; ототожнення ціни перемоги із ціною війни шляхом підрахунку всіх втрат радянського народу під час війни й т.п. Наприклад, багато авторів при зіставленні втрат воюючих сторін порівнюють незрівнянні величини. Наприклад, в агресора беруться тільки безповоротні втрати вермахту в ході бойових дій, до того ж без обліку втрат військ союзників гітлерівської Німеччини по фашистському блоці — Італії, Румунії, Угорщини, Фінляндії й інших країн, а також інонаціональних легіонів, що боролися в складі німецько-фашистських військ. А це — чимала частина ворожих втрат. У той же час у Радянського Союзу враховуються безповоротні втрати всього населення країни, у тому числі знищені фашизмом у концтаборах, розстріляні мирні жителі в ході каральних операцій, а також померлі від голоду й хвороб. Часто не враховується, що в число безповоротних втрат Радянського Союзу увійшли й зрадники Батьківщини, що боролися проти Червоної Армії.

Нерідко захоплюються, так званими, розрахунковими даними про втрати, недостатньо обґрунтованими або навіть зовсім не обґрунтованими посиланнями на документи й офіційні публікації. У міркуваннях таких авторів розрив у жертвах Радянського Союзу й фашистської Німеччини стає все більшим, природно, на шкоду престижу нашої країни.

Не можна не згадати й про те, що багато авторів посилаються на роботи, видані в західних країнах, у яких людські втрати гітлерівської Німеччини в другій світовій війні занижені. До того ж нерідко не враховується, що в більшості західних публікацій людські втрати Німеччини наведені тільки в границях рейху (1937 р.), а втрати австрійців і судетських німців, осіб іноземного походження, що служили у вермахті, у ці дані не включені. До того ж, в 1945 р. облік втрат вермахту страждав все більш великими неточностями й не відповідав дійсності.

Прорахунки й помилки багатьох авторів збільшуються й тим, що відповідальність за жертви й руйнування, заподіяні війною, розглядаються ними без врахування винуватців війни й протилежності політичних і військових цілей війни, що вела Німеччина проти СРСР, і війни, що змушений був вести радянський народ проти фашистського агресора. Головну причину «непомірних втрат СРСР» вони бачать у прорахунках керівництва при підготовці країни до оборони й веденні війни Радянським Союзом, а не в злочинній політиці фашистського агресора, що розв’язав війну. Такий підхід не тільки не проясняє суть питання, але, навпроти, веде убік від істини, від правди.

А правда полягає в тому, що Радянський Союз не хотів війни й не він її розв’язав. Радянський народ змушений був піднятися на боротьбу з агресором. Його війна проти фашизму із самого початку й до кінця була справедливою, на захист своєї Батьківщини, заради звільнення від рабства інших народів.

Гітлерівська Німеччина, навпроти, війну проти Радянського Союзу, як і проти інших народів, із самого початку й до свого розгрому, вела загарбницьку, несправедливу, агресивну. Її реакційні, антигуманні цілі досить повно відбиті як у політичних документах фашистської Німеччини, так і в її воєнно-стратегічних планах. Їхнє здійснення загрожувало радянському народу, як і народам інших країн, знищенням і рабством.

Природно, народи — жертви агресії не захотіли миритися з такою долею. Альтернативи збройній боротьбі з фашизмом не існувало. Внаслідок цього всі матеріальні втрати й руйнування, пов’язані з веденням війни, усе жертви, понесені народами в ході війни, є, насамперед і головним чином, наслідком агресивної політики фашизму.

Отже, ціна війни — це загальні витрати й втрати, понесені воюючими сторонами. Але це й відповідальність агресора за все жертви війни.

З вини фашизму країни, що брали участь у Другій світовій війні, втратили більше 50 мільйонів чоловік, що в п’ять разів більше, ніж у Першій світовій війні. На підготовку й ведення війни, а також на ліквідацію наслідків витрачено близько 4 трильйонів доларів. Величезними були й витрати в ході війни: вони досягли 1 трильйона 117 мільярдів доларів (695 мільярдів витратили країни антигітлерівської коаліції й 2 мільярди — Німеччина із союзниками). Така загальна ціна злочинної політики германського фашизму і його сателітів.

Велика ціна війни, виражена в жертвах, втратах і руйнуваннях, і для радянського народу. Це більше 27 мільйонів обірваних війною життів. У їхньому числі, насамперед, жертви агресії, злочинної діяльності німецько-фашистських загарбників на території СРСР. Тільки на тимчасово окупованих територіях України, Білорусії, РСФСР і Прибалтики гітлерівці знищили більше 10 мільйонів чоловік мирного населення, в основному жінок, старих і дітей. Мільйони загинули на каторжних роботах у Німеччині, у фашистських концтаборах, сотні тисяч стали жертвами бомбардувань, пожеж, хвороб і голоду. Германський фашизм наніс величезну втрату матеріальній і духовній культурі країни. СРСР втратив у війні близько 30 відсотків національного багатства. Удар агресора наносився по всьому народі, по самих першоосновах його буття, по майбутньому нашого суспільства. Цей злочинний досвід згодом повторили США й НАТО стосовно Югославії.

Всі ці жертви й втрати — страшна ціна війни.

Ціна перемоги — лише її частина, але частина особлива, тому що вона виражає безпосередні втрати Червоної Армії. Військова машина Німеччини могла бути знищена тільки в ході воєнних дій, які були напруженими, кровопролитними, масштабними. У них брали участь багатомільйонні армії (до 10 мільйонів чоловік), оснащені великою кількістю зброї, що мала величезну вогневу міць і руйнівну силу.

Оцінка втрат Червоної Армії у воєнних діях немислима без їхнього порівняння із втратами вермахту і його союзників. За уточненим даними, у запеклих боях на радянсько-германському фронті Червона Армія втратила вбитими, такими, що потрапили в полон і не повернулися з нього, а також померлими від ран і хвороб 8 мільйонів 668 тисяч чоловік (у тому числі й втрати в кампанії на Далекому Сході). Крім того, були мільйони поранених, контужених, обморожених. Безповоротні втрати збройних сил фашистської Німеччини на радянсько-германському фронті склали понад 6 мільйонів чоловік, а втрати армій союзників Німеччини — більше 1 мільйона (усього близько 7 мільйонів). Це означає, що втрати радянських військ були порівнянні із втратами військ супротивника (1,2:1), що спростовує широко розповсюджувані в ЗМІ твердження, що ми виграли війну, поклавши в шість або більше разів жертв, ніж нацистська Німеччина.

Аналогічно й з втратами військової техніки. Так, за роки війни втрати Червоної Армії склали: танків і самохідних артилерійських установок (САУ) — 96,5 тисячі, знарядь і мінометів — 317,5 тисячі, бойових літаків — 43,1 тисячі одиниць. Втрати аналогічної військової техніки супротивника на радянсько-германському фронті склали 75 відсотків від загальних втрат Німеччини в роки Другої світової війни, які були: танків і самохідних знарядь – 50,9 тис., гармат і мінометів – 493,4 тис., бойових літаків – 101,67 тис. шт. Ці втрати означали, що вермахт як бойова сила перестав існувати.

Наведені дані втрат у людях і у військовій техніці на радянсько-германському фронті дають лише загальне уявлення про їхній характер. Щоб оцінка втрат була достатньо об’єктивною, необхідно враховувати, по-перше, той історичний факт, що на шляху військової машини фашистської Німеччини нескоримою перешкодою виявилася тільки Червона Армія. Лише вона, переживши смугу невдач і поразок, зупинила агресора, а потім і завдала йому нищівну поразку.

По-друге, необхідно мати на увазі характер втрат на різних етапах війни. Найбільші втрати наші війська несли в 1941-му, коли вони змушені були вести воєнні дії, не будучи повністю укомплектованими й відмобілізованими, не приведеними в повну бойову готовність. У цілому період війни з 22 червня 1941-го до 19 листопада 1942-го (початок контрнаступу Радянських військ під Сталінградом) виявився самим несприятливим. Однак і в цих умовах Червона Армія наносила агресорові відчутні втрати.

Чималі втрати несли наші війська й при прориві добре підготовленої оборони супротивника, наприклад, на початкових етапах Білоруської, Висло-Одерської, Берлінської й деяких інших наступальних операцій. Але вони були значно меншими в порівнянні з першими роками війни. Так, якщо безповоротні втрати наших військ в 1941 р. склали 27,8% від їхніх загальних втрат, а в 1942 р. — 28,9%, те вже в 1943 р., коли відбувся докорінний перелом у війні, безповоротні втрати зменшилися до 20,5%. Значно меншими вони стали в 1944 і 1945 р.: відповідно 15,6% і 7,1%.

При цьому потрібно врахувати, що в 1944-1945 р.р. Червона Армія вела бої не тільки на своїй території, але й на території країн, що звільнялися, у тому числі й на території самої Німеччини. Виходить, вона несла жертви не тільки в ім’я незалежності своєї Батьківщини, але й заради звільнення від фашизму народів інших країн. У ході виконання визвольної місії Червона Армія втратила при звільненні Польщі більше 600 тис. солдатів і офіцерів, Чехословаччини — близько 140 тис., Угорщини — 140 тис., Румунії — близько 69 тис., Югославії — близько 8 тис., Австрії — 26 тис., Норвегії — більше 3 тис.

Крім того, на території Німеччини Червона Армія зустріла особливо завзятий опір вермахту. Переборюючи його із втратами, вона знищила значну частину фашистських військ, заволоділа столицею Німеччини — Берліном і полонила великі угруповання вермахту. Саме Червона Армія завдала смертельного удару військовій машині Німеччини: остання перестала існувати.

По-третє, на величину втрат у людях, військовій техніці, матеріальній і духовній культурі протиборчих сторін істотний вплив здійснив прийнятий агресором спосіб ведення війни. Політичне й військове керівництво фашистської Німеччини розв’язало тотальну війну. Директива фюрера говорила: «Нам недостатньо просто розбити російську армію й захопити Ленінград, Москву, Кавказ. Ми повинні стерти з обличчя землі цю країну й знищити її народ». «На війні сама жорстокість — благо для майбутнього», — вказував Гітлер своїм генералам у березні 1941-го. Такою нелюдською ідеологією були просочені директиви й накази СС і вермахту. Її підкріплювала політика тотального знищення євреїв і циган, нещадного винищування мирного населення Радянського Союзу, військовополонених. Жертви геноциду цілком і повністю на рахунку окупаційного режиму. Їх могло б і не бути, тому що ці втрати відбулися не на полях боїв.

На величину бойових втрат Червоної Армії вплинув той факт, що Радянський Союз не тільки прийняв на себе головний удар агресора в Другій світовій війні, але й витримав основну вагу боротьби з ним. Нашій країні дорого обійшлося зволікання з відкриттям другого фронту в Європі, що пояснюється не тільки об’єктивними труднощами союзників, але і їхніми розрахунками «заощадити» власні сили.

ЦІНА ПЕРЕМОГИ виявилася висока, але жертви, принесені на вівтар Батьківщини, не були даремні. Наш народ приніс їх у боротьбі з фашизмом, у війні, у якій вирішувалося питання про життя й смерть країни, про історичну долю держави, про незалежне існування.

Безумовно, наші втрати могли бути й меншими, якби не істотні прорахунки й помилки політичного й військового керівництва країни напередодні й на початку війни. Позначилися й некомпетентність ряду воєначальників, і слабка професійна підготовка частини командирів і особового складу, передвоєнні репресії командних кадрів, а також і несприятливі обставини вступу Червоної Армії в бойові дії на початку війни.

У Великій Вітчизняній війні на фронті й у тилу в радянських людей з усією силою проявилися самовідданість і дисципліна, масова самопожертва й величезна енергія, напір і небачена стійкість, без яких перемога була б неможлива.

Такої стійкості історія не знала. Не знала вона й такої волі, і сили переконань. У цій переконаності в правоті своєї справи виявилися злитими ідея захисту Батьківщини й національна ідея, віра в справедливість соціалізму й релігійна віра, довіра до влади. Це зміцнило Червону Армію, урятувало її під час поразок і невдач, зробило країну єдиним військовим табором, сприяло мобілізації всіх матеріальних і духовних ресурсів в ім’я перемоги.

Існуючий суспільний лад, політична система, ВКП(б) як двигун всієї державної машини змогли забезпечити такий порядок, що у цілому відповідав вимогам війни. Щоб по закінченні десятків років не говорили й не писали, історичним фактом є те, що в найважчі для країни часи основною стабілізуючою силою суспільства була партія комуністів. Про це можна замовчувати в офіціозних промовах, кон’юнктурних публікаціях і телепередачах, її можна викреслити зі шкільних підручників, але неможливо викреслити з реальної історії Великої Вітчизняної війни. Політична, організаторська й ідеологічна діяльність комуністів на фронті й тилу стала найважливішим фактором перемоги. Мабуть, ніколи, незважаючи на помилки й прорахунки, партія не виступала настільки повно в цій якості, як під час Великої Вітчизняної.

Велика Вітчизняна війна показала, що силі можна протиставити тільки силу, перемогти в ній могло тільки згуртоване суспільство, люди, упевнені в правоті своєї справи, твердо знаючі, в ім’я чого вони борються й за що вмирають, що покладено на ваги історії.

 

Генерал-майор С.А.Тюшкевич

Голова Ради «Військово-філософського суспільства», доктор філософських наук, професор військової історії, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч наук РСФСР, академік Російської академії природних наук.

 

Інші статті на військову тематику

Жінки і війна

10 комментариев на «Ціна Великої Перемоги»

  1. Олексій (м. Київ) в 03.03.2012 at 23:00

    Вибачте, панове-браття, але ось тільки не треба говорити, буцімто «Радянський Союз не хотів війни»!
    А хто споряджав Німеччину сировиною та воєнними кадрами?
    А хто вдарив у спину Польщі (яка не нападала на СРСР! — отже, виключена мова про те, що він такимичином «оборонявся») — коли та якраз воювала з «фашистськими загарбниками». Де ж послідоність СРСР? Чи коли нацистська Німеччина плюндрує Польщу (а СРСР їй помагає) — то це агресією і загарбанням не називається?
    А хто проводив спільний парад з нацистами у Бресті з нагоди розгрому Польщі?
    А хто укладав договори з Гітлером про поділ Східної Європи?

    Інша справа — що одурені російсько-більшовицькою пропагандою Українці, Білоруси, Грузини, Вірмени, Казахи, ті ж Росіяни, Молдовани та інші народи (а не безлика юрба під назвою «радянський народ») поняття не мала про плани й мету Сталіна та іже з ними. Дорого ми заплатили за те, що купилися!

  2. Олексій (м. Київ) в 03.03.2012 at 23:09

    Наперед прошу вибачити за довгого коментаря, але гадаю, знати це буде незайве.
    Це не розпливчасті дані про «намір СРСР напасти на Німеччину» — а дещо конкретніше…

    «1927 год — начало индустриализации СССР.
    В начале первой пятилетки в сталинской армии было около
    100 устаревших танков, а в конце ее — более 4000 новых!
    Но приоритет не столько отдавался количеству вооружения,
    сколько созданию индустриальной базы, которая будет быстрыми
    темпами выпускать качественное вооружение.
    Этим занималась уже вторая пятилетка. Тогда были созданы
    коксовые батареи, мартеновские печи, электростанции,
    построены кислородные заводы, прокатные станы и блюминги,
    увеличено количество шахт и рудников. Но производство
    средств войны — еще не главная задача Сталина, хотя за две
    пятилетки осуществлен существенный скачок в оснащении
    авиации и армии новыми видами вооружений.
    Запланированная третья пятилетка должна была выпускать
    вооружение, боевую технику и боеприпасы в огромнейших
    количествах и высокого качества. А завершиться она
    должна в 1942 году; но кто полагает, что это так, тот … ошибается.
    Потому что у Сталина пятилетка могла быть выполнена
    с контрольными цифрами и за 3 года! Но коль написано для
    всех, что завершится в 1942-м, то И этот означенный и озвученный
    срок подразумевает свою конкретную цель.
    Между тем Сталин предусматривает и планирует с помощью
    одного из своих самых одаренных ученых — военного
    теоретика Б. М. Шапошникова — стратегическую наступательную
    операцию под кодовым названием «Гроза».
    Уникальный мозг Шапошникова на время словно бы стал
    второй частью мозга Сталина. Борис Михайлович научным
    военным языком изложил то, что Сталин запланировал.
    Не надо забывать и того факта, что Шапошников — участник
    разработки мобилизационного плана Русской армии в
    канун Первой мировой войны; он знал все изъяны того плана
    и учел их, имея в виду и новые обстоятельства, возникшие
    за десятилетия после Октябрьского переворота. И, согласно
    плану «Гроза», днем вторжения советских армий в Европу
    должно было стать 6 июля 1941 года.
    А пятилетка, в соответствии с планируемыми целями,
    продолжает работать в военном русле и планомерно выполняет
    свои задачи по обеспечению армий вторжения Первого
    и Второго стратегических эшелонов вооружением, боеприпасами
    и всем остальным, необходимым для ведения агрессивной
    войны. Одновременно, в соответствии с тем же планом
    индустриализации страны, последние два года советский народ,
    совершая трудовые подвиги, работает и на Третий стратегический
    эшелон.
    Параллельно с индустриализацией в СССР шла и коллективизация,
    т. е. установление коммунистического крепостничества на селе.
    Цена этих двух плановых мероприятий
    с целью nокорения Европы обошлась народам СССР почти в
    15 миллионов человеческих жизней! Но для вождя СССР то
    были не жертвы, а так, издержки производства.
    И как именно тут, в этой главе, не привести одну за одной
    несколько кратких, но важных цитат из трудов серьезного исследователя
    Игоря Бунича; это для тех (а никак не для автора!),
    кто, начитавшись в свое время советской исторической
    литературы, любит уличать авторов в некомпетентности и
    фальсификации. Итак, открываем книгу «Операция «Гроза».
    Кровавые игры диктаторов» (М., 2003). «Нужно было создать
    высококвалифицированные инженерно-технические и рабочие
    кадры авиапромышленности. И создать все это из дикой
    и первобытной крестьянской массы …. И не это даже главное,
    а то, что все это было создано менее чем за пять лет! … Но это
    только авиация. А танки? Десятки тысяч танков требовали не
    одну сотню тысяч специалистов в самых разнообразных областях
    … Аалее — флот! Самый сложный вид Вооруженных
    сил, требующий от личного состава мощного багажа технических
    знаний. Более двухсот подводных лодок — больше, чем
    у всех морских держав, вместе взятых, — было построено с
    1933 по 1940 год, и каждая лодка имела два подготовленных
    экипажа» (с. 19; здесь и далее выделено мной. — Авт.). «В августе
    и ноябре 1938 года в Ленинграде и Николаеве были заложены
    два первых суnерлинкора типа «Советский Союз».
    Специалисты жало вались на нехватку средств для строительства
    этих бронированных чудовищ. Но Сталин мягко сказал:
    «По копеечке соберем, но построим сколько надо», как некогда
    Иван 111 о Московском Кремле: «По копеечке соберем,
    но построим» …. Пока английский и германский флоты будут
    уничтожать друг друга, французская и немецкая армии будут
    заниматься этим же вдоль укрепленных линий Мажино
    и Зигфрида в бесполезных атаках и контратаках, теряя, как в
    прошлую войну, по 10 000 человек в день. И тогда, для начала,
    мы заберем Балканы и nроливы. Возьмем просто голыми
    руками, назначив товарища Димитрова президентом Социалистической
    Балканской Федерации. Заберем Прибалтику и
    Финляндию. Это наши земли, утраченные по Брестскому договору.
    Как еще война в Польше пойдет? Там и решим по 06-становке. Главное, чтобы ефрейтор не струсил!» (с. 52) И еще
    НеМНОГО: «Для новой армии не годились и кадры гражданской
    войны … Для чего с такой поспешностью создавалась
    немыслимо огромная армия, в сотни раз nревосходящая все
    nредеАЫ необходимой государственной обороны, если даже
    сам Сталин в своих многочисленных речах отмечал растущий
    пацифизм в Европе, раздираемой противоречиями, потрясаемой
    кризисами и практически невооруженной? Вспомним
    цифры: армия Франчии — 300 тысяч, включая колониальные
    формирования; рейхсвер — 150 тысяч и ни одного не
    то что танка, но даже броневика; США — 140 тысяч и рота
    (экспериментальная) бронеавтомобилей; АнгАия — 90 тысяч,
    разбросанные по всей империи; СССР — 2,5 миллиона и уже
    4 танковых корпуса …. На танкодромах под Казанью вкупе с
    секретно прибывшими офицерами рейхсвера отрабатывается
    тактика танковых клиньев. Жаждущие реванша немчы —
    естественный союзник в будущем nоходе. Коминтерн, опираясь
    на рабочие отряды и на давно перекупленный ровс,
    быстро развалит их тылы, сделав организованное сопротивление
    невозможным … Огромная многомиллионная армия,
    «сверкая блеском стали», откровенно готовится к «яростному
    походу» (с. 20).
    Но не мог об этом не то что все знать, а и догадываться
    занятый своими флотскими делами Николай Герасимович
    Кузнецов. То в качестве главного военно-морского советника
    он занимается войной в Испании, то вершит дела на посту командующего
    Тихоокеанским флотом, то исполняет обязанности
    первого заместителя наркома ВМФ, а фактически — осуществляет
    руководство флотом, и, наконец, его назначают на
    должность наркома флота.
    Многое делалось Кузнецовым для того, чтобы соответствовать
    установкам, спускаемым маршалом Шапошниковым
    наркому флота по подготовке сил и средств к будущей
    войне. При этом нужно было укрепить не только флоты, но
    и флотилии — Дунайскую, Днепровскую, Пинскую, которые
    должны были действовать в перспективе по всему периметру
    наступления Красной армии. Так что сверхинтенсивного
    напряжения Николая Герасимовича хватало лишь на управление флотом,
    а не на переосмысление всех составляющих
    того, что происходит.
    «Сталин колеблется. Огромная армия развернута вдоль
    западных границ. На войну работает практически вся экономика
    огромной страны. Секретные цифры сводок, лежащие
    на столе Сталина, обнадеживают и вдохновляют. Если
    еще два года назад военная nромышленность выпускала ежегодно
    1911 орудий, 860 самолетов и 740 танков, то уже к концу
    прошлого, 1938 года почти полностью переведенная на военные
    рельсы экономика стала выдавать в год: 12687 орудий,
    5469 самолетов и 2270 танков. Готов уже новый закон о «Всеобщей
    воинской обязанности», который должен увеличить
    и так немыслимую для мирного времени армию чуть ли не в
    три раза . … Чудовищная для континентальной страны nрограмма
    военного кораблестроения вызывает искреннее изумлeHиe
    всех морских держав. Более трехсот кораблей разных
    классов стоят на стапелях или достраиваются на плаву. Потоком
    идут подводные лодки, число которых уже nревысило
    количество находящихся в строю лодок США, Англии, Японии
    и Германии, вместе взятых! Заложены и в лихорадочном
    темпе строятся линкоры, линейные крейсера, легкие крейсера
    и эсминцы …. Сталин доволен. Создано почти тройное
    военное преимущество над любой комбинацией возможных
    противников. Пожалуй, можно начинать. Начинать осторожно,
    постепенно, не зарываясь … » (с. 61-62).
    В этом ПОЧТИ тройном преимуществе советских ВооруЖенных
    сил имелись поистине сверхуникальные формирования,
    речь о которых пойдет ниже и которые были задействованы
    в Крымской кампании 40-х годов ХХ века — в годы
    Второй мировой.»

    Грейгъ Олег М.: Эксмо Алгоритм 2010

    Книга, доречі, є у вільному доступі в Інтернеті

  3. Inga в 06.03.2012 at 23:27

    Олексію, багато у Вас писанини, мало суті, особливо стосовно Вашого 1-го коментаря. Насамперед, Радянський Союз, його народ і його влада — це не одне і те саме. Народ вже точно не хотів війни. У жодної країни не може бути постійних союзників, можуть бути лише інтереси. Відповідно до інтересів міняються союзники. Так жив, живе і буде жити увесь світ у політичному житті. Доречи, щодо інтересів і союзників, то це вислів Черчилля.
    А військове співробітництво з Німеччиною явно мало намір саме відтягнути неминучу війну і вірогідно спрямувати її на захід. Це цілком нормально було в тих умовах, особливо, після Мюнхенської змови Чемберлена з Гітлером. Це те саме, що західні країни робили з свого боку – штовхали Гітлера на схід. Дійсно, Сталін прорахувався, я теж вважаю, що цьому не має виправдання, але то — окрема тема
    І при чому тут послідовність? Звідки Ви взяли, що в політиці і в відносинах між державами була або є, або має бути послідовність? І з чого це СРСР мав бути послідовним? Вигадуєте якусь маячню, якісь бредові принципи, яких нібито хтось мав би дотримуватися і розводите навколо каламуть!
    Щодо Польщі, за яку Ви так перехвилювалися, незадовго до початку 1-ої Світової війни, за підтримки Великобританії під керівництвом Чемберлена, вона ні чим не гірше доклалася до окупації Чехословаччини, спільно з тою ж фашистською Німеччиною. Може таку послідовність Ви маєте на увазі?

  4. admin в 09.03.2012 at 15:34

    Inga, Ви цілком праві. Досить детальну і точну відповідь на такі твердження можна знайти на сайті «Гвіздівці» у статті «Мюнхенська змова і пакт Молотова-Риббентропа» http://gvizdivtsi.org.ua/мюнхенська-змова-і-пакт-молотова-рибб/

  5. Олекса в 15.06.2012 at 13:34

    Пані Інго, дякую за спробу контруктивної критики.
    Взагалі-то,я, по-моєму, означив досить чітко, що «Радянський Союз, його народ і його влада – це не одне і те саме» ще в першому коментарі. Можливо, якщо читати їх (коментарі) дещо уважніше, то не видаватиметься, що там «багато писанини, мало суті».
    Говорячи про послідовність СРСР я мав на увазі, зокрема, ту «послідовність» (у «боротьбі з фашизмом»), яку декларувала їх (СРСР) офіційна пропаганда (і зараз дехто декларує).
    Окрім поняття власних інтересів є, крім того, поняття елементарної порядності. Я ж думаю, Ви не підете, до прикладу, грабувати супермаркета через те, що одержаня товару безкоштовно відповідає Вашим інтересам. А коли подібним чином чинить група людей — то це, по-Вашому, є випоравданішим, просто тому, що грабує не одна людина а кілька (чи кілька мільйонів — значення не має, бо грабунок — він і є грабунок, якою б великою не була банда грабіжників)?
    З Черчілля при всій шані до ньго, як до політика не радив би робити кумира. У його фразі (про яку і я взнав не з Вашого коментара) йдеться про те, що не варто інтереси чужого народу ставити вище від свого, рідного — а не про те, що можна чинити, що заманеться, через те, що так зручно. Доречі, коли Франція і та сама Англія в 1938-му році санкціонували розчленування Гітлером Чехословаччини, то діяли вони саме за тією логікою, що міститься у Вашому коментарі. (Справедливості ради, варто означити, що таку саму цинічну позизію міг про себе займати й сам Черчіль, коли виголошував фразу про відсутність у політиці постійних «любих друзів»))) А ми його не так зрозуміли, гадаючи, що він вів мову лише про вірність рідному народові)() ).
    Агресія ж зараз не виправдовується тим, що у Вас в чужій державі є якісь «інтереси». Хоча зараз про це говорити в порядку речей у міжнародних відносинах (про інтереси якоїсь держави в іншій державі, напр., Америки у В*єтнамі), — та впринципі, це хамство — бо це однаково, що, скажімо, у мене були б якісь інтереси у Вашому домі. Але ж це Ваш дім, чи не так? то яке я маю право не то заявляти чи здійснювати, а взагалі думати про те, що я щось у Вашому домі можу вирішувати або впливати на це рішення?
    Є ж, крім того, такий пункт, як виконання міжнародних угод, чи не так? Який сенс тоді взагалі щось підписувати, коли кожний діє лише відповідно до власних інтересів. Який страшний вигляд можуть мати ці інтереси, — я гадав, історія минулого сторіччя показала добре. Аж бачу, все одно не всіх навчило.
    Може, до когось ще не дійшло, але тоталітарні держави — це абсолютне зло, яке не має права на існування. Вже тому їхня політика не підлягає виправданню. Тоталітарна держава є агресивною практично за визначенням. Чи, по-Вашому, безсоромно шматуючи сусідів, СРСР «захищався» від агресії. З чийого боку?!? З боку, Фівляндії, Естонії, Литви, ціле населеня яких було в кілька разів меншим, ніж все вій
    Другий коментар, може, й справді вийшов зарозлогим. Але, хоча в цілому відомо, що СРСР був агресивною державою, яка дуже багато вгачувала в військо, конкретні цифри чи дані наводяться значно рідше, ніж самі твердження. Оскільки мені самому про відомості, наведені у Грейга було дуже цікаво дізнатися, я ризикнув навести їх і тут, припустивши, що це може зацікавити не лише мене; а також сподіваючись, що в тих, хто ще плекає ілюзії щодо «миролюбного» характеру СРСР і «вимушеності» (sic!!!) ведених ним загарбницьких війн, зайві питання з цього приводу хоч-не-хоч, відпадуть самі собою.
    Бачу, марно старався…
    І, так, ще: з чого Ви взяли, Інго-сан, що військове співробітництво з Німеччиною мало на меті «відтягнути» війну. Що, по-вашому, робить цей факт «явним».
    Я думав, щиро кажучи, що постачання стратегічною сировиною, надавання полігонів на навчання (за їх відсутністю в самій Німеччині пильно стежили держави Антанти), підготовка кваліфікованих кадрів, збільшує ризики війни — бо чим сильніша держава, тим менш їх старшно воювати.
    Але якщо, по-Вашому, СРСР прагнув задобрити Німеччину, сподіваючись, що в обмін на такі дорогі подарунки вона пом*якшає і відмовиться від думки воювати — то я Вам скажу, що старався він марно, бо Німеччину Антанта образила дуже серйозно. Почитайте про те, як Антанта «дотрималася» умов, на яких Німеччина згодилася скласти зброю, і що зробила з цією країною, коли вона лишилася беззахисною. Лише окупація Руру чого варта! А при укладенні перемир*я навіть деякі політики країн Антанти (в т. ч., Чемберлен, про якого Ви згадували) попереджали, що нові кабальні умови, які було нав*язано Німеччині після того, як вона склала зброю — це не угода про мир. «Я бачу в ньому щонайменше 11 війн» — ось слова одного з них.
    Ваше «Сталін прорахувався (…) я ТЕЖ (sic!) вважаю цьому немає виправдання» теж, м*яко кажучи, викликає у мене кілька запитань. Перше:
    До чого було слово «теж». Я, взагалі-то, думав, що засуджувати варто масовий терор та нелюдське поводження з людьми, а не прорахунки. Прорахуватися може якраз і нормальна людина — навіть геній, навіть професіонал. Тут якраз нема чого засуджувати. Тому вживши слово «теж» Ви грубо, м*яко кажучи, помилилися, бо тут я зовсім не поділяю Вашої позиції.
    Вже коли на те пішло, я якраз вважаю, що прорахунок Сталіна варто не засуджувати, а напаки, — схвалити: бо комуністичне рабство, до якого б, без сумніву, ввергнула Європу 8-мільйонна армія Сталіна, було б багато тривалішим і гіршим від нацистського — хоча б тому, що СРСР з об*ємами його ресурсів, на відміну від Німеччини, міг би панувати в Європі дуже довго…
    Друге: якою є Ваша власна позиція щодо сталінізму в котексті вишусказаного. Я, звісно, не беруся Вас підозрювати в симпатії до Сталіна — але з Вашого коментаря, виглядає, ніби Вс не влаштовує, що комуністи не влаштували перманентного погрома ще й в Західній Європі — бо Сталін, бач, такий-сякий, прорахувався…

  6. Inga в 16.06.2012 at 15:18

    п. Олекса, мабуть у нас з Вами дещо карма співпадає. Я дуже давно не заходила на цей сайт, тільки вирішила зайти – і Ви нещодавно тут були.
    По суті Вашого коментаря, мушу все ж зазначити, що Ви щось постійно плутаєте питання міждержавних відносин і міжлюдських відносин. Це не лише не одне й то саме (це і так зрозуміло), а ще принципи цих відносин геть інші. Щодо тої ж самої послідовності: ну не має у міждержавних відносинах такого принципу взагалі! Як і принципу порядності теж. Не має, не було і не буде ні коли!!! Черчилль мені не кумир, для мене взагалі кумирів не існує, це загальне у людській історії. Щоб довго не теревенити на цю тему — короткі приклади сучасності: США тривалий час вирощували і годували кривавого панамського диктатора генерала Норьєгу; США практично «від нуля» створили, фінансували, озброювали Бен Ладена, надавали йому активну політичну підтримку; США активно підтримували іракського Хусейна до і під час війни того з Іраном. Франція увесь час активно підтримувала режим Каддафі; особисто Саркозі приймав від нього фінансову допомогу під час виборів… А що потім? Чи може ті від початку були кращими? А ті самі Великобританія, Польща у ті ж моменти окупації Чехословаччини… Там що теж була порядність і послідовність? Ще раз наголошую: у міждержавних відносинах всюди і завжди діяв, діє і буде діяти лише 1 принцип: дотримання інтересів держави на конкретний історичний момент. Інша проблема – хто і яким чином визначає ці інтереси і чи не плутають їх ті – хто визначає, з власними. Але то завжди вже внутрідержавна проблема.
    Чи правильно це? Може бути правильним (якщо це реально в інтересах свого народу), або не правильним, та так воно є, таким чином склалося сотнями останніх років і вибіркове засудження на догоду сучасному політичному словоблуддю нічого розумного не дасть.
    Про тоталітарні державиі їх агресивність – таке ж словоблуддя. Наприклад, США, та ж сам Франція не вважаються тоталітарними державами, а США, взагалі чомусь є «взірцем демократії», та чи є США і Франція від того менш агресивними? Або, слідкуючи за Вашою логікою: Франція при нападі на Каддафі що — захищалася від лівійської агресії, практично знищивши процвітаючу країну, яка ні на кого не нападала? Чи може Ви теж такій наївний, що думаєте, що то робилося на захист лівійського народу? А якою була Франція, коли знищила 15% населення Алжиру в 1945-1954 рр.? Тепер – від зворотного: чи тоталітарна Лівія була агресивною,чи нещодавній тоталітарний Єгипет був агресивним, чи тоталітарна Сирія на когось нападала? А може тоталітарна, як вважають, Білорусь комусь загрожує, є агресивною? Щось Ви заплуталися, або навмисне підмінюєте поняття.
    Щодо постачань Німеччині сировини та т.п. Це, з сучасного погляду, коли ми вже все знаємо – що і як відбулося, була груба помилка з розряду тих самих, про які я писала у першому коментарі. Наскільки можливим було уникнути цієї помилки у ті часи, коли ще ні чого не знали – питання риторичне. Та ця помилка сама по собі відповідає на Ваше питання про затягування початку війни, адже іншого пояснення (вкупі зі спробую розвернути Гітлера на захід) цьому не має і бути не може. Але ж Ви мабуть не знаєте про постачання Гітлеру, наприклад, американськими компаніями за мовчазної підтримки американського («не тоталітарного») уряду, прямо під час війни авіадвигунів, сировини для виробництва синтетичних бензинів та навіть компонентів для вироблення газу «Циклон Б», яким у концтаборах знищували мільйони людей, в тому числі – і з Європи? Мені здається, що на цьому ж сайті була цікава стаття на цю тему.
    Моє власне відношення до теми відношення до сталінізму і вірогідного «минулого-майбутнього» Європи взагалі-те не в тему, але хай буде… Сталінізм, як і всі інші політичні устрої сучасності і минулого, є багатогранним: дещо є позитивне, чимало негативного. Все залежить від того, з якого боку і за якими критеріями оцінювати.
    А якщо, у контексті зазначеного Вами вірогідного минулого Європи, то, хоча все є це з розряду «може воно б було так, як би було б взагалі»… Та все ж відповім. У мене не має жодного сумніву, що всі балачки про наміри Сталіна щодо «перманентного погрому» у Європі – пустопорожня маячня, точніше, як кажуть росіяни: «бред сивой кобылы», який не має під собою навіть відносного підгрунття! Сталін перед війною отримав з європейських територій все, що хотів і нічого там йому більше потрібно не було. Його подальші інтереси були скоріш пов’язані з Босфором та т.п. І мені особисто байдуже — як і що робив би з Європою Гітлер, який Вам подобається більше ніж Сталін. Європа і європейці спільними зусиллями (про які Ви самі пишете) породили, хай би вони з ним і гралися – як хочуть. Напевне, Ви скажете, що це цинічно? Може і цинічно, але – це є правда і для народів СРСР такий варіант був б набагато краще війни, яка фактично відбулася. Та це все, ще раз нагадую, розмова про те, чого не було і, як ми знаємо сьогодні, і не могло бути. Але ж Ви запитали – я відповіла.

  7. Борис в 16.06.2012 at 15:47

    Інга, а почему Ви Белорусь называете тоталитарным государством. Я украинець, но уже много лет живу в Белоруси, при этом очень часто бываю в Украине. Уверяю Вас, что реальной демократии в Белоруси гораздо больше, чем в Украине. Коррупции в Белоруссии практически нет вообще. Народ живет несоизмеримо лучше, чем в Украине и даже лучше, чем в России. Почти во всем и везде — порядок, удобство для жизни. А то, что не допускают до власти болтунов и воров, которые в долукашенковские времена разворовали страну, грабили народ, так это совершенно правильно.

  8. admin в 16.06.2012 at 16:08

    Борис, Ви явно не вірно зрозуміли Інгу – вона написала «як вважають, Білорусь є тоталітарною державою». Це вона вказує на діючі у нас стереотипи. А взагалі, то дійсно це залежить від критеріїв та вміння пануючої пропаганди у кожен конкретний період історії. Колись у сталінські часи народ здебільшого був впевнений, що живе у самій демократичній країні світу. Зараз пануюча українська, російська тощо (а в цілому — прозахідна) пропаганда називає той устрій тоталітарним. Якщо припустити, що зміниться режим, зміниться пануюча пропаганда, більшість цих Олекс знову будуть цілком щиро кричати щось на кшталт: «Спасибі товаришу Сталіну за наше радісне життя!» і самою кращою книжкою для них буде — «Як гартувалася сталь» (доречи — цілком заслужено). Зрозуміло, що зараз вони скажуть, що подібне не можливо, але ми таке вже проходили і знаємо, що цілком можливо.

    А Ви п. Інга, ще забули згадати і інших «демократичних» борців з тоталітаризмом – Німеччину, Великобританію і тих самих Францію і США у їх «мирній» натівській акції щодо Югославії, яку розбомбили, розвалили і підм’яли під себе, зробивши з окремих конгломератів (Косово, Боснія) рай для наркобаронів та постачальників зброї терористам. Доречи – і на цей час цих наркобаронів і збройних «баронів», вони поки що дійсно послідовно підтримують, та звісно — допоки ті їм потрібні з політичних міркувань.
    Доречи, статтю про постачання американцями гітлерівській військовій промисловості компонентів для зброї у нас на сайті нібито не має, може Ви маєте на увазі статтю на сайті «Гвіздівці» – «Хто був спонсором фашизму?» ( http://gvizdivtsi.org.ua/хто-був-спонсором-фашизму/ )

  9. Олекса в 06.08.2012 at 20:07

    Інго, кого Ви тут маєте за дурника? Мене, чи читачів та учасників цього обговорення? Чи всіх разом? Ну, спасибі!…)))
    Поясню, тим, хто, можливо, не звернув уваги (було б не дивно, бо на «пустопорожню маячню» (Ваше визначення, чи не так?) Ви не поскупилися).
    Ви, ніби між іншим, вкинули «утку»: фразочку «Гітлер, який Вам подобається більше ніж Сталін». І думаєте, що «піпл» це «схаває», і повірить Вам, що мені буцімто «подобається» Гітлер.
    Я сам здатний, пані Інго, означити свою позицію: я не просив і не потребую у цьому Вашої «допомоги». «Допомагати» так намагаються ті, хто сам не має своєї позиції, або прагне її приховати, обгрунтовано її соромлячись.
    А де я давав зрозуміти, що мені з цих двох бузувірів узагалі хтось подобається? Якщо я кажу, що він напаскудив (Українцям, принаймні), менше, ніж Сталін — то це, даруйте, зовсім інша річ.
    Ви приписуєте мені наївність, хоч я нікого не схильний ідеалізувати: з чого Ви взяли, до прикладу, що я симпатизую США, Франції та іже з ними, коли вони «захищали демократію» у відомий нам усім спосіб? Їхня поведенція може й не така страшна, як більшовицько-нацистська, проте, як на мене, не менш гидка. Тут ми, гадаю, з Вами солідарні — не варто вдавати, ніби це не так.
    А щодо плутання міжособистісних та міждержавних відносин… Невже Ви вважаєте, що в політиці немає ніяких зобов*язань, і кожен може робити, що заманеться? Якщо Ви гадаєте, що все, що неприпустимо в міжлюдських відносинах, дозволено в міжнародних — то глибоко помиляєтеся. Те, що кожен мусить дбати сам за себе — це інша справа. Але ж, як свідчить досвід, можна чудово дбати (тепер, принаймні), не грабуючи сусіда — чи не так?
    І якось Ви пропустили момент щодо дотримання міжнародних угод. Коли вже Ви стільки розводилися про мою «наївність» (як з*ясувалося, даремно), то варто було б хоч трохи і на цьому зупинитися.
    А тепер про Вашу наївність, пані Інго: мене немало вразив пасаж про Сталіна, який взяв з Європи, як Вас послухати, «все, що хотів». Шановна, та де Ви бачили загарбника, котрий би вдовольнився награбованим?! Певно, слабо Ви собі уявляєте, межу жадань Сталін (хоча я, поправді кажучи, теж)))!
    До адміна в мене побажання висловлюватися менш по-хамськи (це по-перше), не говорити за мене, що я скажу (гадаю, Ви ж не заперечуватимете, що мені це відомо краще — я, наприклад, якраз не зарікався б, що мене не може обдурити вміло спланована, а головне — безсоромна пропаганда) — це по-друге.
    А по-третє, перечитайте, будь ласка, історію (не з радянських підручників); а можливо, Вам стане перечитати навіть власного коментаря. Щиро кажучи, не втямлю, ким Ви прикидаєтеся. Вам не відомо, що Україна втратила за роки сталінщини? Йдеться ж не лише про десятки мільйонів людей (причому — кращих!), а й про десятки церков, храмів, інших пам*яток архітектури. Десятками тисяч нищено ікони, коштовне шитво, предмети ювелірного мистецтва доби козаччини брутально пограбовано та реквізовано: знищено сотні, тисячі стародруків. Окрема тема — знищення кобзарської традиції (чи то 300, чи то 400 розстріляних кобзарів під Харковом). Про депортацію десятків (якщо не сотень тисяч чоловік населення з Великої України та Галичини Ви, я так розумію, теж вдаєте, ніби не знаєте.
    Ні Вам, ні Інзі не стало духу чесно й просто висловити те, що логічно випливає з Ваших слів: що Ви симпатизуєте Сталінові та російсько-більшовицькому окупаційному режимові. Вас не бентежить той факт, що десятки мільйонів невинних людей (в. т. ч. старих, жінок і дітей) заплатили життям за імперські амбіції Москви, котра, передчуваючи, що за злочини доведеться відповідати перед судом історії, зробила немало, щоб неонацистам-зрадникам було на що посилатися, стверджуючи, що за Сталіна «жити стало краще, товариші, жити стало веселіш!».
    На підставі вищенаведеного висловлюю серйозний сумнів, що Ви взагалі маєте поняття про щирість — інакше були б обережнішими з виразами на кшталт «цілком щиро кричатиме…»))).
    Я кажу, що сумніваюся у Вашій щирості, панове Адмін та Інго — бо якби (не дай Боже, звісно), ваших найближчих людей закатували на ваших очах, (або ще «краще» — коли б вони з голоду поїли одне одного) у вас би навряд чи виникало питання про злочинність режиму, який би завинив у цьому!
    Чи не так?
    Ну, правда, не знаю, чи посміли б ви озвучити свої висновки (хоча, хтозна — може, страх за свою шкуру таки пересилило б сумління) — в усякому разі, ви б мусили говорити й писати приблизно те саме, те, що й зараз тут пишете, якби не хотіли потрапити в концтабори років так на 10 (меншого строку, доношу до Вашого відома, за «український буржуазний націоналізм» певний час не передбачалося). Це — в кращому разі. А так — під розстріл.
    Мене взагалі вражає, як Ви, таваріщ Адмін, наважуєтеся судити про істрію, маючи такі вбогі пізнання про неї. Ви вже даруйте мені таке судження, але мені нелегко припустити, що Ви досконало вивчили історію ХХ-го сторіччя — і тільки бузувірства російської окупаційної влади ухитрилися пропустити повз ока. Так вибірково учити треба вміти! Інакше б у Вас не виникало питання за що не люблять Сталіна: і Вам би просто здоровий глузд не дозволив би припустити, що я, аби зформувати свою негативну думку про Сталіна, потребую «допомоги» якоїсь прозахідної пропаганди. Для цього не обов*язково навіть Українцем бути — просто людиною.
    Коротше, радив би надалі 20 разів подумати, перш ніж озвучувати за мене мою позицію. Я це, дякувати Богові, здатний зробити й без Вашої помочі, котрої потребую не більше ніж уже згадуваної «допомоги» «прозахідної» (а тим паче, проросійської) пропаганди. Замисліться краще над своєю: там у Вас, наскільки можу судити, непочатий край роботи.

  10. admin в 08.08.2012 at 13:27

    Олекса, не знаю, чи зайде на сайт Inga і якщо так, то коли це буде, тому візьму на себе «хамську», як Ви пишете, сміливість коротко (наскільки вдасться) відповісти на Ваш коментар.
    Насамперед, якщо, як Ви самі пишете, вважаєте, що Гітлер завдав менше шкоди Україні, ніж сталінська влада, то це, крім того, що є повна маячня, вже дійсно говорить про те, що Гітлер Вам подобається більше. Та це не так вже і важливо: хто кому більше подобається — у всьому буває різниця.
    Щодо послідовності у політиці, а саме це було суттю коментарів від початку (то вже потім Ви щось поїхали в боки), то Інга Вам цілком конкретно довела, що її не має, не було ні коли і не має бути. Ми б, звісно, всі бажали, щоб у міжнародних відносинах теж притримувалися звичайних людських норм моралі. Та хотіти не шкідливо, але нажаль, такого, ще раз підкреслюю: не було, не має і не буде, адже ставки у цих іграх набагато більше, ніж між у відносинах між окремими людьми. У цих міжнародно-політичних іграх задіяні інтереси, насамперед, великих міжнародних фінансово-промислових гравців і т.п., які і вирішують (саме вони, а не державні діячі, які є у них маріонетками) питання великої політики. А для них взагалі не існує жодних моральних принципів, забобонів та заборон. Для них існують лише їх інтереси, на решту їм наплювати (свіжі приклади: дестабілізація арабських країн, інтервенція НАТО в Лівію, тощо). І саме вони встановлюють загальні принципи міжнародної політики і серед цих принципів, ні якої «послідовності» не має. І навіть режими, які менш інших залежали від цих фінансово-промислових і політичних кіл, або майже взагалі не залежали, як той самий сталінський режим, змушені грати за цими, встановленими ними правилами, а точніше за принципом «З вовками жити — по вовчому вити». Інакше не буде можливості вижити державі. Так діяли, діють і будуть діяти всі країни світу — на жаль іншого не проглядається.
    Та, за великим рахунком, послідовності і у відносинах між звичайними людьми не дуже розповсюджена: дуже часто навіть самі великі друзі сваряться між собою і потім стають ворогами, часто об’єднуючись з тими, кого вважали ворогами раніше. І ні куди від такого не подінешся. Та і взагалі, на жаль, про моральні принципи більшості сучасного українського населення не варто і говорити – їх здебільшого просто не має: кожен хоче, щоб морально відносилися до нього, а сам він міг робити те, що йому подобається. І лише острах спиняє багатьох від вчинення злочинів і інших правопорушень, а не мораль.
    А щодо решти: звинувачення радянської влади у цілому, у зв’язку з наявними і вигаданими злочинами сталінського режиму, то це дешеве політичне виривання окремих періодів і розповсюдження на весь час. Це доречи, теж прояв непослідовності. Давайте тоді спробуємо порахувати, скільки людей знищили «режими» Сагайдачного, Хмельницького, як внаслідок звірячих безчинств козаків Мазепи і Орлика (порівняно з якими турки були лагідними «дядьками») практично все українське, російське і молдавське населення Північної Бессарабії у 1711 р. було змушено залишити рідний край і переселятися за Дністер. Чому прославляється Петлюра зі своєю Діректорією, які зрадили і продали у повному сенсі цього слова українських селян Бессарабії румунам у 1918 р., навіть видаючи тим мирних біженців для розправи?
    Чому ж ми (так звані «партриоти»), такі «послідовні», їх зараз виправдовуємо, прославляємо, а не ганьбимо? Бо так потрібно на сучасному відрізку політичної історії України? А де ж послідовність? Да принциповість?

Залиште свій коментар