Через водні перешкоди

Автор: admin

Наближається чергова річниця звільнення Сокирянщини від румунсько-німецьких загарбників. Наш сайт неодноразово публікував статті про грізні події березня 1944 року, у тому числі статті зі спогадами учасників боїв. Продовжуючи цю традицію ми публікуємо ще один такий історичний матеріал — спогади колишнього командира батальйону 127-го гвардійського стрілецького полку 42-ої гвардійської стрілецької дивізії Л.І. Дряпи.

&&&&&

Долаючи затятий опір супротивника, частини 42-ої гвардійської стрілецької дивізії наблизилися до Дністра. Воїни першого батальйону 127-го гвардійського стрілецького полку перебували в авангарді. Незважаючи на непролазний бруд, гвардійці завзято йшли вперед, а потім трапилася затримка: при виході з невеликого гаю потрапили під шквальний вогонь ворога.

На лівому березі Дністра перед форсуванням

Але не розгубилися, швидко розгорнулися в бойовий ланцюг. Ворожі солдати стали поспішно відходити, кидаючи зброю й боєприпаси.

У цей час на рудому скакуні примчався командир 127-го гвардійського стрілецького полку Герой Радянського Союзу підполковник К. Середа. Він наказав повернути на південний захід і очистити від супротивника сіло Козлів, у самого берега Дністра, з ходу форсувати ріку.

Уже вечоріло, коли ми підійшли до неї. З начальником штабу батальйону старшим лейтенантом Заргаровим стали вирішувати, як бути з переправними засобами. Під рукою нічого не було.

До нас підійшов інженер полку капітан Р. Букатенич, енергійний молодий офіцер. Повідомив, що в запасі є надувний гумовий човен. Це вже міняло справу.

Я викликав командира взводу розвідки старшого сержанта Т. Кабалика й наказав під прикриттям темряви пробратися на правий берег Дністра, розвідати позиції ворога.

Герой Радянського Союзу Костянтин Георгійович Середа, учасник Громадянської і Великої Вітчизнаної війн. З картини М. Джарти.

Потім продовжив розмову із Заргаровим і Кабаликом. Зупинилися на тім, що будемо шукати дошки, колоди й робити з них човна, плоти.

Темні, злегка затягнуті дрібними брижами води Дністра тихо плескалися об прибережні камені. Ні вогника, ракети тільки іноді із шипінням розсікали темінь і повільно опускалися на землю.

У цей час п’ять розвідників на чолі з Кабаликом відчалили на човні від берега й зникли в непроглядній ночі. Коли пройшли половину ріки, чергова ракета, що запустив ворог, окреслила високо в небі півколо. Фашисти виявили сміливців і відкрили вогонь.

Попереду за курсом вже смутно проступили обриси протилежного берега, Кабалик крикнув: «Уперед!» Висадившись, сміливці знайшли підходяще місце для оборони й зав’язали бій. Наступним рейсом на човні прибуло підкріплення. На воду спускалися саморобні плотики, на яких закріплювалися кулемети.

Тим тимчасовий командир другої роти лейтенант Островський доповів, що за допомогою саперів полку наведений паром. Незабаром його підлеглі разом з розвідниками Кабалика почали розширювати захоплений плацдарм, просуваючись до села Волошкове.

А командир відділення зв’язку нашого полку молодший сержант Едуарда Гольдмінц оперативно проклала телефонний зв’язок через Дністер.

Едуарда тільки що прибула з госпіталю, де лікувалася після контузії.

Цікава доля цієї дівчини. Народилася вона в польському місті Лодзь у родині інженера-текстильника. Батько займався революційною діяльністю. Помер він ще до війни    — в’язниці підірвали здоров’я. Для Едуарди наша країна стала другою Батьківщиною. В 1941 році вона добровільно пішла на фронт. Разом з однополчанами дійшла до Мішкольця (Угорщина), на чолі відділення забезпечувала зв’язок між підрозділами.

За мужність і героїзм, виявлені при звільненні молдавської землі від німецько-фашистських загарбників, гвардії молодший сержант Е. Гольдмінц була нагороджена медаллю «3а відвагу»…

Форсували Дністер і другий і третій батальйони полку під командуванням Г. Резінкіна й Г. Бакланова.

На правому фланзі наступав 136-й гвардійський стрілецький полк. Його воїни вийшли на північну окраїну Сокирян.

Обстановка складалася сприятливо. Гітлерівці, явно захоплені зненацька, не вчиняли активних дій. Але скільки це могло тривати? Годину? Дві? Потрібно було розвити й зміцнити успіх. Рішучим ударом випередити ворога. Ми готувалися до наступу. А в такий час справ завжди дуже багато. Закінчивши самі невідкладні, я вирішив заглянути у штаб батальйону, що розташувався за селом Волошкове. Як тільки наблизився до будиночка, мені доповіли, що до телефону викликає командир полку.

Перед боєм підполковник Середа рідко турбував комбатів, він добре знав, скільки в них турбот. Але цього разу змінив своєму правилу. І на те були свої підстави, потрібно було попередити:

— Врахуй, коли будеш наступати убік Окниці, те супротивник може почати танкову контратаку. Виділяю два протитанкові гармати, тримай їх на лівому фланзі.

До світанку повернулися розвідники. Стало зрозуміло, що у фашистів перед Сокирянами й Окницею розгалужена система оборони. Поки ведуть вони себе досить безтурботно: вочевидь думають, що ми в найближчі години не зможемо виступити. Що ж, є шанс використати елемент раптовості.

Солдатський сон короткій. Здається тільки прилинув до речового мішку, а вже на півнеба піднімається зоря, щедро обдаровуючи все навколо жовтогарячими фарбами. Підрозділи на чолі з командирами почали висуватися на вихідні позиції.

Після п`ятнадцятихвилинної артилерійської підготовки ранкове небо прочертила ракета, а по телефоні надійшов умовний сигнал для атаки, і стрілки стіною пішли на ворога. Їх вів за собою комсомольський ватажок першого батальйону В. Овчинніков.

Під безперервним ворожим артилерійським вогнем пробивалися наші воїни до Сокирян і Окниці. Піднімалися в люті атаки, схоплювалися врукопаш. І супротивник здригнувся, почав відступати за залізницю.

Незабаром надійшло повідомлення, що підрозділи першого батальйону 127-го гвардійського стрілецького полку увірвалися в Сокиряни. Одночасно з півночі до селища підійшли воїни 136-го гвардійського полку.

Щоб не дати фашистам отямитися, вибити їх із залізничного вузла Окниця, командування дивізії ввело в бік 132-й гвардійський стрілецький полк під командуванням підполковника П.І. Шурухіна (згодом двічі Герой Радянського Союзу).

Наші батальйони рухалися до північної окраїни. Ворожий вогонь підсилювався й наростав. Тріскотіли автоматні й кулеметні черги, у бойових порядках наступаючих ланцюгів рвалися ворожі снаряди. Не знаючи наших можливостей, супротивник помітно нервував.

Коли зав’язався бій у масивного цегельного будинку депо, був важко поранений заступник командира батальйону по політчасті капітан Дімінюк, комуніст старого загартування. Зі славної плеяди комісарів громадянської війни. «Комісара вбили»,- пронеслося ланцюгом. Але, на щастя, рана виявилася несмертельною, лікарі зуміли повернути його в стрій.

У такій багнюці наступала 46-та армія

Фашисти, щосили намагалися відстояти свій опорний пункт, тричі відбивали наші атаки. Тоді підполковник К. Середа наказав командирові третього батальйону капітанові Г. Бакланову зайти до них з тилу. Цей маневр вирішив результат бою. Щоб уникнути оточення, гітлерівцеві почали відступати.

Тепер належало закріпитися на досягнутому рубежі, підтягти тили, поповнитися боєприпасами й бути готовими вести нові бої.

Наш батальйон зайняв оборону на стику між Окницею і Сокирянами. Майже всю ніч вгризалися в землю. А сапери під керівництвом полкового інженера капітана Р. Букатевича й командира саперного взводу старшого лейтенанта Московко рили лунки, ставили протитанкові й протипіхотні міни. Особливо вирізнилися старшина Морозов і рядові Гладишев, Єгоров, Молчанов, Приходько й Терещенко.

На правому фланзі розташовувався 136-й гвардійський стрілецький полк майора Л. Уставчікова.

Удалині, у холодній імлі, періодично мерехтіли ворожі ракети й для острашки перегукувалися автомати супротивника.

Розвідка донесла, що фашисти готуються до танкової атаки. Про цей варіант ще раніше згадував командир полку підполковник К. Середа. Бійці готувалися до нелегкого двобою. На бруствер окопів викладали протитанкові гранати, пляшки з горючою сумішшю. Вони знали, що розраховувати в цьому бої в основному доведеться на свої сили. Артилерія дивізії застрягла в непролазному бруді й сильно відстала від полків.

Не встигла розсіятися ранкова імла, як удалині заревіли мотори й ворожа броньована лавина рушила на наші позиції. Прикриваючись бронею більше, як двадцяти танків і бронетранспортерів, ішли автоматники.

Один «тигр» за підтримкою двох середніх танків попрямував убік роти лейтенанта Островського, мабуть, хотів прорватися крізь наші ряди в цьому напрямку.

«Вогонь!» — дав команду командир вогневого взводу лейтенант П. Буйнов. Різкий хлопок протитанкових гармат — і один із середніх танків зупинився, закрутився з перебитою гусеницею. Ще два залпи, але танки йшли вперед як ні в чому не бувало. Раптом — вибух: один з них наскочив на протитанкову міну.

Розвиваючи швидкість, ішов прямо на кулеметний розрахунок Старикова й Головіна «тигр». Гвардійці встигли прибрати в окоп ручний кулемет, присіли. Танк перемахнув через окопчик, навздогін йому полетіла протитанкова граната, але майже безуспішно. Танк дійшов до височини, де зайняв кругову оборону штаб полку.

В окопі зі слухавкою в руці сидів і командир полку підполковник К. Середа, а біля нього лежали пляшки зі швидко займистою рідиною. Важкий танк тільки встиг перемахнути через окоп, як Середа одну за іншою кинув дві пляшки в моторну частину «тигра». Мить — і по броні танка поповзли язики яскраво-червоного полум’я. Танк зупинився, відкрився люк, з нього в чорних комбінезонах вискочили танкісти, які були перебиті автоматниками.

На ділянках оборони капітанів Г. Резінкіна і Г. Бакланова танкова атака гітлерівців також була відбита. Підоспілі полкові батареї старшого лейтенанта Папуші й капітана Хадзицького в запеклому бої знищили ще три танки.

Тричі фашисти намагалися прорвати нашу оборону, але нічого не домоглися. Так закінчилися бої за Окницю.

Уночі 23 березня 1944 року сюди підійшла 163-я стрілецька дивізія й прийняла від нас займаний рубіж. 127-й гвардійський стрілецький полк у складі 42-ої гвардійської стрілецької дивізії рушив убік Державного кордону на Пруті. Обстановка часто мінялася.

Перший батальйон наступав в авангарді полку. Речові мішки бійців були забиті боєприпасами, патронами й протитанковими гранатами.

До Ліпкан йшли полями, перелісками, змітаючи на своєму шляху ворожі заслони.

Селище було дощенту зруйноване. А коли його минули, попереду блиснула сріблиста стрічка ріки Прут. Державний кордон!

Запам’ятався хвилюючий момент. Сержант Кабалик дбайливо підняв стовп із гербом країни, вставив у лунку, утоптав розпушену навколо землю й застиг по стійці «струнко» у прикордонного знака.

Коли опустилася ніч, від нашого берега безшумно відділився рибацький човен, у якому сиділи розвідники А. Алексєєв і Г. Базарів з ручним кулеметом.

На плескіт води злобливо відгукнувся ворожий кулемет, і відразу по обидва боки спалахнула перестрілка.

Через якийсь час розвідники висадилися на ворожому березі.

Жителі села Перерити, як і обіцяли, привели по воді кілька рибацьких човнів, і стрілецька рота лейтенанта Островського швидко переправилася на правий берег, а до світанку 25 березня 1944 року весь батальйон, форсувавши стрімку прикордонну річку, закріпився на маленькому плацдармі.

Наші розвідники як завжди йшли попереду. Вони повідомили, що назустріч нам прискореним маршем рухається ворожа колона.

Як би нам допомогла зараз дивізіонна артилерія! Але про це не варто було навіть думати. З начальником штабу батальйону старшим лейтенантом Загаровим прикинули план майбутнього бою. Він взяв із собою двадцять автоматників і яром потай став обходити гітлерівську колону з тилу. А із флангу по ній застрочили станкові кулемети. Гітлерівці намагалися перешикуватися, вчинити опір, але нічого не вийшло. Вони стали кидати зброю, розбігатися в різні сторони. Бачачи безвихідність свого становища, деякі піднімали руки догори.

Виявилося, це був ворожий саперний батальйон. Так закінчився наш перший бій на румунській землі.

Від Дарабані ми рушили уздовж Пруту, звільняючи від фашистських поневолювачів великі й малі населені пункти. Багато моїх бойових товаришів віддали свої життя за волю й незалежність братнього румунського народу, і про це ми часто згадували на зустрічах однополчан — колишніх солдатів і офіцерів 42-ої гвардійської стрілецької дивізії, що пройшла славний бойовий шлях.

 

Л.І. Дряпа, підполковник у відставці, колишній командир батальйону 127-го гвардійського стрілецького полку 42-ої гвардійської стрілецької дивізії

 

«В боях за Молдавию», Кишинев, «Картя Молдовеняскэ», 1988, «Через водные преграды», стр. 41-46.

 

 

_____________________________________________________________________

 

 

 

Інші статті сайту «Сокирянщина», присвячені звільненню нашого краю в 1944 році:

 

«Попереду кордон»

«Герої звільнення Сокирянщини: генерал-майор Бобров Ф.А.»

«Ще раз про Віру і її товаришів…»

«Герої звільнення Сокирянщини: снайпер Мельніков О.І.»

«Герої звільнення Сокирянщини: Розвідник Дударєв П.І.»

«Звірства окупантів на Сокирянщині»

«24-25 березня — річниця звільнення Сокирянщини»

«Відзначення 72-ої річниці звільнення Сокирянщини»

«Сокирянщина вшанувала пам’ять визволителів»

 

Статті сайту «Гвіздівці», присвячені звільненню Сокирянщини в 1944 році:

 

«70-я річниця звільнення села Гвіздівці»

«Умансько-Ботошанська наступальна операція 1944 року»

«Армія — визволительниця»

«25 березня — річниця звільнення села Гвіздівці»

«Майор, що вніс корективи у військову науку»

Залиште свій коментар