Ще раз про Віру і її товаришів…

Автор: admin

Віру Бірюкову в Сокирянському районі, мабуть знають усі — від малого до великого. Про відважну десантницю — партизанку і її товаришів розповідають, починаючи з дитячого садочка, про неї та про її бойових товаришів багаторазово писала районна газета. Дотепер ще деякі старожили пам’ятають бій, що дали десантники румунським окупантам.

Але, на жаль, до останнього часу не вдавалося скласти ні цілісну картину військового подвигу десантників, не знайти досить повну хронологічну біографію героїв. Сучасні засоби комунікації полегшують цю можливість і з різних розрізнених джерел, а також з врахуванням отриманих архівних документів, сподіваюся, що вдалося більш точно й докладно скласти картину того, що відбулося, хоча, звичайно, усе ще навряд чи можна претендувати на повну закінченість цього історичного дослідження.  Але все ж таки…

&&&  

Бірюкова Віра Олександрівна, 1922 року народження, народилася в селищі Орел Усольського району Пермського краю.

В 1933 році родина столяра А.А. Бірюкова переїхала в місто Бєрєзнікі. Тут Віра вчилася в залізничній семирічці № 35, а 8-10 класи закінчувала в школі ім. Горького. Зі шкільних предметів віддавала перевагу біології, географії. Багато читала. Любила рухливі ігри, велосипед, ковзани, лижі. Тому була енергійною, спритною, сильною. На ній, старшій з дітей, лежало чимало турбот по господарству — косовиця, город, клумби під вікнами, її особлива гордість — порядок у будинку. В 1938 році Віру прийняли до комсомолу. Її перше доручення — піонервожата у шестикласників. І вона відразу виявила себе організатором.

За десятиліткою у Віри були робітфак, іспити в сільськогосподарську академію імені Тімірязєва. Вона поступила на плодоовочевий факультет, мріючи стати вченим — агрономом. Але навчанню перешкодила несподівана хвороба батька. Повернувшись із Москви, Віра пішла працювати архіваріусом у міський архів. На початку сорок другого року перейшла працювати на содовий завод, прибористом у ЦХЛ. По вечорах вчилася на курсах радистів.

Віра Бірюкова

10 липня 1942 року Віру, що таку, що пройшла курси радистів, призвали в армію. У цьому ж році вона пройшла навчання в спецшколі радистів для партизанських загонів при Центральному штабі партизанського руху (ЦШПД).

Із щоденника Віри Бірюковій (щоденники й листи зберігаються в міському краєзнавчому музеї):

«Август 1942 р. З 25 липня живу в Москві. Нас направили до Центральної школи (партизанського руху). З 7 серпня ми приступилися до занять. Мене й ще декількох дівчат зарахували у групу, що почала займатися раніше нашої на півмісяця, отже довелося доганяти. Поки вчуся на «відмінно». За це мені надавали звільнення у місто…. Нещодавно відвідувала «свою» Тимирязівку. Виявляється, зараз там госпіталь… Коси я свої остригла й завилася…

30 серпня… Приймали партизанську присягу. Такий урочистий день! Коли читала, то хвилювалася».

З листа Віри Бірюкової до рідних:

«19 вересня. Дорогі мої! …через 20 днів ми закінчимо й поїдемо за завданням уряду. Справи в мене йдуть добре: вчуся на «відмінно», …мене обрали секретарем комсомольського бюро роти… Становище на фронті серйозне. Потрібно будь-що-будь скоріше перемогти…».

Після закінчення школи В. Бірюковій було привласнене звання молодшого лейтенанта РСЧА. Їй запропонували залишитися в Москві, при штабі, але вона домоглася направлення у тил ворога, і таки була відряджена радистом до Кіровоградського партизанського загону комбрига Семенчука, що діяв у Сумській області. З 12 листопада 1942 р. партизанський загін здійснював рейд Кіровоградською областю. Віра була радисткою, перекладачкою, зв’язківкою, розвідницею Кіровоградського загону. Із щоденника В. Бірюкової:

«17 січня 1943 р. О 7 годині вечора ми вилетіли в тил до німців. На нас надягли парашути, речові мішки, автомати, на мені була рація… Летіли без усяких пригод 3 години 30 мінут. Один раз, щоправда, обстріляли. Літак пішов на зниження… Команда стрибати… Зарили всі свої речі й пішли на багаття: там нас зустрічали партизани… Спустилося нас 7 чоловік… Переночували в дер. Водянка…, ранком виїхали до партизанів у ліс. Нас зустріли чудово — як представників з Великої землі.

28 січня. З лісу, із землянок ми переїхали в село Погранічноє. З 32 дворів залишилося 10. 22 двори спалили німці. Дівчат цього села всіх зґвалтували, забрали все… У сусідніх селах від мала до велика спалили або повирізували… Жахливо постраждало населення.

Радисти кавалерійського партизанського з’єднання М.І. Наумова. 1943 рік. Щоправда, Віри Бірюкової поки що серед них не має.

6 лютого… Ні, мало ми ще їх б’ємо. Скільки вони, гади, наробили зла. Жахливо! Дітей у вогонь кидають. Учора ми зробили на шляху засідку, там перебили десь 250 чоловік. Взяли багато в полон…».

З 1 лютого 1943 р. загін увійшов до з’єднання М.І. Наумова. З’єднання здійснювало глибокий рейд по південних степах України, щоб паралізувати залізничне сполучення супротивника на лінії Суми-Харків, Суми-Курськ. Ведучи безперервні бої, загін пройшов по тилах ворога біля тисячі кілометрів, від Хенельських лісів до Полтави.

У щоденникових записах за 9, 13, 15, 16, 17, 18, 19 лютого згадані с. Сінне, дер. Ревкі, с. Великий Істороп, с. Міщанка, хутір Вертики, де загін партизанів вів бої, звідки його радисти зв’язувалися з Москвою.

Партизанський рейд, у якому брала участь Віра Бірюкова, увійшов до історії Великої Вітчизняної війни за назвою Степового. Він діяв за планом, що був затверджений ЦК КП(б) України.

18 лютого 1943 р. загін залишив з’єднання, повернувши назустріч наступаючій Червоній Армії. Віра була поранена в районі залізничної станції Решетилівка Полтавської області. Із щоденника Віри Бірюкової:

«20 лютого ввечері, як завжди, пішли в похід і вже до 10 вечора під’їжджали до залізн.-буд. ст. Решетилівка Полтавської області. Там була велика охорона, чку наші знищили. Там було два залізничних мости. Під одним з них ми проїхали, а під другий попідкладали міни. У той час, коли ми переїжджали, ішли один за іншим два ешелони з військами «СС». Перший вибухнув і пішов під укіс. Другий зайняв оборону й відкрив по нас такий ураганний вогонь, що жах! Половина загонів переїхала, а ми ще залишилися на цій стороні, і нам під жахливим вогнем довелося розвертати коней і гнати назад. Це було щось жахливе…

Хайрутдінов Ф.Г (праворуч)

Раптом мене ожгло в груди й зробилося дуже боляче. Я закричала й застогнала. Скільки крові я втратила, жах. Не могла поворухнути пальцем…Усі думали, що я вмру від втрати крові, і до того ще мені було важко дихати, повітря зі свистом виходило з рани. У ніч на 24 лютого ми з’єдналися із частинами Червоної Армії, а саме з 309-ю гвардійською дивізією ( 40-ої армії генерала К.С. Москаленка). 23 числа нам довелося важко, билися з німцями, потрапили в лісі в оточення, але вночі з’єдналися…
Мене представили до другої нагороди…» (Ордену Вітчизняної війни. Першим був орден Червоної Зірки)
».

…Важко поранена, Віра лікувалася в госпіталі м. Острогожська Воронезької області. Звідти писала в Бєрєзнікі матері, Єлизаветі Михайлівні, рідним (відомий її лист від 14 березня 1943 р.)

Доліковувалася в Москві, у санаторії-госпіталі. У квітні вона зустрічалася з бєрєзніковськими дівчатами — аеростатчицями на їхньому пості в парку «своєї» Тимирязівки. Після госпіталю, у травні сорок третього року, Віра приїжджала в Бєрєзнікі на десять днів у відпустку. А після короткострокового відпочинку відбула в Саратов, в офіцерське училище.

За наказом штабу партизанського руху 3-го Українські фронти була сформована партизанська група ім. Чапаєва (під номером два), завданням якої було проведення розвідувальної діяльності й організації партизанського руху в Північній Бессарабії. Радіотехніка, молодшого лейтенанта В. Бірюкову в грудні 1943 р. зарахували радисткою в цю групу й 13 січня 1944 року вона із групою вже знову летіла за лінію фронту, була десантована в районі села Сербичани Сокирянського району Чернівецької області.

У десантної групи, у складі якої висадилася Віра, доля склалася трагічно. Це трапилося 14 січня 1944 року (за повідомленням облвійськомату від 11 червня 1962 р. і повідомленням № 50 Головного управління кадрів Міноборони СРСР). Під час висадки була ушкоджена рація й зв’язку із загоном не було, хоча по деяких джерелах, перше повідомлення про висадку вони все ж встигли передати. Але групу було відразу ж виявлено румунськими жандармами і до місця висадки окупанти встигли стягти великі сили. Місцеві жителі згадують, що бій десантників з карателями тривав весь день. От що пише про це В. Михайлюк у книзі «Бой за мечту»:

«При спробі прорвати вороже кільце був важко поранений командир загону Василь Бутенко. Коли повернулась свідомість, він доповз до сусіднього села, але там був схоплений жандармами. Загинули Іван Козлов, Сашко Дедусенко, Зоя Зародова. Залишилися двоє — Віра й командир Іван Примак. Знайшовши надійне вкриття, вони протрималися до вечора, сподіваючись, що ніч їм допоможе вийти з ворожого кільця. Але незабаром і ця надія зникла. До вечора смертельно ранило командира. Віра підповзла до нього, перев’язала рани й мужньо продовжувала його захищати. Із простреленими грудьми, Примак допомагав їй відбиватися, але був убитий. Важко поранена, Віра залишилася в лісі одна. Її оточили, пропонували здатися, але вона відстрілювалася до останнього патрона. Потім на висотці раптом настала тиша. Вороги причаїлися чекаючи. Перебіжками вони почали наближатися до висотки й кинулися до пораненої, щоб взяти її живою. В останню хвилину Віра рвонула кільце гранати…  За свідченням населення, десантники знищили біля двохсот ворожих солдатів».

Наградний лист Примака І.К.

Звичайно, це є художній опис подій, що ближче до легенди, ніж до точного викладу, оскільки всіх деталей, на жаль, не знає ні хто.

Але, з того, що точно відомо з документів та розповідей очевидців, у ніч із 13 на 14 січня 1944 року на територію сучасної Сокирянщини, насправді були одночасно висаджені дві зовсім окремі групи розвідки й організації партизанського руху: партизансько-організаційна група імені Сергія Лазо в складі 6-ти людей під керівництвом Ф.Г. Хайрутдінова висадилася в районі с. Романківці, а друга партизансько-організаційна група імені В.І. Чапаєва, під командуванням І.К. Примака, також у складі 6-ти людей, висадилася в районі сербичансько-гвоздівецького лісу. Чому дві окремі групи із практично однаковим завданням були висаджені так близько одна від іншої — не відомо.

Групі І.К. Примака не повезло із самого початку: їх злегка розкидало по місцевості, троє бійців опинилися ближче до села Сербичани, а троє — ближче до молдавського с. Клокушна. Один з десантників чомусь був змушений звернутися до когось із проживаючих на краю села Клокушна молдавських селян, але той відразу ж повідомив про висадження десанту жандармам. Румуни пригнали зі станції Окниця на гвоздівецький перегін (між станцією Сокиряни й селом Сербичани)  цілий ешелон солдатів, які мабуть перебували в цей час на станції Окниця у зв’язку із проїздом до фронту. Солдати оточили лісовий масив, та й ще жандарми зігнали для прочісування лісу гвоздівецьку й сербичанську сільську молодь із дерев’яними гвинтівками, з якими ті періодично проходили румунський початковий вишкіл. Звичайно, ні яких реальних дій по переслідуванню й розшуку десантників хлопці із цих двох сіл не здійснювали, а тільки створювали їхню видимість.

Троє розвідників із групи Примака відходили від Клокушни через гвоздівецкий ліс, мабуть розраховуючи затаїтися в ньому до темряви. Але румунські солдати виявили їх на краю лісу  біля залізниці неподалік від станції Сокиряни (праворуч від сучасної автодороги Гвіздівці — ст. Сокиряни, що перетинає залізницю,). Десантники почали відстрілюватися. Сільська молодь, почувши віддалені кулеметні постріли, покидали свої «гвинтівки» і розбіглися. Але потім, вже після завершення бою, дехто насмілився підійти. На місці бою лежав убитий десантник. Він був молодий, русявий, коротко стрижений, одягнений в «фуфайку» (ватяну тілогрійку), гарні чоботи, поруч лежала шапка-вушанка й автомат. Між двома стовбурами дуба був вставлений кулемет з дисковим магазином — боєць явно прикривав відхід своїх товаришів.

Поруч також лежав речовий мішок. Румунський офіцер взяв речмішок, відкрив його, почав витягати все з нього й розглядати. Там був буханець сірого хліба «цегла» (гвоздівчани та й румунські солдати тоді вперше побачили хліб такої форми, дуже дивувалися), кілька консервів, пачка з патронами. Офіцер усім показував патрони: «Якби не вбили, він би ще міг відстрілюватися…». Потім пригнали сани, убитого поклали на них і відвезли в Сокиряни.

Ще один з десантників заліг у лозах між селами Романківці й Гвіздівці (у гвоздівецькому урочищі Роздишия) і один всю ніч вів бій з румунами, які його оточили. Останній патрон він залишив для себе й не здався ворогові. Туди теж румунські жандарми гнали селян на прочісування місцевості, і вони із замилуванням і гордістю потім розповідали одне-одному, що це був «руський» і про те, як він героїчно відбивався від румунів, а перш ніж застрелитися, крикнув: «Хай живе товариш Сталін!».

Це були  Іван Козлов і Олександр Дедусенко. Зоя Зародова й Іван Примак загинули на полі за селом Сербичани — так, як описано в книзі В. Михайлюка, та і щодо Віри описано майже все вірно. Лише тільки те, що вона, вкрай важко поранена, була все ж захоплена окупантами і доставлена у Сокиряни, де дуже швидко померла від поранень, майже не приходячи до свідомості. Жодних відомостей румуни від неї не отримали.

Шостому десантникові все ж вдалося пробитися до Дністра й добратися до своїх, переправившись через ріку біля села Розкопинці (йому допоміг розкопинський житель Михайло Степанович Репеха). Як з’ясувалося вже після війни — то був комісар В.І. Бутенко, про якого В. Михайлюк у своїй книзі написав, що він був поранений і схоплений жандармами.

Бійці групи Хайрутдінова Ф.Г. також загинули у наднерівних боях протягом трьох днів (офіційно вважається, що в той самий день). У цілому десантниками обох груп було знищено, за різними оцінками, від 100 до 200 румунських солдатів.

Памятник на місці висадки біля с. Сербичани. Фото 2015 р.

Наступного дня тіла вбитих десантників бачили в Сокирянах, у той час, коли вони лежали на подвір`ї будинку, де до 1940 року розміщалася єврейська лікарня, під час війни — госпіталь, після війни донедавна розміщався районний пологовий будинок, а зараз — районний відділ освіти.

Віра Бірюкова була похована в селі Сербичани Сокирянського району Чернівецької області Української РСР. 9 травня 1978 р. її порох і останки інших загиблих партизанів із групи ім. Чапаєва були перепоховані в райцентр Сокиряни. На братській могилі споруджено пам’ятник Вірі Бірюковій і Зої Зародовій. У Сокирянах є вулиця імені В. Бірюкової. На місці висадки Примака І.К. і В. Бірюковій біля села Сербичани встановлений пам’ятник. Поле поруч із селом Сербичани, де загинула група І.К. Примака, має ім’я Віри. Про сміливу уральську дівчину з берегів ріки Ками були складені пісні й легенди. У місті Бєрєзнікі за рішенням виконкому міськради від 12 травня 1956 року проїзд Фізкультурників перейменований у вулицю Віри Бірюкової, на будинку ПТУ № 40 м. Бєрєзнікі встановлена меморіальна дошка.

У день партизанської слави. Фото 2015 р.

Раніше в Сокирянах проводився волейбольний турнір пам’яті партизанки — розвідниці Віри Бірюкової за участю команд із м. Бєрєзнікі, сільськогосподарської академії імені К.А. Тімірязєва, міста Спаська Рязанської області, а також з молдавських міст Окниця й Бричаны.

О. Кучерявий

&&&

Ну й, звичайно, ми не можемо не згадати всіх загиблих героїв з обох десантних груп.

 

Загиблі бійці зі складу груп Примака И.К. і Хайрутдінова Ф.Г.

 

  • капітан Хайрутдінов Фахрутдін Гайфутдінович, 1902 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • старший лейтенант Примак Іван Кузьмич, 1916 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • старший лейтенант Колісник Василь Степанович, 1911 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • старший лейтенант Ковальов Віктор Іванович, 1921 року народження, загинув у бої 16.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • лейтенант Козлов Микола Васильович, 1916 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • молодший лейтенант Бірюкова Віра Олександрівна, 1922 року народження, загинула 14.01.1944 р., похована в братській могилі в м. Сокиряни.
  • сержант Дедусенко Олександр Терентійович, 1919 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • сержант Моргун Дмитро Петрович, 1919 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • рядовий Золот Іван Федорович, 1925 року народження, загинув у бої 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.
  • рядова Зародова Зоя Іванівна, 1922 року народження, загинула в бої 14.01.1944 р., похована в братській могилі в м. Сокиряни.
  • рядовий Смородінов Ірінарх Трофимович, 1921 року народження, загинув 14.01.1944 р., похований у братській могилі в м. Сокиряни.

 

 

____________________________________________________

Джерела:

Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область.- Київ: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії АН УРСР, 1969.- С. 509, 537.

Книга памяти Украины

Книга памяти Березники Пермского края

Орел-городок (Усольский район, Пермский край)

«Підпільно-партизанська боротьба в Чернівецькій області (1941 — 1944)». Державний архів Чернівецької області.

Центральний архів МО РФ

Михайлюк, Владимир Максимович. Сражение за мечту. М., «Сов. Россия», 1976

 «Герои не умирают (к годовщине освобождения Сокирянщины)» Сайт «Гвіздівці»

«Герои не умирают». «Дністрові зорі», 1969, 18 января года, № 8 (2618).

Гусар Ю. Партизанка Віра Бірюкова.  «Дністрові зорі», 1982, 25 березня, № 37.

Гусар Ю. Пам’ятаємо тебе, Віро. «Радянська Буковина». 1986, 8 марта, № 51.

«День партизанської слави». Сайт «Гвіздівці»

О. Кучерявий, О. Мандзяк. «Гвіздівці. Шляхами століть» (готується до публікації).

Залиште свій коментар