Іоанно-Богословська церква села Вітрянки

Автор: admin

Олексій Мандзяк

Вітрянка – село, розташоване в Сокирянському районі Чернівецької області України. Знаходиться на правому березі Дністра, на відстані 2 км від русла. З центру села, від трьох джерел Білих Криниць починає текти річечка Вітрянка, яка впадає у води нинішнього Дністровського водосховища. Відстань до районного центру міста Сокиряни 22 км, до обласного центру міста Чернівці – 140 км.

Під назвою «Вітріанка» цей населений пункт вперше згадується в записі про поділ сіл і частин сіл між спадкоємцями померлого ворника[1] Томи Кантакузіно (ум. 07.02.1666 р.), від 9 березня 1667 року. За тою ж причиною, дані про село знаходимо у документі, який датується 30 червнем 1668 року[2].

В першій половині XVIII століття в Вітрянці оселилися старообрядці. Є данні, що там вони проживали вже в 1730-х роках. На початку 1750-х роках у Вітрянці проживала відносно велика громада старообрядців. У повідомленні російського резидента в Туреччині канцлерові Бестужеву-Рюміну знаходимо вказівку, що в посаді Вітрянці було багато розкольників.

За дозволом турецької влади незабаром (1750-ті роки) навіть був зведений старообрядницький монастир (у всякому разі про це говорять донесення чиновників того часу). Починаючи з 1753 року у Вітрянці деякий час проживав відомий із публікацій по історії старообрядництва, так званий лжеєписком Анфім, який себе проголосив «Архієпископом Кубанським і Хотинської Райї».

Деякі факти про його життя у Вітрянці знаходимо у оповіді про Анфіма із дослідження відомого письменника, етнографа-белетриста Павла Івановича Мєльнікова (1818–1883). Він пише: «Тут, у Хотинському цинуті, у слободі Вітрянці, зустрів він привітний притулок у тамтешніх старообрядників і в 1753 році заснував отут своє перебування. У Вітрянці він обміркував план своїх дій. Православним румунам, слов’янам і грекам розповідав, що він російський архієрей, що вийшов з батьківщини, і не розповсюджувався про колишні свої обставини…

Анфім, затвердивши, як сказане, своє місцеперебування у Вітрянці, за згодою [грецького митрополита] Данила, виклопотав у Порті фірман на побудову в цій слободі великої кам’яної церкви, яку задумав зробити митрополією всіх липован[3], що живуть у володіннях турецького султана. А тому що липовани молдавські не захотіли б мати його своїм головою, то властолюбний і норовливий Анфім думав підкорити їхньою владою світською і православних митрополитів. У старообрядницьких громадах скрізь, а особливо за кордоном, і тоді, як і тепер, усякого роду справи вирішуються виборними від миру старшинами, які верховодять усім. Духовні особи там тільки виконавці розпоряджень старшин і перебувають у повній залежності від багатих і впливових парафіян. Це не могло подобатися Анфіму, який бажав веліти і вимагати, щоб кожне його слово виконувалося, як веління з неба. Звідси цілий ряд сутичок його з липованами, які скінчилися загибеллю цієї властолюбної й гордої людини…»[4].

При всьому цьому його думки крутилися навколо будівництва кам’яної церкви у Вітрянці. Але обставини були проти нього: «На останні гроші він все-таки взявся будувати у Вітрянці давно задуману ним кам’яну церкву, але 24 листопада 1756 року, коли самого Анфіма у Вітрянці не було, зі старої дерев’яної церкви злодії украли заготовлені на будівлю чималі гроші, а також всі церковні прикраси: потири, митри, ризи та ін. Забрали й всю архієрейську ризницю, тож Анфіму й служити було ні в чому. Він підозрював у цій справі ворожих йому старообрядників і, здається, не без підстави».

Нажаль, з історичних джерел невідомо чи була зведена церква, адже документи свідчать, що десь після 1757 року Анфіму довелося втекти із Вітрянки. Причиною цього стало відвернення місцевих старообрядців від нього. Від своїх побратимів із-за Дністра, вітрянські старообрядці отримали послання, в якому вони стверджували «що Анфім сущий ошуканець і ніколи в архієреї законно посвячений не був, що він навіть і в ієромонахи-то ніколи посвячений не був і позначився священиком хибно»[5].

Анфім, побачивши, що вітрянські старообрядці більше не вірять йому, подався у Чобурчі (Чобручі) – село, яке розташоване на лівому березі р. Дністер поблизу теперішнього міста Слободзея. Але там його вже чекали: «Війт слободи Чобурчі, Назар Алексєєв, одержавши від [козаків]-некрасовців вимогу утопити Анфіма за те, що він, будучи у них, «багато капості вчинив», давно чекав нещасного лжеєпископа. Як тільки він з’явився в Чобурчах, Назар Алексєєв зібрав живий «круг» на мосту через ріку Дністер і оголосив провини Анфіма і вимогу некрасовців. «В куль – да в воду!» – закричали слободжани. Молоді схопили Анфіма, зв’язали йому руки й ноги, до шиї прив’язали чувал і кинули з мосту у Дністер».

Так скінчив життя свою Анфім, котрий спочатку користувався величезним авторитетом у старообрядників, а потім був зненавидимий ними.

Церква Іоанна Богослова, 1862-1982 років

Церква Іоанна Богослова, 1862-1982 років

Сім’я Анфіма, ігуменя Єлизавета, дияконіси з малолітніми дітьми, а також два вірних попи: Матвій і Йосип Буркіни, після його смерті теж виїхали із Вітрянки: «Ця збідніла сім’я нещасного лжеєпископа не могла залишатися у Вітрянці: там усі глузували з них, і не можна було заручитися, що доля Анфіма не осягла би рано чи пізно і його прихильників. Зібравши залишки розкраденого маєтку, вони виїхали у вєтковські межі і жили там у Боровицях»[6].

Після кампанії 1769 року, часів Російсько-турецької війни 1768–1774 років, покинули Вітрянку й інші старообрядці. Подальша їх доля не відома. Але вже наприкінці XVIII століття громади і окремі сім’ї старообрядців фіксуються у інших селах Сокирянщини, зокрема, в Грубній і Білоусівці. На початку XIX століття декілька сімей проживало у селі Кулішівка[7].

В документах другої половини XVIII століття засвідчені перші згадки про православну церкву у Вітрянці, яка була освячена на честь апостола і євангеліста Іоанна Богослова – християнський святий, проповідник, автор декількох творів Нового Заповіту. За одними даними ця церква була зведена в 1798 році[8]. За іншими даними, церква в ім’я Святого Іоанна Богослова села Вітрянки була побудована в 1762 році: «зусиллям прихожан»[9].

Згідно «Відомості в молдавський Диван від Хотинського цинуту про число в ньому селищ, в них дворів і людей» від 25 грудня 1772 року і відомості про погосподарський перепис населення Хотинської райї 1774 року, при церкві села Вітрянка служив один священик – «піп Онофрей»[10]. Інших духовних осіб не значиться. Але в подальшому число служителів збільшилося, так за даними перепису Хотинського повіту 1817 року, в той час при церкві служили один священик, один дячок і один паламар[11].

Сучасна Іоанно-Богословська церква села Вітрянки

За даними клірових відомостей 1812–1813 років Іоанно-Богославська церква: «дерев’яна, тесана брусами, покрита соломою, забезпечена одягами та книгами»[12]. У «Формулярній відомісті Кишинівської і Хотинської єпархії Бессарабської області Хотинського цинута селища Вітрянки Іоанно-Богословської церкви, скільки при ній знаходить духовного звання, дітей чоловічої і жіночої статі дущ, за 1824 рік» сказано: «дерев’яна, різана брусами, покрита соломою»[13]. Із документів 1832 року взнаємо, що при церкві була дзвіниця: «дзвони на стовпах, без даху»[14].

В перших десятиліттях XIX століття в Іоанно-Богословській церкві був зроблений ремонт. Здійснений він був на кошти зібрані прихожанами і даровані тодішнім поміщиком, заможним боярином Стурдза, який оволодів землями резешів[15] села Вітрянка шляхом скупки в 1814–1817 роках[16]. На його ж кошти в селі була побудована хата для священників.

Могила дворянина Марка Петровича Ванкевича на подвір’ї церкви в селі Вітрянка

У 1862 році в Вітрянці, на місці колишньої церкви, була зведена нова, також Іоанно-Богословська: «дерев’яна, на кам’яному фундаменті»[17]. Значиму фінансову допомогу надав також місцевий поміщик, дворянин Микола Іванович Бігановський. Втім, в подальшому, до церковного життя не були байдужими й деякі інші поміщики-землевласники Вітрянки. Відомо, що вже в 1880-х роках Вітрянка належала декільком власникам. Велика частина села, в тому числі, на якій розташовувалася церква, належала М.П. Ванкевичу (деколи прізвище передавалося як Ванькевич)[18], інша була поділена між спадкоємцями Следзевської[19]. В 1880-1890-х роках серед вітрянських землевласників згадуються: А.О. Бистрицька, М.К. Биховський, спадкоємці Катерини Ванкевич (Віталій Маркович Ванкевич та Єлизавета Марківна Мішогло), Є.І. та Є.К. Занга, М.О., К.О. і Є.О. Тисовські, А.О. Дендеберова, Н.А. Следзевсткий та інші[20].

Особливо серед всіх них визначилася сім’я титулярного радника, дворянина Марка Петровича Ванкевича (1824–1897). Велику и постійну допомогу надавали церкві і її кліру його діти: син Віталій та дочка Єлизавета (1864 р.н.; у заміжжі Мішогло). Так, наприклад, у 1895 році «прихожанам церкви села Вітрянки, Хотинського повіту, і дворянину Марку Петрову Ванкевичу, які пожертвували 700 руб. на лагодження будівлі Вітрянської церкви, оголошено подяку Єпархіального Начальства»[21]. На початку XX ст., в 1903 році зусиллями нащадків М.П. Ванкевича і місцевих селян в цій церкві зроблено ремонт, про що в місцевій періодиці було сказано: «Оголошується схвалення Єпархіального начальства: громаді селян с. Вітрянки, Хотинського повіту, за пожертвування на відновлення свого парафіяльного храму та іконостаса 1195 рублів. Приватному власникові с. Вітрянки дворянинові Віталію Маркову Ванкевичу, землевласниці Єлизаветі Маркової Мішогло, удові царанкі Катерині Щерба, дружині священика Вірі Єлисєєвій Постолакій, удові псаломщика Марії Ісаєвій Акелінової, священикові Козьмі Постолакію й приватному власникові Миколі Миколаєву Мішогло за пожертвування на ремонт і прикрасу церкви с. Вітрянки першим 74 руб., другою 53 руб. 65 коп., Щербою 50 руб. 50 коп., Акеліновою 28 руб. 16 коп., Постолакієвим 58 руб., і останнім 18 руб., 50 коп. Царанам села Вітрянки Пантелеймонові Майстру, Василю Гринько, Григорію Гончарові, колишньої власниці Пульхерії Горя, удовам царанкам Ганні Воронюк, Катерині Гринько й Парасковії Цурові і церковному старості Феодосію Ворослоку за пожертвування 70 рублів на ремонт і прикрасу церкви села Вітрянки»[22].

Станом на 1914 рік церква села Вітрянки: «дерев’яна на кам’яному фундаменті з дзвіницею при ній кам’яною, покрита жерстю»[23]. Вона була пофарбована в білий колір і мала зелений дах. На цій особливості церкви загострив увагу відомий український етнограф і фольклорист, автор ряду праць присвячених історії, культурі та традиціям жителів Хотинського повіту, Петро Артемович Несторовський (1870–1932), котрий в 1908 році перебував у Вітрянці. Він пише: «Серед села в яскравій соковитої зелені маленька, веселенька дерев’яна церква, з зеленим дахом і з кам’яною дзвіницею. Праворуч від неї простенький пам’ятник, поставлений над могилою одного з власників Вітрянки; кругом — яблуневі, черешневі і розлогі горіхові дерева. <…> На темному фоні садів яскраво виділяється біла церква. Праворуч від неї, ближче до Дністра, видніється садиба найбільш великого власника Вітрянської вотчини, з довгою кам’яною будовою і досить великим садом. Виключаючи одного боку, все село оточує неосяжне золотисте поле, на якому село, з почорнілими дахами хат і темною зеленню садів, схоже на невеликий чорний мазок на величезному жовтому полотні»[24].

З 1950-х років на Сокирянщині розпочалася кампанія по зменшенню центрів релігійного життя населення. В різні роки церкви в деяких селах Сокирянського району, під самими різними приводами були закриті. Не минула цієї участі й Іоанно-Богословська церква села Вітрянка. Місцеве населення, особливо старші люди, хотіли, щоб церква була діючою. Протягом багатьох років (в 1970-х, а також в 1983 році) віруючі звертатися в органи влади всіх рівнів з клопотаннями про відновлення релігійної діяльності. Вони писали заяви з підписами, де вміщувались прохання зареєструвати згідно закону православні громади і повернути закритий храм. Але всі ці прохання повертались на стіл Чернівецькому уповноваженому Ради у справах релігій для перевірки і прийняття заходів, а він, в свою чергу, направляв їх місцевому райвиконкому для «проведення відповідної роботи з людьми»[25].

Сьогодні у Вітрянці діє новозбудована церква, освячена також на честь Іоанна Богослова. Вона відновлена коштом громадян села, з ініціативи Георгія Івановича Щасливого, в 1992 році[26]. Храмове свято на честь Іоанна Богослова відзначається 9 жовтня.

СВЯЩЕННО- І ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛІ

0004

Бирка Олексій Васильович

Армаш Георгій Дмитрович (Gheorghe Armaşu) (1914–1992), народився 25 січня 1914 року в селі Домулужани Сорокського повіту, в сім’ї селян Дмитра Евфімовича Армаша і Феодори Федорівни[27]. Закінчивши 4 класи початкової школи в 1924 році, через нестачу коштів, перервав навчання до 1929 року. Згодом, в 1937 році, він закінчив Кишинівську духовну семінарію, а в 1941 році – Чернівецький Богословський факультет. Одночасно з навчанням на Богословському факультеті Георгій Армаш почав і служіння Церкві Божій. З грудня 1937 року по лютий 1939 року він був псаломщиком на приході в селі Балкауци. В лютому 1939 року, в кафедральному соборі у м. Бєльці, єпископом Хотинським Титом, висвячений у сан диякона, а потім – у пресвітера. Тоді ж був направлений служити в храмі в ім’я святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова в селі Вітрянка Хотинського повіту[28]. З 1943 по 1945 рік він служив в храмах в селах Мошани і Плопь — обидва освячені в ім’я святого Архангела Михаїла.

З 1954 по 1957 рік отець Георгій працював начальником метеостанції в селищі Сир-Яга в Комі АРСР. У цей час він вивчав математику, фізику атмосфери, метеорологію і гідрологію і написав кілька статей з кліматології Півночі і по снігозатриманню на залізничних коліях.

У 1957 році повернувся на батьківщину – в Молдову, і тоді ж був призначений настоятелем храму Різдва Богородиці в селі Петрени (Петрень, рум. Petreni) Дрокійського району МРСР. Там він прослужив понад 30 років. Будучи знавцем і цінителем церковно-богословської літератури, зібрав багату бібліотеку. Володів давньогрецькою, латинською, румунською, французькою та німецькою мовами. Цікавився і церковним співом, як церковнослов’янською, так і на молдовській мові[29].

За своє пастирське служіння отець Георгій був нагороджений патріархом Алексієм саном протоієрея в 1967 році, патріархом Пимоном – палицею в 1972 році і хрестом з прикрасами – в 1977 році. У зв’язку з 70-річчям від дня народження, 16 липня 1984 року, в єпархіальному управлінні Кишинівської єпархії архієпископ Іонафан, з благословення патріарха Пимена, вручив протоієрею Георгію Армашу орден святого князя Володимира III ступеня[30].

Бирка (Бирке) Олексій Васильович (1901–1986) – син священика Василя Михайловича Бирка (1872-1965) і Феодосії Опанасівни; народився 6 лютого 1901 року в селі Корестоуць Хотинського повіту[31]. Навчався в Кишиневі, а потім у Чернівецькому університеті. 1 жовтня 1926 року переведений з села Корестоуць до церкви села Вітрянка Хотинського повыту, на місце псаломщика. В 1929 році висвячений на священика до церкви села Багрінешти Сорокського повіту. В 1936 році переміщений в селище Ришкани. В 1944 році виїхав до Румунії. З 1949 року і до самої смерті у 1986 році, служив при церкві «Bucur Ciobanul» в Бухаресті[32].

Варзарь Іоанн – священик при церкві села Бабин Хотинського повіту. 1 жовтня 1931 року визначений на теж місце до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту[33].

Вринчану Андрій (1896 р.н.), навчався в школі псаломщиків, з 1 жовтня 1929 року служив псаломщиком при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту[34].

Главатінський Олександр Созонтович (1881 р.н.) – син псаломщика Созонта Петровича Главатінського (1837 р.н.) та Олени Іванівни (1848 р.н.). Закінчив курс наук в Кишинівській духовній семінарії, і 7 липня 1903 року визначений на місце священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту[35]. В 1910 році нагороджений набедреником. 27 жовтня 1912 року переміщений до церкви села Хаджимус Бендерського повіту. Там він служив і за даними на 1922 рік[36].

Гринько Василь – із селян, в 1895 році затверджений на посаді церковного старости при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту, на перше триріччя[37].

Гринько Стефан Семенович (1804 р.н.) – із селян, син Семена Григоровича Гринька. За даними на 1858 рік, знаходився на посаді церковного старости при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту.

Гинска (Гинске) Василь Георгійович (1864 р.н.) – із сім’ї духовного звання, син священика Георгія Васильовича Гинска (1825 р.н.) та Єлизавети Гаврилівни (1 832 р.н.). Закінчив Кишинівську духовну семінарію, і 11 червня 1888 року призначений на місце священика в село Вітрянка, третього округу Хотинського повіту[38]. Того ж року, 26 червня висвячений на священика[39]. 14 червня 1889 року, відповідно проханню переміщений на священицьке місце до церкви села Росошани, того ж повіту і округу[40]. 8 жовтня 1896 року зарахований до числа братії Кишинівського Архієрейського дому. 4 листопада 1896 року, відповідно проханню, залишений на місці священика при церкві села Росошани[41]. 19 лютого 1899 року визначений священиком при церкві села Шендряни, Хотинського повіту.

Данилович Стефан Іванович (1818 р.н.) – син священика містечка Єдинці Хотинського повіту. Паламар Михайлівської церкви села Кельменці, того ж повіту. В 1869 році переміщений до Свято-Миколаївської церкви села Коболчин, яке тепер розташоване в Сокирянському районі Чернівецької області. Того ж року переведений до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту.

Данилович Феодор Стефанович – син паламаря Стефана Івановича Даниловича (1818 р.н.). В 1868 році визначений дяком до Олександро-Невської церкви села Яноуци Хотинського повіту (теперішнє село Іванівці Кельменецького району). Того ж року переміщений на місце паламаря до Свято-Миколаївської церкви села Коболчин Хотинського повіту. І далі, в тому ж 1868 році, переведений до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка, на ту ж посаду. Потім переведений у село Кельменці. В 1869 році переміщений назад в село Коболчин. 14 лютого 1870 року призначений служити при Свято-Успенській церкві містечка Сокиряни, того ж Хотинського повіту[42]. З 28 січня 1872 року – паламар Свято-Димитріївської церкви села Бужоровка Сорокського повіту[43]. На посаді виконуючого обов’язки псаломщика, там він прослужив, як мінімум до кінця 1877 року.

Дашкевич Василь Галактіонович (1867 р.н.) — син Галактіона Мойсейовича Дашкевича (1825 р.н.), духовного звання. Закінчив Кишинівську духовну семінарію, і 22 січня 1887 року призначений на священицьке місце в село Вітрянка, 3-го округу Хотинського повіту[44]. 8 березня 1887 року висвячений на священика. 13 березня 1887 року визначений на священицьку вакансію при Свято-Димитріївській церкві села Білоусівка 5-го округу Хотинського повіту. Багато в чому завдяки йому в Білоусівці в 1890 році була відкрита школа грамоти. Він же був першим учителем у цій школі. З 1888 року о. Василь — член Хотинського повітового відділення Єпархіальної училищної ради. 16 лютого 1891 року переміщений на священицьку вакансію до Хотинської Царе-Костянтинівської церкви, із залишенням на посаді місіонера. 8 березня 1891 року був призначений законовчителем Хотинського повітового училища. В 1896 році визначений повітовим спостерігачем церковно-приходських шкіл і шкіл грамоти, а потім, 16 вересня – головою Хотинського відділення Єпархіальної училищної ради. В 1901 році – він Повітовий наглядач церковних шкіл Хотинського повіту. 14 квітня 1901 року переміщений до церкви містечка Єдинці. В 1902 році, відповідно до прохання, звільнений з посади Хотинського Повітового спостерігача церковних шкіл, а на його місце, 7 лютого 1902 року, призначений священик церкви селища Липкан – Сосіпатр Гримальський.

Був одружений з Марією Опанасівною (1872 р.н.). Їхня донька Катерина Василівна Дашкевич (1892 р.н.) – вихователька Кишинівського єпархіального жіночого училища, померла 11 червня 1914 року. Друга дочка – Євгенія (1893 р.н.), також отримала педагогічну освіту.

Доліщинський Іоанн – священик, за даними на 1907-1908 рр. Співвласник села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту[45].

Єшану Георгій (1903 р.н.) – із сім’ї духовного звання. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. В 1928 році висвячений на священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту. В 1931 році усунений від служби.

Житнюк Федір – із селян. 15 жовтня 1922 року визначений на місце псаломщика при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту[46].

Кирилович Василь Федорович (1833 р.н.) – народився в селі Мендиківці Хотинського повіту (сучасна Олексіївка Сокирянського району), в сім’ї дяка Федора Стефановича Кириловича (1802 р.н.)[47]. В 1863 році визначений до церкви села Маркоуци Хотинського повіту. В 1892 році переміщений на посаду псаломщика до Архангело-Михайлівської церкви села Сербичани, того ж повіту[48]. Потім був направлений псаломщиком до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка, але прослуживши там деякий час був повернутий в Сербичани. Помер 11 квітня 1898 року.

Вдова, Марія Іванівна Кирилович отримувала допомогу від Товариства взаємної допомоги духовенства Кишинівської єпархії (1900 р.).

Кирилович Тимофій – священицький син села Котельної Хотинського повіту. 30 січня 1880 року визначений у село Сербичани, того ж повіту, на місце псаломщика. Через деякий час був переміщений псаломщиком до церкви села Вітрянка Хотинського повіту. Вийшов за штат в 1896 році. Того ж року, 13 серпня помер.

Вдова, Віра Кирилович отримувала допомогу від Товариства взаємної допомоги духовенства Кишинівської єпархії (за даними на 1900 р.).

Коборський Іван Григорович (1763 р.н.) – «роду дворянського», 25 червня 1795 року, Проілавським єпископом Парфенієм, висвячений на священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського цинута[49]. В 1814 році отримав грамоту від митрополита Кишинівського і Хотинського Гавриїла (Бенулеску-Бодоні).

Дружина: Олена Олексіївна (1769 р.н.)[50].

Колачковський (Колочковський) Микола Іванович (1888 р.н.) – син псаломщика села Долиняни, Івана Миколайовича Колачковського (1850 р.н.) та Олександри Єлевферівни (1860 р.н.). Закінчив Кишинівську духовну семінарію, і 27 жовтня 1912 року визначений на місце священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту. 22 листопада 1912 року переміщений до церкви Різдва Богородиці села Михалкове Хотинського повіту. В 1919 році переміщений до церкви села Нелипівці.

Комерзан Василь Ільєвич (1861–1926) – священицький син. Навчався в Єдинецькому духовному училищі. 14 грудня 1879 визначений виконуючим обов’язки псаломщика до церкви Успіння Пресвятої Богородиці села Шебутинці. 10 травня 1880 року, відповідно проханню, переміщений на місце псаломщика до церкви села Бедраж. В 1881 році розпорядженням єпархіального начальства переміщений назад в село Шебутинці. Того ж року переведений до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту. З 1882 року і за даними на 1885 рік – псаломщик при Архангело-Михайлівській церкві села Сербичани[51]. З 1892 року – псаломщик при Свято-Михайлівській церкві села Мендиківці Хотинського повіту[52]. В 1911 році йому оголошено Благословення Святішого Синоду, з грамотою. Помер 1 березня 1926 року.

Двічі був одружений. Діти: Порфирій (1888 р.н.), Марія (1890 р.н.), Никонор (1891 р.н.), Лука (1893 р.н.), Софія (1895 р.н.), Іоанн (1898 р.н.), Валентина (1901 р.н.), Людмила (1905 р.н.).

Комерзан Дмитро (1902 р.н.) – із сім’ї духовного звання. Закінчив 2 класи Кишинівської духовної семінарії. 1 квітня 1923 року визначений псаломщиком при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту[53]. 1 квітня 1926 року переміщений до Свято-Михайлівської церкви села Мендиківці Хотинського повіту[54]. 1 січня 1931 року звільнений з посади[55].

Кручереску Костянтин Дем’янович (1902 р.н.) – син священика. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. В 1925 році призначений на місце священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту. 1 листопада 1926 року затверджений на посаді[56]. Далі служив у селі Чучулени Белецького повіту[57].

Мандзюк Михайло Іванович (1775 р.н.) — із царан, за даними на 1835 рік знаходився на посаді церковного старости при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту.

Марецький Олександр Максимович (1832–1893) – син священика села Непоротове, Максима Тимофійовича Марецького (1800 р.н.) і Єфросинії Андріївни (1813 р.н.)[58]. Деякий час служив дяком при Свято-Димитріївській церкві села Непоротове, без затвердження. Був дияконом села Кельменці Хотинського повіту. 26 лютого 1892 року визначений на місце священика до церкви села Вітрянка Хотинського повіту[59]. 1 березня, того ж року, висвячений на священика. Помер 12 липня 1893 року.

Його син Костянтин Олександрович Марецький, за даними на 1906 рік проживав в місті Хотин і був на посаді вчителя (у нього була дочка Ганна).

Онофрей – священик при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинської райї, згадується у відомості про погосподарський перепис населення Хотинської райї 1774 року[60].

Петрук (Петрюк) Іван Петрович (1851 р.н.) – із селян-царан, син Петра Івановича Петрюка (1818 р.н.) і Євфимії Євтафієвни (1818 р.н.)[61]. В 1892 році затверджений на посаді церковного старости при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту, на перше триріччя[62].

Попович Георгій – син священика. В 1868 році, будучи паламарем при Успенській церкві села Василівка Хотинського повіту, переміщений до Свято-Успенської церкви села Мікауци Кишинівського повіту, теж паламарем. Далі служив у селі Вітрянка Хотинського повіту, звідки в 1879 році переміщений в село Бедраж, того ж повіту. В тому ж році, 3 грудня був відрахований.

Постолакій Косма (Кузьма) Васильович – син священика села Болбока Хотинського повіту. 17 грудня 1876 року визначений до церкви села Маркоуци Хотинського повіту, виконуючим посаду псаломщика[63]. 23 квітня 1892 року переміщений до Архангело-Михайлівської церкви села Ларга Хотинського повіту, де 26 квітня того ж року висвячений у сан диякона. 31 жовтня 1896 року призначений на священицьке місце до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту[64]. 8 грудня 1897 року затверджений законовчителем місцевої школи грамоти. В 1902 році нагороджений набедреником. 4-го червня 1903 року переміщений до церкви села Вартикоуци Хотинського повіту[65].

Дружина: Віра Єлисеївна Акелинова.

Самборський Микола Данилович (1903-1972), народився 6 грудня 1903 року в селі Осламів Новоушицького повіту Подільської губернії (нині в Віньковецькому районі Хмельницької області України), в сім’ї дрібного банківського службовця. Його мати — дочка псаломщика — виховала сина в благочесті й глибокій вірі[66].

Навчався в Кам’янець-Подільській семінарії, а також у духовній семінарії румунського міста Галац (Seminarul Teologic Ortodox «Sfântul Apostol Andrei» Galaţi), яку закінчив у 1924 році. Далі навчання продовжив на Богословському факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1929 році зі званням кандидата богослов’я[67].

У 1931 році був висвячений в сан пресвітера і до 1934 року служив при церкві села Кельменці Хотинського повіту. Далі служив священиком у різних приходах сучасного Сокирянського району: село Непоротове (1934-1942 рр.), Кулішівка і Вітрянка (1942 — 01.05.1944), Коболчин і Білоусівка (1944-1945). У 1947 році визначений на місце священика при Архангело-Михайлівській церкві села Вашківці Сокирянського району Чернівецької області[68].

Там же у Вашківцях був заарештований 20 жовтня 1948 року. Особливою нарадою при Міністерстві державної безпеки СРСР (ОН МДБ СРСР), засуджений за антирадянську агітацію, за статтями 54-10 ч. 2, 54-11 КК УРСР, до 8-ми років позбавлення волі у виправно-трудових таборах[69].

Звільнений у 1956 році, і практично відразу, після повернення в Чернівецьку область, поступив на службу. Служив священиком у приходах Сокирянського та Кельменецького районів. Останні 15 років служив у Свято-Миколаївському храмі в селі Грушівці Кельменецького району. У 1970 році вийшов за штат, але потім на деякий час знову повернувся до служби. У січні 1972 року за станом здоров’я остаточно вийшов за штат[70].

Помер 1 квітня 1972, на 69-му році життя, в м. Кельменці Чернівецької області. Там же похований. Вже після смерті, 25 грудня 1974 року реабілітований Чернівецьким обласним судом[71].

Відомо, що отець Микола був у шлюбі. Його дружина була вчителькою при школах сіл Непоротове і Ломачинці[72]. 15 березня 1944 евакуювалася разом з 8-річною дочкою в Румунію[73]. Там продовжила педагогічну діяльність, за даними на 1945-1948 роки працювала в школі села Голець (рум. Goleţ) повіту Северин, в селі Броштень, (рум. Broşteni) повіту Мехединць[74].

Скалецький Гавриїл (1861 р.н.) – із сім’ї духовного звання. Понадштатний псаломщик села Непоротове Хотинського повіту. 6 вересня 1896 року переміщений штатним псаломщиком до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка, того ж повіту. 8 грудня 1897 року призначений учителем місцевої школи грамоти. В 1911 році йому оголошено Благословення Святого Синоду, з грамотою. 23 листопада 1912 року, відповідно проханню, переміщений до Свято-Анастасіївської церкви села Непоротове Хотинського повіту.

Скляренко (Скляренков) Іван Васильович (1799 р.н.) – син міщанина Катеринославської губернії. В березні 1812 року, архієпископом Катеринославським визначений у архієрейський хор. 21 жовтня 1816 року посвячений у стихар з визначенням на місце дячка до Різдва-Богородичної церкви міста Миргород. У січні 1823 року визначений дяком до Єкатеринівського Собору в місто Херсон. У липні 1828 року перевівся у Кишинівську єпархію і 23 серпня того ж року визначений на місце дячка до Архангело-Михайлівського собору міста Кишинів. 15 серпня 1829 року висвячений на диякона. 23 квітня 1832 року висвячений на священика до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка Хотинського повіту.

Дружина: Олена Якимівна (1806 р.н.).

Стефанович Володимир – протоієрей, 15 вересня 1922 року визначений тимчасово виконуючим посаду священика при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту[75].

Суманевич Григорій Якович (1784 р.н.) – син священика. Отримав домашню освіту. 25 червня 1807 року (у деяких джерелах вказано 1817 рік) затверджений на місце дячка при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту[76].

Дружина: Марія Іванівна (1790 р.н.). Їхні діти: Іван (1813 р.н.), Семен (1818 р.н.), Андрій (1820 р.н.), Стефан (1831 р.н.), Василь (1826 р.н.), Марія (1823 р.н.), Єлизавета (1828 р.н.)[77].

Сумневич (Суманевич) Стефан Григорович (1831–1879) – син дячка села Вітрянка Хотинського повіту, Григорія Яковича Суманевича (1784 р.н.) і Марії Іванівни (1790 р.н.). За даними на 1870-ті роки служив псаломщиком при церкві Успіння Пресвятої Богородиці села Шебутинці Хотинського повіту. 18 квітня 1879 року виключений з списків за причиною смерті.

Діти: Віра (1865 р.н.), Георгій (07.05.1867 р.н.), Олександра (01.04.1870 р.н.)[78]. Георгій, за даними на 1914 рік служив священиком при церкві села Гіздіта Сорокського повіту.

Трофімов Феодор – син священика. Служив псаломщиком, а потім священиком у кількох селах Хотинського повіту (сс. Табаки, Росошани) і Оргеївського повіту (село Семашкани), в Хотинському соборі (з 1879 р.), а також при Іоанно-Богословській церкві в Вітрянці (за даними на 1889-1892 рр. ). Був також законовчителем церковно-приходських шкіл і шкіл грамоти. Надалі висвячений на священика, служив при церкві села Гриманкоуци Хотинського повіту, де помер 20 березня 1920 року[79].

Ферінц Тимофій Павлович (1821–1891) – народився в сім’ї священика села Кулішівка Хотинського повіту, Павла Стефановича Ферінца (1776 р.н). 27 березня 1870 року, будучи священиком Свято-Михайлівської церкви села Романківці Хотинського повіту, переміщений до Різдва-Богородичної церкви села Кулішівка. 14 січня 1888 року переміщений на священицьку вакансію до Іоанно-Богословської церкви села Вітрянка, того ж повіту[80]. 19 травня 1888 року, відповідно проханню, переміщений назад на священицьке місце в Кулишівку, де помер 2 жовтня 1891 року.

Шинкевич Варфоломій Михайлович (1795 р.н.) – «посполітова звання»[81], 11 липня 1819 року затверджений паламарем при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Хотинського повіту[82].

Штефановський Володимир – священик при Іоанно-Богословській церкві села Вітрянка Романкоуцької волості Хотинського повіту (за даними на 1919 рік).

___________________________________________

[1] Ворник (двірник, дворецький) — голова адміністрації двору господаря Молдавського князівства. Йому ставилося в обов’язок адміністративні, військові (командував армією в відсутність господаря) і юридичні функції (заміщав верховного суддю). Він керував господарським радою і мав право суддівства над усіма сановниками і придворними, навіть міг застосувати без відома господаря страту до осіб, обвинуваченим в крадіжці, вбивстві, святотатстві та інших подібного роду злочинах.

[2] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 5, 305 – 306, 306 – 310.

[3] Липовани — старообрядці попівського напрямку і субетнічна група росіян. У середовищі носіїв субетноніма походження слова «липовани» має кілька варіантів. Варіант перший зводиться до липових основ ікон. Не менш популярним є пояснення своєї назви приховуванням від переслідувачів в липових лісах. На Буковині походження етноніму «липовани» іноді виводять від липового лісу, що ріс біля с. Біла Криниця, де було влаштовано перший старообрядницький монастир. Ще однією версією етимології в народній пам’яті є виведення імені від легендарного «генерала Липень». Більш докладно про ці та інших версіях походження назви «липовани» читайте в дослідженні: Пригарин А.А. Отражение процессов формирования в исторической памяти группы русских старообрядцев на Дунае (окончание) // Гуманитарная мысль Юга России. – Краснодар, 2006. – С. 94 – 116.

[4] Полное собрание сочинений П.И. Мельникова (Андрея Печерского)./ Издание второе. – Том 7. – СПб.: Издание Товарищества А.Ф. Маркс, 1909. – С. 98 – 130.

[5] Полное собрание сочинений П.И. Мельникова (Андрея Печерского)./ Издание второе. – Том 7. – СПб.: Издание Товарищества А.Ф. Маркс, 1909. – С. 98 – 130; Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 366 – 395.

[6] Полное собрание сочинений П.И. Мельникова (Андрея Печерского)./ Издание второе. – Том 7. – СПб.: Издание Товарищества А.Ф. Маркс, 1909. – С. 98 – 130.

[7] Докладніше: Чорний О. Д, Мандзяк О. С. Не загубились села у віках: Дослідження, знахідки, відкриття / Олександр Чорний, Олексій Мандзяк. – Чернівці: «Друк Арт», 2014. – С. 46 – 51.

[8] Халиппа И.Н. Сведения о состоянии церквей Бессарабии в 1812–13 гг. // Труды Бессарабской губернской архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев: Типо-Литография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 260; Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 496; Мандзяк О.С. Стародавні церкви Сокирянщини // Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 2. – 2011. – С. 182.

[9] Ведомость о Иоанно-Богословской церкви Хотинского уезда селения Ветрянки, за 1832 год.

[10] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 434, 451 – 452.

[11] Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817 года. – Обработал по официальным данным И.Н. Халиппа // Труды Бессарабской губернской ученой архивной комиссии. – Том III.. – Кишинев: Типо-Липография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 14–15.

[12] Халиппа И.Н. Сведения о состоянии церквей Бессарабии в 1812–13 гг. // Труды Бессарабской губернской архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев: Типо-Литография Э. Шлиомовича, 1907. – С. 260; Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 496.

[13] Формулярная ведомость Кишиневской и Хотинской епархии Бессарабской области Хотинского цинута селения Ветрянки Иоанно-Богословской церкви, сколько при ней обретает духовного звания, детей мужеска и женска пола дущ, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[14] Ведомость о Иоанно-Богословской церкви Хотинского уезда селения Ветрянки, за 1832 год.

[15] Резеши — землевласники. Особливість їх соціального стану полягала в тому, що вони були вільними власниками землі.

[16] Гросул Я.С. Труды по истории Молдавии – Кишинев: «Штиинца», 1982. – С. 82.

[17] Ведомость о Иоанно Богословской церкви, состоящей в 3-м округе Хотинского уезда Кишиневской епархии в селе Ветрянке, за 1914 год.

[18] Планы дач Генерального и Специального межеваний. Алфавит Сорокского, Хотинского и Ясского уездов Бессарабской губернии. – Российский государственный архив древних актов, ф. 1354, оп. 28.

[19] Ермолинский К.Н. Сборник статистических сведений по Хотинскому уезду, Бессарабской губернии. / Хотинское уездное земство – Москва: Типо-литография И.Н. Кушнерева и К° 1886. – С. 47, 54 – 55 (Дополнения к статистическим таблицам).

[20] Главное выкупное учреждение М.Ф. Фонд № 577, Инвентарная опись. – Российский государственный исторический архив (РГИА).

[21] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1895. – № 14-15, 15 июля – 1 августа. – С. 195.

[22] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1903. — № 3. – С. 67.

[23] Ведомость о Иоанно Богословской церкви, состоящей в 3-м округе Хотинского уезда Кишиневской епархии в селе Ветрянке, за 1914 год.

[24] Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. — Варшава: Изд. авт., 1910; Чорний О. Д., Мандзяк О. С. Сокирянська бистрина. – Чернівці: «Прут», 2011. – С. 395, 401.

[25] Яремчук С.С. Процес «освоєння» раніше закритих православних церков як остання адміністративна акція радянської влади (на прикладі Чернівецької області) // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. – Переяслав-Хмельницький, 2001. — Вип. 12. – С. 364 – 365; Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 167.

[26] Вітрянка. Духовність. – http://bukportret.info/index.php/sokiryanskij-rajon/vitryanka/dukhovnist

[27] Метрическая книга, данная из Кишиневской духовной консистории для Св. Николаевской церкви села Думулужан 4-го округа Сорокского уезда, для записи о родившихся, браком сочетавшихся и о умерших на 1914 год.

[28] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1939. – № 1. – P. 3.

[29] Из жизни епархий: Кишиневская епархия (высокая награда – достойному священнослужителю) // Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1982. – №6. – С. 42-43.

[30] Из жизни епархий: Кишиневская епархия // Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1985. – №5. – С. 22.

[31] Метрическая книга, данная из Кишиневской духовной консистории в Свято-Васильевскую церкви с. Корестоуц 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и умерших на 1901 год. – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 211, оп. 19, д. 70.

[32] Мандзяк А.С. Священно- и церковнослужители Сокирянщины (XIX в. – 1920-е гг.): некоторые данные к историко-биографическому словарю//Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 3. – 2011. – С. 153.

[33] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1931. – № 21-22. – P. 240.

[34] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1929. – № 21-22. – P. 217.

[35] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1903. – № 14, 15 июля. – С. 321.

[36] Anuarul Eparhiei Chişinăului şi Hotinului (Basarabia). Ediţie oficială / Alcăt. după date oficiale de C.N. Tomescu, secretarul General Arhiepiscopiei al Chişinăului şi Hotinului. – Chișinău: Tip. Eparhială, 1922. – P. 208.

[37] Распоряжения Епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1895. — № 12, 15 июня. – С. 148.

[38] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1888. – № 13, 1-го июля. – С. 470.

[39] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1888. – № 16, 15 августа. – С. 573.

[40] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1889. – № 13, 1-го июля. – С. 558.

[41] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1896. – № 22, 15 ноября. – С. 602.

[42] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1870. — № 8, 15 апреля. – С. 92.

[43] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1872. — № 5, 1–15 марта. – С. 109.

[44] Епархиальные известия и распоряжения // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1887. – № 3, 1–15 февраля. – С. 83.

[45] Хотинское Земство. Отчеты, доклады, сметы, раскладки, Хотинской Уездной Земской Управы и Постановления XL очередного Уездного Земского Собрания созыва 1908 года. – Хотин: Типография М. Ландвигера, 1908. – С. 98.

[46] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1922. – № 2-21. – P. 4.

[47] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцатого дня Бессарабской области Хотинского уезда селения Мендыкоуц, одноприходной Архангело-Михайловской церкви, состоящей на имении помещика, дворянина Константина Димтриева Кируша, — о числе наличных Священно- и церковнослужителях, их женах и их мужского и женского пола детях.

[48] Ведомость о Архрангело-Михайловской церкви селения Сербичан 5-го округа Хотинского уезда Кишиневской епархии за 1896 год.

[49] Формулярная ведомость Кишиневской и Хотинской епархии Бессарабской области Хотинского цинута селения Ветрянки Иоанно-Богословской церкви, сколько при ней обретает духовного звания, детей мужеска и женска пола дущ, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[50] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцатого дня, Бессарабской области Хотинского уезда, селения Витрянки, одноприходной Иоанно-Богословской церкви, состоящей на имении жены помещика Молдавского княжества, бояра, спатаря Георгия Георгиева Григориади, — Марии урожденной Россет, о числе наличных священно-церковнослужителях, их женах и их мужеска и женска пола детях // Ревизская сказка местечек, селений и церквей Хотинского уезда, о священно-церковнослужителях (апрель 1835 г.). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[51] Метрическая книга данная из Кишиневской духовной консистории Михайловской церкви села Сербичан, 5-го округа Хотинского уезда, для записи родившихся, браком сочетавшихся и о умерших, на 1885 год.

[52] Ведомость о церкви состоящей Хотинского уезда Кишиневской епархии в селе Мендыкоуцах за 1914 год.

[53] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1923. – № 16. – P. 2.

[54] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1926. – № 4. – P. 6.

[55] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1931. – № 5. – P. 58.

[56] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1927. – № 1-2. – P. 14.

[57] Episcopia Hotinului: Foaie eparhială oficială. – Bălţi–Chișinău: Tipografia Eparhială «Cartea Românească», 1931. – № 23-24. – P. 259.

[58] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцатого дня, Бессарабской области Хотинского уезда, селения Витрянки, одноприходной Иоанно-Богословской церкви, состоящей на имении жены помещика Молдавского княжества, бояра, спатаря Георгия Георгиева Григориади, — Марии урожденной Россет, о числе наличных священно-церковнослужителях, их женах и их мужеска и женска пола детях // Ревизская сказка местечек, селений и церквей Хотинского уезда, о священно-церковнослужителях (апрель 1835 г.). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[59] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1892. – № 6, 15 марта. – С. 80.

[60] Мандзяк А.С. История Сокирянщины в документах и материалах: От первых упоминаний до 1812 года / Алексей Степанович Мандзяк, автор и составитель. – «Сокирянщина», 2015. – С. 451 – 452.

[61] Ревизская сказка 1859 года марта 1 дня, Бессарабской области Хотинского уезда селения Витрянки, принадлежащего российско-подданному, дворянину Николаю Иванову сыну Бегановскому, о состящих мужеского и женского пола царанах.

[62] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1892. – № 12, 15 июня. – С. 175.

[63] Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1877. – № 3, 1–15 февраля. – С. 59.

[64] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1896. – № 22, 15 ноября. – С. 599.

[65] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1903. – № 12, 15 июня. – С. 257.

[66] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 – 27.

[67] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 – 27.

[68] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 350.

[69] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 472.

[70] Журнал Московской Патриархии. – Москва, 1973. – № 12. – С. 26 –27.

[71] Реабілітовані історією. Чернівецька область. Книга третя. / Чернівецьке обласне відділення пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України». – Чернівці, 2013. – С. 472.

[72] Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1936. – № 214, 14 septembrie. – P. 12.

[73] Яремчук С.С. Православна Церква на Буковині у радянську добу (державно-церковні взаємини). – Чернівці: Рута, 2004. – С. 350.

[74] Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1946. – № 175 bis, 31 iulie. – P. 4 B; Monitorul Oficial. Regatul României. Partea 1: Legi, decrete, jurnale ale Consiliului de Miniştri, deciziuni ministeriale, comunicate, anunţuri judiciare (de interes general). – Bucureşti: Monitorul Oficial şi Imprimeriile Statului. Imprimeria Centrală, 1948. – № 26, 2 februarie. – P. 14 B.

[75] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1922. – № 19. – P. 1.

[76] Формулярная ведомость Кишиневской и Хотинской епархии Бессарабской области Хотинского цинута селения Ветрянки Иоанно-Богословской церкви, сколько при ней обретает духовного звания, детей мужеска и женска пола дущ, за 1824 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

[77] Ревизская сказка тысяча восемьсот тридцать пятого года апреля двадцатого дня, Бессарабской области Хотинского уезда, селения Витрянки, одноприходной Иоанно-Богословской церкви, состоящей на имении жены помещика Молдавского княжества, бояра, спатаря Георгия Георгиева Григориади, — Марии урожденной Россет, о числе наличных священно-церковнослужителях, их женах и их мужеска и женска пола детях // Ревизская сказка местечек, селений и церквей Хотинского уезда, о священно-церковнослужителях (апрель 1835 г.). – Национальный архив Республики Молдова (Arhiva Naţională a Republicii Moldova), ф. 134, оп. 2, д. 100.

[78] Ведомость о церкви во имя Успения Пресвятой Богородицы, состоящей в 3-м округе Хотинского уезда, Кишиневской епархии, в селе Шебутинцах, за 1914 год.

[79] Luminatorul: Revista oficiala al Eparhiei Chisinaului și Hotinului. – Chisinau: Tipografia Eparhiala, 1920. – № 5. – P. 5.

[80] Распоряжения епархиального начальства // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев: Типография Архиерейского дома, 1888. – № 2, 15-31 января. – С. 51.

[81] Посполиті – селяни Лівобережної і Слобідської України в другій половині XVII–XVIII століттях та некозацьке населення (селянство) Запоріжжя за часів Нової Січі (1734–1775).

[82] Формулярная ведомость Кишиневской и Хотинской епархии Бессарабской области Хотинского цинута селения Ветрянки Иоанно-Богословской церкви, сколько при ней обретает духовного звания, детей мужеска и женска пола дущ, за 1924 год // Формулярные ведомости Управляющего Хотинского цынута Бричанской протопопии священника Филиппа Лукиянова, за 1824 год. – Державний архів Чернівецької області, ф. 605, оп. 1, сп. 97.

Залиште свій коментар