Із історії села Бульбоака за часів Молдавського князівства

Автор: admin

Олексій МандзякBulboka

Булбоака (Бульбоака, Bulboaca) – село, яке розташоване по сусідству — у Бричанському районі Республіки Молдова. Хоча воно і не є частиною Сокирянщини, тим не менш, історія його являє інтерес для нашого регіону. Як відомо, Булбоака раніше, як і села теперішнього Сокирянського району входило до складу Хотинського цинуту, а потім до Хотинського повіту. Окрім того, Булбоака знаходиться практично біля границі Сокирянського району і історія села в тій чи іншій мірі пересікалася з деякими селами Сокирянщини, як то, наприклад, Вашківців і Олексіївки (Мендиківці), а також зниклих і не існуючих тепер, як то село Карликів (Карликеу).

Почнемо с того, що сучасна назва села з’явилася тільки у XVIII столітті, і записувалася, як правило Булбока або Болбока. Є припущення, що ця назва утворена від молдавського слова «булбоаке» — «поглиблене місце в річці», «вир, ковбаня». Частково, це підтверджує й місцева легенда в якій оповідується, що це відбулося у зв’язку із трагічними обставинами: боярин потонув у вирі.[1]

Перша ж відома назва села – Димідяни (Демідєни, Дімідєни, молд. Дімідень). Його межі знаходилися приблизно в тому ж місці, де розташоване й теперешнє село, і його землі межували з хотарами[2] сучасних сіл Требісеуць (Trebisăuţi), Гріменкеуць (Гриманкоуці, Grimăncăuţi) і деяких інших, що ми бачимо із «Посвідчувального запису ворника[3] Романа на приналежне спатарю Тодерашко село Трибісауци у Хотинській волості», від 16 жовтня 1669 року:

«Милостивий і пресвітлий пане, хай прибуде ваша величність у здоров’ї. Повідомляю вашу величність, що послали ви мене, ваша величність, із шанобливою грамотою вашої величності, у село його милості, спатаря[4] Тодерашко, а саме в Трибісауци[5] у Хотинській волості, визначити хотар з боку інших сусідів. Тому ми, коли прибули туди, у село, зібрали добрих і старих людей, і дітей боярських, а саме: Маркула із Миндекауц[6], і Самсона із Росошан[7], і були присутні й Панкул, колишній шолтуз[8] зі Штефанешт, і старі люди, яким було відомо розташування хотара, а саме: Георгій Белей, звідти, із села, і Григорій ватаман[9] звідти і Якоб житничер[10], і Григорій Жила, і Цуріє, син ватамана Іонашко Браха, і інші добрі люди. І вийшли ми до хотару перше з боку Диміден, і почали ми від Драбіште до вершини гори поки дійшли до вершини гори, звідти пішли по схилу, по закинутій дорозі до чотирьох бугрів, які розташовані в ряд, при цьому з однієї сторони проходить хотар Трибісауців, а з іншого боку — Димідєн, поки пройшли перший бугор і дійшли до другого бугра. Там зійшовся й хотар Коростень[11], звідти, від другого бугра, ми поклали землю з борозни на голову[12] Гіоргію, про котрого всі стверджували, що він знає де проходять границі хотара. Далі направилися униз через невеликі ділянки землі до долини, звідти посередині долини убік Раковец, причому з одного боку був хотар Коростень, а з іншого боку — хотар Трибісауць, поки дійшли до хотара Марковець.[13] Звідси направилися в гору, знову униз повз лісопосадку до бугра; від того бугра до іншого бугра, всі поруч із хотаром Марковець. Від цього бугра, самого нижнього, далі пішли униз поки дійшли до іншої долини, за назвою Стина. Там, у цій долині, була улоговина й колись давно була кошара, тому й зараз це місце називається Тирла. Потім межа проходить прямо поперек Тирли, йде до хотару через лісочок, і з лісочка направляється до вершини знову ж у Драбіште, проходить через Драбіште, знову через долину, називану Плоска, усе в гірку, з одного боку долини знаходиться хотар Кулічен[14], а з іншого боку долини — хотар Трибісауць, дощенту. Від Плоски направляється прямо до трьох горбків, розташованих разом, від бугрів направляється поверх Разбуєни, мимо хотара Хриманкауць, на Текуче. Потім проходить мимо хотара Васкауц[15], через лісочок, до кінця Грозянки. Потім через Грозянку униз, з однієї сторони струмка знаходиться хотар Димідян, з іншого боку — Трибісауць, поки знову доходить до Драбіште, напроти місця звідки почали. Таким чином, обійшли навколо хотара з людьми, які знали дуже добре розташування хотара, і виявили тільки, що з боку Коростень була захоплена невелика ділянка, що належить Трибісауцам; про що ми розсудили й виправили із цими вищезазначеними людьми, і встановили і стовпи, щоб більше не сварилися через цю невелику ділянку.

І ці люди, вищевказані, які підписалися, а інші приклали пальці під цим посвідчувальним записом, щоб був на віру. Тому повідомляємо вашу величність, хай прибуде ваша величність у здоров’ї. Амінь».[16]

Першу ж нині відому згадку про «село Демідени, «з водоймами й млинами» на річці Драбіште зустрічаємо в господарських грамотах від 12 і 30 квітня 1620 року. Господар Молдавського князівства Гашпар (Гаспар) Граціані підтвердив цією грамотою правнуку Балша (Бальша) Старого, великому дворнику Нижньої Землі Кості Бучоку (1570-1625) значну кількість циганських сімей і декілька сіл, серед котрих вказані і Димідяни.[17]

На початку 1630-х років власником Димідян або якоїсь його частини значиться боярин Іонашко Малай, якому на той час належали також села Романківці, Гріменкеуць і деякі інші. При ньому, у листопаді 1632 року на хотарі села Гріменкеуць було скоєно вбивство, за що сімейство Малаїв повинно було виплатити визначений штраф. Але, як стає відомо із актів і грамот тих часів, Малай та його близькі родичі цього не зробили, і у липні 1644 року господар Василь Лупу жалує село Гріменкеуць колишньому вістієрнику[18] Іордакі Бухушу, Костянтину і Діріє Стирча (Стирчя) і деяким іншим заможним землевласникам, про що була видана господарська грамота, в якій було зазначено, що «…так як вони заплатили в бутність нашу вел ворнику Верхнього Краю встановлений штраф за знайдене на землі Хриманкоуцької садиби тіло вбитої людини. Понад тим позбулися й сімнадцяти волів, з нагоди вищесказаного смертовбивства. Внаслідок чого, ніхто із родини Малаїв, яким до цього належала вказана садиба, не вправі більш володіти нею, не продавати її. Якщо ж Малаєви схочуть повернути вищевказаним власникам увесь сплачений ними штраф за знайдене на землі Хриманкоуцької садиби тіло вбитої людини і продати ту садибу, то ніхто інший не вправі купити її, окрім вищевказаних бояр наших, Костянтина і Дарія Стирчових…».[19]

Але тяжби за власність Малаїв на цьому не скінчилася. І вже, майже через два роки, Малаї позбулися не тільки села Гріменкеуць, а й деяких інших, в тому числі і Димідян. В «Судній грамоті господаря Василя Лупу, підтверджуючій колишньому пиркалабу Костянтину Стирчі і його братові Даріє Стирчі селище Хріманкауци у Хотинській волості, на яке претендував Іонашко Малай», датованій 18 червнем 1646 року, читаємо:

«Іо[20] Василь воєвода, Божою милостю господар Землі Молдавської. От судилися перед моїм пануванням слуги наші, Костянтин Стирча, колишній пиркалаб, і його брат, Даріє Стирча, з Іонашко Малаєм, через селище за назвою Хриманкауци, що належало Іонашко Малаю, і відбулося людиновбивство на хотарі того селища, коли моє панування був великим ворником. І заплатив за людиновбивство Костянтин Стирча і його брат Даріє, і село Кулічени, і село Трибісауци, і Димидяны, ці в окрест розташовані села в наші руки й дали 21 вола й шістдесят грошей золотих.

Тому моє панування розсудило з усією радою мого панування й вирішили, щоб цим селищем володіли Костянтин Стирча і його брат Даріє, і тими вишеписанними моїм пануванням селами, оскільки вони заплатили за те людиновбивство, яке було здійснене на хотарі цього селища, або, щоб Малай повернув їм те що вони дали за те людиновбивство, а поки він не поверне їм, щоб ні в що не вмішувався й надалі ніколи більше не судився».[21]

Із писемних джерел часів Молдавського князівства стає відомо, що вже у 1650 роках Димідяни мали декількох власників, серед котрих були спадкоємці колишнього пиркалаба Пісоцького[22] і його дружини Тудоски, а також Даріє Стирча (дружина котрого. Ангеліна, була сестрою Тудоски), який на той час проживав у сусідньому селі Вашківці. Щоправда, останньому, у 1654 році довелося просити у господаря підтвердну грамоту на свою частину Димідян і долі деяких інших сіл, які йому належали. Причиною цього було те, що «ті документи загинули всі, коли пройшов Тиміш Хмельницький з військом козацьким у Мунтянську землю зі своїм свекром, Василем воєводою; тоді загинули вони в середині кодр Ясських, й із численним майном і одягом».[23] Воєвода Молдавського князівства Георгій Штефан (між 13 квітня – 8 травня1653, і знову від 16 липня 1653 – 13 березня 1658) видав таку грамоту 8 березня 1654 року.

15/25 травня 1660 року зять Пісоцького, Стефан Туркуман      заклав частину села Димідян скарбнику Іордакі Кантакузіно за 22 леї.[24] Туркуман, очевидно, не зміг повернути борг, оскільки в тому ж році разом з Костянтином Лічюлом продав четверту частину села Димідян. 28 жовтня 1660 року Штефаніца Лупу – господар Молдавського князівства 1659–1661, видає підтвердну грамоту великому вістієрнику Іордакі Кантакузіно на частину села Димідяни, яку він купив у колишнього аги Костянтина Лічюла за 160 талерів. В грамоті сказано:

«Іо Штефан воєвода, Божою милостю господар Землі Молдавської. От стали перед нами й перед нашими молдавськими боярами, великий і малими, наш шановний і вірний боярин Іордакіє, великий вістієрник, і показав перед нами свідоцький запис, складений у присутності багатьох бояр і синів бояр, і господарських слуг, що проживають в околиці; пишуть і свідчать у цьому записі про те, як став перед ними слуга наш, Костянтин Лічюл, колишній ага, син старого Лічюла, і зі своєю дружиною Антимією, дочкою Пісоцького із Виртопа[25], колишнього пиркалаба, і Стефан Туркуман, син Турчюла із Виртопа, і зі своєю дружиною Настасією, також дочкою Пісоцького із Виртопа, ніким не змушувані і не примушувані, а по своїй добрій волі погодилися між собою й продали свою праву отнину[26] й дедину[27], четверту частину села від Диміден у Хотинській волості, на Драбіште, частина села, що була приданим від свого свекра, Пісоцького із Виртопа, колишнього пиркалаба, від основи села й з вечинами, скільки їх довелося на цю четверту частину села Димідян при розділі, коли розділилися вони між собою із іншими їхніми братами, і з рибними ставками на річці Драбіште, і з мірошницькими бродами, і в поле, і від оранки, і від косовиці, і від усього хотару з усім доходом, скільки прийдеться на цю вищезаписану четверту частину села. Це продали нашому шановному й вірному бояринові Іордакіє, великому вістієрнику, за сто шістдесят талерів битих, всі готівкою.

Тому й моє панування, побачивши цей справжній запис, складений тими боярами й синами бояр, і господарськими слугами, які живуть по сусідству, і між ними угоду й повну плату, моє панування ще дали й підтвердили нашому шановному й вірному вищеписанному бояринові Іордакіє, великому вістієрнику, цю четверту вищевказану частину, від села Димідяни в Хотинській волості, на Драбіште, щоб було йому правою отниною і купівлею, і урік потвердний, непохитним і непорушеним ніколи у віка».[28]

Проти цієї купівлі були брати Іон і Тоадер – діти колишнього власника Димідян, сорокського пиркалаба Пісоцького. Останній у свій час поділив село між усіма своїми чотирма дітьми – по якійсь частині дісталося двом синам, а інші були віддані у придане дочкам, одна із яких, Антимія, одружилася з Костянтином Лічюлом. Сини Пісоцького намагалися доказати, що Лічюл присвоїв собі їхню спадщину розміром в половину села Димідяни.

Практично всю першу половину 1660-х років брати Пісоцькі намагалися повернути те, що їм належало по праву, як вони вважали. Про це свідчить «Судна грамота господаря Євстратія Дабіжи, яка підтверджує Антимії, дружині Костянтина Лічюла, половину села Димідяни в Хотинського цинуту, на яку претендував Іон Пісоцький», від 15 квітня 1665 року, в якій оповідується наступне:

«Іо Євстратіє Дабіжа воєвода, Божою милостю господар Землі Молдавської. От стала перед нами й перед нашими молдавськими боярами, великими й малими, Антимія, дружина Костянтина Лічюла, колишнього аги, і поскаржилася великою скаргою, заявивши, що є в неї половина села Димідяни, на ріці Драбіште, у Хотинській волості, з вечинами й з рибними кошами, яке було при смерті подаровано її тіткою Антимією, дочки Стецко, дружини Георгія Коростянула, про що вона показала й дарчий лист із більшими прокльонами, складену в присутності багатьох священиків і добрих людей і показала й потвердну грамоту від Василя воєводи на цю половину села, і показала й іншу судну грамоту від мого панування про те, що судилися Тоадер і Іон Пісоцькі з Костянтином Лічюлом, колишній ага, також через цю половину села Димідяни. І програли Тоадер і Іон, сини Пісоцьки, тому що вони не мають ніяких прав, оскільки вона є даруванням Антимії.

Тепер знову піднявся Іон Пісоцький й знову призначив строк Антимії, своїй сестрі, щоб вона з’явилася й судилася через цю половину села. І Антимія з’явилася в призначений день і чекала ще тиждень, але її брат Іон Пісоцьки не з’явився.

Тому програв Іон Пісоцький через неявку в строк за законом країни, а його сестра Антимія виправдалася й внесла й фієрию.

І надалі, щоб Іон Пісоцький не претендував на цю половину села Димідяни, і так буде воно законною отниною Антимії, сестри Іона Пісоцького, з вечинами, і з рибними кошами, і з усім доходом, і урік, і підтвердження, непохитно й нерушимо ніколи, навіки. І ніхто інший щоб не вмішувався».[29]

У вересні 1665 року вмирає господар Євстратіє Дабіжа. Новим господарем Молдавського князівства стає грек із роду Дук – Георгій Дука, котрого, до речі, трохи пізніше турки призначили гетьманом України (в 1681–1684 рр.). Брати Пісоцькі вирішили скористатися зміною влади, і знову судилися зі своєю сестрою Антимією. На цей раз вдача була на їх стороні, що ми бачимо із «Наказової грамоти господаря Георгія Дуки молдавським боярам із приписанням розділити село Димідяни в Хотинській волості на чотири частини між Іоном Пісоцьким і його братом ы сестрами», від 25 листопада 1665 року:

«Іо Дука воєвода, Божою милостю господар Землі Молдавської. Пише моє панування нашим вірним боярам… Повідомляємо вас про суд, що відбувся, між Іоном Пісоцьким і його сестрою Антимією, дружиною Лічюла, через половину села Димідяни у Хотинській волості. Іон Пісоцький заявив, що ця половина села належить йому внаслідок розділу між братами. А його сестра Антимія Лічоаі показала дарчий лист від Антимії Коростаніци про те, що ця половина села була долею останньої, дітей вона не мала й подарувала її Антимії Лічоаі.

І показав Іон Пісоцькиц судну грамоту й грамоту від покійного Дабіжи воєводи про те, як вони розділили все село на чотири частини: одна частина Тоадеру Пісоцькому, одна частина Іону Пісоцькому, одна частина Настасії та одна частина Антимії Лічоаі.

Тому, коли ви побачите грамоту мого панування, відправляйтеся туди й розділіть з людьми село на чотири частини так, як вище написано. А ті фальшиві записи, які будуть, заберіть всі й віддайте в руки Пісоцькому, щоб він приніс їх сюди.

Про це пише моє панування».[30]

Майже через рік між братом і сестрою, дітьми пиркалаба Пісоцького наступив мир – вони прийшли до остаточного вирішення проблеми, коли були з урахуванням інтересів обох сторін. 9 листопада 1666 року Іон Пісоцький укладає межовий запис «про одержання ним від своєї сестри Антимії частини села Виртоп у Сучавській волості замість четвертої частини села Дамідяни в Хотинській волості, проданої нею без його відома», в якому сказане наступне:

«Я, Іон Пісоцький, пишу й свідчу цим своїм записом про те, як ми домовилися й погодилися з моєю сестрою Антимією і із зятем її милості, з Давидом, відносно четвертої частини від села Дамідяни в Хотинській волості, частини, що була продана моєю сестрою Антимією разом зі своїм чоловіком, Лічулом, без мого відома. Потім ми погодилися й домовилися між собою й віддали вони мені за ту, продану ними дедину, віддали їхньої милості мені чотири з половиною жеребів від села Виртопа в Сучавській волості, а також віддали вони мені ще півтори жеребів від Виртопа замість тої дедини, що вони продали без мого відома. Відтепер і надалі так будуть у мирі Антимія і її зять Давид, і ніхто із нас, ні я, ні, моя дружина, ні діти мої, щоб не пред’являв до них претензії.

А при нашій угоді були присутні багато добрих людей і синів бояр, а саме Накул Лєвенцул, і Сіміон з Хуши, і Гиоргіце Арсеві, ватав його милості великого спатаря, і його милість Ілля Драчя, колишній ворник, і Іонашко Кепеціне й багато синів боярських. Для віри я поставив і свій підпис, щоб було на віру».[31]

Ще через декілька місяців, 22 січня 1667 року стався обмін частини села Димідян – Тоадер і Іон Пісоцькі дали ¼ частину села Димідяни Хотинського цинуту, і одержали від великого спатаря Тодерашко Іордакі ¼ частину села Вертоп, Сучавського цинуту, куплену ним у монастиря Іцкань (пригород Сучави).[32]

30 січня того ж 1667 року обмін був остаточно узгоджений і Тодерашко розом із частиною Димідян дісталися й залежні селяни — вечини. Надалі, вже на початку 1690-х років Димідяни складали єдиновладний маєток, який повнотою належав великій заможній родині Кантакузіно. Із списку населених пунктів 1693 року, ми узнаємо, що тоді село було у власності вістієрника Тоадера із роду Кантакузіно.[33]

Та ж родина, в особі вістієра Іоанна Кантакузіно, значиться власником села, але вже під назвою Болбока, у «Відомості в молдавський диван від Хотинського цинуту про число в ньому поселень, у них господарств і людей, грудня 25 дня 1772 року». Тоді у селі налічувалося 56 господарств, село мало свою церкву при якій служив один священик.[34]

Але вже через два роки, з невідомих причин, чисельність населення в селі значно зменшилася. За списком перепису 1774 року в селі налічувалося усього 21 дворів і зазначено 19 платників податків, а також дві духовні особи – піп Мафтей і дячок Панко.[35]

Та церква, де служили піп Мафтей і дячок Панко з часом перестала діяти. У 1804 році в с. Булбоака була зведена нова дерев’яна церква — Миколаївська. За даними на 1812 — 1813 роки: «вельми ветха, змарніла; одягом і книгами церковними скудна»[36].

Щодо власників села, то вже на початку XIX століття сімейство Кантакузіно не мало єдиновладництва у Булбоаці. За даними із першого загального перепису після приєднання Бессарабії до Російської імперії, який був здійснений у 1817 році, ситуація була наступною:

«Булбока. 1 священик, 1 священицька вдова, 1 дячок, 1 паламар. Нижчого стану: 43 господарства, 2 вдових, 8 бурлаків, 1 прощ. Усього 55 чоловічих і 3 жіночих. Село розташоване на вотчині Демідєні. Половина належить панам поміщикам Іоанну Казиміру і Янко Філодору, а половина невідомо кому і знаходиться у володінні його світлості князя Іордакія Кантакузіно, на тій підставі, що нібито розташовано на вотчині Трибісоуци, що належить також його світлості. Обіймає 180 фальчів сінокосу, 190 фальчів орної землі, 150 фальчів сільського вигону і 60 фальчів огородження. 1 рибний ставок і 1 млин – власницький».[37]

_________________________________________________________
Примітки:

[1] Булбоака, района Бричень –http://www.moldovenii.md/ru/city/details/id/239

[2] Хотар – границя, межа, земляний наділ сільської громади. Границя — межа хотара — відокремлювала володіння окремо взятого селища від сусідніх селищ.

[3] Дворник, ворник – один з вищих боярських чинів, представник господарської влади в місті, у чиї функції входило спостереження за збором податків, виконанням городянами повинностей і втримування господарських дворів; великий ворник очолював адміністрацію господарського двору, заміщав верховного суддю, яким був сам господар, іноді командував армією.

[4] Спетар, спатарь — зброєносець господаря.

[5] Трибісауци – Требісеуць, село в Бричанському районі, Молдова.

[6] Миндекауци – Мендиківці, теперішнє село Олексіївка Сокирянського району.

[7] Росошани – село в Кельменецькому районі.

[8] Шолтуз — голова міської ради в середньовічному Молдавському князівстві.

[9] Ватаман (від слав, отаман — ватажок, проводир) — сільський староста.

[10] Житничер – боярин, який відав хлібними коморами господаря (третій вістієрник).

[11] Коростень – сучасне с. Корестеуць (Corestăuţi) Окницького району Республіки Молдова. Перше документальне згадування датоване 1586 роком.

[12] «поклали землю з борозни на голову» — стародавній юридичний звичай. Відомий дослідник О.М. Афанасьєв в одній зі своїх унікальних праць писав про цей цікавий звичай, який існував у минулому у східних слов’ян: «За старих часів на Русі, замість звичайної присяги, довгий час у спірних справах про землю й межі вживався юридично визнаний обряд ходіння по межі із брилою землі: один із тих, хто вели тяжбу, клав собі на голову шматок землі, вирізаний разом зі зростаючою на ній травою на самому спірному полі, і йшов з ним в тому напрямку, де повинна була проходити законна межа; показання це бралося за повний доказ».(Афанасьев А. Н. Мифы, поверья и суеверия славян. Т. 1. – Москва: Издательство Эксмо; СПб.: Terra Fantastica, 2002. – С.153.)

[13] Марковці – Маркауци або Меркеуць (Mărcăuţi), село в Бричанському районі, Молдова.

[14] Кулічени – сучасне с. Колікеуць (Colicăuţi) Бричанського району. Перше документальне згадування відноситься до липня 1575 року.

[15] Васкауці, Васкауци – село Вашківці Сокирянського району.

[16] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.5: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1661-1670 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1987. – С. 264 – 268.

[17] Documente privind istoria României. A. Moldova. Veacul XVII. Volumul 4: 1616-1620. – Bucureşti: Editura Academiei Republicii Populare România, 1956. – P. 444 – 447; Analele Academiei Române. Memoriile Secţiunii Istorice. Seria II. – Tomul 36: 1913–1914. – Bucureşti; Leipzig; Viena: Librăriile Socec et Comp., C. Sfetea: Otto Harrassowitz: Gerard & Comp, 1914. – P. 939 – 942.

[18] Вістієрник – великий скарбник, відав господарською скарбницею і був «міністром фінансів» в уряді країни. У нього було два заступники – 2-й і 3-й вістієрники та апарат – вістієрничь.

[19] Молдавия в эпоху феодализма. Т. 4: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1641-1660 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. — Кишинев: «Штиинца», 1986. – С. 105 – 106.

[20] Іо – скорочення від «Іоанн» – титул, походження якого сягає до першого господаря Молдавського князівства, Драгоша Воде (між 1351 і 1353 роками). Дмитро Кантемир у своєму «Описі Молдавії» пояснює: «Драгош. Хоча наші літописи не наводять його родовід, однак у нас є стійкий переказ, відповідно до якого він походить від древнього царського роду Молдавії, а його батьком був Богдан, син Іоанна. Тому всі господарі у своїх титулах називали себе Іоаннами. До цьому варто віднестися з тим більшою довірою, що навряд чи можна було повірити тому, що проста людина вийшла б на полювання з настільки великим почтом (що призвело до відкриття Молдавії) або що він міг схилити своїх земляків на цей похід. Драгошу успадковував його син». (Дмитрий Кантемир. Описание Молдавии. – Кишинев: «Картя молдовеняске». 1973 – С. 48.).

[21] Молдавия в эпоху феодализма. Т. 4: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1641-1660 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. — Кишинев: «Штиинца», 1986. – С. 157 – 158.

[22] Пісоцький (Пісоцькі, Пісоскі, Пісоцький) – нащадок стародавнього польського роду, предки якого перебралися у Молдавське князівство.

[23] Молдавия в эпоху феодализма. Т. 4: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1641-1660 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. — Кишинев: «Штиинца», 1986. – С. 248 – 249.

[24] Andreescu C.I., Stoide C.A. Ştefăniţă Lupu, domn al Moldovei (1659-1661). – Bucureşti : Fundaţia «Regele Carol I», 1938. – P. 127.

[25] Виртоп, Вертоп – теперішнє с. Хиртоп (Hârtop) у повіті Сучава в Румунії.

[26] Отнина, отчина, вотчина – маєток, успадкований від батька.

[27] Дедина, дяднина – майно, котре передавалося у спадщину.

[28] Молдавия в эпоху феодализма. Т. 4: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1641-1660 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. — Кишинев: «Штиинца», 1986. – С. 320 – 322.

[29] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.5: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1661-1670 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1987. – С. 124 – 126.

[30] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.5: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1661-1670 / Сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1987. – С. 138 – 139.

[31] Молдавия в эпоху феодализма. – Т.5: Славяно-молдавские и молдавские грамоты и записи, 1661-1670 / сост.: Д.М. Драгнев [и др.]; под ред. д-ра ист. наук, проф. П.В. Советова. – Кишинев: «Штиинца», 1987. – С. 178 – 179.

[32] Documente bucovinene. – Vol. II: 1519-1662. – Cernăuţi: Institutul de Arte Grafice şi Editura «Glasul Bucovinei», 1934. – P. 74.

[33] Documentele ramurii Canta a Cantacizinilor moldoveni // Studiĭ şi documente cu privire la istoria romînilor. Volume VII: Cărţi domneşti, zapise şi răvaşe. Partea III. – Bucureşti, 1904. – P. 180 – 182.

[34] Молдова ын епока феудализмулуй. – Волумул 7, партя 1: Реченсэминтеле популацией Молдовей дин аний 1772-1773 ши 1774 / алкэтуиря, кувынтул ынтродуктив ши коментарииле де П. Г. Дмитриев; суб редакция луй П. В. Советов, кандидат ын штиинце историче. — Кишинэу: «Штиинца», 1975. – С. 146.

[35] Молдова ын епока феудализмулуй. – Волумул 7, партя 2: Реченсэминтеле популацией Молдовей дин аний 1772-1773 ши 1774 / алкэтуиря, кувынтул ынтродуктив ши коментарииле де П. Г. Дмитриев; суб редакция луй П. В. Советов кандидат ын штиинце историче. — Кишинэу: «Штиинца», 1975. – С. 166 – 167.

[36] Халиппа И.Н. Сведения о состоянии церквей Бессарабии в 1812–13 гг. // Труды Бессарабской губернской архивной комиссии. – Т. 3. – Кишинев: Типо-Литография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 263.

[37] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том. 3. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 24.

4 комментария на «Із історії села Бульбоака за часів Молдавського князівства»

  1. Viorel в 24.03.2013 at 8:16

    Слава богу, что хоть украинцы что то написали про Бульбоаку. От наших молдован видимо не дождешся. А перевод на русский язык будет?

  2. admin в 24.03.2013 at 8:20

    Viorel, пока перевод этой статьи на русский язык не планируется

  3. Ionuţ в 24.03.2013 at 13:10

    А что значит какая-то Бульбоака на фоне România Mare? Для чего про нее писать? И что это за статья — это территориальные претензии Украины на Бульбоаку?

  4. admin в 24.03.2013 at 13:55

    Ionuţ, вы провокатор? Прежде чем задавать такие вопросы — следовало бы хотя бы перечитать саму статью. Там нигде не сказано о каких-либо территориальных претензиях.

Залиште свій коментар